4. Становище церкви в імперії Каролінгів.
Римо-католицька церква на території Західної Європи (північніше Альп) як єдина організація оформилася у VІІІ – на початку ІХ ст. Вона була створена двома церковними реформами, які фактично проводилися державною владою у Франкському королівстві.
1) Реформа св. Боніфація – мала на меті уніфікувати франкську церкву і підпорядкувати всю її Риму. Реформа проводилася з 40-х рр. VІІІ ст. при підтримці римських пап і франкських королів з династії Каролінгів. Св. Боніфацій (приблизно 675 – 754) був англосаксонським ченцем з Уессексу, місіонером. Близько 40 років він вів місіонерську працю на всьому просторі Західної Німеччини. Головним його центром був монастир у Фульді [там же і був похований після мученицької смерті у Фрисландії]. Римський папа призначив Боніфація “архієпископом всіх германців” з центром у м. Майнц. Знаходив захист і покровительство з боку франкських майордомів, Карла Мартелла, а потім і Піпіна Короткого і його брата Карломана. І саме з їх ініціативи і за їхньої підтримки розпочав реформування франкської церкви.
Об’єктивна і нагальна потреба у такій реформі дійсно була. В епоху варварських завоювань була зруйнована церковна структура пізньоримських часів. Мережа єпархій і архієпископств не охоплювала територій. На всіх рівнях церковного життя спостерігався економічний, культурний і моральний занепад.
Частина духівництва купувала собі посади, носила зброю і брала участь у війнах, полюваннях, вела розпусний спосіб життя. Нижче духовенство, особливо у віддалених закутинах сільської місцевості було малописьменним, не знало латини [а отже не могло читати Св. Письма], не вміли проповідувати, а часом виконували і християнські, і старі поганські обряди.
Перед тим, як взятися за реформи, Боніфацій написав великого листа папі римському Захарію, великі витримки з якого наводить Лінч. “Що мені робити, коли я зустріну серед них так званих дияконів, котрі з хлоп’ячого віку жили в плотській розпусті, в подружній невірності та в усякому нечесті й потім стали служителями церкви попри таку свою славу й тепер, уже будучи дияконами, беруть ночами до себе в ліжко по чотири, по п’ять, а то й більше наложниць, і проте не соромляться читати Євангеліє [під час Служби] і називати себе дияконами? …
Чи можу я просити, щоб Ваша Святість ухвалила формальне письмове рішення, … що Св. Престол оголошує таких людей злочинцями і грішниками?
І серед них [тобто франків] є єпископи, котрих хоч і не назвеш ані розпусниками, ані перелюбниками, а проте вони пияки, ледарі і їздять на лови [полювання]. Вони воюють у війську і власними руками проливають кров – і християнську, і поганську”.
Лист також яскраво свідчить про потребу реформації. Церква втратила і організаційну єдність. На 742 р. церковні собори у франків вже не скликалися півстоліття. Боніфацій за підтримки майордомів відновив їх. У 742 – 747 рр. відбулося аж чотири собори, причому на трьох з них головував Боніфацій як папський легат. Собори заборонили духовенству носити зброю і проливати кров, полювати і вдягатися по-світському, утримувати коханок, приносити у церквах в жертву тварин.
Ченці мали жити за статутом св. Бенедикта, а миряни – відмовитись від поганських звичаїв ідолопоклонства, чародійства, магії і т. д. Закликали відновити щорічні збори єпископів та повну покору священиків своїм єпископам. Таким чином, реформи Боніфація сприяли моральному очищенню духовенства, відновленню церковних структур і дисципліни. Але впроваджувалися на практиці вкрай повільно, а подекуди й зовсім блокувалися [на місцях, в тій чи іншій сфері церковного життя]. Реформа сприяла складанню союзу між папами і франкськими королями.
У скрутній ситуації римські папи звернулися по допомогу франків. Внаслідок походів 754 і 757 рр. Піпін Короткий примусив лангобардів віддати римському папі Стефану ІІ Римську область і Равеннський екзархат. Виникла папська держава (756 р.)
2) Реформи Карла Великого [розказати про побожність Карла, за його офіційним біографом Ейнгардом]. Союз з папством зміцнився за Карла Великого (Папа Лев ІІІ коронував його у 800 р. імперською короною). Його імперія охоплювала практично всі землі західної церкви (крім Британії). Внутрішній консолідації імперії могла б сприяти єдина церковна організація. Для цього в імперії Карла Великого з ініціативи самого Карла здійснюється уніфікація канонічного тексту Біблії (нова редакція латинського перекладу Ієроніма з ІV ст.), повсюдно впроваджується богослужіння (Літургія) за єдиним римським взірцем. Проводиться реорганізація монастирів у відповідності до статуту св. Бенедикта, при монастирях за наказом Карла створюються бібліотеки і школи, одним з основних завдань монахів стає передача знань. Створюється чітка система церковних приходів: все населення закріплюється за храмами, і це значно поглиблює християнізацію сіл. Все населення імперії обкладається десятиною на користь церкви, це значно зміцнює її економічне (матеріальне) становище. Десятина вносилася тому храмові, за яким населення було закріплене. Імператор бере під захист майно і землі церкви. Церква почала перетворюватися на крупного феодала. Військо Каролінгів на ⅔ (а іноді й на ¾ ) складалося з загонів, надісланих духівництвом. Але при цьому всьому Каролінги ставили на єпископських кафедрах своїх наближених, які, одержуючи землі, складали імператору присягу вірності. Крім того, Каролінги, починаючи з Карла Великого, розвинули теорію про священний характер імперської чи королівської влади.
Монарх розглядався як намісник Бога на землі, покровитель церкви. Це виражалося і в акті помазання на царство (яке вперше прийняв Піпін Короткий). Все це дозволяло імператорові особисто втручатися у церковні справи, навіть у догматичні питання. Каролінги користувалися виключним правом скликати загальноімперські церковні синоди, а наближене до імператора духівництво фактично виконувало функції імперського уряду.
Таким чином, за Карла Великого і його нащадків склалася імперська церква, заснована на принципі васально-ленної залежності духовних ієрархів від імператора. Це, з одного боку, зміцнило становище римських пап, з рук яких імператори одержували корону (при цьому підкреслювалася певна зверхність духовної влади над світською), але з іншого боку, претензії імператорів на управління своєю імперською церквою суперечили теократичним концепціям римських пап.