problemi_vivchennya_istoriyi_ukr_rev_Vipusk_3

Позиція сильної України як потенційного ворога більшовицької Москви не влаштовувала Центральні держави. Отже, робив висновок Дорошенко, безпосередній і активний учасник тих подій, німецький уряд „ в справі переговорів починає не стільки допомагати українському правительству, скільки гальмувати справу” 28.

Якщо на переговорах делегація Раковського особливої активності не виявляла, то у підривній, ворожій для України діяльності вона відзначалася потужною широкомасштабною роботою. Можна з цілковитою впевненістю допустити, що саме задля цього штучно гальмувався переговорний процес, а дипломатичний імунітет більшовицької делегації надавав необмежені можливості для відвідування різних районів країни, налагодження потрібних і, як виявилось невдовзі, надзвичайно плідних контактів з українськими більшовиками у підпіллі та й взагалі з опозиційними гетьманові Скоропадському силами, а, насамперед, з провідними діячами Українського Національного Союзу Володимиром Винниченком, Микитою Шаповалом, Василем Мазуренком, які в той час активно готували збройне антигетьманське повстання.

„ Ініціатори руху ввійшли в переговори з представниками російської совітської мирової делегації Х.Раковським і Д.Мануїльським для координації наших виступів під час повстання, - згадував Винниченко. - Вони згоджувалися піддержувати нас… зобов’язались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатися у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. З свого боку, ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні. Д.Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержу справи, а також поїхати на кордон для підписання цього договору” 29.

За таких обставин переговори для більшовицької Росії втрачали сенс і поступово згортались. На початку жовтня Раковський виїхав до Москви, як пояснив, за новими інструкціями, залишивши на чолі делегації Мануїльського. Український уряд, переконавшись у безплідності контактів з росіянами,

ухвалив рішення про розформування делегації С.Шелухина, окрім комісії у справах Червоного Хреста та військовополонених. Тим часом в Україні посилились репресивні акції з численними арештами учасників

3 листопада Мануїльський отримав наказ наркома Чичеріна про негайне повернення делегації до Москви, однак на українсько-російському кордоні їх було затримано ще до прибуття поїзда з персоналом українських дипломатичних установ, які функціонували в Росії.

Загалом, можна стверджувати про за відому причетність українськоросійських переговорів майже піврічної тривалості в спровокованих напружених умовах безплідних дискусій, безпідставних домагань ставлеників більшовицької Росії, скерованих Москвою на підступне гальмування і зумисне зволікання з реалізацією задекларованих прагнень до миру і співдружності. Зухваленому і цинічному ставленню російської делегації до переговорів сприяла позиція Центральних держав, зокрема Німеччини, які за переорієнтації політичних інтересів обрали тактику пасивного втручання у перебіг договірного процесу.

Таким чином, можна беззастережно констатувати, що ні високий фаховий рівень українських дипломатів, ні їх визнана досвідченість у веденні політичної полеміки, ні переконлива аргументованість вимог та всебічна обґрунтованість пропозицій, ані неймовірні зусилля і щире прагнення не спроможні були, та й не змогли б, вплинути на очікуване вирішення навіть головніших проблем щодо підписання мирного договору та демаркації кордонів.

1 Винниченко В. Відродження нації: Історія української революції, (марець 1917 р.-

грудень 1919 р.): [В 3-х ч.]. – К.; Відень, 1920. – Ч.1. – 348 с.; Ч.2. – 328 с.; Ч.3. – 535 с.;

Андрієвський В. З минулого. [У 3 т.]. Т.2. Від гетьмана до Директорії. Ч.1. – Гетьман. – Берлін: Укр. Слово, 1923. – 262 с.; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (19141918). Ч.3. Доба гетьманщини (1918). - Львів: Червона Калина, 1923. – 122 с.; Дорошенко Д. Замітки до історії 1918 року на Україні: (Спомини) // Хлібороб. Україна. – Відень, 1921. –

Кн. 3, зб. 5/6. – С. 75-104.; Ковалів П. Дипломатична діяльність за часи Української Держави // Історичний календар-альманах „ Червоної калани” на 1939 рік. – Львів: Накладом вид-ва

„ Червона Калина”, 1938. – С. 129-137.

2Заруда Т.В. Переговори між Українською Державою та Радянською Росією (23.05 – 7.10.1918р.) // Шляхи до української державності: [Збірник]. – К., 1992. – С. 19-40.; Лупандін О.І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. / НАН України. Ін-т історії України. – К., 1994. – 42 с.; Піскун В. Одне писали, інше тримали в „ в умі”: Мирні переговори між Укр. Державою та РСФРР 1918 року // Політика і час. – К., 1994. – № 2. – С. 72-77.; Соловйова В.В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917-1921 рр.: Монографія / Відп. ред. О.П.Реєнт. – Київ – Донецьк: Ін-т історії України НАН України, 2006. – 394 с.; Вєдєнєєв Д.В. Дипломатична служба Української держави 1917-1923 роки. – К.: Національна академія СБУ, 2007. – 261 с.

3Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Т.2. – Українська Гетьманська Держава

11Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Т.2. – С. 164-165.

12ІР НБУ ім. В.Вернадського. – Ф. ХІ. – № 2498. – Арк.1.

13Федюшин О. Украинская революция. 1917-1918. – Москва, 2007. – С.203.

14Волковинський В. М., Кульчицький С. В. Християн Раковський. Політичний портрет. – К.,

20Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Т.2. – С. 172.

21В.І.Ленін про Україну. – Ч.2. 1917-1922. – К., 1977. – С. 110, 118.

22ЦДАВО України. – Ф.3766. – Оп.3. – Спр.9. – Арк.29.

23Нова Рада. – 1918. – 17 серпня.

24Лупандін О.І. Дмитро Дорошенко – міністр закордонних справ Української держави 1918

р. // Український історичний журнал. – 1998. – № 2. – С. 122.

25Нова Рада. – 1919. – 21 вересня.

26Червоний прапор. – 1919. – 19 лютого.

27Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Т.2. – С. 182.

28Там само.

29Винниченко В. Відродження нації: Історія української революції, (марець 1917 р.- грудень

1919 р.): [В 3-х ч.]. – К.; Відень, 1920. – Ч.3. – С. 158-159.

Кудлай О.Б.

Законотворча діяльність українських урядів доби гетьмана Павла Скоропадського

в галузі судочинства та реформування судової системи

(за матеріалами газети «Державний Вістник»)

Одним з важливих напрямків діяльності українських урядів доби гетьмана Павла Скоропадського була розробка та ухвалення низки законів, що торкалися порядку підготовки, подання та затвердження законопроектів, сфери судової системи та судочинства.

За матеріалами газети «Державний Вістник», що видавалася в Києві в травні – грудні 1918 р. і мала статус урядового часопису, за вісім з половиною місяців роботи Радою міністрів було розроблено та ухвалено 109 законів і статутів, частина з яких мала постанов чий характер, тобто мала короткострокову дію. Питома вага цих документів була спрямована на реорганізацію судочинства в Українській Державі.

Одним з перших документів, виданих новою владою, стала Грамота Павла Скоропадського до українського народу1 від 29 квітня 1918 р., якою Українська Центральна Рада та Мала Рада розпускалися, звільнялися всі міністри та їх товариші. Однак урядовці, що працювали в державних інституціях, залишалися на своїх посадах і мали продовжувати виконання своїх обов’язків. За свідченням дослідника Я.Грицака „ багато з українських чиновників, які обіймали свої посади в час Центральної ради, продовжували працювати і за Скоропадського” 2. Тобто особистий склад службовців середнього рангу в державному апараті кардинально не змінювався. П.Скоропадський брав на себе відповідальність в дотримуванні порядку та законності в Українській Державі.

Того ж дня (29 квітня) було затверджено закони про тимчасовий державний устрій Української Держави3, згідно яких до часу виборів в

український Сейм та початку його діяльності „ влада управління” належала гетьману. Останній затверджував закони, призначав голову Ради міністрів, який, в свою чергу, складав кабінет та представляв на затвердження гетьмана його персональний склад. До компетенції гетьмана належала зовнішня політика, верховне командування національними збройними силами, а також право помилування засуджених, полегшення покарань, звільнення від суду та покарань.

Окремий розділ цього документу був присвячений законам та їх дії в Українській Державі. Перш за все, вказувалося, що держава базується на головних законах, виданих в певному порядку. Їх сила була обов’язковою для всіх українських громадян, в тому числі й іноземців, що перебували на території Української Держави. Нові закони мали публікуватися для загального ознайомлення з ними населення, після чого вони набували законної сили, або з часу, вказаному в самому законі. Закон касувався тільки відповідним законом. Законопроекти готувалися міністерствами та подавалися на розгляд Ради Міністрів. Після їх ухвали останньою, вони подавалися на затвердження гетьмана. Міністрам надавалося право видавати розпорядження в розвиток і пояснення вже діючих законів, які також мали затверджуватися Радою міністрів.

Ще один розділ закону торкався діяльності Генерального суду. Останній характеризувався як вища судова інстанція по охороні та захисту законів. Треба сказати, що Генеральний суд був створений відповідним законом Української Центральної Ради від 2 грудня 1917 р. замість Правительствуючого Сенату. Генеральний суд перебирав на себе функції Сенату в справах судових, нагляду над судовими установами та працівниками судового відомства. Згідно цього закону Генеральний суд складався з 3-х департаментів: цивільного, кримінального і адміністративного. До окремого визначення порядку його діяльності він керувався законами, що визначали чинність Правительствуючого Сенату4. Трохи пізніше окремою ухвалою Центральної Ради Генеральний суд

перебирав на себе всі функції Сенату, в тому числі й питання в справах опіки, фінансових справах, затвердження мирових суддів та ін.5.

Згідно законів про тимчасовий державний устрій Генеральний суд мав оголошувати до загального відома всі закони і розпорядження уряду, одночасно наглядаючи за законністю видання останніх. Порядкуючий Генерального суду та всі генеральні судді призначалися гетьманом особисто6.

Важливим у будуванні внутрішньої структури державного управління в Україні став затверджений наприкінці липня закон Ради міністрів про Верховне Управління Державою у випадку тяжкої хвороби, або смерті пана гетьмана. Відповідно до нього управління Державою у перелічених випадках до одужання, або вступу на посаду нового гетьмана, мала належати Колегії верховних правителів держави у складі 3 осіб7. Через кілька місяців, а саме 6 вересня 1918 р., Державний Сенат ухвалив постанову про обрання Колегії верховних правителів Держави в складі сенатора Ф.Лизогуба (голова), сенатора Д.Носенка (від Сенату) і генерального бунчужного О.Рогози (від Ради міністрів)8. Було оповіщено для загального відома, що відповідно до закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами України гетьмана з вересня поточного року Колегія вступила в управління державою.

Таким чином, вся законодавча та виконавча влада зосереджувалася в руках гетьмана та Ради міністрів. Ще раз підкреслимо, що персональний склад кабінету затверджувався гетьманом особисто.

Показовим, на наш погляд, був той факт, що в урядовому повідомленні від 10 травня 1918 р.9 підписаному десятьма міністрами, вказувалося, що уряд не вважав за потрібне оголошувати повну програму законодавчої праці, визнаючи прерогативу майбутнього народного представництва. Однак, він планував здійснити низку законодавчих кроків, які були необхідними для встановлення в країні ладу, зміцнення виконавчих органів влади та створення сприятливих умов для нормального розвитку господарства і культури. В документі підкреслювалося, що головним завданням уряду є зміцнення в

Україні державного порядку і підготовка скликання народного представництва в нормальних умовах, яке має визначити волю українського народу в справі майбутнього державного устрою країни. Тобто програма діяльності міністерства судових справ оприлюднена не була. Проте, протягом наступних місяців була підготовлена і затверджена ціла низка законів, що суттєво змінила судову систему України, реформу якої розпочала Українська Центральна Рада, але не встигла довести її до логічного кінця.

Ще на початку травня в законі про порядок оголошення законів Української Держави уряд повідомив про наміри реформувати Генеральний суд. Однак дії кабінету виявилися радикальнішими. 8 липня 1918 р. Радою міністрів був ухвалений закон про Державний Сенат10. По-перше, він скасовував закон Центральної Ради від 2 грудня 1917 р. про утворення Генерального суду в м. Києві як вищої судової інституції. По-друге, замість Генерального суду утворювався Державний Сенат. Головні його засади – внутрішня структура, сфера компетенції, обсяг прав, порядок переведення чинності його рішень, виконання постанов Сенату, зносини з іншими державними інституціями, нагляд над виконанням наказів Сенату, права і обов’язки сенаторів – тимчасово визначалися відповідною частиною Своду законів Російської імперії та „ Учреждением Правительствующего Сената”.

Передбачався поділ Державного Сенату, у складі президента та сенаторів, на три Генеральні суди: адміністративний, цивільний та карний. Сенатори працювали у цих судах та в загальному зібранні Сенату. Всі його члени повинні були мати вищу юридичну освіту та стаж роботи за фахом (в судовому відомстві на належних посадах, адвокатурі, викладачами юридичних наук у вищій школі) не менше 15 років. Для Адміністративного Генерального суду зараховувалася праця на державній чи громадській службі та серйозний досвід адміністративної роботи. Члени Загального зібрання сенаторів могли не відповідати переліченим умовам, але повинні були мати досвід роботи на посаді міністра. Члени генеральних судів позбавлялися права посідати інші посади, але їм не заборонялося займатися викладацькою роботою. Сенатори

Загального зібрання Сенату могли одночасно працювати міністрами, або товаришами міністра, а також на посаді Державного секретаря і товариша Державного секретаря.

Президент та сенатори Загального зібрання призначалися гетьманом після попередньої ухвали кандидатур Радою міністрів. Члени генеральних судів призначалися за представленням голови відповідного суду, міністра юстиції чи президента Сенату. Процедуру позбавлення звання сенатора можна було розпочати тільки за умови відповідного вироку карного, або дисциплінарного суду. Звання сенатора за законом також можна було позбавити особу, яка не виконувала з різних причин свої обов’язки протягом року рішенням Загального зібрання та ухвалою гетьмана.

Документом обумовлювалося діяльність наступних структур Сенату: Загальне зібрання Сенату, Загальне зібрання всіх генеральних судів, загальне

цивільного генеральних судів, „ сполучена присутність” адміністративного та карного генеральних судів, та вища дисциплінарна присутність.

Загальне зібрання Сенату складалося з сенаторів Загального зібрання та всіх сенаторів генеральних судів. Воно скликалося за ініціативою президента Сенату, або міністра юстиції, як генерального прокурора, або на вимогу не менше як 10 сенаторів.

Вища дисциплінарна присутність складалася з голів Генеральних судів та сенаторів, що входили до „ сполученої присутності” всіх судів. Керівників (голів) генеральних судів обирали строком на 2 роки, кандидатури затверджувалися гетьманом.

До компетенції Загального зібрання Сенату належало: надання звання сенатора, справи про дисциплінарну відповідальність членів Сенату, позбавлення звання сенатора.

В документі викладалися обов’язки всіх внутрішніх підрозділів Сенату з посиланнями на відповідні закони Російської імперії.

В складі кожного Генерального суду встановлювалися посади прокурора і товариша прокурора, які підпорядковувалися безпосередньо міністру юстиції, як генеральному прокурору. Прокурорам Державного Сенату надавалося право порушувати питання зміни, доповнення і пояснення існуючих законів та необхідності підготовки нових.

Документом також коротко регламентувалася внутрішня структура генеральних судів, загальних зібрань та сполучених присутностей. Передбачалася діяльність сенатського архіву і друкарні. Друкованим органом інституції мали стати „ Відомості Державного Сенату” 11. Визначалася й особиста форма сенаторів – чорний сюртук, краватка й особливий знак, що мав бути вироблений за представленням міністра юстиції.

Вперше всі призначення сенаторів робилися наказом гетьмана на підставі списку кандидатур, ухваленого Радою міністрів. Члени діючих на момент видання закону генеральних судів, якщо вони відповідали викладеним вище умовам, залишалися на своїх посадах, входили до складу Державного Сенату з призначенням на посади сенаторів, всі інші залишалися поза штатів.

Обумовлювалося, що поточні справи генеральних судів передавалися до Державного сенату.

Одночасно скасовувався закон Центральної Ради (опублікований в „ Вістнику Генерального Секретаріату Української Народної Республіки” 5 січня 1918 р.) про умови зайняття та порядок обрання суддів Генерального апеляційного суду. Відповідно до статей останнього (він був підготовлений народним міністерством (генеральним секретарством) судових справ), до роботи в судових інституціях мали залучатися освічені економісти, спеціалістів з комерційною, технічною, агрономічною освітою. Тобто, відмінялася вимога, що посади суддів, або прокурорів заміщалися виключно особами з вищою освітою та стажем роботи за фахом. На думку авторів закону Центральної Ради участь у роботі судів спеціалістів інших професій була не тільки можливою, але й корисною. Визнавалася недоцільною й вимога практичного судового стажу