problemi_vivchennya_istoriyi_ukr_rev_Vipusk_3

квартирмейстера штабу Південно-Західного фронту генерала М. Раттеля запропонував цілісну програму морально-психологічної підготовки офіцерів, що складалася з наступних положень: "1. Розвиток воїнського духу. 2. Прищеплення понять і поглядів, що цілком відповідали б високому званню офіцерів. 3. Прищеплення почуття обов’язку. 4. Розвиток ініціативи, самодіяльності і самостійності. У більшості прапорщиків відсутня всіляка ініціатива, вони губляться у найпростішій бойовій обстановці і абсолютно інертні. 5. Головну увагу прапорщиків слід звернути на необхідність підтримання у військах найсуворішої дисципліни і внутрішнього порядку, в чому саме офіцери повинні служити зразком"84.

Генерал Г.Валуєв у доповідній військовому міністру О. Керенському від 18 червня 1917 р. серед заходів по оздоровленню армії пропонував перенести центр тяжіння морально-психологічного виховання в армію і покласти відповідальність за стан офіцерського корпусу на офіцерські товариства. Для цього він пропонував видати закон, за яким "товариство офіцерів армії і флоту мало б змогу у частинах прямим і таємним поданням голосів вилучати зі свого середовища товаришів, які підривають порядок і дисципліну, є явно шкідливими для справи свободи"85.

Пік морально-психологічного розкладу офіцерського корпусу припадає на 1917 рік. Буденним явищем стала відмова виконувати накази старших начальників, участь офіцерів в братанні та інших протиправних діях, які підривали офіцерську гідність, зводили нанівець авторитет командного складу. Жодна, навіть найдосконаліша програма морально-психологічного виховання була не в змозі протистояти тиску солдатського натовпу, впливу різнорідних політичних сил, що перетворили армію, і офіцерський корпус в тому числі, на арену політичної боротьби. Армійські статути підмінялися програмними партійними постулатами. Офіцерський корпус все більше перетворювався на своєрідний ідейний "парламент", де офіцери, як представники певних верств суспільства, утворювали різні об’єднання

відповідно до політичних угруповань, які намагалися поширити свій вплив на командний склад.

У заяві для преси (травень 1917 р.) Верховний головнокомандувач генерал М.Алексєєв дав негативну оцінку загального стану офіцерського корпусу: "Теперішній офіцерський склад поповнюється з молодих людей, що не отримали спеціальної військової освіти, недостатньо ознайомлених з побутом та укладом армії, і тому не спроможний прийняти і зрозуміти солдатську душу"86. Можна зрозуміти розпач генерала. Кадрові офіцери, які уособлювали міць, єдність, високі професійні якості і яким би належало грати домінуючу роль у збереженні кращих традицій офіцерського корпусу, а відтак і армії, буквально розчинилися у всезростаючому чисельно командному складі російських збройних сил.

Фактично повністю оновився офіцерський склад піхоти, найбільшої чисельно складової офіцерського корпусу. Протягом війни піхотні полки втратили по декілька комплектів командного складу. Лише в небагатьох з них втрати офіцерів вбитими та пораненими становили до 300%, взагалі ж сягали 400–500% і більше87. Генерал В.Чернавін дійшов висновку, що найбільш підготовлена (теоретично і практично) частина командного складу

— кадрове офіцерство — була виведена з ладу вже в перші 10–12 місяців війни. Відновити його не вдалося. За підрахунками генерала, кадрові офіцери на кінець 1917 р. становили 4% командного складу піхотних полків*88. Тому загальний висновок його був безжалісним: "Стройовий командний склад піхоти на кінець війни скільки– небудь задовільної теоретичної військової підготовки не мав"89.

Не такою вражаючою була картина у спеціальних родах військ. Відомості по ряду артилерійських бригад дають підстави визначити їхні

* У визначенні кількості кадрового офіцерства в піхотних полках воєначальники були майже одностайні: 2–4 на полк — такі дані в травні 1917 р. наводив головнокомандувач Південно-Західного фронту генерал О.Брусилов (Деникин А. И. Очерки русской смуты. – Т.1 – Ч.2. – С.303); 2–3 на полк разом з полковим командиром — у червні того ж року командир 37– го армійського корпусу (5-а армія, Північний фронт) генерал М. Сулькевич (Революционное движение в русской армии. – Сб. док. — С.169) та ін.

втрати у 15–40% офіцерського складу (за всю війну). Втрати технічних військ були ще меншими. В кінноті втрати були дуже нерівномірними. Проте навіть у тих частинах, що зазнали відчутних бойових втрат, у порівнянні з піхотою вони здавалися незначними90.

В дійсності, загальний відсоток кадрових офіцерів у складі офіцерського корпусу армії був вищим, ніж 4%. Генерал М.Каменський вважав, що навесні 1917 р. він становив 5%91. Загальне зростання чисельності офіцерського корпусу, що тривало і у 1917 р., вимагає певного коригування наведених показників. Предметом дослідження генерала В.Чернавіна були тільки стройові офіцери піхотних полків — командири батальйонів, рот та молодші офіцери рот, виключаючи командирів полків і офіцерів штабної служби. При підрахунках частки кадрового офіцерства в загальному складі офіцерського корпусу армії необхідно також включати до його складу офіцерів різних тилових закладів і установ військового відомства, які в переважній більшості отримали повну професійну освіту в мирний час, врахувати співвідношення в офіцерському корпусі офіцерів всіх родів військ, з огляду на нерівномірність понесених ними втрат в роки війни. На основі аналізу безповоротних і поворотних втрат офіцерів за різні роки війни, за нашими підрахунками, восени 1917 р. частка кадрового офіцерства в загальному складі офіцерського корпусу складала 7–8%. Таким чином, за законом більшості не кадрове офіцерство, а офіцерство військового часу визначало обличчя і поведінку офіцерського корпусу в цілому.

Під час війни термін вислуги на фронті для отримання прапорщиком чину підпоручика, а підпоручиком — поручика становив 4 місяці. Тож багато прапорщиків військового часу у 1917 р. були вже поручиками, штабскапітанами і в незначній кількості капітанами. Вони командували ротами й батальйонами. Досвідчені ротні і батальйонні командири зустрічалися як виняток.

Важливою характеристикою корпусу офіцерів часів війни є його фізична спроможність виконувати свої обов’язки. Йдеться про поранених і

контужених офіцерів, що перебували на службі. Відомості, наведені генералом В.Чернавіним, малюють картину жахливого стану здоров’я кадрового стройового офіцерства піхотних полків92. Майже всі мали по два і більше поранень, деякі, попри висновки медичних комісій про нездатність до стройової служби, залишалися в лавах армії. Якщо загальна кількість поранених і контужених офіцерів за всю війну становила 40 074 особи, то більшість з них (24 522 особи) припадає на 1914–1915 рр., коли була втрачена значна частина кадрового офіцерства93. Виведення з ладу незамінних елементів військового механізму призвела до втрати командним складом бойового досвіду. Був перерваний живий зв’язок між професійними носіями військових знань і дуже слабко підготовленими офіцерами військового часу. Відсутність бойового досвіду в останніх негативно позначилася на боєздатності військових частин.

Практично покінчивши з професійними військовиками — кадровим офіцерством російської армії, світова війна призвела до руїни офіцерського корпусу як найважливішої складової військового організму. Десятки і сотні тисяч нашвидкуруч підготовлених офіцерів військового часу, серед яких було чимало випадкового елементу, вже ніяким чином не підпадають під визначення офіцерського корпусу. Якщо раніше його консолідуючим началом виступало служиле дворянство, то в результаті масової підготовки командних кадрів в роки війни на перші ролі висунулися вихідці із селян і міщан, які вносили в офіцерське середовище соціальні протиріччя і класову ворожнечу. Різні за освітою, вихованням, світосприйняттям офіцери військового часу в цілому були ближче до солдатів ніж до кадрових офіцерів. Залишки останніх виявилися неспроможними стримати процес диференціації офіцерського корпусу. Вони буквально розчинилися у середовищі ерзац– офіцерів. Загалом достатньо високий освітній, культурний та фаховий рівень командного складу знизився, авторитет його занепав.

Після Лютневої революції офіцерство воєнного часу не змогло стати на заваді руйнівних процесів в армії. Командний склад все більше

диференціювався за становими, освітніми, світоглядними та політичними ознаками. Притаманні російському офіцеру корпоративна честь, гідність, вірність обов’язку виявилися знівельованими. Це багато в чому пояснює легкість, з якою більшовики перебрали владу в жовтні 1917 р.

—Арк. 7; оп. 49. — Спр.106. — Арк. 13 зв., 16 зв.; оп. 50. — Спр. 112. — Арк. 16–17, 65.

10Див., напр.: Хесин С.С. Октябрьская революция и флот. — М., 1971. — С. 28; його ж. Моряки в борьбе за Советскую власть. — М., 1977. — С. 13–14.

11РДА ВМФ. Архівосховище друкованих видань. — « Всеподданейший доклад по Морскому министерству за 1914 г.». — С. 64.

12РДВІА. Ф. 2067. — Оп. 1. — Спр.2857. — Арк. 447 зв, 448; спр. 3067. — Арк. 115 зв.,

116 зв., 118–118 зв.

13Там само. Ф. 1753. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк 99, 170, 199.

14Там само. Ф. 2015. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 5 зв.

15Там само. Ф. 2000. — Оп. 3. — Спр. 2174. — Арк. 979.

16Там само. Ф. 1405. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 156 зв.

17Там само. Ф. 2000. — Оп. 3. — Спр. 2164. — Арк. 178.

18Бібліотека РДВІА. — № 18 947. — Приказы по войскам Иркутского военного округа. —

1917. — № 3.

19 Революционное движение в русской армии (27 февраля — 24 октября 1917 г.): Сб. док.

— М., 1968. — С. 169.

20Див.: Деникин А.И. Очерки русской смуты. — Т. 1. — Ч. 1. — М., 1991. — С. 12; Врангель П.Н. Воспоминания. — Ч. 1. — С. 6; Брусилов А.А. Мои воспоминания. — М., 1963. — С. 126–127; Верховский А.И. Вказ. праця. — С. 175; Мартынов Е.И. Царская армия в февральском перевороте. — Л., 1927. — С. 29.

21РДВІА. Ф. 2031. — Оп. 1. — Спр. 1611. — Арк. 6.

24Ленін В.І. Листи з далека // Повне зібр. творів. — Т. 31. — С. 15.

25Петров Ю.П. Военные комиссары в годы гражданской войны (1918–1920 рр.). — М.,

1956. — С. 6.

26Протасов Л.Г. Солдаты гарнизонов Центральной России в борьбе за власть Советов. —

Воронеж, 1978. — С. 28–29.

27Иовлев А.М. Деятельность КПСС по подготовке военных кадров. — М., 1976. — С. 36.

28Гаркавенко Д.А. Социальный состав вооруженных сил России в эпоху империализма.

—С. 33.

29 Великая Октябрьская социалистическая революция: Энциклопедия. — М., 1987. — С. 368.

30Волков С.В. Трагедия русского офицерства. - М., 1999. — С. 7.

31Поликарпов В.Д. Военная контрреволюция в России. 1905–1917 гг. — М., 1990. — С.

349.

32Цит за: там само. — С. 184.

33Див.: там само. — С. 190.

34Цит. за: там само. — С. 189.

35Волков С. Российское офицерство как служилое сословие // Российский военный сборник. – Вып. 17: Офицерский корпус русской армии. – М., 2000. — С. 524; його ж. Русский офицерский корпус.- М., 1993. — С. 273.

36Кавтарадзе А.Г. Военные специалисты на службе Республики Советов. – М., 1988. — С.

27.

37Головин Н.Н. Военные усилия России в мировой войне. — М., 2001. — С. 371.

38Буравченков А.О. Зміни у соціальному складі офіцерського корпусу в Росії // Укр. іст.

39Його ж. Демократическое офицерство в Великой Октябрьской социалистической революции. — С. 13.

40Россия в мировой войне 1914–1918 гг. (в цифрах). — С. 31.

41Военные организации российского пролетариата и опыт его вооруженной борьбы.

1903–1917. — М., 1974. — С. 163.

42Голуб П.А. Большевики и армия в трех революциях. – М., 1977. — С. 16–17.

43РДВІА. Ф. 2000. — Оп. 3. — Спр. 2174. — Арк.. 76–77, 293–294, 567-568; спр. 2177. — Арк. 71–71 зв.

44Там само. Спр. 2174. — Арк. 979.

45Там само. Ф. 2134. — Оп. 2. — Спр.262. — Арк. 14.

46Там само. Ф. 1405. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 156 зв.

47Там само. Ф. 2000. — Оп. 3. — Спр. 2292. — Арк. 8.

49РДВІА. Ф. 1753. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 99.

50Там само. Ф. 2000. — Оп. 3. — Спр. 2174. — Арк. 154.

51Там само. — Арк. 452.

52Чернавин В.В. Вказ. праця // Военно-исторический журнал. – 1999. - № 5. — С. 85.

53Там само. — С. 90.

54РДВІА. Ф. 2000. — Оп. 3. — Спр. 2164. — Арк. 100.

55Там само. Ф. 2139. — Оп. 1. — Спр. 1673. — Арк. 4.

56Там само. Ф. 1405. Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 163.

57Там само. Ф. 2003. — Оп. 4. — Спр. 24. — Арк. 4.

58Революционное движение в России в апреле 1917 г. Апрельский кризис: Сб. док. — М.,

1958, — С. 520.

59РДВІА. Ф. 2134. — Оп. 2. — Спр. 262. — Арк. 14 зв.

60Там само. Ф. 1405. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 163.

61Керсновский А.А. История русской армии. — Т. 4. – М., 1994. — С. 249.

62Там само.

63Шкловский В.Б. Сентиментальное путешествие. — М., 1990. — С. 81.

64 РДВІА. Ф. 725. — Оп. 50. — Спр. 17. — Арк. 21–21 зв.

65Там само. Ф. 2134. — Оп. 2. — Спр. 89. — Арк. 340.

66Там само. Ф. 2003. — Оп. 2. — Спр. 167. — Арк. 337 зв.

67Там само. Ф. 2067. — Оп. 1. — Спр. 3067. — Арк. 11.

68Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. — Київ– Філадельфія, 1995. —

С. 73.

69Деникин А.И. Очерки русской смуты. — Т. 1. — Ч. 1. — С. 24.

70РДВІА. Ф. 2003. — Оп.2. — Спр. 411. — Арк. 234.

71Там само. Ф. 1405. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 61.

72Там само. Ф. 2000. — Оп. 3. — Спр. 2177. — Арк. 139.

73Там само. Спр. 2174. — Арк. 908.

75РДВІА. Ф. 307. — Оп. 1. — Спр. 34 (ч. 1). — Арк. 239.

76Там само. Ф. 725. — Оп. 51. — Спр. 129. — Арк. 16.

77Там само. Арк. 18.

78Там само. Ф. 2100. — Оп. 1. — Спр. 281. — Арк. 41.

79Там само. Ф. 1720. — Оп. 9. — Спр. 1. — Арк. 379.

80Там само. Ф. 302. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 4.

82Врангель П.Н. Воспоминания. — Ч. 1. — С. 6.

83Цит. за: Родзянко М.В. Государственная Дума и февральская 1917 года революция // Архив русской революции. — Т. 12. — Берлин, 1922. — С. 43.

88Там само. С. 91.

89Там само. С. 92.

90Там само. С. 86.

91Каменский М. Революция и офицерская корпорация // Русский инвалид. — 1917. — 17 марта.

Р.Я.Пиріг

Формування гетьманського уряду: німецькі впливи

Попередні домовленості німецького військового командування з генералом П.Скоропадським щодо силового усунення від влади Центральної Ради стосувалися насамперед дотримання майбутнім главою держави старих договорів, гарантування поставок продовольства, надання Німеччині певних преференцій у цій сфері тощо. Ніяких умов стосовно нового уряду цей «проект угоди» не містив.

Однак це зовсім не означало, що німецькі військові і дипломати не усвідомлювали важливості такого інституту державної влади, як Рада Міністрів. В умовах відсутності представницького органу саме уряд ставав тією вищою законодавчою і виконавчою структурою державного механізму, який і мав забезпечити реалізацію головних цільових завдань «східного» походу Німеччини – отримання з України хліба та сировини.

Тому від самого початку складання гетьманського кабінету проходило під контролем німців і за участю австрійських представників. Очевидно кандидатура отамана (голови) Ради Міністрів М.Устимовича була погоджена П.Скоропадським ще раніше і не виключено, що розглядалася як тимчасова. Вже опів на десяту ранку 30 квітня генерал В.Гренер вже скликав у себе нараду за участю німецького посла А.Мумма, військового представника Штольценберга, австрійського радника Прінцига та майора Фляйшмана. З української сторони присутні прем’єр М.Устимович та О.Палтов. До них була доведена узгоджена позиція німецьких та австрійських представників щодо умов, за яких Скоропадському може бути надана військова і економічна допомога. Фактично це був більш розгорнутий і деталізований виклад умов, пред’явлених 24 квітня майбутньому гетьманові1.

Вони стосувалися визнання Брестського миру, розпуску Центральної Ради, недопущення скликання Установчих зборів до повного заспокоєння краю і лише за погодженням з німецьким командуванням. Розміри і спосіб використання української армії також підлягали узгодженню. Наголошувалося на виключний підсудності польовим судам союзників протиправних дій щодо німецьких та австрійських військових. Значна частина положень стосувалася економічних питань: сприяння вивозу хліба та сировини, врегулювання фінансових і валютних проблем. Особлива увага приділялася принципам проведення аграрної реформи: право власності, купівля селянами землі, збереження великих господарств в інтересах експорту сільгосппродукції тощо.

Далі розглядалися кандидатури до майбутнього уряду. М.Устимовичу було офіційно заявлено, що німецька та австрійська сторона уповноважені підтримувати з ним відносини лише de facto, до подальших вказівок їхніх урядів. У такий спосіб вони залишали за собою право внесення коректив до складу Ради Міністрів.

Сам М.Устимович у доповіді Прінцига до МЗС Австро-Угорщини характеризувався як керівник недавно створеної партії гетьмана, яка “ загалом примикає до соціал-федералістів і охоплює напрямок до лівого крила кадетів і правого крила соціал-революціонерів” 2. Враження від нього загалом сприятливе, проте він не особливо презентабельний.

М.Устимович запропонував на посаду міністра фінансів відомого економіста проф. М.Бернацького. Погоджуючись на цю кандидатуру німці вважали за необхідне приставити до нього спеціальних консультантів – банкіра А.Доброго та члена німецької економічної місії Мельхіора. Пропозиція щодо генерала В.Дашкевича – Горбацького як військового міністра викликала суттєвий спротив з боку В.Гренера і Флейшмана. Кандидатура М.Василенка на посаду міністра освіти була

схвалена одностайно. Погоджено було взяття портфелів міністра продовольчих справ Ю.Соколовським, шляхів сполучення – Б.Бутенком, охорони здоров’я – В.Любинським3.

Слід відзначити, що серед інших на посаду міністра закордонних справ австрійці запропонували Д.Дорошенка. Морським міністром хотіли бачити адмірала О.Колчака. Наполягали німці та австрійці залишити старих міністрів УНР: І.Фещенка-Чопівського – промисловості, С.Шелухина – юстиції.

Завершив радник Прінциг свою доповідь до Відня таким висновком: “ Делегати (Устимович і Палтов – авт.) були поки що дуже поступливі, і в мене склалося враження, що вони дуже старалися виконати всі наші побажання” 4.

Та все ж, очевидно, у представників німецьких та австрійських військових і дипломатів постать майбутнього прем’єра не викликала

стояти й прізвище отамана Ради Міністрів М.Устимовича. Саме цим пояснюється те, що частина примірників грамоти вийшла лише за підписом Скоропадського.

Сам гетьман термінову відставку новоспеченого прем’єра пояснює двома обставинами. Ніби - то головною причиною була раптова хвороба Устимовича. Пише він і про візит до нього групи полтавських діячів, зокрема колишнього члена Державної думи графа Капніста. Вони наполягали на невідповідності голови уряду цій важливій посаді. Гетьман визнає, що й сам усвідомлював, що М.Устимовича доведеться усунути. Реакцію німців на це призначення він обходить5.

Пізно увечері 30 квітня П.Скоропадський викликав до себе М.Василенка і доручив йому протягом доби сформувати уряд. Очевидно тимчасово головуючий мав діяти в певних політичних орієнтирах: не