3.Функції апп

Функція - це та діяльність, той вплив, що повинна здійснювати та чи інша система (держава, право, держа вний орган, наука, теорія тощо), щоб вирішити постав лені перед нею завдання, досягти своїх цілей [9, 27]. Із цих позицій можна говорити про наступні функції нау ки адміністративного процедурно-процесуального пра ва: 1) теоретична; 2) законодавча; 3) практично-прикла дна; 4) навчальна. Теоретична функція полягає у формуванні змісту науки адміністративного процедурно-процесуального права, її категоріального апарату, відбувається її стано влення та розвиток. Ця функція полягає також у попов ненні науки новим про адміністративні процедурно-процесуальні явища. Законодавча функція полягає в накопиченні теоретичного матеріалу та досвіду прак тики для формування в законодавстві відповідних адмі ністративних процедурно-процесуальних положень. Практично-прикладна функція полягає в тому, щоб за допомогою загальних уявлень про адміністративні про цедурно-процесуальні явища надавались певні орієн тири в діяльності правозастосувачів, а також пояснен ня, тлумачення та рекомендації учасникам адміністра тивних процедурно-процесуальних відносин. Навчальна функція полягає в тому, що наука адмініст ративного процедурно-процесуального права повинна стати науковою базою для відповідних навчальних дисци плін та базою для наукового розвитку молодих учених.

3. Принципи адміністративно-процесуального права. Принципи адміністративного судочинства

йдеться про наявність двох груп (видів) принципів:

а) принципи адміністративного процесуального права:

б) при­нципи адміністративного процесу, або адміністративно-проце­суальні принципи.

Принципи адміністративного процесуального права являють собою складову частину загальноправових принципів, відбива­ють соціально-політичний стан та потреби суспільства і держа­ви, закріплені Конституцією та іншими законами України, є підґрунтям формування і розвитку адміністративно-процесу­альної діяльності. До них належать принципи:

— верховенства права;

— презумпції правомірності дій і вимог суб’єкта звернення та заінтересованої особи;

— верховенства закону в системі адміністративно-процесу­альних нормативних актів;

— забезпечення і охорони інтересів особи і держави;

— диференціації та спеціалізації адміністративного процесу;

— відповідності норм адміністративного процесуального права України положенням міжнародно-правових актів.

1. Принцип верховенства права. Цей принцип закріплено у ст. 8 Конституції України, ст. 8 КАСУ та у низці інших установ­чих актів нашої держави. 2 листопада 2004 р. Конституційним Судом України було постановлено рі­шення, в якому викладене розуміння верховенства права. «Вер­ховенство права — це панування права в суспільстві. Верхо­венство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозахисну діяльність, зокрема у закони, які за своїм зміс­том мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної спра­ведливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховен­ства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією із його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рів­нем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

2. Принцип презумпції правомірності дій і вимог суб’єкта звернення та заінтересованої особи. Цей принцип ґрунтується на повазі до особистості з урахуванням того, що держава від­повідає перед людиною за свою діяльність.

а) ніхто не зобов’язаний доводити правомірність свого звер­нення. Доказування правомірності дій особи є її правом, а не обов’язком; б) усі звернення, оформлені належним чином і подані в установленому порядку, підлягають обов’язковому прийняттю та розгляду; в) усі сумніви щодо правомірності звернен­ня особи тлумачаться на її користь; г) ніхто не може бути поз­бавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена КАСУ; ґ) ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи в адміністративному суді будь-якої інстанції; д) ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв’язку з адміністративним пра­вопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановле­них законом; е) постанови або рішення у справах не повинні ґрунтуватися на припущеннях.

3. Принцип верховенства закону в системі адміністративно-процесуальних нормативних актів. верховенство закону в системі адміністративно-про­цесуальних нормативних актів виявляється в тому, що він прий­нятий з дотриманням усіх необхідних вимог і процедур, має вищу юридичну силу, відповідає Конституції України й не може бути скасований, призупинений чи підмінений жодним підзаконним актом, виданим органом владних повноважень будь-якого рівня. Прийняття адміністративних процесуальних за­конів, які не відповідають Конституції України, неприпустиме, бо це може зумовити необґрунтоване обмеження прав, свобод та інтересів людини і громадянина.

4. Принцип забезпечення і охорони інтересів особи і держави. Цей принцип в літературі визначається ще як принцип процесу­альної владності, що означає здійснення певних дій в інтересах усього суспільства. Тобто норми адміністративного процесуального права повинні бути сконструйовані таким чином, щоб пе­редбачали зобов’язання (обов’язок) органів, які розглядають і вирішують індивідуальні адміністративні справи, забезпечували захист не тільки інтересів, прав і свобод людини, а й інтереси держави, громадського порядку, підприємств, установ та органі­зацій. Урахування інтересів держави тісно пов’язане із забезпе­ченням охорони інтересів особи. Належне функціонування органів владних повноважень та суду є найважливішим чинни­ком захисту прав, свобод та інтересів особи і, навпаки, законослухняність членів суспільства сприяє нормальному функціону­ванню державного апарату і держави в цілому.

Юридичний зміст цього принципу полягає в тому, що пра­ва і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяль­ності держави.

5. Принцип диференціації та спеціалізації адміністративного процессу- диференціація і спеціалізація з розгляду і вирішення адміністративних справ викликані особливою соціальною гостротою, пов’язаною зі сферою управлінської (публічної) діяль­ності, та обумовлені наступними чинниками: а) необхідністю оперативного та своєчасного реагування і вирішення ад­міністративних справ у строки, визначені законом з метою уникнення зволікання в управлінській діяльності; б) потребою повного, всебічного розгляду адміністративної справи та уста­новлення об’єктивної істини фахівцями у різних галузях управ­ління; в) значною кількістю органів (посадових осіб), уповно­важених розглядати і вирішувати справи по суті, що вимагає чіткої їх спеціалізації та вичерпного окреслення обсягів та меж повноважень; г) забезпеченням ведення процесу менш обтяж­ливими фінансовими витратами держави; ґ) можливістю інстанційного оскарження дій і рішень органів (посадових осіб), що порушують права і законні інтереси фізичних чи юридич­них осіб; д) створенням умов і порядку судового захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів владних повноважень при здійсненні ними владних уп­равлінських функцій на основі законодавства.

Юридичний зміст зазначеного принципу полягає в розме­жуванні на законодавчому рівні компетенції уповноважених органів (посадових осіб) щодо розгляду і вирішення індивіду­альних адміністративних справ.

6. Принцип відповідності норм адміністративного процесуаль­ного права України положенням міжнародно-правових актів. Конституційне закріплення тези (ст. 9), що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства Украї­ни, є тим підґрунтям, на підставі якого система норм ад­міністративного процесуального права буде поновлюватися нормами світової цінності. Наприклад, ч. 6 ст. 9 КАСУ закріплено: «Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого дана Верховною Радою України, встанов­лені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосо­вується правило міжнародного договору». Проте, якщо міжна­родний договір не відповідає Конституції України повністю чи частково і ця невідповідність визнана Конституційним Судом України, то такий договір або його частина не підля­гають застосуванню в Україні.

Юридичний зміст цього принципу полягає в імплементації світових правових цінностей, досягнутих людством, у правову тканину України.

Всі принципи тісно пов’язані між собою, постійно взає­модіють, але кожний із них зберігає свою власну цінність для побудови і перебігу процесу, свій юридичний зміст. Будучи у тісній взаємодії, взаємозв’язку, одні принципи сприяють здій­сненню інших, але це не означає, що одні принципи підкоря­ютьсяіншим, що існують принципи які є тільки гарантіями здійснення інших принципів, а тим більше — такими, що ви­пливають із інших принципів. Отже, може йтися не про про­сту сукупність, а про систему принципів адміністративного процесуального права, до якої, як зазначалося вище, входять й адміністративно-процесуальні принципи.

Принципи адміністративного процесу, на яких базується про­цесуальна діяльність суддів, органів (посадових осіб), уповно­важених розглядати і вирішувати індивідуальні адміністративні справи являють собою пози­тивні закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах, або є узагальненням діючих у державі юри­дичних правил.

В юридичній літературі є різноманітні підходи до класифі­кації процесуальних принципів. Так, деякі автори виділяють загальні, міжгалузеві та галузеві принципи, інші такого поділу взагалі не роблять, ще інші автори поділяють їх на конституційні та інші принципи. Отже, як бачимо, в юридичній літера­турі дослідженню процесуальних принципів приділена значна увага, оскільки вони закріплені в законі та відображають панів­ні в державі політичні, соціальні і правові ідеї побудови ад­міністративного процесу.

Отже, з метою більш повного пізнання наукою системи принципів доцільніше розглядати їх через призму завдань, які вони виконують для забезпечення здійснення адміністративно-процесуальної діяльності, тобто за предметом правового регу­лювання. Усі принципи за такими ознаками умовно можна поділити на:

• функціональні

• організаційні.

До функціональних належать принципи, які визначають спрямованість адміністративного процесу, форму і зміст його інститутів. Це принципи: законності; гласності; об’єктивної іс­тини; перегляду рішень органу, уповноваженого розглядати ад­міністративні справи; обов’язковість виконання прийнятого рішення та ін.

Принцип законності є найважливішим принципом адміні­стративного процесу, характеризується неухильним виконан­ням, дотриманням усіма учасниками суспільних відносин вимог нормативно-правових актів. Законність передбачає: а) наявність досконалого законодавства; б) повне і неухильне виконання нормативних актів державними органами, посадовими особами, організаціями та громадянами; в) верховенство закону щодо всіх інших правових актів; г) єдність розуміння і застосування законів на всій території України; ґ) рівність усіх громадян у правовому захисті й у виконанні громадянами пра­вових приписів; д) невідворотність юридичного реагування, впливу на осіб за вчинені ними правопорушення; е) здійснення державного нагляду і громадського контролю за дотриманням, виконанням і використання норм законодавства.

Правове закріплення положень про те, що: органи держав­ної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і служ­бові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повно­важень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 9 КАСУ); провадження в справах про адміністра­тивні правопорушення здійснюються на основі суворого додер­жання законності (ст. 7 КУпАП); процесуальні дії та прийняття рішень уповноваженим суб’єктом здійснюються виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Кон­ституцією та законами України; додержання вимог закону за­безпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, прокурорським наглядом, правом ос­карження встановленими законом способами (ст. 7 КУпАП), підкреслюють специфічність принципу законності. Отже, рішення або дія, що порушують закон, не мають юридичної сили. Наприклад, не може бути накладене адміністративне стягнення пізніш як через два місяці з дня вчи­нення правопорушення (ст. 38 КУпАП), у протилежному ви­падку постанова про накладення стягнення не буде мати юри­дичної сили; в) у всіх випадках рішення органів владних повно­важень, їх посадових осіб має бути відкритим для перевірки вищестоящим органом, судом чи прокуратурою як за заявою чи скаргою особи, так і з власної ініціативи.

Принцип гласності є заходом не тільки і не стільки інформу­вання суспільства про діяльність державних органів, скільки спо­собом надання інформації про стан розгляду і вирішення індиві­дуальної справи у сфері публічних відносин. Він є певною формою контролю суспільства за роботою органів (судів), уповноважених розглядати адміністративні справи, особливо через засоби масової інформації, а також і безпосередньо громадянами.

Законодавство України передбачає чіткі приписи забезпе­чення гласності і відкритого розгляду адміністративних справ (ст. 12 КАСУ, ст. 249 КУпАП), ст. 18 Закону України «Про звернення громадян» та ін.), зміст яких характеризується:

а) наданням судом, органами (посадовими особами), які уповноважені розглядати адміністративні справи, інформації учасникам проваджень про дату, час і місце розгляду справи та ухвалені рішення;

б) встановленням положення, що кожен має право знайо­митися в установленому законодавством порядку із рішеннями у будь-якій розглянутій відкритій справі, які набрали законної сили;

в) відкритим розглядом адміністративних справ з участю представників громадських організацій, засобів масової інфор­мації, громадян тощо;

г) веденням протоколів засідання та (з 1 січня 2008 р.) пов­ним фіксуванням судового засідання за допомогою звукозапи­сувального технічного засобу;

ґ) можливістю використання присутніми особами при роз­гляді справи портативних аудіотехнічних засобів;

д) можливістю проведення в місці розгляду справи фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури та трансляції по радіо і телебаченню;

е) оголошенням рішення, яке було ухвалене у відкритому розгляді, прилюдно.

Обмеження гласності і відкритості при розгляді і вирішенні адміністративної справи може бути:

а) в інтересах нерозголошення конфіденційної інформації про особу, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи;

б) з метою нерозголошення державної, військової, банківсь­кої, комерційної, інформаційної та іншої таємниці, що охороняється законом. Проте інформація суспільно значима не може вважатися закритою чи з обмеженим доступом інформацією.

Принцип об’єктивної істини характеризується тим, що орган (посадова особа) або суд, які розглядають адміністративні спра­ви, зобов’язані забезпечити встановлення реальних фактів та дати їм повну, об’єктивну оцінку, з’ясувати всі обставини спра­ви, які мають значення для прийняття обґрунтованого рішен­ня. Основними елементами цього принципу є: а) своєчасність розгляду справи; б) всебічність розгляду справи; в) повнота розгляду справи; г) об’єктивне з’ясування обставин кожної справи; ґ) встановлення істини у даній справі. Цей принцип виключає прояви суб’єктивізму та забезпечує прийняття спра­ведливого рішення.

Для забезпечення всебічного, повного та об’єктивного роз­гляду справ, законності судових рішень, в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Принцип перегляду рішень органу, уповноваженого розглядати адміністративні справи.Положення ст. 55 Конституції України — кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб — знайшло свій розвиток у низці законодавчих актів. Учасники адміністра­тивного процесу мають право відповідно до чинного законодавства звернутися у порядку підлеглості до вищого органу (по­садової особи) або до суду на власний розсуд за захистом прав та інтересів з вимогою перегляду рішення в адміністративній справі.

Принцип обов’язковості виконання прийнятого рішення. Цей принцип є однією із основних засад, що підкреслює авторитет державної влади і сприяє утвердженню законності. Обов’язковість рішень надає їм властивості закону в адміністра­тивній справі. Конституція України передбачає, що судові рі­шення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124). Цій нор­мі відповідає ст. 14 КАСУ, яка встановлює, що постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання на всій території України. За невиконання судових рішень службовими чи посадовими особами передбачена кримінальна та адміністративна відповідальність.

До організаційних належать принципи, які визначають про­цесуальну діяльність органів (посадових осіб), судів, уповнова­жених розглядати індивідуальні адміністративні справи. Це принципи: юрисдикційної підвідомчості адміністративних справ; рівності учасників адміністративного процесу перед за­коном; провадження процесу державною мовою; публічності (офіційності); швидкості та економічності процесу та ін.

Принцип юрисдикційної підвідомчості адміністративних справ своє законодавче закріплення знаходить безпосередньо у про­вадженнях з адміністративного судочинства та у справах про адміністративні правопорушення. Принцип розгляду адміністративних справ за підвідомчістю має велике прикладне значення. Це, по-перше, розвантаження судових органів від невластивих для них справ шляхом їх вирі­шення в адміністративному порядку, в тому числі й значної частини справ про адміністративні правопорушення; по-друге, адміністративні справи розглядаються компетентними органа­ми, які найбільш обізнані в тій чи іншій справі і можуть прий­няти кваліфіковане рішення; по-третє, відбувається певна спе­ціалізація з розгляду справ з урахуванням рівня кваліфікації, обсягу повноважень, сфери діяльності, системи і структури по­будови органів влади тощо.

У провадженнях з адміністративного судочинства розрізня­ють: а) предметну підсудність, правила якої дозволяють визна­чити, який адміністративний суд буде розглядати справу за першою інстанцією; б) територіальну підсудність, яка дозволяє розмежувати предметну компетенцію адміністративних судів одного рівня залежно від місця розгляду справи; в) інстанційну підсудність, яка дозволяє розмежувати компетенцію адміністра­тивних судів різного рівня (статті 18-21 КАСУ).

У провадженнях про адміністративні правопорушення з вра­хуванням різноманіття адміністративних правопорушень спра­ви розглядаються: а) адміністративними комісіями при вико­навчих комітетах сільських, селищних, міських рад; б) виконав­чими комітетами сільських, селищних, міських рад; в) район­ними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами (суддями); г) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповно­важеними Кодексом України про адміністративні правопору­шення та іншими законами України (статті 218—244).

Адміністративні провадження в сфері управління розгляда­ються уповноваженими на те органами (посадовими особами), до компетенції яких безпосередньо належить вирішення пи­тання щодо визнання і задоволення прав, свобод і законних інтересів особи.

Принцип рівності учасників адміністративного процесу перед законом визначається конституційним положенням (ст. 24), за яким не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками знайшов своє закріплення у всіх юрисдикційних процесах. Суть цього принципу полягає у відсутності будь-яких переваг учасника адміністративного провадження перед іншими. Орган, який розглядає адміністративну справу, зобов’язаний по­важати честь і гідність усіх учасників процесу. За порушення рівноправності громадян встановлена кримінальна відповідаль­ність ст. 161 КК України).

Принцип провадження процесу державною мовою. Зміст цього принципу в юридичній літературі в деяких випадках підмінено поняттям «провадження процесу національною мовою». Звичайно, учасники адміністративного процесу мають право на вико­ристання мови прийнятою для сторін або користуватися послу­гами перекладача.

Принцип публічності (офіційності) адміністративного проце­су виражається у закріпленні обов’язку органу адміністративної юрисдикції здійснювати розгляд і вирішення адміністративної справи і пов’язані з цим дії від імені іншої держави.

Принципи швидкості та економічності адміністративного процесу обумовлюється наслідком оперативної управлінської діяльності. В цьому зв’язку залежно від категорії адміністратив­них справ законодавством установлюються певні строки про­вадження, протягом яких адміністративна справа має бути роз­глянута і вирішена по суті.

У Кодексі адміністративного судочинства України законо­давець вживає поняття «розумний строк» — найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судо­вого захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах (п. 11 ст. 3 КАСУ). Таким чином, встановлення порівняльно невеликих строків розгляду і вирішення адміністративних справ, по-перше, виключає зволікання у розгляді справи з боку органу адміністра­тивної юрисдикції, а, по-друге, ведення процесу в часові рамки сприяє скороченню матеріальних витрат на його здійснення.

В юридичній літературі називаються й інші принципи ад­міністративного процесу, зокрема: самостійності в прийнятті рішення, відповідальності посадових осіб; контролю; актив­ності правозастосовчих органів; двоступеневості адміністратив­ного процесу; активності правозастосовчих органів; мотивації; дійсних та справжніх можливостей тощо не можуть, на нашу думку, розглядатися як принципи із наступних міркувань: 1) згадані вимоги характерні для всіх видів правозастосовчої діяльності; 2) ця діяльність регламентується правовими норма­ми, які не мають процесуального характеру; 3) ці вимоги («прин­ципи») не визначають умов побудови будь-якого юридичного процесу, в тому числі й адміністративного, а утворювати «струк­турний конгломерат» немає потреби.

Слід зазначити, що всі принципи тісно пов’язані між со­бою, постійно взаємодіють, закріплюють вихідні, нормативні положення і виступають критеріями поведінки суб’єктів ад­міністративного процесу. Всі вони встановлені Конституцією та законами України і складають демократичне підґрунтя для розгляду і вирішення індивідуальних адміністративних справ у сфері публічних відносин.

Таким чином, принципи адміністративного процесуально­го права та адміністративного процесу — це закріплені в нор­мах адміністративного процесуального законодавства основні засади формування галузі права та структури адміністративно-процесуальної форми щодо визнання, реалізації та захисту прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб та інтересів держави під час розгляду конкретних індивідуальних адміністра­тивних справ.