3. Закони.
На зміну звичаєвому праву, яке вже не могло задовольняти існуючі потреби, приходить закон як акт найвищої юридичної сили. Головними видами законів у Римській державі були: 1) постанови народних зборів (у республіканський період); 2) сенатус-консульти (у епоху принципату); 3) конституції імператорів (у період абсолютної монархії).
Народні збори Стародавнього Риму були найвищим державним органом, однією з функцій яких було прийняття чи скасування закону. Процедура прийняття закону була досить складною. Народні збори не мали права законодавчої ініціативи. Існувало три види народних зборів (коміцій): куріатні – об’єднання патриціїв; центуріатні – об’єднання патриціїв і плебеїв (після 4 ст. до н.е.); трибутні – об’єднання по територіальних округах спочатку тільки плебеїв, а згодом і патриціїв. Функції вказаних видів народних зборів не розмежовувалися. На початку ІІ століття до н.е. трибутні коміції були основним видом народних зборів.
Для прийняття закону була встановлена певна процедура, в якій брали участь магістрат, народ, що збирався у комісії та сенат. Ініціатива закону могла виходити від магістрата (консула, претора), який мав право звернення до народу. Магістрат заздалегідь у встановленій письмовій формі розробляв проект закону, що виставлявся на форум для загального ознайомлення не пізніше, ніж за 24 дні до ймовірного голосування, включаючи при цьому три недільних базарних дні. Протягом цього часу проект вже не міг бути зміненим. З метою попередження таємних змін тексту законопроекту в 62 році було встановлено, щоб одночасно з виставленням законопроекту на форум представникам народних зборів передавалася його копія. В цей проміжок часу магістрат міг здійснювати дії по роз’ясненні законопроекту та агітації на користь його прийняття. Якщо магістрат переконувався, що він не зможе проштовхнути закон, він міг його відкликати. В день зборів проект закону ще раз зачитувався перед народом, після чого без дебатів відбувалося голосування. Народні збори повинні були прийняти закон повністю чи відхилити в цілому. Після голосування закон проходив схвалення в сенаті, і лише після цього набував чинності. Його записували на мідній чи дерев’яній дошці, виставляли на форумі, а копію здавали в архів.
Текст закону мав три частини: 1) проскрипція – найменування магістрата, який вніс законопроект та дав йому своє ім’я, дата прийняття закону та назва центурії або триби, яка першою подала голос, обставини, які сприяли розробку законопроекту; 2) ротація – текст закону; 3) санкція – наслідки за невиконання закону.
Закони за санкціями поділялися на 1) закони, які боролися з небажаними актами погрозою невигідних наслідків; 2) закони, які містили заборону акту; 3) закони, що забороняли якийсь законодавчий акт та проголошували його нікчемним.
Для цивільного права важливе значення мають такі закони: Закон Петелія про заборону боргового рабства для римських громадян (4 ст. до н.е.), Закон Аквілія про відповідальність за знищення чи пошкодження чужих речей (3 ст. до н.е.), Закон Ебуція про зміни у легісакційному процесі та введення формулярного процесу (2 ст. до н.е.), Закон Фальцидія про обмеження спадкових відмов (1 ст.до н.е.) та інші.
Наприкінці І ст. народні збори припинили приймати закони, фактично поступившись цим правом сенату. В цей період сенатус-консульти стали головною формою законодавства. Сенат фактично не мав права законодавчої ініціативи, а своїми постановами лише фактично оформляв пропозиції принцепсів, які мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті. Поява сенатус-консультів свідчила про вплив сенату і ту роль, яку він відіграватиме в майбутньому. Сенатус-консульти внесли найбільш важливі новели до сфер сімейного, зобов’язального та спадкового права.
Згодом пропозиції про прийняття закону почали виходити переважно від імператора, який фактично здійснював контроль за прийняттям законів сенатом. Тому, закон хоча юридично й затверджувався сенатом, але фактично залежав від імператора.
З часів домінату правотворчу діяльність здійснював імператор. Його постанови одержали назву конституції та поділялися на чотири види. Едикти – це були загальні вказівки імператора, обов’язкові для всього населення Римської імперії, як правило, приймалися з питань публічного права. Декрети – рішення імператора в конкретних судових справах. Рескрипти – письмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань при сумнівах про тлумачення чи застосування права. Мандати – інструкції чиновникам і правителям провінцій з адміністративних і судових питань.
Едикти і мандати формально втрачали свою силу зі смертю імператора, який їх видав. Для збереження чинності, їх необхідно було повторити наступним імператором. Рескрипти і декрети розглядалися як тлумачення діючих законів, та були незалежні від зміни імператора. З часом відмінності в характері та силі імператорських конституцій стираються.