2.2. Сакральні пам’ятки Прикарпаття, які входять в список юнеско

Організа́ція Об'є́днаних На́цій з пита́нь осві́ти, нау́ки і культу́ри, скорочено ЮНЕСКО (англ. United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization, UNESCO) — міжнародна організація, спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй, яка при співпраці своїх членів-держав у галузі освіти, науки, культури сприяє ліквідації неписьменності, підготовці національних кадрів, розвиткові національної культури, охороні пам'яток культури тощо.

Діяльність ЮНЕСКО в галузі культури охоплює такі сфери:

• збереження та відродження матеріальної і нематеріальної культурної спадщини;

• розвиток мистецтв;

• сприяння розвитку сучасних культур;

• сприяння поверненню втрачених культурних цінностей країнам їхнього походження;

• поширення книг і читання шляхом сприяння розвитку книговидавничої справи;

• розвиток індустрії культури та розробка політики в галузі культури;

• захист авторських і суміжних прав;

• аналіз взаємозв'язку між культурою та розвитком, врахування культурного фактора у розвитку суспільства;

• розвиток культурного плюралізму та міжкультурного діалогу.

На початок 2013 року кількість країн-учасниць складала 195. Головний осередок ЮНЕСКО знаходиться в Парижі. УРСР стала членом ЮНЕСКО 12 травня 1954 р. З грудня 1962 року в Парижі функціонує Постійне представництво України при ЮНЕСКО. Координацію діяльності національних інституцій, яка пов'язана з участю України в ЮНЕСКО, здійснює Національна Комісія у справах ЮНЕСКО (діє з 1956 року).

Метою співробітництва України з ЮНЕСКО є зміцнення інтелектуального потенціалу країни та залучення його до загальносвітових процесів в гуманітарній сфері, а також використання в національних інтересах можливостей і ресурсів ЮНЕСКО та міжнародного досвіду співпраці у галузях освіти, науки, культури, інформації та комунікації. Представниками УРСР в ЮНЕСКО були: Ю. Кочубей (згодом заступник міністерства закордонних справ УРСР, тепер заступник генерального директора ЮНЕСКО), М. Решетняк, А. Зленко, В. Скофенко та ін. Посол України у Франції Купчишин Олександр Михайлович призначений також Постійним представником України при ЮНЕСКО.

Головна мета списку Світової спадщини – зробити відомими і захистити об'єкти, які є унікальними у своєму роді. Для цього були складені оціночні критерії. Спочатку, у 1978 р. розробили критерії для об'єктів культурної спадщини. Список налічував шість пунктів. Потім з'явилися природні об'єкти і для них список з чотирьох пунктів. У 2005 р. всі критерії були зведені воєдино, і тепер кожен об'єкт Світової спадщини має в своєму описі хоч би один з них. Номери критеріїв позначаються римськими числами, написаними маленькими буквами[33].

Статус об'єкта Світової спадщини дає такі переваги:

• додаткові гарантії збереження і цілісності унікальних природних і культурних комплексів.

• підвищує престиж територій і установ, які ними опікуються.

• сприяє популяризації включених у Список об'єктів і розвитку альтернативних видів природокористування (в першу чергу, екологічного туризму).

• забезпечує пріоритетність у залученні фінансових коштів для підтримки об'єктів Світової культурної і природної спадщини, в першу чергу, з Фонду Світової спадщини.

• сприяє організації моніторингу і контролю за станом збереження природних і культурних об'єктів.

Україна ратифікувала Конвенцію ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 12 жовтня 1988 року, а перший український об'єкт увійшов до переліку Світової спадщини 1990 року. Станом на 2013 рік Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні налічував 7 найменувань, що становить близько 0,7% від загальної кількості об'єктів Світової спадщини у світі (981 станом на 2013 рік):

1. Київ: Собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами, Києво-Печерська лавра» (внесено у 1990 р.);

2. Ансамбль історичного центру м. Львів (1998 р.);

3. Транскордонний (10 країн) об’єкт «Дуга Струве» (геодезичні пункти Баранівка, Катеринівка, Старонекрасівка, Фельштин, 2007 р.);

4. Об’єкт природної спадщини «Букові праліси Карпат» (спільна українсько-словацька транскордонна номінація, 2007 р.)

5. Резиденція митрополитів Буковини і Далмації (2011 р.).

6. Дерев’яні церкви Карпатського регіону України і Польщі (2013);

7. Античне місто-держава Херсонес Таврійський та його хора (2013).

З-поміж 7 об'єктів 6 є об'єктами культурного й 1 – природного типу. Із перелічених об'єктів один, а саме: Собор Святої Софії у Києві та Києво- Печерська лавра визнані шедевром творчого людського генія (критерій і)[34].

Церква Святого Духа у Рогатині (Рогатинська Святодухівська церква) (більш правильна назва церква Зішестя Святого Духа, як це підписано в іконостасі церкви) — дерев'яний християнський храм у місті Рогатині Івано-Франківської області, пам'ятка народної архітектури та монументального мистецтва національного значення; нині використовується як музейний заклад, складова (разом із художньо-краєзнавчим музеєм) Музейного комплексу в місті Рогатині, що є філіалом обласного художнього музею.

21 червня 2013 року на 37-й сесії Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що проходила у Камбоджі, Церква Святого Духа, разом з іншими дерев'яними церквами карпатського регіону, була включена у список світової спадщини ЮНЕСКО.

Церква Святого Духа в Рогатині — дерев’яна, тризрубна, одноверха, з квадратним центральним зрубом, гранчастим п'ятистінним вівтарем та подовженим бабинцем. Центральний зруб перекритий квадратним верхом з двома заломами. Церква Зішестя Святого Духа датується 1598 роком і є однією з найдавніших сакральних споруд України. І не лише України. Подивитися на унікальний храм, збудований без жодного цвяха, приїжджають туристи з цілого світу. Експерти ЮНЕСКО були вражені давністю та автентичністю української церкви, адже таких дерев’яних об'єктів у світі залишилось небагато [18, c.46;120-123].

Гостей Рогатина до Церкви Зішестя Святого Духа приваблює легенда про те, що тут молилася Роксолана. Згідно з переказами, Настя Лісовська перед тим, як стати Роксоланою, дружиною турецького султана, жила у Рогатині і виховувалась у родині священика. Пам’ять видатної галичанки, яка впливала на доленосні для України рішення султана, сьогодні вшановує монумент у центрі Рогатина. У самій церкві про Роксолану згадують не так часто. Можливо, тому, що згідно з історичними хроніками, вона померла у період між 1558-1563 роками, коли церква ще не була збудована. Нещодавня гіпотеза львівського науковця Андрія Кутного може привернути увагу істориків як до легенди про Роксолану, так і до статусу церкви. Досліджуючи деревину, з якої побудовано церкву, Кутний отримав сенсаційні результати. Вимірювання відстані між кільцями показало, що деревину було зрубано в межах 1494-1498 років. Згідно з гіпотезою львівського вченого, церква у Рогатині може бути збудована на сто років раніше від задекларованої дати. Офіційною датою будівництва церкви досі вважається 1598 рік, хоча жодних доказів цьому немає. Цю дату знайшли в інтер'єрі церкви на північній стіні центрального зрубу [26, c. 67].

Храм збудували без жодного цвяха. Колоди тесали з серцевини дуба і викладали спеціальною кладкою, яку називають "вовчим зубом". Попередні дослідження науковців засвідчили, що дуб на церкву був зрубаний у 1503-1505 роках. Дзвіницю до церкви добудували у ХІХ столітті. Якщо результати дослідження Андрія Кутного, отримані у 2010 році, підтвердяться, рогатинський храм стане найстарішою із збережених донині дерев'яних церков України.

Храм Зішестя Святого Духа вже 30 років працює як музей і має офіційну назву "Музей-пам'ятка дерев'яної архітектури і живопису XVI-XIX століть". Служби Божі тут проводять вкрай рідко, але в обряді вінчання нікому не відмовляють. Своїм добрим виглядом Святодухівська церква у Рогатині завдячує кільком професійним рестравраціям. Зокрема, ґрунтовні реставраційні роботи у 1895 році відбулися на кошти Галицького сейму, який виділив 2000 злотих (архітектор М. Ковальчук). Але саме музейний статус, переконані фахівці, зіграв найбільшу роль у тому, що церква збереглася в автентичному вигляді до наших днів. На відміну від парафіян у селі Нижній Вербіж Коломийського району та селі Ужок Закарпатської області, які ставляться до церкви як до ритуальної споруди, а не до національного надбання, працівники музейного комплексу добре розуміють, який безцінний дар їм довірили на зберігання.

У 1963 році Церкву Святого Духа включили до Державного реєстру пам'яток архітектури національного значення [18, c. 89-91]. Через 20 років тут провели ґрунтовну реставрацію під керівництвом архітектора Івана Могитича. У 1983 році храм став філіалом Івано-Франківського художнього музею.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці

Розташування: Івано-Франківська область, Коломийський район, село Нижній Вербіж. Час створення: 1808 р.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці — дерев’яна церква в селі Нижній Вербіж Коломийського району Івано-Франківської області, споруджена в 1756–1808 роках. Видатна пам’ятка архітектури та монументального мистецтва. 21 червня 2013 року на 37-й сесії Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що проходила у Камбоджі, Церква Різдва Пресвятої Богородиці, разом з іншими дерев’яними церквами карпатського регіону, була включена у список світової спадщини ЮНЕСКО.

П’ятибанна церква Різдва Богородиці не належить до типологічної групи гуцульських дерев'яних споруд, а повторює форми сакральних споруд Поділля та Слобожанщини. Розташована у західній частині села на схилі пагорба. Церква, що походить з ХІХ ст., згідно з переказами, побудована на колишньому монастирищі, про що свідчать залишки оборонного рову, який перетинає територію пам’ятки з південного заходу. Територія пам’ятки складається з церковного подвір’я, яке займає північно-східну частину мису; старого цвинтаря ХІХ – поч. ХХ ст., що займає південно-західну частину та цвинтаря ХХ ст., який розташований у західній частині мису і простягається до глибокого яру, що обмежує територію пам’ятки з заходу. В горішній частині схилів по периметру подвір’я у 1930-х рр. влаштовано монолітну бетонну огорожу з двома входами на територію. У північно-східній частині подвір’я, при східному пряслі огорожі знаходиться квадратова в плані двоярусна дзвіннниця. З південно-західного боку церковне подвір’я межує зі старим цвинтарем на якому збереглася каплиця з родинними похованнями та могили з традиційними кам’яними хрестами. Територія пам’ятки становить 2,22 га [12, c. 15].

Цікава історія створення церкви: «Один із опришків Олекси Довбуша, Григорій Семенюк-Мельник безслідно зник з часткою скарбів. За якийсь час його зустріли під час храмового свята у Вербіжі. І той пояснив ватажкові, що припекли йому гріхи, аби їх спокутувати, за опришківські скарби поставив він у селі церкву».

Над входом до дзвіниці, збудованої у вигляді чотиригранної вежі, з металевим хрестом нагорі, було вирізано, що «звониця є сооружена року Божого 1743, місяця мая, дня 21». Напис на великому, прикрашеному образками дзвоні свідчив, що офірував його «Божого року 1745 Григорій Мельникъ». За переказами, у сплав для дзвону, що знаходиться у дзвіниці, Григорій Семенюк-Мельник висипав з наплічного мішка срібні монети.

Що ж до нинішньої церкви, то після спорудження дзвіниці Григорій Семенюк, уже церковний провізор, разом з громадою села 1756 року розпочав спорудження Божого дому. Сам спровадив з гір 24 майстрів, а громада з Княждвора возила ліс. За задумом Семенюка, то мав бути храм на п’ять бань з маковицями, присвяченими Ісусові Христові, і чотирьом євангелістам. Напис над дверима бабинця ще й нині свідчить: «Сія церковь святая Храму Рождества Пресвятої Богородиці. На честь і хвалу Божію: за отпущеніє греховъ і спасеніє душ молящіхся християн: єсть за старанієм сооружена титора Григорія Семенюка і прочих провізоровь. Року Божого 1788, 1808 месяца мая, дня 3». Останні цифри свідчать про те, що храм будували і добудовували упродовж зазначених років.

На сільському цвинтарі є старий камінний хрест з написом: «Тутъ спочиває Р.Б. Григорій Семенюкъ Мельникъ добродітель і провізорь сія церкви. Прожив літа 114, а преставився року 1822». 1970 року Семенюкові нащадки спорудили сучасний хрест, де повторили згаданий напис [22, c. 123].