53.Зародження демократії

Демократія має давню історію, демократичні форми організації суспільства сягають додержавного минулого — родового ладу. Деякі вчені-етнографи вважають демократію найважливішим чинником антропогенезу, появи всього людського, оскільки вона стимулювала розвиток рівноправного спілкування людей, їхньої самосвідомості і вільного мислення, індивідуальної відповідальності і власної гідності. Державна демократія зародилась і розвивалась у Стародавній Греції. Свого часу Геракліт, наприклад, вважав, що демократія — це правління "нерозумних і гірших". Будучи прибічником аристократії, він відкидав демократію як форму управління суспільством, саму ж аристократію він розумів не як родову знать, а як аристократію духу. Трохи пізніше вже Демокріт був прихильником демократії, завдання якої вбачав у забезпеченні спільних інтересів вільних громадян суспільства (поліса). І убогість демократії, за Демокрітом, настільки ж має перевагу над так званим благополуччям громадян при царях, наскільки воля краща за рабство.    У цей же період Сократ, ставлячись до тиранії як до режиму беззаконня, сваволі і насильства, критикував також і демократію, ваду якої вбачав у некомпетентності її посадових осіб, яких обирали способом жеребкування, тобто випадково.Розглядаючи феномен демократії, не можна не звернутися до спадщини таких представників європейської політичної думки, як італійський мислитель і державний діяч Нікколо Макіавеллі, французький соціолог і політичний діяч Алексіс де Токвіль, німецький учений Макс Вебер та ін.    Особливий інтерес становлять такі ідеї Н. Макіавеллі: сталість і недосконалість людської природи, яка визначальним чином впливає на характер і динаміку політичного життя суспільства (ідея "загальної корупції"); держава з її інтересами є самоціллю; вирішальна роль у політиці чинника сили й ототожнення політики з боротьбою за силу (влада, могутність); розмежування політики і моралі, відповідно — визнання в політиці формули "мета виправдовує засоби". Його принцип консенсусу (згоди) народу стосовно тієї чи іншої форми правління згодом розвинув Ж.-Ж. Руссо як принцип народного суверенітету, а його принцип поділу властей набув розвитку в працях Дж. Локка.Для побудови сильної держави, на думку Макіавеллі, необхідно спочатку пройти стадію монархічної диктатури, на якій "цар" виступає як виконавець волі всього народу, а не частйого, щоб потім перейти й до республіканської форми правління. Наслідуючи античну традицію, він виділяє три види "правильного правління": монархію, аристократію і народне правління (тобто демократію), а також три види "поганого правління" — тиранію, олігархію й анархію. І робить висновок, що всі ці види правління непридатні: перші три — тому що не можуть довго існувати, а три останні — тому що самі по собі погані. Мудрі законодавці, знаючи ці вади, уникали дотримання виключно якогось одного з цих порядків, віддаючи перевагу мішаному, який здавався їм міцнішим і сильнішим. Адже, існуючи поруч, монархія, аристократія і демократія могли б зручніше спостерігати одна за одною. У цій формулі фактично міститься ідея системи стримувань і противаг, яка згодом стала стрижнем англосакської демократії.