§ 4. Відмінності права від соціальних норм первіснообщинного ладу

Право — закономірний результат внутрішнього розвитку регу­лятивної системи, відповідь на потребу суспільства в регулюванні економічних, політичних, соціальних відносин, пов’язаних з роз­витком виробничого способу господарювання. Право є необхідною умовою існування державно-ор­ганізованого суспільства і має велику соціальну цінність.

Соціальні норми первіснообщинного ладу мають певні від­мінності від права.

Так, соціальні норми первісного суспільства складалися вна­слідок багаторазового повторення найдоцільніших варіантів по­ведінки, вони утворювалися всім родом (племенем). Формування права відбувається шляхом ускладнення суспільних відносин, що постійно повторюються, їх визнання і захисту державою. Згодом виникають правові приписи, які встановлюються або санкціону­ються компетентними державними органами (в тому числі судо­вими). Якщо джерелом виникнення соціальних норм первісного суспільства була вся община, то джерел правоутворення було декілька. Разом з нормами, прийнятими державою, в структурі права вирізняють природні права людини, принципи права, кор­поративні і договірні норми і т. ін.

Соціальні норми первісного суспільства виражали загальну волю і сприяли соціалізації життя общини. Право спочатку в най­простіших формах забезпечувало вирішення всезагальних справ у галузі виробництва, розподілу і перерозподілу продуктів, нор­мувало індивідуальні витрати праці на суспільні потреби (ар­хаїчне право). У процесі станового рошарування населення право починає служити інтересам окремих соціальних верств: феодалів (феодальне право), духовенства (канонічне право), мешканців міст (міське, торгове, цехове право) і використовуватися для ре­гулювання відносин всередені станів. На певних етапах розвитку суспільства воно набувало класового характеру, закріплювало економічну і соціальну нерівність, привілеї. Поступово намі­чається тенденція повернення права на більш високому рівні до засобу реалізації загальносоціальних функцій.

Соціальні норми первісного суспільства виражалися в міфо­логічних системах, звичаях, ритуалах, обрядах тощо. Вони існу­вали в усній формі, у свідомості людей, передавалися із поколін­ня в покоління. Право існувало у вигляді схвалених державою (здебільшого судами) повторювальних, суспільних відносин, які набували правового характеру і згодом закріплювалися в пись­ мових джерелах (зокрема, законах, правових прецедентах, нор­мативних договорах).

Якщо соціальні норми первісного суспільства не знали поділу на права і обов’язки, то право встановлює загальні дозволи, ве­ління, заборони, які визначають межі суспільних відносин. Завдя­ки такій визначеності право забезпечує знання суб’єктами своїх прав, свобод, обов’язків, можливої відповідальності за правопо­рушення.

У реалізації норм первісного суспільства значну роль відігравав вплив сили авторитету, звички, внутрішнього переконання, гро­мадського осуду. Іноді застосовувався примус, що йшов від усього роду (племені) у вигляді вигнання з общини, тілесних ушкоджень, смертної кари. У державно-організованому суспільстві право завжди передбачає наявність пов’язаних з можливістю застосу­вання державного примусу санкцій до порушників його норм.

Аналіз основних ознак права дозволяє зробити висновок про закономірне виникнення і функціонування в суспільстві самос­тійної, принципово нової нормативної системи — права, яка за своїми суттєвими характеристиками (змістом, способами регу­лювання, формами зовнішнього виразу, засобами забезпечення) відрізняється від усіх попередніх регулятивних систем, соціаль­них норм додержавних суспільств.

СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА Й ЗАКОНУ

Питання щодо співвідношення права й закону викликає сьогодні багато суперечок в юридичній літературі. Щоб зрозуміти їх суть, необхідно врахувати, що термін "закон" достатньо багатозначний. У вузькому розумінні — це акт вищої юридичної сили, прийнятий органом законодавчої влади або шляхом всенародного голосування, в широкому — будь-яке джерело права. У визначенні К. Маркса і Ф. Енгельса, в якому право розглядається як воля, зведена в закон, цей термін, вжитий у широкому розумінні, містить у собі і нормативний акт, і судовий прецедент, і санкціонований звичай. Звести волю в закон — означає надати їй загальнообов'язкового значення, юридичної сили, забезпечити державний захист. Спір про те, чи збігається право і закон, буде доречним тільки в тому випадку, коли термін "закон" розуміється в широкому значенні.

Бажання ототожнити право й закон має відповідну основу: в цьому випадку межі права суворо формалізуються, правом визначається лише те, що зведено в закон; поза законом права немає і бути не може. Слід зауважити, якщо під правом розуміти тільки норми права, то висновок щодо тотожності права й закону неминучий, оскільки поза джерелом права юридичні норми не існують. Проте право не слід зводити до норм. Крім норм, воно (повторимося) вміщує в собі соціально-правові домагання (природне право) і суб'єктивні права. Призначення норм полягає втому, щоб соціально-правові домагання трансформувались у суб'єктивні права — "юридичну комору" найрізноманітніших духовних і матеріальних благ. Отже, право охоплює не тільки сферу нормативних та індивідуальних приписів і рішень, а й реальне використання юридичних можливостей, реальне виконання обов'язків. Право, окрім цього, є і регулятор, і юридична форма суспільних відносин, які змальовують суспільне буття.

При такому широкому розумінні права стає очевидним, що його зміст створюється суспільством і лише надання цьому змісту нормативної форми, тобто "зведення його в закон", здійснюється державою. Формула — "право створюється суспільством, а закон — державою" найбільш точно виражає розмежування права й закону. Тут не треба забувати про єдність правового змісту і правової форми та можливі протиріччя між ними. Правовий зміст, не зведений у закон, не має гарантій реалізації, а значить не є правом уточному розумінні цього слова. Закон може бути неправовим, якщо зміст його стає свавіллям державної влади. Подібні закони слід визначити як формальне право, тобто право з точки зору форми, але не змісту. Життя показує, що і законодавство в цілому може не мати нічого спільного з правдивим правом.

Розмежування права й закону має великий гуманний зміст, оскільки право тоді розглядається як критерій якості закону, встановлення того, наскільки останній визнає право людини, її інтереси, свободу, потреби.

СУТНІСТЬ І ЗМІСТ ПРАВА. ЙОГО РОЛЬ У РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАГАЛЬНОСУСПІЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ

Для розуміння сутності та природи права треба зосередити увагу на багатогранності способу та форм вияву права в соціальному житті, які відображають його універсальність та всі аспекти регулятивного впливу. Сутність права слід визначати, враховуючи такі положення:

по-перше, право існує в певних формах, що фіксують певні юридичні конструкції;

по-друге, право може існувати і поза інституційними формами свого виявлення (як ідеї, оцінки, зв'язки або діяльність суб'єктів, яка розкриває динамізм права);

по-третє, з формальної точки зору право виступає як регулятор, що обслуговує той чи інший соціальний інтерес.

Можна визначити такі підходи до розуміння сутності права:

• класовий — право визначається як система гарантованих державою юридичних норм, що висловлюють волю економічно панівного класу;

• загальносоціальний — право розглядається як загальновизнаний компроміс між різними групами, соціальними прошарками для забезпечення погреб та інтересів як громадянського суспільства в цілому, так і окремих його суб'єктів.

Поряд із цим можна виділити також релігійний, національний, расовий та інші підходи до розуміння сутності права, в межах яких відповідні релігійні, національні або расові інтереси будуть визначальними для організації державно-політичного життя суспільства та офіційно зафіксовані у системі законів та підзаконних нормативно-правових актів, інших формах права. Таким чином, сутність права багатоаспектна. Вона не може бути зведена до єдиного вузькосирямованого розуміння, а тому потребує використання різних форм і методів її пізнання залежно від історичних обставин, умов та цілей наукового дослідження.

Сьогодні ми здебільшого звертаємо увагу на позитивні якості права, називаємо його ознакою цивілізованості суспільства, втіленням справедливості і моральності, вищої суспільної доцільності тощо. Проте за всіх часів противники існуючого ладу, особливо революціонери й бунтівники різного ґатунку, досить скептично ставилися до чинного права, називали його фікцією, небезпечним обманом більшої частини суспільства, знаряддям насильства, палицею в руках правлячої верхівки. "В цісарських законах бідному, як рибі в ятері", — стверджувала давня українська приказка. Аналогічні вислови можна знайти у фольклорі майже кожного народу світу. Хто ж має рацію — захисники права чи його противники?

Справа полягає в тому, що право має своєрідну подвійну природу. Так само як і держава, воно є знаряддям політичної влади, котра, з одного боку, забезпечує здійснення спільних інтересів суспільства, а з іншого — служить насамперед найвищим верствам, які схильні видавати за загальносуспільні саме свої власні, групові інтереси. Отже, серед правових норм майже завжди можна знайти такі, що мають загальносоціальний характер, і такі, що запроваджені в інтересах конкретної соціальної групи. У процесі досягнення справжньої демократизації суспільства і реального народовладдя неухильно має зростати роль права у реалізації саме загальносуспільних інтересів. У цьому, як вважають деякі дослідники, і полягає суть сучасного права.

Право побудовано на трьох "китах". Це — мораль, держава і економіка. Право виникає на ґрунті моральності як відмінний від неї метод регулювання; держава надає праву офіційності, гарантованості, сили; економіка — основний предмет регулювання, першопричина виникнення права, оскільки це сфера, де моральність як регулятор виявила свою недостатню спроможність.Мораль, держава і економіка —зовнішні умови, які викликали право до життя як нове соціальне явище. Специфіка права полягає в тому, що у центрі його знаходиться окрема людина з її інтересами і потребами, її свободою. Зрозуміло, що свобода людини історично підготовлюється всебічним розвитком суспільства, важливих його сфер — духовної, економічної, політичної. Проте якраз у праві і через право свобода закріплюється і доводиться до кожної особи, до кожної організації.

Викладене дозволяє зробити висновок, що право повинно мати загальносоціальну сутність, служити інтересам усіх і кожного зокрема, забезпечувати організованість, законність, упорядкованість, стабільність і розвиток соціальних зв'язків.

Загальносоціальна сутність права конкретизується в його розумінні як міри свободи. В межах своїх прав громадянин вільний у своїх діях, суспільство в особі держави стоїть на сторожі цієї свободи. Таким чином, право не просто свобода, а свобода, захищена від посягань, гарантована свобода. Добро захищене від зла. Завдяки праву добро є нормою життя, зло — порушенням цієї норми.

Щодо змісту права, то під ним ми розуміємо всю сукупність правових приписів, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин; це визначені у праві юридичні права, обов’язки та заборони.

Розрізняють два види змісту права:

1. Соціально-політичний, у якому відображається економічна, політична, класова сутність та спрямованість права.

2. Спеціально-юридичний, що характеризує право як специфічне інституційне утворення (соціальний інститут, необхідний атрибут функціонування суспільства).

історичні типи об'єктивного юридичного права:

—  племінно-бюрократичний;

—  рабовласницький;

—  феодальний;

—  буржуазний;

— перехідний від буржуазного до соціально-демократичного (право соціально-демократичної орієнтації);

— соціально-демократичний (у майбутньому).

Основні юридичні джерела формування права у різних народів світу

Можна виділити два шляхи формування права: - через норми, що виходять від держави;

— через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальних груп, наприклад, купців, релігійних об'єднань, церкви тощо) і підтримувані державою.

Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у правові звичаї, які записувалися, об'єднувалися в особливі списки. У результаті цього з'явилося звичаєве право — система норм, що грунтується на звичаї, регулює суспільні відносини в державі, у певній місцевості або етнічній чи соціальній групі.

У різних народів світу позначилися різні провідні елементи соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна норма, норма-звичай, закон, котрі у ході подальшого розвитку народів і держав призвели до формування відрізнених одна від одної національних правових систем та їхніх типів. Типами (сім'ями) правових систем почали називати правові системи держав, у яких переважали спільні риси, спільні вихідні елементи, у тому числі спільне джерело (форма), права: закон (нормативно-правовий акт), судовий прецедент, релігійна норма, норма-звичай.

Перші письмові пам'ятки права давнини (Закони Ману, Закони XII таблиць, Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і середньовіччя («Салічна правда», «Російська правда» та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судових прецедентів і прямих законодавчих положень.

У первісному суспільстві позначилися контури правосудної діяльності, при якій регулювання здійснювалося за схемою: норма (звичай) плюс індивідуальне рішення (рішення родових зборів, старійшин, «судів»). Так поступово формуються судові прецеденти — рішення у конкретних справах, які у процесі повторення ситуацій набували значення зразків, моделей, ставали загальною нормою. Вони стали провісниками прецедентного права— в Англії, СІЛА, Канаді, Австралійському Союзі (англо-аме-риканський тип правової системи).

У країнах континентальної Європи з розвитком писемності поряд зі звичаєвим правом виникають норми права, встановлені актами короля, князя, їх чиновників, які йменуються законами (законодавче право) — у Франції, Іспанії, Австрії, ФРН (романо-германський тип правових систем).

У країнах азіатського континенту (Іран, Ірак) важливу роль у формуванні права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер відіграють норми релігії в релігійно-доктринальній інтерпретації (релігійно-традиційні правові системи).

У ряді держав Африки, Латинської Америки право формувалася на підґрунті норм-звичаїв і традицій общинного побуту (традиційно-общинне право) — традиційно-общинні правові системи.

Нині розрізняють два класичних типи правових систем. Один — романо-германський, або континентальний (Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.) — у якому переважає нормативно-правовий акт. Тут право виступає переважно у формі закону. Другий -англо-американський, або загальне право (Англія, СІНА та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту, тобто судовому рішенню, присвяченому конкретній справі, яке стає зразком, прикладом для схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють змішаний (скандинавські та латиноамериканські групи правових систем) і традиційно-релігійний типи правових систем. Останній тип поділяється на підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи — китайська, японська), релігійно-общинний (мусульманські, індуські, іудейські, християнська групи), звичаєво-общинний (африканська група).

Корені українського права просліджуються у романо-герман-ському типі правової системи

 Сутність і соціальне призначення права

Якщо раніше, в попередні епохи розвитку людства, право являло собою, в першу чергу, знаряддя панування певної частини суспільства, що володіє засобами виробництва (рабовласники, феодали, промислова та торгова буржуазія), то нині в розвинених цивілізованих країнах вона виражає волю всього суспільства в цілому і направлено на те, щоб:

охороняти і захищати інтереси особистості;

погоджувати потреби різних соціальних верств у державі (підприємці, інтелігенція, фермери, расові, національні й інші спільності і т.д.);

координувати їхні інтереси, бути арбітром у вирішенні конфліктів між людьми та їхніми колективами.

Це засіб досягнення оптимального узгодження між суспільними, груповими і індивідуальними інтересами, загальнонаціональним благом і приватними потребами конкретного індивіда.

Без права не може існувати сучасне суспільство, це об'єктивно необхідний елемент світової цивілізації. Перш за все, воно є важливим інструментом регулювання економічних відносин у суспільстві, забезпечення нормального функціонування господарського механізму всередині країни, а також оптимальної організації міжнародного економічного співробітництва.

В соціалістичній державі економіка, заснована на державній власності на засоби виробництва, практично повністю регулювалася правовими засобами. Обсяг і напрямок виробництва визначалися таким юридичним документом, як план. Законом визначалися кількість, асортимент і ціни продукції, що випускається, адреси розподілу, джерела грошових і матеріальних ресурсів, заробітна плата і т.д.

В умовах же ринкової економіки право, гарантуючи свободу підприємництва та приватної власності, суверенітет підприємця, виконує інші функції. Воно визначає загальні умови нормального функціонування господарського механізму, забезпечує ритмічну узгоджену роботу всіх його ланок.

Закон встановлює і гарантує:

рівноправне існування різних форм власності (приватної, державної, муніципальної та ін);

права і обов'язки учасників господарського обороту;

порядок вирішення майнових суперечок;

ціноутворення;

захист прав споживачів;

турботу про соціально незахищені верстви населення (інваліди, пенсіонери, багатодітні сім'ї, безробітні та ін.)

Він також встановлює:

заходи юридичної відповідальності за невиконання договірних зобов'язань;

майновий шкоди за хибні, шкідливі для суспільства і окремої особистості, форми ведення господарства (зловживання рекламою, товарним знаком, монополізація окремих галузей економіки, виробництво наркотиків та ін.)

Нарешті, без закону неможлива бюджетно-фінансова діяльність у державі (податкова політика, кредитування господарської діяльності, банківська справа, складання державного бюджету та контроль за його виконанням і т.д.).

1. Роль права об'єктивно необхідна також для забезпечення справжнього народовладдя в країні, встановлення та охорони інститутів демократії. Конституція та інші закони визначають порядок вільних виборів вищого представницького органу і президента країни, їх повноваження і порядок діяльності, взаємовідношення законодавчої і виконавчої влади, судовий і прокурорський контроль за виконанням законів, організацію діяльності всіх ланок механізму держави.

2. Без розгорнутої системи права неможливі також встановлення, забезпечення і ефективна охорона прав і свобод особистості, турбота про людину, задоволення його матеріальних і духовних потреб.

3. Не менш важливою є також роль права в регулюванні трудових, шлюбно-сімейних відносин, у забезпечення раціонального використання природних багатств та екологічної безпеки.

4. Об'єктивна потреба права пов'язана також з необхідністю забезпечити дисципліну, без якої неможливе сучасне цивілізоване співтовариство людей, відповідальність громадян перед суспільством і державою, рішуче і ефективно боротися з діяннями, які завдають шкоди суспільним відносинам, правам і інтересам особистості, господарським структурам, викорінити таке потворне явище, як злочинність та інші форми порушення громадського порядку.

5. Нарешті, не менш значна роль права в сучасних умовах як дієвого інструменту розширення економічного, політичного, культурного та іншого співробітництва між державами, забезпечення миру між народами, роззброєння, попередження конфліктів в різних регіонах земної кулі, встановлення єдиного світового порядку.

Об'єктивною закономірністю сучасного світу є всебічне зростання ролі і значення права і законності у всіх основних сферах суспільного життя. Пов'язано це з усе більшим ускладненням соціальних відносин, зростанням їх числа і спеціалізації, підвищенням рівня демократизму в економічній, політичній і ідеологічній сферах, посиленням турботи держави про особистості, його благополуччя і безпеки, про забезпечення та охорони його прав і свобод, турботою про екологічної безпеки людства.

10