2.2 Особливості розвитку мовлення молодших школярів в процесі навчання
Зміст і форма мовлення людини залежать від його віку, ситуації, досвіду, темпераменту, характеру, здібностей, інтересів, станів. За допомогою мовлення учні засвоюють навчальний матеріал, спілкуються, впливають один на одного і впливають на себе в процесі самопізнання. Чим активніше учні удосконалюють усне, письмове та інші види мовлення, поповнюють свій словниковий запас, тим кращий рівень їх пізнавальних можливостей і культури.
Тому постає питання розгляду особливостей розвитку мовлення молодших школярів в процесі навчання.
Як відзначає Р. З. Нємов, «зі вступом дитини до школи в число ведучих разом із спілкуванням і грою висувається учбова діяльність. У розвитку дітей молодшого шкільного віку цій діяльності належить особлива роль. Саме вона визначає характер інших видів діяльності: ігрову, трудову і спілкування». Розширюються сфери і зміст спілкування молодших школярів з навколишнім світом, особливо дорослими, які виступають в ролі вчителів, служать зразками для наслідування і основним джерелом різноманітних знань.[12, кн.2, 134]
«Вислови дошкільника і молодшого школяра, як правило безпосередні. Часто це повторювання, називання; переважає стисла, мимовільна, реактивна (діалогічна) мова», - висловлюється в своїй праці психолог Л. Зеньковський. [7, 87]
Проте шкільний курс сприяє формуванню довільного, розгорненого мовлення, учить її планувати. На заняттях вчитель ставить перед учнями завдання навчитися давати повні і розгорнені відповіді на питання, розповідати за певним планом, не повторюватися, говорити правильно, закінченими пропозиціями, зв'язано переказувати великий за об'ємом матеріал. Передача розповідей, вивід і формулювання правил будується як монолог. В процесі учбової діяльності учні повинні оволодіти довільною, активною, програмованою, комунікативною і монологічною мовою. [17, 146]
Литовський психолог Р. Жукаускене пише: «Діти у віці від 9 до 11 років в середньому вживають близько 5000 нових слів. Дитина шкільного віку вживає слово точніше по його значенню, семантичні знання все краще систематизувалися і розташовуються в ієрархію. Дорослішаючи дитина все краще може пояснити значення слова. Наприклад: на початку дитина характеризує слово по його функціях або зовнішньому вигляді, пізніше характеризує абстрактніше, вживає синоніми, розділяє предмети по категоріях. Це означає, що діти старшого віку уміють абстрактно пояснювати значення слів, переходити від значення, заснованого на власних відчуттях і досвіді, до більш узагальненого, отриманого з інформації інших людей».[6, 252]
«Піклуючись про збагачення лексикону дітей, ми повинні розуміти, що і слова, які засвоюються дітьми, діляться на дві категорії. У першій з них, яку можна назвати активним запасом слів, входять ті слова, які дитина не лише розуміє, але активно, свідомо, у відповідному випадку використовує в своєму мовленні. До другого, пасивного запасу слів відносяться слова, які людина розуміє, пов'язує з певним уявленням, але які в мовлення його не входять. Нове пропоноване слово поповнить словесний активний запас дітей тільки в тому випадку, якщо воно буде закріплене. Мало вимовити його кілька разів. Діти повинні сприймати його слухом і свідомістю як найчастіше», - рекомендують З. Н. Карпова, Э. І. Труве. [9, 46]
Н. В. Новотворцева пише: «Писемне мовлення позбавлене жесту, інтонації і має бути (у відмінності від внутрішнього) більш розгорненим, проте для молодшого школяра переказ внутрішнього мовлення в писемне на початковому етапи дуже складне». [13, 134]
«Кожне слово вивчене дитиною здається їй важливим. Часто нове слово має загальний корінь з вже знайомим словом, тому дитині легше його запам'ятати. Якщо дитині молодшого шкільного віку допомогти зрозуміти, чим одні слова пов’язані з іншими, їх словниковий запас швидко збільшується», - радить в своїх роботах психолог Е. І. Тіхеєва [18, 56].
За даними дослідження М. Д. Цвіянович, вони показують, що вже в третьому класу, в письмовому мовленні учнів вищий відсоток іменників і прикметників, в ньому менше займенників і союзів, що засмічують усне мовлення. Тут присутні прості поширені пропозиції (71%). Кількість слів коливається від 30 до 150. Письмові роботи коротші, в них менше повторів, не так часті одноманітні сполучні союзи, особливо «і». Отже, вже до 3-4-го класу письмове мовлення учнів в деякому відношенні перевершує усне, набуваючи форми книжкового, літературного мовлення. [4, 132]
Величезну роль в розвитку мовлення учнів молодшого шкільного віку відіграє оволодіння писемним мовленням, граматикою і орфографією. Спираючись на дослідження багатьох психологів А. Ф. Обухова пише: «Перш за все підвищуються вимоги до звукового аналізу слова: слуховий образ перетворюється на зорово-руховий, тобто поелементно відтворюється. Дитині необхідно навчитися розрізняти вимову і написання... До кінця початкового навчання діти можуть вільно міняти час висловлюваного, особу, від імені якої ведеться виклад, скласти розповідь на задану тему по написаному плану або даній назві, можуть успішно використовувати основні граматичні конструкції». [14, 257]
Автор пише, що при навчанні аналізу складу слова, підбираючи однокорінні, споріднені слова, змінюючи сенс слова шляхом підстановки префіксів або включення суфіксів, діти освоюють лексику рідної мови, підбирають потрібні слова для вираження своїх думок і точного визначення якості предметів. У побудові пропозицій, в переказах і творах школярі освоюють правила орфографії і оволодівають синтаксисом. [14, 258]
«Розвиток мовлення у молодшого школяра виражається в тому, що у нього виробляється навичка читання, тобто достатньо швидке і правильне пізнавання букв і їх поєднань і перетворення побачених знаків у вимовні звуки, звукосполучення, тобто в слова. Усвідомленість читання виявляється в тому, що з'являються правильні інтонації, діти звертають увагу на знаки, пунктуації, що стоять в кінці: крапку, знаки запитання і оклику. Пізніше усвідомленість читання починає виявлятися у все тоншій інтонаційній його виразності», - відзначає А. Люблінська. [11, 296-297]
Проте «розуміюче» читання дається не відразу. Тут особливо допомагає виразне читання вголос вчителем, а потім і самими учнями.
Психолог П. Блонський вказує на важливість процесу переходу від гучного читання до читання про себе, тобто інтеріорізація читання. В результаті якого виявлено декілька форм мовної поведінки дітей:
Розгорнений шепіт – виразне і повне промовляння слів і фраз із зменшенням гучності;
Зредукований шепіт – промовляння окремих складів слова при гальмуванні останніх;
Беззвучне ворушіння губ – дія інерції зовнішнього промовляння, але без участі голосу.
Невокалізоване здригання губ, що виникає, як правило, на початку читання і зникаюче після прочитання перших фраз.
Читання тільки очима, що наближається за зовнішніми показниками до мовчазного читання старших дітей і дорослих. [1, 162]
Психолог І. Ю. Кулагина пов'язує розвиток мовлення молодших школярів і уміння читати і писати із зміною мислення і розуміння учнів. Від домінування наочно-дієвого і елементарного образного мислення, від до понятійного рівня розвитку і бідного логічного роздуму школяр піднімається до словесно-логічного мислення на рівні конкретних понять. Відбувається засвоєння і активне використання мовлення як засобу мислення, для вирішення різноманітних завдань. Розвиток йде успішніше, якщо дітей навчають вести міркування вголос, словами відтворювати хід думки і називати отриманий результат. [10, 128]
Розвиток мовлення молодших школярів у процесі вивчення частин мови
Співвідношення частин мови – досить істотний показник мовного розвитку дітей. За даними В. П. Вахтьорова, А. Н. Гвоздєва, М. П. Феофанова, діти засвоюють спочатку іменники й дієслова, потім їх мовлення поступово збагачується прислівниками, займенниками й прикметниками. Дослідники зазвичай вказують на дієслівність дитячого мовлення, на недолік у початкових класах тих частин мови, які характеризують дію, і особливо предмет. Але співвідношення вживаних частин мови – наслідок потреб вираження думки. Нам не траплялась, наприклад, така ситуація, щоб учень IV класу, виявивши будь-яку елементарну ознаку предмета, не знайшов би у своєму словнику прикметника, що більш-менш точно передає потрібну думку. Але нам часто трапляється ситуація, коли учень – автор твору сам не прагне виділяти ознаки предметів, якщо немає спеціального завдання вчителя.
Що стосується ознак дії, то зазвичай учні вказують на час і місце дії, але не відзначають якісних її ознак.
Очевидно, співвідношення частин мови визначається рівнем досвіду, інтелектуального розвитку й тими потребами, які виникають в учнів у процесі їхньої діяльності. Наше завдання полягає в тому, щоб з’ясувати, як проходить і завершується оволодіння частинами мови і які зрушення відбуваються у зв’язку із мовним розвитком і зі становленням стилістичної своєрідності мовлення учнів, що відображає, імовірно, мовні закономірності.
Всі самостійні частини мови, крім числівників, вживання яких залежить в основному від тематики текстів, виявляють чітко виражені, але мало інтенсивні тенденції.
Використання іменників рівномірно знижується. Ця тенденція пояснюється тим, що іменники виступають у різноманітних синтаксичних функціях.
Частка прикметників у дитячому мовленні у початковій школі зростає, потім наступає стабілізація. Період оволодіння прикметниками починається до IV класу: в І класі дослідниками відзначається від 1% до 2%, тобто за три роки число вживаних прикметників потроюється.
Дієслівність мовлення учнів значно знижується: частка дієслова падає з 22% до 16%. Причина у зменшенні числа присудків у зв’язку із збільшенням розмірів речення. Оскільки дієслово, як правило, виступає лише в синтаксичній ролі присудка, то ріст числа другорядних членів речення сприяє зменшенню використання дієслів.
Вживання займенників зростає досить швидко. Займенник широко використається молодшими школярами й навіть дошкільнятами. Функція займенника як «замінника» конкретної самостійної частини мови, практично засвоюється дітьми задовго до приходу в школу. Однак коло використовуваних займенників обмежене: це особові займенники, вказівні «той», «цей» і деякі інші, присвійні «мій», «твій» і ін., заперечні «ніхто», «нічого». Отже, в початкових класах поступово розширюється коло активних займенників. Школярі використовують питально-відносні займенники, невизначені, означальні займенники.
Безособово-предикативні слова виявляють слабко виражену тенденцію до зниження використання.
Співвідношення частин мови у творах учнів досліджували В. П. Вахтеров, М. П. Феофанов, И. Е. Синиця, В. С. Філатов, Н. И. Жинкін і інші.
Ці дослідження дозволяють зробити висновок про те, що співвідношення між частинами мови (як і більшість інших характеристик) мають відносну стійкість.
Вище відзначалося, що тенденції використання різних частин мови не мають високої інтенсивності. Тому особливо важливо зіставити співвідношення, характерні для учнівського мовлення, з відповідними нормами сучасного літературного мовлення. На жаль, у лінгвостатистичних дослідженнях не спостерігається єдності у виділенні функціонально-стилістичних видів мовлення.
Тенденції використання частин мови не є цілком самостійними, вони визначаються розвитком синтаксичного ладу мовлення. Поява більшості частин мови і їхніх форм у мовній практиці дітей обумовлена тенденціями побудови речень і певних типів словосполучень.
Дослідження співвідношень частин мови може допомогти в вирішенні наступних методичних питань: по-перше, знання зразкових «норм» вживання кожної частини мови допоможе в аналізі мовлення учнівських творів і в їхній оцінці; по-друге, наведений матеріал може бути використаний для складання вправ за відповідними темами граматичного курсу; по-третє, загальні характеристики складу мовлення можуть послужити лінгвостатистичною основою для стильової диференціації в процесі розвитку зв’язного мовлення учнів (у різних стилях – різні співвідношення частин мови). Та елементарна стилістична робота, що проводиться в цей час у школах, такої основи не має.
Іменник
Орієнтовний аналіз вживаних учнями іменників показав, що зміни, які заслуговують на подальше, більш широке, вивчення, відбуваються у використанні, по-перше, іменників з абстрактним значенням, по-друге, відмінкових форм іменників, по-третє, деяких типів похідних іменників із продуктивними суфіксами. Ми відмовилися від статистичного вивчення співвідношень іменників чоловічого, жіночого, середнього й спільного роду, іменників різних типів відмінювання й інших традиційно виділюваних груп ще й тому, що, на нашу думку, ці співвідношення не можуть слугувати істотним показником рівня мовного розвитку учнів. Використання іменників власних і загальних, істот і неістот визначається в основному змістом творів, а не характером мовних умінь учня.
1. Іменники з абстрактним значенням являють собою не тільки семантичну, але й граматичну категорію. Вони позначають назви ознак, якостей, дій, процесів, станів або інших загальних понять. Утворюються звичайно від дієслів, прикметників, рідше — від іменників, мають власну систему суфіксів; не утворять форм множини (деякі абстрактні іменники можуть вживатися у формі множини, але при цьому втрачають абстрактне значення й стають конкретними іменами, назвами конкретних предметів, подій та ін.).
Тенденція використання абстрактних імен іменників надзвичайно сильна, стійка, рівномірна й різко відрізняється від тенденції вживання імен іменників взагалі. Нагадаємо, що частка іменників серед інших частин мови не тільки не росте, але трохи знижується.
Підвищення уваги учнів до абстрактних іменників почасти може бути пояснене змістом творів і розширенням сфери міркування. Але головне, очевидно, полягає у тому, що розвивається мимовільне мислення учнів, вони усе більше оперують абстрактними поняттями. Так, в I класі, за нашим даними, діти використають не більше 1% абстрактних іменників, причому «ступінь абстрактності» їх невисока: «Мама була на роботі», «У нашому місті йде велике будівництво». У наступних класах росте не тільки кількість абстрактних іменників, але й широта узагальнення.
Одна з важливих причин інтенсивного зростання використання абстрактних іменників, без сумніву, є також у впливі на дитяче мовлення тих зразків, з якими вони постійно зіштовхуються (наукова література, публіцистика, художні твори). Не тільки в наукових текстах, але навіть у публіцистиці й у поезії використовується багато абстрактних понять.
2. Розглянемо співвідношення відмінкових форм іменників.
Відмінкові форми іменників можуть бути розділені на три групи:
• прогресуючі;
• регресуючи;
• постійні.
До числа прогресуючих відноситься лише один відмінок — родовий. Швидкий ріст вживання форм родового відмінка пов’язаний з розвитком у мовленні школярів об’єктних відносин, з ростом числа додатків, з утворенням так званих «ланцюжків додатків», а також з розвитком означальних відносин. Ріст відбувається в основному за рахунок наступних значень родового відмінку:
а) родовий відмінок об’єкта або суб’єкта в сполученні, де керуючий іменник є носієм дієслівного значення: «взяття фортеці», «виття вовків»;
б) родовий відмінок відношення: «робітники заводу», «учні п’ятого класу», «поети чистого мистецтва»;
в) прямий додаток, що виражений іменником у родовому відмінку при дієслові із запереченням.
Використання прийменникових сполучень із родовим відмінком наростає тільки в середніх класах.
Знижується вживання форм називного, знахідного й місцевого відмінків (друга група).
Спостерігається повний збіг тенденцій вживання підметів і іменників у називному відмінку. Це означає, що й у цьому випадку зміна в співвідношенні морфологічних форм визначається процесами формування синтаксичного ладу мовлення учнів.
Зменшення вживання форм знахідного й місцевого відмінків пов’язане зі зниженням відсотка обставин місця й часу, які зазвичай виражаються місцевими сполученнями(«пішли в ліс», «гуляли в лісі»).
Давальний відмінок використовується учнями у всіх класах рівномірно; форми орудного відмінка, узяті разом, тенденції не мають, однак орудний у функції іменної частини складеного присудка в старших класах уживається значно частіше, ніж у молодших: «Павло стає професіоналом».
3. Суфікси іменників, за ступенем вживаності суфіксальних іменників, діляться на чотири групи.
До першої групи відносяться суфікси, відтворюваність слів з якими має заперечну тенденцію. До цієї групи відносяться всі суфікси суб’єктивної оцінки, а також суфікс -к-, що не володіє оцінним значенням (наприклад, у словах «посмішка», «білка»).
Друга група – це досить вживані й прогресуючі суфікси: -ений-, -аний-, а також варіанти цих суфіксів. Помітимо також, що ці суфікси досить продуктивні й у словотворі іменників.
До третьої групи ввійшли суфікси, іменники з якими не мають чітко виражених тенденцій, але відтворюються в мовленні школярів регулярно й досить часто.
До четвертої групи ввійшли рідковживані суфікси: -й-, -ан-, -ор-, -ак-, (як), -ищ-, -ир-, -ун-, -їх-, -ух-, -ик-, -ант-, -аж-, -ент-, -аж- і ін.
Прикметник
Підрахунки показали, що заслуговують на увагу тенденції:
а) використання учнями короткої форми якісних прикметників;
б) співвідношення відмінкових форм прикметників;
в) вживання прикметників, утворених за допомогою деяких продуктивних суфіксів;
г) морфолого-синтаксичне утворення прикметників у мовленні школярів.
Співвідношення якісних, відносних і присвійних прикметників, форм числа й роду, різних типів відмінювання тенденцій не виявляють, отже, для нас не представляють інтересу.
1. Короткою формою прикметників учні молодших класів користуються не часто, вживаючи в ролі присудка повну форму: «Сосни в лісі дуже високі».
2. Відмінкові форми прикметників мають власні тенденції, які лише віддалено подібні з відповідними тенденціями іменників.
Оскільки форми прикметників не є самостійним засобом вираження граматичних значень, а повністю залежать від головного слова в словосполученні, як правило, іменника, то природно було б припустити, що тенденції вживання відмінкових форм прикметника співпадають з відповідними тенденціями іменника. Але насправді збігу немає.
Вживання форм родового відмінка росте в прикметників значно повільніше, ніж в іменників, а форма називного відмінка прикметників у молодших класах займає в півтора рази більше місця, ніж в іменників.
Всі форми непрямих відмінків повільно прогресують.
За нашими спостереженнями, учні молодших класів більш охоче вживають прикметники як узгоджені означення при іменниках у називному відмінку. Іншими словами, вони уникають непрямих відмінкових форм прикметників. Можливо, це пов’язано із труднощами утворення форм непрямих відмінків і їхнього правопису.
Другою причиною великої кількості форм називного відмінка прикметників у молодших класах є часто вживання повних прикметників, що стоять у називному відмінку, у ролі іменної частини складеного присудка: «Кошеня було пухнастеньке, веселе».
У формах родового, давального, знахідного й місцевого відмінків прикметники можуть служити тільки означеннями, за винятком субстантивованих. Саме у цих відмінкових формах спостерігається відставання від іменників.
Особливу роль грає орудний відмінок. Форма орудного відмінка прикметників, поряд з функцією узгодженого означення при іменниках, може виконувати роль іменної частини присудка.
3. Розглянемо вживання прикметників із суфіксами. Стійко знижується вживання прикметників із суфіксами оцінки (перша група).
Стійко підвищується вживання прикметників із суфіксом -ен- (друга група).
Третя група – без чітко виражених тенденцій – включає прикметники з 12 часто вживаними суфіксами. Ця група найбільша: 75%. Як вся група, так і окремі суфікси утримуються на тому самому рівні вживання.
У четвертій групі («всі інші») відзначається ледь помітний ріст відсотка у початкових класах, потім невелике зниження.
В цілому у вживанні прикметників, що мають суфікси, тенденції значно слабкіші, ніж у використанні іменників із суфіксами.
4. Оскільки значна кількість дієслівних прикметників вже давно втратило зв’язок з дієсловом, ми не враховували тих слів, які в сучасній мові вже не вживаються в ролі дієприкметників.
Таким чином, у мовленні учнів відзначений ріст вживання короткої форми прикметників, форм родового й орудного відмінків, прикметників із суфіксом -ен-; негативні тенденції зафіксовані у використанні форми називного відмінка, у вживанні прикметників із суфіксами оцінки й в ад’єктивації дієприслівників.
Дієслово
Дієслово, порівняно з іншими частинами мови, володіє найбільш розвиненою системою категорій і форм. З їхнього числа, спираючись на результати орієнтовного аналізу, ми вибрали для вивчення тенденцій використання в мовленні молодших школярів:
а) інфінітив;
б) доконаний і недоконаний види;
в) часи та форми дійсного способу;
г) невідмінювані форми дієслова – дієприкметник й дієприслівник;
д) дієслова, що мають префікси.
1. Інфінітив має в цілому прогресивну тенденцію. Школярі використовують його переважно в ролі другої частини складеного дієслівного присудка; використання інфінітива в іншій ролі (підмета, означення, додатку, обставини мети та ін.) досить рідке, однак має чітко виражену прогресивну тенденцію.
Школярі не усвідомлюють інфінітив як початкову, основну форму дієслова. Очевидно, найбільш доступної для молодших школярів є форма минулого часу.
2. Дієслова недоконаного виду становлять більшість і мають позитивну тенденцію.
Очевидно, вибір виду дієслова в процесі синтезу мовлення залежить від «тимчасового плану» (А. В. Вондарко ). У тексті, у якому дія передається в плані теперішнього часу й, отже, використовуються дієслова у формі теперішнього часу, переважає недоконаний вид. Але, як показали спостереження, число дієслів недоконаного виду росте також за рахунок форм дієслів минулого часу повторення дії, а також за рахунок інфінітива («стали будувати», «приїхали працювати» і т. п.).
3. У вживанні форм часу спостерігається зміщення на користь теперішнього часу. Ріст невеликий, але не слід забувати, що частка форм минулого й майбутнього часу значно скорочується (приблизно у два рази!) у зв’язку з тим, що школярі все частіше використають інфінітив, прислівники й дієприслівники.
Особливо інтенсивно регресує аналітична форма майбутнього часу – більш ніж у три рази. Ця тенденція суперечить тенденції збільшення частки недоконаного виду дієслова.
За нашими спостереженнями, використання форм теперішнього й минулого часів у значній мірі залежить від жанру учнівських творів, від теми, від характеру її розкриття. Так, розповідні твори, як правило, бувають написані в минулому часі. В описі переважає теперішній час (за винятком описів «за спогадами», що вплітаються в розповідний текст); у міркуваннях учні теж віддають перевагу теперішньому часу. Однак у творах на літературну тематику, і особливо в характеристиках персонажів, нерідко переказують сюжет у минулому часі.
Отже, виявлені тенденції у використанні часових форм дієслова відбивають не лише закономірності формування граматичного ладу мовлення, але й характер текстів, над якими їм доводиться працювати в різних класах. Але ті особливості мови, які обумовлені вимогами жанру, стають ознаками стилю учнівських творів у результаті переносу (якщо не проводиться диференціація стилів у системі розвитку мовлення учнів). Наказовий спосіб творення дієслова мало властиві письмовому мовленню учнів: ці форми частіше вживаються в усно-розмовних стилях.
4. Найсильнішими тенденціями володіють прислівник й дієприслівники: ріст їхнього вживання особливо помітний на тлі загального зниження частки дієслова серед інших частин мови.
Дієприслівники мають прогресивну тенденцію дуже високої інтенсивності.
Частка прислівників також росте інтенсивно. На тлі загального росту використання прислівників трохи знижується число їх коротких форм.
З кожним роком росте «дієслівність» прислівників: вони усе рідше вживаються без керованих або слів, що примикають; частіше зустрічаються прислівники з постфіксом; росте кількість дійсних прислівників, що дуже рідко дають коротку форму, і отже, позбавлені можливості виступити в ролі присудка. Росте вживання прислівників у конструкціях, властивих письмовому мовленню: головним чином дієприкметникового звороту.
Займенник
Загальний ріст числа займенників серед інших частин мови відбувається за рахунок розширення сфери неособових займенників: відносно-питальні, вказівні. Але росте вживання й інших займенників. Причина росту часте використання складнопідрядних речень
Особові займенники використовуються в реченнях в тій-самій функції, що й іменники, тобто в основному у ролі підмета або додатку (на відміну від іменників, займенники майже ніколи не використовуються учнями в ролі присудка).
На першому місці по частоті вживання у всіх класах стоять займенники третьої особи «він», «вона», «воно», «вони»; на другому місці – перша особа – «я», «ми» (головним чином не в прямій мови, а в оповіданнях про власне життя, у викладі своїх поглядів, почуттів, намірів, наприклад, в творах «Ким я буду», , «Моя улюблена книга» і т. п.).
Рідше всіх вживаються займенники другої особи – «ти», «ви». Вони зустрічаються порівняно рідко в діалозі, тому що сам діалог рідкісний у письмовому мовленні учнів; частіше вони вживаються в узагальнено-особистому значенні: «Щораз, коли ти йдеш по місту, ти зауважуєш щось нове…».
Загальні характеристики морфологічного складу мовлення учнів
Етап оволодіння основними формами в області морфології закінчується значно раніше, ніж у синтаксисі, – звичайно до IV класу. В IV класі немає вже жодного учня, що не користувався б словами, які мають суфікси й префікси, складними словами, формами іменників і прикметників, часом дієслів, основними прийменниками, більшістю прислівників і займенників. Лише деякі морфологічні форми, властиві в основному книжковій мові, засвоюються більшістю учнів пізніше IV класу (деякі рідко вживані сполучники й прийменники, деякі варіанти найвищого ступеня прикметників, деякі варіанти дієприслівників, прислівників і т.п.).
У той же час чітко виявляється провідна роль синтаксису у тенденціях використання більшості морфологічних засобів: наприклад, зменшення числа використовуваних дієслів викликається ростом розмірів речення і, отже, зменшення числа присудків; ріст використання іменників у родовому відмінку викликається прагненням учнів використати певні типи словосполучень і т.д.
Однак процеси засвоєння морфології мають свої особливості.
По-перше, використання морфологічних засобів мови, в загальному, у меншому ступені залежить від жанру твору, стилю й індивідуальних особливостей автора, ніж вибір синтаксичних конструкцій.
По-друге, у морфології більше стабільних, постійних співвідношень, ніж у синтаксисі, і, отже, менше тенденцій.
По-третє, тенденції, як правило, рівномірніші й стійкіші, ніж у синтаксисі.
Найбільш загальні тенденції в морфології:
1. Відношення форм непрямих відмінків всіх відмінюваних частин мови до вихідного (тобто до називного відмінка однини в іменників) не постійно й має прогресивну тенденцію.
2. Тенденція використання слів, що мають складний морфологічний склад, також є загальною, охоплює всі частини мови, включаючи службові.
Залежно від причин, що викликають ті або інші зміни в ході оволодіння морфологією, виділяються три групи процесів:
а) процеси, що є наслідком збагачення словникового запасу на основі життєвого досвіду, спостережень, читання й т.п. (наприклад, прогресивна тенденція використання прикметників);
б) процеси, обумовлені розвитком синтаксичних відносин у мовленні учнів (наприклад, вживання сполучників, форм непрямих відмінків іменників і прикметників);
в) процеси, що викликані формуванням певного стилю мовлення.
Як у синтаксисі, так і в морфології не помічено посилення позитивних тенденцій у вживанні тих форм, які в даному класі вивчаються за програмою на уроках. Іншими словами, вивчення граматичного матеріалу не робить прямого впливу на кількість використовуваних морфологічних засобів мови. «Пік інтенсивності» використання тієї або іншої форми випереджає її вивчення в шкільному курсі. Можна стверджувати, однак, що вивчення граматики стає основою для виправлення різного роду мовних помилок і недоліків. Вивчення граматики підвищує правильність і культуру мовлення учнів.
Спостереження за роботою учнів показують, що, як правило, граматична форма вибирається учнями без попередньої цільової настанови, а граматичні завдання, що подаються учителем до твору, не сприяють ясному і вільному оформленню змісту.
Причини порушень розвитку мовлення у дітей.
Формування мовлення є однією з основних характеристик загального розвитку дитини. Діти, психофізичний розвиток яких відповідає нормі, мають хороші здібності щодо оволодіння рідною мовою. Мовлення стає важливим засобом зв’язку між дитиною і оточуючим світом, найдосконалішою формою спілкування, яка притаманна лише людині.
Мовлення – це особлива вища психічна функція, яка забезпечується головним мозком, будь-які відхилення у її розвитку повинні бути вчасно помічені.
Для нормального формування мовлення необхідно, щоб кора головного мозку досягла певної зрілості, був сформований артикуляційний апарат, збережений слух. Ще одна необхідна умова – повноцінне мовленнєве оточення з перших днів життя дитини.
У ході розвитку мовлення діти повинні оволодіти декількома підсистемами рідної мови, а саме фонетикою – системою звуків мови, необхідним словниковим запасом та граматикою – сукупністю правил мовлення.
Причинами відставання в розвитку мовлення можуть бути патології плину вагітності та пологів, порушення функцій артикуляційного апарату, враження органа слуху, загальне відставання у психічному розвитку дитини, вплив спадковості та несприятливих соціальних факторів (недостатнє спілкування та виховання). Труднощі в оволодінні мовленням характерні також для дітей з ознаками відставання у фізичному розвитку, які перенесли у ранньому віці тяжкі захворювання, ослаблених, тих, які отримують неповноцінне харчування.
Порушення слуху є поширеною причиною ізольованої затримки мовленнєвого розвитку. Тому при підозрі на часткову або повну втрату слуху дитині з ізольованою затримкою розвитку мовлення необхідно провести аудіологічне обстеження.
Висновок до розділу 2.
Усе життя людини вперше іде у спілкуванні із іншими людьми. Мовлення є одним із обов'язкових й незамінних компонентів спілкування людей.
Розвиток мовлення у дитини є процес оволодіння рідною мовою, умінням користуватися мовленням як засобом пізнання оточуючого світу, засвоєння досвіду, накопиченого людством, як засобом пізнання самого собі й самоусвідомлення, як могутнього засобу спілкування й взаємодії людей.
Мовлення дітей в молодшому шкільному віці зазнає різних змін і всебічно розвивається під впливом учбового процесу. Розкриваються всі функції мовлення, а це означає, що дитина вчиться планувати, висловлювати свої задуми мовними засобами, передбачати можливі реакції співбесідника, змінні умовляння спілкування, контролювати свою мовну діяльність. У дітей молодшого шкільного віку активно удосконалюються навички усного мовлення: розширюється словниковий запас, вони оволодівають все складнішими граматичними структурами. З початком навчання особливого значення набуває формування грамотності школяра, передусім читання і письма - форм символічної комунікації, які здійснюються з допомогою уваги, сприймання, пам'яті, асоціацій з наявними знаннями і конкретного контексту. Завдяки їм діти налагоджують зв'язок із зовнішнім світом, впливають на свій внутрішній світ. Читання вимагає засвоєння фонетики, набуття навичок декодування графем (літер), а письмо - удосконалення необхідних моторних навичок. Ці форми комунікації взаємопов'язані, адже читання є сприйманням змісту письмового тексту, а письмо - передаванням змісту в письмовій формі. Величезний вплив в даному процесі надає навчальна діяльність дітей і дія мовлення вчителя на учнів.
Висновок
Розвиток мовлення у молодших школярів є складним процесом, який залежить від соціокультурного контексту. Діти набувають основ мовлення, взаємодіючи із батьками, братами, сестрами, вчителями, однолітками, а й у процесі навчальної діяльності. Характер цих взаємодій й їхнього роль у розвитку мовлення школяра може бути різним. Батьки найбільше долучаються до цього процесу завдяки постійному спілкуванню із дітьми, а чи не лише завдяки спеціальним заняттям із ними. Якщо педагог допомагає дитині в процесі організації навчання набуття нових знань й навичок, необхідних у тому, щоб навчитися читати та писати, то взаємодія із однолітками дає змогу в невимушеній обстановці обговорювати проблеми, ділитися своїми думками, переживаннями. Працюючи із однокласниками, учні молодшого шкільного віку розмовляють, ніж годину роботи із учителем. Загалом, соціальні взаємодії дітей створюють передумов для підвищення рівня розвитку мовлення, ніж спеціальне оволодіння елементами усного та писемного мовлення.
Опанування листи й читання у початкових класах відкриває додаткові можливості для подальшого розвитку лексичного,граматичного й стилістичного аспектів мовлення дитини. У молодшому шкільному віці інтенсивно розвивається внутрішнє мовлення, яке є важливим механізмом розумової діяльності. Величезний вплив в даному процесі надає навчальна діяльність дітей й дія мовлення вчителя на учнів. Саме від вчителя залежить формування й успішний розвиток мовлення дітей в молодшому шкільному віці. На практиці вчитель постійно вирішує двоєдине заподіяння:
1. Як донести знання,щоб їх як найкраще зрозуміли учні;
2.Піднімати рівень розвитку мовлення учнів.
Потрібно одночасно привчати учнів користуватися цими словами при вирішенні конкретних навчальних завдань, оскільки пасивний словниковий запас є всього лише підмогою для пасивного мовлення, для розуміння, а активний словниковий запас допомагає висловлювати думи. Для цього слід давати можливість учням частіше висловлюватись,застосовувати активні форми ведення зайняти (бесіди, дискусії).Особливу увагу при цьому треба звертати немовчазних , замкнутих учнів, на тих хто сумнівається в своїх знаннях, в здатності сказати що-небудь цікаве, нове. Таким чином розвиток мовлення учнів –одне із найважливіших завдань діяльності вчителя.
Список використаної літератури
1. Блонський П.Психология молодшого школяра. – М., 1997.
2. Венгер Л. А., Мухина Ст З. Психология. – М., 1988.
3. Вікова і педагогічна психологія. / Під. редакцією Гамезо М. Ст, Матюхиной М. Ст, Міхальчик Т. З. – М., 1984.
4. Вігодський л. с. Мислення і мова. – М.,1982.
5. Дьяченко М. І., Кандібовіч Л. А.Психологія. Словарь - справочник. – Мінськ, 1998.
6. Жукаускене Р. Радісна психологія. – Відень., 1996.
7. Зеньковський Л. Психология дитинства. – М., 1996.
8. Казакова Ст Р., Кондратьева Л. Л. Психологія. – М., 1989.
9. Карпова С.Н., Труве Е.І. Психологія мовного розвитку дитини. -Ростов-на-Дону, 1987.
10. Кулагина І. Ю. Возрастная психологія. – М., 1998.
11. Люблінська психологія А. А. Детская – М., 1971.
12. Немов Р.С. Психологія.Книга1 – 3. – М.,1995.
13. Новоторцева Н.В. Розвиток мови дітей. – М., 1995.
14. Обухова А.Ф. Дитяча психологія. – М., 1995.
15. Піаже Ж. Мова і мислення дитяті. М., 1994.
16. Психологія.Словник. Під общ. ред. А.В. Петровського. – М., 1990.
17. Селезнева Е.П. Розвиток мови дітей. – М., 1984.
18. Тіхєєва. Е.І. Розвиток мови дітей. – М., 1985.
Додаток А
Поради для батьків як покращити мовлення молодшого школяра.
Шановні батьки!
Красива і правильна мова – запорука успіхів і досягнень вашої дитини в майбутньому, плюс одна з основних умов успішного навчання в школі та згодом у вищому навчальному закладі.
З кожним роком життя висуває все більш високі вимоги не тільки до дорослих, але й до дітей.
У вас росте малюк, і, звичайно, дуже хочеться розвинути всі його таланти, допомогти познайомитися з навколишнім світом. І може статися, іноді ви бачите, в порівнянні з іншими дітьми, що він невірно вимовляє певні звуки в словах. Варто хвилюватися чи ні?
Перш за все варто звернутися до вчителя-логопеда за консультацією, яка проводиться у вигляді пробного заняття. І за результатами цієї зустрічі даються певні поради щодо корекції мовлення вашої дитини.
Після проходження дітьми районної та обласної психолого-медико-педагогічної комісії дитина може бути зарахована до логопедичної групи дитячого садка.
Логопедичні заняття проводяться в ігровій формі з дітьми дошкільного віку щодо усунення таких порушень, як:
- різні порушення звуковимови ( дислалія, дизартрія);
- загальне недорозвинення мовлення (ЗНМ);
- фонетико-фонематичні порушення мовлення (ФФПМ);
- фонетичні порушення мовлення (ФПМ);
- заїкання.
На кожному логопедичному занятті використовуються вправи для розвитку вищих психічних функцій: сприймання, відчуття, уваги, пам’яті, уяви, мислення, мовлення, аналізу, синтезу, абстрагування.
Здійснюється робота, спрямована на постановку правильного мовленнєвого дихання дитини, на розвиток точності рухів артикуляційного апарату а також функціональних можливостей кистей та пальців рук.
Відбувається розвиток та корекція фонематичного слуху, оволодіння граматичним ладом рідної мови, розширення та уточнення словникового запасу.
Адже мова знаходиться в тісному взаємозв’язку з усіма цими компонентами.
У цілому дана робота є не тільки корекцією мовлення, а й підготовкою вашої дитини до школи.
Поради батькам дітей з порушеним темпом мовлення.
1. Якщо ваша дитина почала заїкатися, перш за все встановіть для неї чіткий і правильний режим дня. Створіть вдома максимально комфортну обстановку. У присутності дитини ведіть себе спокійно, не виказуйте занепокоєння з приводу особливостей її мовлення, не обговорюйте в присутності дитини покращення чи погіршення у мовленні. Обмежте неорганізоване мовлення дитини.
2. Дозвілля дитини треба організувати так, щоб вона якомога менше займалася гучними й рухливими іграми. Читайте дитині книжки. Надайте їй можливість слухати ритмічну, легку не збуджуючу музику, а перед сном красиву колискову. Впродовж усього дня розмовляйте з дитиною спокійно, не поспішаючи.
3. У мовленнєвих іграх (лото, дитяче доміно), під час вивчення віршів намагайтеся, щоб мовлення дитини було спокійне, плавне, неквапливе, але достатньо виразне і природне.
4. Якщо дитина говорить із затримками, то м’яко, спокійно зупиніть її і попросіть те саме повторити без поспіху, спокійно.
5. Якщо дитині важко починати говорити, допоможіть їй, вимовляючи разом з нею початок фрази.
6. Під час спілкування з дитиною будьте витриманими, не йдіть на поводу у дитини, а вимогливість не доводьте до різкості. Привчайте дитину до самостійності, виховуйте її волю.
7. У випадку помітного погіршення мовлення звертайтеся за допомогою до спеціалістів (дитячий лікар-психоневролог, психолог, логопед).
Додаток Б
Формування мовленнєвого дихання у дітей.
Своєчасне оволодіння дитиною правильним, чистим мовленням є однією з найважливіших передумов її нормального психічного розвитку, успішного навчання в школі та формування як особистості. Важливу роль у мовленні відіграє мовленнєве дихання.
Мовленнєве дихання є джерелом утворення звуку і голосу. Від розвиненості дихання залежить дикція і чіткість промовляння звуків. На початку виконання логопедичного домашнього завдання необхідно проводити 1-2 дихальні вправи. Вони допоможуть дитині досягти плавного видиху і швидше оволодіти «важкими» звуками.
Для розвитку дихання можна використовувати такі вправи: робити мильні бульбашки, надувати повітряні кульки, дмухати через трубочку для коктейлів у склянку з водою, навесні здувати звичайні кульбабки, дути на пір’ячко, вату, олівці, що лежать на столі, листочки тощо.
Вправи для розвитку дихання слід виконувати в добре провітреному приміщенні.
Під час виконання дихальних вправ треба стежити за тим, щоб дитина дихала діафрагмально (роблячи вдих, випинала живіт і не піднімала плечей, а при вдихові втягувала живіт).
Важливо навчити дитину вдихати повітря через ніс, а видихати через рот.
Вправи потрібно робити не більше трьох хвилин із перепочинком. Кожна вправа повторюється декілька разів.
Основні ознаки мовленнєвого дихання:
- мовленнєве дихання формується паралельно з появою перших неусвідомлених звуків у дитини;
- приймає участь в утворенні голосового звучання на видиху;
- довільне, підпорядковане свідомому керуванню;
- при мовленнєвому диханні вдих і видих мають неоднакову тривалість;
- мовленнєве дихання під час мовлення здійснюється одночасно і через рот і через ніс;
- мовленнєве дихання може виховуватися систематичними, послідовними тренуваннями.
Додаток В
Ігри та вправи на розвиток фонематичного сприймання.
“Впіймай звук!”. Поясніть дитині, що ви будете вимовляти різні звуки, а їй потрібно буде плеснути в долоні - “впіймати звук”, коли вона почує певний звук. Необхідно дотримуватись принципу від простого до складного:
- звук [а] серед у, у, а, у;
- звук [а] серед о, а, і, о;
- звук [і] серед и, е, і, и;
- звук [с] серед л, н, с, п;
- звук [с] серед ш, ж, ч, с і т.д.
“Повтори!”. Запропонуйте дитині повторити за вами склади
- та-та-да - пі- пи - ат-от
- па-па-ба - мі-ми - ум-ом
- ка-ка-га - ді-ди - іт-ит
- ва-ва-фа - кі-ки - ек-єк
“Ланцюжок слів”. Запропонуйте дитині повторити за вами ряди слів, різних за значенням, але схожих за звуковим складом:
- мак, лак, так, бак;
- тачка, качка, дачка;
- сік, вік, тік, бік;
“Назви слово!”. Запропонуйте дитині вибрати серед інших слів, та назвати лише те, яке починається на певний звук:
- на звук [а] серед слів Аня, Оля, Ігор, осінь, айстра;
- на звук [і] серед слів іграшки, овочі, автобус, Іра;
- на звук [б] серед слів мак, банка, танк, бочка.
“Знайди спільний звук!”. Запропонуйте дитині визначити, який однаковий звук є в декількох різних словах. При вимовлянні слів чітко виділяйте даний звук силою голосу, наприклад: “о-о-о-осінь”, “о-о-о-окунь”, “о-о-о-овочі”
- Оля, осінь, овочі, окунь - [о]
- Сад, суп, сумка, ніс, лис - [с]
- Аня, агрус, акула, автобус - [а]
- Маша, мак, мама, сом - [м]
Ігри та вправи на розвиток дихання.
“Забий м'яч у ворота”. Запропонуйте дитині подути на ватний чи паролоновий м̓̓̓̓ячик, так, щоб він покотився у ворота (їх можна зробити з дроту, або намалювати). Повітряний струмінь повинен бути плавним, повільним, безперервним.
“Язичок-футболіст”. Як і в попередній вправі треба забити мяч у ворота, але тепер з допомогою язика. Дитина повинна посміхнутися та покласти широкий язик на нижню губу, і, неначе вимовляючи звук [ф] дути на кінчик язика.
“Літак”. На кінчик носа покласти шматочок паперу або вати. Відкрити рот, широкий язик покласти на верхню губу, бокові краї язика притиснуті. Повітряний струмінь виходить посередині язика. Дитина повинна сильно подути, так, щоб “літак” полетів вгору.
“Пелюстки”. Покладіть на долоню справжні або вирізані з паперу невеличкі пелюстки квітки. Запропонуйте дитині подути, щоб пелюски злетіли з вашої долоні.
“Кораблик”. Налийте у миску воду. Зробіть паперовий або пінопластовий кораблик, та покладіть його на воду. Запропонуйте дитині подути на кораблик спочатку довгим струменем повітря, наче вимовляючи звук “ф”, а потім переривно, наче вимовляючи звук “п-п-п-п”.
Ігри та вправи на подолання заікання.
Вправи для зняття м'язової напруги
При заіканні часто напружені м'язи обличчя, губ, язика, пальців рук. Дуже важливо навчити дитину м'язовому розслабленню під час мовлення. От деякі вправи, що допоможуть дитині розслабитися.
«Пташка махає крильцями». Підняти руки нагору, і виконувати махи руками.
«Допоможемо мамі» Помахати розслабленими кистями рук біля підлоги, імітуючи полоскання білизни.
Стати рівно, розвести руки в сторони до рівня плечей і «упустити» розслаблені руки у вихідне положення.
«Стряхнемо водичку з рук». Струснути розслабленими кистями рук, начебто струшуючи краплі води.