Історіографічний огляд

Однією з найбільш контроверсійних історіографічних проблем вітчизняної історії ХVІІІ ст. є комплекс питань, пов'язаних із вибухом на Правобережжі народного повстання 1768 року, відомого в історичній літературі під назвою Коліївщина, оцінками його характеру та місця в українському визвольному русі та соціальній боротьбі селянства. Першим науковим дослідженням історії повстання 1768 р. в українській історіографії стала розвідка М.Максимовича "Сказание о Колиивщине" (1839). Подальший розвиток концептуальні погляди вченого на проблематику отримали в його історико-полемічному творі "Известие о гайдамаках" (1845). В них Максимович аналізував Коліївщину як продовження національно-визвольної боротьби українського народу, що точилася ще з ХVІІ ст. і яка, на його думку, стала останнім відлунням тих великих повстань. При з'ясуванні конкретних історичних причин вибуху 1768 р. великого значення вчений-енциклопедист надавав церковно-релігійному фактору, а тому акцентував увагу на насильницькому поширенні унії у Правобережжі та конфліктних ситуаціях, що виникали на цьому грунті. З принципово інших позицій до висвітлення історії Коліївщини підходив сучасник Максимовича А.Скальковський у праці "Наезды гайдамак на западнуюУкраину в ХVІІІ столетии" (Одеса, 1845). Погляди Скальковського, що значною мірою були навіяні польською тогочасною історіографією, викликали заперечення української громадськості. Досить показовим у цьому сенсі є те, що крім згаданого вище історико-полемічного твору Максимовича, Тарас Шевченко, у відповідь на публікацію Скальковського, написав про гайдамацький рух свою славнозвісну поему "Холодний Яр". Як Максимович і Скальковський, так і Д.Мордовець, котрий у 1870 році опублікував у Петербурзі книгу "Гайдамаччина (илиКолиивщина). Разбойничьиобщины", свої праці писали переважно на інформації народних переказів, мемуарах сучасників, лише незначною мірою залучаючи архівні матеріали. Першим же, хто поставив дослідження проблеми на грунт критичного переосмислення архівних документів, став В.Антонович, котрий спочатку опублікував акти про гайдамацький рух 1700-1768 рр. (вміщено в корпусі джерел "АрхивЮго-ЗападнойРоссии"), а згодом на їх основі підготував монографічне дослідження "Исследование о гайдамачестве по актам 1700-1768 гг." (К., 1876) та нарис "Розвідка про гайдамаччину" (Львів, 1897). Наступною епохальною подією в дослідженні проблеми стала праця Я.Шульгіна "ОчеркКолиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайшихгодов" (опубліковано на сторінках "Киевскойстарины" упродовж 1890 р.). Як Антонович, так і Шульгін, розглядали гайдамацький рух як вияв стихійного протесту українських народних мас проти соціально-економічного та національно-релігійного поневолення польською шляхтою. Тягар цього подвійного гніту, на думку вчених, й обумовлював жорстоку реакцію на нього народних мас, що набрала настільки кривавих форм. З діаметрально протилежних позицій до висвітлення цієї складної історичної проблеми підходила тогочасна польська історіографія. Вона трактувала Коліївщину переважно як звичайнісінький розбій, породжений "дикістю" та "ледарством" українських селян, котрі віддавали перевагу бунтам перед мирною хліборобською працею. Так, польський історик кінця ХІХ - початку ХХ ст. ТадеушКорзон заперечував існування будь-яких політичних чи національно-релігійних ідей в керівництва повстання, для якого, начебто, визначальними були "дикі прояви козацького свавільства" та "темного релігійного фанатизму". "Кривавою бійнею" вважав Коліївщину й український історик П.Куліш, котрий загалом вельми негативно ставився як до гайдамак, так і козаків, сприймаючи їх винятково як деструктивну соціальну силу. Ще більш різким у своїх оцінках був його польський колега ФранцішекРавіта-Гавронський, котрий прояви соціального та визвольного руху в Україні трактував не інакше як "розгнузданий інстинкт напівдикого суспільства". Поважне місце проблематика Коліївщини посідала і в працях радянських істориків. Непоганий почин тут було зроблено вже в 1920-х рр., коли світ побачили дослідження О.Гермайзе "Коліївщина в світлі новознайдених матеріалів" (1924) й "Епізод з Коліївщини 1768 р." (1928) та М.Горбаня "Гайдамаччина 1750 року" (1926). Названі дослідники загалом розвивали ідеї В.Антоновича, лише дещо модернізувавши їх "марксистськими концепціями" офіційної радянської історіософії М.Покровського та М.Яворського. Справжній бум публікацій, присвячених висвітленню тих чи інших аспектів народного руху 1768 р., спостерігався в радянській історіографії напередодні відзначення 200-річчя Коліївщини. Саме у другій половині 1960-х рр. було опубліковано розвідки В.Грабовецького "Відгук гайдамацького руху на західноукраїнських землях" (1968), І.Гуржія та В.Кулаковського "Визначна подія в історії українського народу" (1968), Ф.Шевченка "Про міжнародне значення повстання 1768 р. на Правобережній Україні" (1968) та ін. У цей же час було опубліковано й низку спеціальних монографічних досліджень про повстання 1768 р. та його ватажків, а саме: В.Голобуцького "Максим Желєзняк" (К., 1962), О.Лоли "Гайдамацький рух на Україні в 20-60-х рр. ХVІІІ ст." (К., 1965), В.Грабовецького "Антифеодальна боротьба карпатських опришків ХVІ-ХІХ ст." (Львів, 1966), В.Кулаковського "Полум'я гніву народного" (К., 1968). Одну з найбільш детальних документальних розповідей про Коліївщину наприкінці 1960-х рр. представив Г.Храбан у монографії "Спалах гніву народного (антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768-69 рр.)" (К., 1969). Аналізуючи причини вибуху повстання, радянські історики головну увагу зосереджували на критиці існуючих соціальних відносин та пошуку в діях повсталих ознак класової боротьби. Саме на цьому аспекті проблеми вперше наголосив К.Гуслистий у праці "Коліївщина: історичний нарис" (К., 1947). Надалі такий ракурс розроблявся О.Лолою, В.Кулаковським, І.Гуржієм та ін. Крім того, Г.Храбан наполягав на тій обставині, що за своїм ідеологічно-політичним спрямуванням Коліївщина розвивала традицію боротьби за возз'єднання всіх українських земель у складі Російської держави. Водночас, автор звертав увагу і на дворушній політиці царизму щодо повстання 1768 р., який зрештою і придушив цей народний виступ. Незважаючи на значну кількість опублікованих у цей час праць, рівень розробленості проблематики не можна охарактеризувати як досить високий. Головна причина цього крилась, очевидно, в надмірній її заполітизованості та заідеологізованості, превалювання в радянській історіографії методології вульгарної соціологізації історичної проблеми. На наявність значних пластів не досліджених належним чином важливих наукових питань звертав увагу на початку 1990-х рр. В.Смолій у своїх узагальнюючих статтях "Деякі дискусійні питання історії Коліївщини 1768 р." та "Коліївщина 1768 р.: малодосліджені сторінки історії". Зокрема учений наголошував на необхідності перегляду існуючих трактувань причин вибуху повстання, його суспільно-політичних передумов, ставлення повстанців до російської правлячої династії та, навпаки, політики уряду Катерини ІІ щодо розвитку подій на Правобережжі, тлумачення змісту так званого "возз'єднавчого руху", прояви якого відстежуються в суспільно-політичному житті Правобережної України впродовж усього ХVІІІ ст. Наукові дослідження І.Бутича, В.Замлинського, В.Панашенко, В.Матях, А.Морозова та інших науковців, опубліковані в спеціальному випуску збірника наукових праць "Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку" (Київ-Черкаси, 1993), лише намітили певні проблемні вузли, що потребують свого розв'язання. Публікація відомим українським джерелознавцем й істориком Ю.Мициком монографії "Умань козацька та гайдамацька" (К., 2002), де вміщено як збірку новознайдених архівних матеріалів, так і їх грунтовний аналіз, демонструє можливі шляхи розробки цієї важливої історіографічної проблеми в майбутньому.