1

ЗМІСТ

ЗМІСТ 1

ЛЕКЦІЯ №1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ 2

СТРУННО-СМИЧКОВИХ ІНСТРУМЕНТІВ 2

ЛЕКЦІЯ №2. РОЗВИТОК ЖАНРІВ СКРИПКОВОЇ МУЗИКИ 6

В XVI – XVII СТОЛІТТЯХ 6

ЛЕКЦІЯ №3. ІТАЛІЙСЬКЕ СКРИПКОВЕ МИСТЕЦТВО 14

XVI – XVII СТОЛІТЬ 14

ЛЕКЦІЯ №4. ІТАЛІЙСЬКЕ СКРИПКОВЕ МИСТЕЦТВО ПЕРІОДУ ТВОРЧОГО РОЗКВІТУ (КІНЕЦЬ ХVII – XVIII СТОЛІТТЯ) 20

ЛЕКЦІЯ №5. ФРАНЦУЗЬКЕ СКРИПКОВЕ МИСТЕЦТВО 30

ХVI – XVIII СТОЛІТЬ 30

ЛЕКЦІЯ № 6. НІМЕЦЬКЕ СКРИПКОВЕ МИСТЕЦТВО 37

ХVI – XVIII СТОЛІТЬ 37

ЛЕКЦІЯ №7. АНГЛІЙСЬКЕ СКРИПКОВЕ МИСТЕЦТВО 44

ХVI – XVIII СТОЛІТЬ 44

ЛЕКЦІЯ №8. АВСТРІЙСЬКЕ СКРИПКОВЕ МИСТЕЦТВО 49

ХVI-XVIII СТОЛІТЬ 49

ЛЕКЦІЯ №9. ПОЛЬСЬКЕ СКРИПКОВЕ МИСТЕЦТВО ХVI-XVIII СТОЛІТЬ 60

ЛЕКЦІЯ №10. ЧЕСЬКЕ СКРИПКОВЕ МИСТЕЦТВО ХVI-XVIII СТОЛІТЬ 68

ЛЕКЦІЯ №11. РОСІЙСЬКЕ СКРИПКОВЕ МИСТЕЦТВО ВІД ВИТОКІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТОРІЧЧЯ 74

ЛЕКЦІЯ №12. РОСІЙСЬКЕ СКРИПКОВЕ МИСТЕЦТВО ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ 81

ЛЕКЦІЯ №13. РОСІЙСЬКА СКРИПКОВА ЛІТЕРАТУРА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ 86

ЛЕКЦІЯ №14. ФРАНЦУЗЬКА КЛАСИЧНА СКРИПКОВА ШКОЛА КІНЦЯ ХVIII – ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТЬ 90

Лекція №1. Історія виникнення струнно-смичкових інструментів

Скрипка та інші члени скрипкової родини (альт, віолончель) з'явилися в результаті тривалого і складного процесу розвитку групи смичкових інструментів. Їхній розвиток був зумовлений ускладненням та урізноманітненням завдань, котрі були поставлені перед виконавцями та композиторами у зв'язку з виокремленням інструментальної музики в самостійну галузь музичного мистецтва.

Витоки смичкового інструментарію ведуть у глибоку давнину, коли людина вперше стала вслуховуватися в звучання тятиви лука. Не випадково обводи скрипки близькі до форми лука. Багато дослідників пов'язують виникнення самого способу смичкового звуковидобування, а відповідно, появу ранніх видів струнно-смичкових інструментів із Середньої Азії. Дійсно, у різноманітних наукових трактатах східних вчених згадуються смичкові інструменти. Проте, такий погляд, на думку відомих російських дослідників історії скрипкового виконавства Л.Гінзбурга і В.Григор'єва, є одностороннім. Інструменти скрипкової родини там тримали вертикально. Необхідно враховувати і те, що вони виготовлялися з інших матеріалів, ніж європейські, – з висушеного гарбуза, глини, шкіри, твердих порід дерева, що здебільшого визначало їх звучання.

Дослідник-інструментознавець В.Бахман звертає увагу на інший центр виникнення смичкових інструментів, шукаючи “прабатьківщину” смичкових інструментів не на сході, а на півдні – у районах панування арабо-ісламської та візантійської культур. У цих регіонах подібні інструменти також були здавна розповсюджені, а звідти через південнослов'янські країни проникнули в Європу. Однак і там ці інструменти трималися вертикально.

Перші літературні, іконографічні та матеріальні свідчення побутування смичкових інструментів у Європі відносяться до межі ІХ – Х століть; відповідно їх виникнення пов’язане з більш раннім періодом.

Багатовіковий розвиток струнно-смичкових інструментів у виконавській практиці різних народів призводив до створення різноманітних форм і розмірів інструментів, причому формування єдиної музичної культури того чи іншого типу викликало і появу специфічного музичного інструментарію. При цьому значна відмінність між східною музикою з її древніми традиціями і “молодою” музичною культурою Європи не могла привести до прямого запозичення чужих цій культурі інструментів, наділених специфічними тембрами і виразовими можливостями. Витоки скрипки необхідно шукати в джерелах народного мистецтва європейських народів, а формування її класичного типу – в соціальних процесах становлення міської професійної культури.

Розмаїття смичкових інструментів в Європі епохи середньовіччя, різниця в їх вигляді, назвах, сферах застосування потребують виявлення тих основних типів, котрі могли спричинити появу передкласичної скрипки. При цьому є важливими не тільки сама форма інструмента, але його звукові якості – гострота звучання, свобода інтонування, не скована ладами, а також система настроювання.

Більшість типів струнно-смичкових інструментів, розповсюджених на той час в Європі, можна звести до двох головних, відмінних один від одного типів фіделя і ребека. Мова йде саме про типи фіделя і ребека, а не про конкретні інструменти, які носять ці назви (наприклад, німецький фідель і французький ребек). Крім того, інколи до одного і того ж типу інструменту застосовувалися різні назви (фідель у германських народів, вієла у романських).

Розвиток інструментарію типу фіделя можна простежити в різних країнах протягом приблизно Х – ХVІ століть. Існувало багато його різновидів. Найбільш ранні з них мали грушоподібну форму. Вони були виявлені в слов’янських країнах – під час розкопок у Новгороді та Гданську. Деякі інструменти цього типу в зміненому вигляді дійшли до наших днів: сербський народний смичковий інструмент гусла, болгарська гдулка. До них відносився і російський гудок, можливо і смик.

До ХІІ – ХІІІ століття інструменти типу фіделя удосконалюються, отримують розповсюдження в багатьох країнах Європи як народні та професіональні. Їх корпус стає більш плоским, збільшується кількість струн від однієї-трьох до п’яти.

На межі ХІV – ХV століть можна констатувати розшарування фіделеподібних інструментів і виявлення двох яскраво виражених ліній в їх розвитку. Одна з них, пов’язана з практикою народних музикантів, привела до виникнення скрипки; друга, що побутувала у придворно-замковій практиці, сприяла утворенню родини віол.

Іншим типом народних смичкових інструментів був тип ребека. В його розвитку велику роль відіграли інструменти європейських, зокрема слов’янських народів. Починаючи з ХІІ століття, він набув широкого розповсюдження у виконавській практиці народних музикантів. Ребек характеризувався мандаліноподібним корпусом, який безпосередньо переходив у шийку (окремого грифа на ньому не було); інструмент мав три струни, що настроювалися по квінтах. Квантовий стрій ребека – g d¹ a¹ – усталився ще до появи класичної скрипки. Це був типовий стрій народних інструментів, який відповідав теситурі людського голосу. Грали на ребеку, тримаючи його в горизонтальному положенні.

До ХV століття ребек, поряд з фіделем, використовувався не тільки жонглерами чи іншими мандрівними музикантами, а й у храмовій музиці, про що свідчать твори образотворчого мистецтва епохи Відродження. З кінця ХV століття ребек зберігається тільки в народній музичній практиці. Співіснуючи тут з фіделем, а пізніше зі скрипкою, ребек інколи переймав деякі властивості цих інструментів. Звук ребека був різким, крикливим, проте достатньо сильним для застосування інструменту на відкритому повітрі. З розповсюдженням скрипки ребек поступається цьому більш досконалому інструменту і в народному музикуванні.

Народження скрипки класичного типу, як і розвиток багатьох жанрів скрипкової музики, пов’язують з Італією. І дійсно, чудові італійські майстри, видатні виконавці та композитори минулого зробили неоціненний внесок у цей процес. Розквіт італійської скрипкової школи, який бере свій початок з кінця ХVІ століття, продовжувався понад два століття і мав великий вплив на європейське музичне мистецтво.

Разом з тим, дослідження останніх років засвідчують, що струнні інструменти виникли в надрах слов’янської культури. Зокрема, дослідники польського інструментального мистецтва наводять переконливі дані на користь польського походження скрипки.

Багато фактів вказують на ранній розвиток народних смичкових інструментів у Польщі та Київській Русі. Про це засвідчують знайдені під час розкопок у містах Ополі і Гданську струнні інструменти, що відносяться до ХІ – ХІІІ століть. Перший з них – двострунний, близький за розмірами і довбаному корпусу пізнішій пошетті (кишеньковій скрипці).

Інший – п’ятиструнний, майже вдвічі більший за розмірами. Виготовлялися ці інструменти з липи. За версією польського вченого З.Шульца, другий із знайдених інструментів, став попередником одного з давніх польських інструментів – трьохструнної мазанки, корпус якої видовбувався з цілого куска дерева. Назва “мазанка” походить від древнього польського слова “мазаня” – що означає тягнути смичок по струнах.

Польські мазанки мали мандаліноподібний довбаний корпус невеликих розмірів, кілкову коробку, гриф без ладів. Настроювалися вони по квінтах і мали стрій вищий, ніж сучасні скрипки (a¹ e¹ h¹). Такий стрій додавав звучанню достатню гостроту. Для їх виготовлення використовувалися м’які породи дерев.

До другого типу древніх польських смичкових інструментів належали трьох- і чотирьохструнні геньсле або геньслики, розповсюджені в Підгаллі (південна частина Польщі). За розмірами вони були більші мазанок, мали овальний, звужений в нижній частині корпус, кілкову коробку. Ці інструменти також настроювалися по квінтах, мали яскравий, відкритий звук. Під час гри і мазанки, і геньсле тримали на плечі або верхній частині грудей, не притискаючи інструмент підборіддям.

Трохи пізніше в Польщі з’явився ще один струнно-смичковий інструмент – “скрипица”. Його характерними рисами є квінтовий стрій та наявність чотирьох струн. Очевидно, скрипиця і була першим польським інструментом, який ввібрав у себе характерні риси різних смичкових інструментів.

У ХІІІ – ХІV століттях міцніють культурні зв’язки Галицько-Волинського князівства з країнами Західної Європи. Це вплинуло й на формування нового типу інструментальної культури.

Ґрунтуючись на матеріалах наукових статей Р.Садокова щодо побутування в Росії з кінця ХVІ століття скрипки, яка до завершення ХVІІ століття стала широко розповсюдженим інструментом, дослідник Б.Кіндратюк припускає швидше її використання в Галицько-Волинських землях. Адже через них пролягали транзитні торговельні шляхи із Західної Європи в Московщину. До того ж, швидке поширення скрипки пояснюється тим підґрунтям, яке вона мала в особі свого відомого попередника – гудка.

Досліджуючи походження українських народних інструментів, Гнат Хоткевич твердить, що “первісним струновим у нас був гудок”. Він, на думку етномузиколога, “найбільше розповсюдження мав таки на Україні. Коли саме він замінився скрипкою – сказати зараз трудно, але вже словник Зизанія (1596 р.) згадує “скрипицу”. Додамо, що в середньовічних західноєвропейських писемних документах згадуються фідель (1343 р.) і скрипка (1355 р.). Тобто вони могли вже одночасно побутувати в ХVІ ст.

Отже, археологічні знахідки разом з іншими джерелами інформації дозволяють висловити припущення, що гудок і скрипица як попередники скрипки побутували в Галицько-Волинському князівстві. Перевірка ж подібності цих інструментів та еволюція скрипки в наших краях також потребує подальшого дослідження, зокрема й археологічного.

Стрімкий процес розвитку скрипки перед класичного типу був обумовлений рядом причин: високим рівнем народного інструментального мистецтва, тенденціями звукової і технічної виразності, навиками побудови інструментів різного типу, органічним включенням інструментального мистецтва в широку систему культурно-побутових зв’язків. Усе це визначило якісну своєрідність смичкового інструментарію – концентрацію найцінніших рис, народжених в більш ранні епохи.

До початку ХVІ століття завершився процес трансформації народного інструментарію, в тому числі й інструментів передскрипкового типу, в інструментарій, близький класичному. В конструктивному відношенні скрипка ще не повністю сформувалася, але в музично-виразовому вона вже набула основні свої властивості. З цього часу починається вплив її стійкої форми і професійних прийомів гри на народне мистецтво. Цей процес фіксується також і в інструментарію. Старі народні інструменти поступово зникають з професійної практики, як такі, що не відповідають новим формам музикування.