2009 сочинений(укр)

«ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ — ЛЮДИНА?»

(В. Симоненко)

План

І.Історична місія людини на землі — творити добро, жити за закона ми людської моралі.

ІІ.Утвердження в поезії В. Симоненка неповторності людської осо бистості.

1.«Усмішка твоя — єдина...».

2.Більше тебе не буде. Завтра на цій землі інші ходитимуть люди...».

3.«Сьогодні усе для тебе...».

4.«І жити спішити треба...».

5.Простота й задушевність вірша «Ти знаєш, що ти — людина?», особливості його композиції та художніх засобів.

6.«Праця людини — окраса і слава, праця людини — безсмертя її!» («Безсмертні предки» В. Симоненка).

7.«Можна жить, а можна існувати, можна думать — можна пов торять. Та не можуть душу зігрівати ті, що не палають, не го рять!» («Можна» В. Симоненка).

8.«Було і буде так у всі часи: любов, як сонце, світу відкриває безмежну велич людської краси». («Любов» В. Симоненка).

9.«Та хай ніколи смуток не поборе нестримної любові до жит тя». («Ви плачете?..» В. Симоненка).

ІІІ.Любов до людини, до рідної землі — головна прикмета поета В. Симоненка.

«Я ВОСКРЕС, ЩОБ ІЗ ВАМИ ЖИТИ…»

(В. Симоненко)

У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу ввійшов моло дий, талановитий, із великим творчим потенціалом поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої любові до України. Ім’я цього поета — Василь Симоненко.

Так уже склалося для України, що найкращим її дітям судилося неспра ведливо коротке життя: 47 років — Т. Шевченку, Б. Грінченку, В. Стусу, 42 — Лесі Українці, 38 — П. Грабовському і зовсім мало — 28 — В. Симоненку. І хоч короткимбуложиттяпоета,однаквінчіткоокресливдлясебесправжніжиттєві цінності й утвердив їх у своїй творчості, яка відкрита читачеві. А найдорож чою цінністю для людини є Батьківщина, без якої немає щастя людині:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

(«Лебеді материнства»)

І боляче щемить серце, коли слухаєш слова пісні «Виростеш ти, сину…», бо вона пережила літами автора слів. Але і радісно, бо разом із піснею живе в пам’яті людській й ім’я її автора — Василя Симоненка. Сила поезії

Симоненка — у безмежній щирості й правдивості і тому вона житиме. То давайте«гляньможв очівіршамСимоненка»якзакликаєТ.Коломієцьу вірші «Пам’яті Василя Симоненка», бо його поезія сьогодні промовляє до нас із вічності, шле свої заповіти:

Мріяти й шукати, доки жити, Шкварити байдужість на вогні!..

(«Гей, нові Колумби й Магеллани»)

Поважати труд людський і піт, Шанувать Вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ.

(«Грудочка землі»)

Можна жить, а можна існувати, Можна думать — можна повторять. Та не можуть душу зігрівати Ті, що не палають, не горять!

(«Можна»)

Живе лиш той, хто не живе для себе, Хто для других виборює життя.

(«Можливо, знову загримлять гармати»)

В. Симоненко відверто заявив про своє прагнення до пошуку істини, до непримиренної боротьби зі злом. Спокійне існування — не для нього:

Яхочу буть несамовитим,

Яхочу в полум’ї згоріти, Щоб не жаліти за прожитим…

(«Я хочу буть несамовитим»)

Мета життя поета — самовіддано служити Батьківщині, її народові, боротися за її розквіт:

За нашу землю, дорогу й кохану, Я рад прийнять на себе всі вогні.

(«Можливо, знову загримлять гармати»)

У поезіях митця зустрічаємо думки, що і його пам’ятатимуть люди, його Україна:

Я залишу мужицькими ногами Хай не глибокі, та чіткі сліди.

(«Я в світ прийшов не лише пити й їсти»)

У передмові до книжки «Лебеді материнства» Олесь Гончар писав: «Не примеркла з літами поетична зоря Василя Симоненка… Його

Не судилося Василю Симоненку довгого життя. Може, лише третину відміряв свого шляху, багато чого не встиг, багато лишилося по той бік трагічної межі…

А те, що написав, позначено печаткою високої обдарованості божої, яскравістю, щедрістю і одвертістю почуттів. Тому не померкла з роками його поетична зоря, тому хочеться раз у раз повторювати:

Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду.

Визначне місце у творчості Василя Симоненка посідає інтимна ліри ка. Його ліричний герой особливий — по юнацьки відвертий та щирий, по лицарськи благородний, нестримний та відкритий.

Вражає проникливість і чистота його рядків:

І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти…

Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти?

А які епітети, метафори, порівняння знаходить поет! Мереживо його поезії тонке і прозоре: то овіяне сердечною тугою, то бурхливою радістю кохання і буття:

Іти ясна, і я прозорий,

Ідуші наші мов пісні,

Ісвіт великий, неозорий Належить нам — тобі й мені.

Глибина почуттів поета розкривається не тільки через особистий ду ховний світ, він уміє прислухатися до емоційного стану інших людей: коханої, друга, просто жінки, що йде вулицею. Чутлива поетова душа зав жди готова відгукнутися на чужий біль, чужу радість, бо коли співчуваєш комусь, то це вже і твій біль, і твоя радість:

Не дивилась ні на кого Йшла й не чула, напевне, ніг Але щастя твоє ще довго Голубіло з очей у всіх.

Серед безлічі сьогоднішніх сумнівних істин, що часом ллються з те леекранів, як ковток свіжої води сприймаються проникливі рядки В. Си моненка про перше цнотливе почуття:

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе, Захмеліть, одуріти від твого тепла.

Я кохаю тебе. Мені більше не треба, Адже й так ти мені стільки щастя дала.

Я відкрила для себе В. Симоненка, і від того часу з радістю говорю: цей поет — гордість нашої літератури, застава її майбутнього. Його

творчість залишиться у скарбниці світової культури, тому що слово його — щире слово поета про вічні і безсмертні істини. До нього можна звернутися за порадою, його вірші можна читати й перечитувати і знаходити потрібні слова, щоб утамувати біль чи образу, стримати злість, навчитися розуміти і любити людей.

Що залишу майбутньому дневі, Чим ділитися буду з ним?…

(В. Симоненко)

Уся творчість Симоненка — це крик ХХ віку, і він не пролунав, а «про гримів золотим салютом, молодим повесняним громом» (А. Малишко, «Ря док про Довженка») й відлунюватиме і в наступні віки. Прийдешні бачи тимуть нас ясніше із образів Василя Симоненка: жорна, які ми крутили у переддень космічної доби, отих дідів, які заповіли нащадкам додумати їхні думи, бабусь Онись, Оришок, Насть, що мали б, підвівшись з колін, зійти на п’єдестал найвеличніших пам’ятників, Перехожого, що гордо й на тхненно творив ходу, як і отих ситих, відгодованих демагогів і брехунів, що «крила зв’язали дядьковій вірі, пробиваючись у крісла і чини», що гноїли людську працю і нівечили душу. Усе це — крик двадцятого віку, крик душі, зболеної, зганьбленої, але не зламаної і нескореної.

Якщо реалізм — реальність, то Василь Симоненко — найвиразніший його представник, бо він разом із літературними побратимами 60 х по вернув ХХ віку його справжню, історичну сутність.

Народила його «найгеніальніша з породіль», «велика мати» — укра їнська земля, як надію свою — помолодіти і побачити весну, з наказом — стати «жорстким катом недоумства, підлоти й брехні».

Його родовід не кінчався за дідовою хатою Федора Щербаня, він по чинався з духовними обійстями інших родичів — «діда Тараса і прадіда Сковороди».

«О, якби мені духовний меч! — мріяв про переможну зброю Сковоро да.— Я б знищив… скупість, убив би розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, вигнав би страх перед смертю і бідністю…»

Василь Симоненко був вільний від цих моральних пороків і став ду ховним мечем свого покоління, вкладав цю зброю в руки інших — і не його вина, що для декого ця зброя виявилася надто важкою…

І все ж найпершу надію «найгеніальнішої з породіль» він справдив: він наближав весну незалежності, і в тому, що Україна її зустріла і поба чила — є і поетів внесок.

Став він і «жорстоким катом недоумства, підлоти й брехні». І знову ж, не його вина, що того зілля на нашій землі так багато, що його вистачить і нинішньому поколінню, і наступним…

Треба тільки пам’ятати, що спопеляючі слова Симоненка диктували ся великою всеосяжною любов’ю, яка ніколи не була руйнівною, а завж ди творчою.

Думка про те, що залишає він майбутньому дневі, чим поділиться з на ми,— ніколи не покидала Василя Симоненка.

Що можу я, коли дрімають люди? Що можу я, коли заснули ви?

Він рано відчув дихання смерті, уже в вісімнадцять років, а в двадцять писав:

Не докорю ніколи і нікому, Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ з’явилась в серці втома, Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.

Слабка плоть Василя Симоненка не витримала наслідків воєнного і повоєнного сирітства, недоїдання, перемерзання, а пізніше побиття при загадкових обставинах — і він, як би не протестувала наша свідомість проти його передчасної смерті, уже став нашою літературною історією, частиною нашої духовності.

Сьогодні бути «співцем громадянської теми» набагато важче, ніж в ча си Симоненка. Шукати поетичного оновлення не всі готові і здатні. Слідом Симоненка піде той, хто виявить цю здатність.

Не горджуся тим, що українець, Я цим, як риба річкою, живу.

(Чернілевський)

І, як бачимо, дехто вже почув крик ХХ століття, крик Василя Симо ненка. Почує його ХХІ вік — нація і державність будуть врятовані і розц вітуть.

ДМИТРО ПАВЛИЧКО

Доповідь про поета

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Івано Франківщині в багатодітній селянській родині. Початкову освіту майбутній поет здобув у польській школі села Яблунів. Вчився у Коломийській гімназії та радянській десятирічці, а 1948 року вступив до Львівського університету. Студентом він очо лював літературну частину Львівського театру юного глядача. 1953 ро ку Д. Павличко вступив до аспірантури, досліджував сонети І. Фран ка, але невдовзі залишив наукову роботу. Того ж року вийшла його перша збірка поезій «Любов і ненависть». З 1954 р. Д. Павличко — член Спілки письменників СРСР. У 1957–1959 рр. завідував відділом поезії журналу «Жовтень». Тоді ж вийшли друком поетичні збірки «Моя земля» (1955) і «Чорна нитка» (1958). Збірка «Правда кличе» (1958) була визнана «ідеологічно ворожою», а весь її тираж був пов ністю знищений.

1964 року Д. Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстер ню кіностудії ім. О. Довженка. Ним були написані сценарії кінофільмів

«Сон» (1965) і «Захар Беркут» (1970). З 1966 по 1968 рр. Д. Павличко пра цював у секретаріаті Спілки письменників України. Етапною для поета стала збірка «Гранослов» (1968), у якій він осмислював ідеї, багато в чому спільні для покоління шістдесятників: проблема людини, її взає мин з природою і навколишнім світом, проблема історичної пам’яті наро ду тощо. Протягом 1971–1978 рр. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт». Серед багатьох поетичних книжок, що виходили у 1970–1980 ті роки, мож на виділити збірки «Сонети подільської осені» (1973) і «Таємниця твого обличчя» (1979). Поезіям Д. Павличка властиві філософізм, глибина роз думів над сутністю людського буття, звернення до канонічних строф (со нет, терцина, рубаї) та творче використання фольклорних образів і мотивів.

Д. Павличко — лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка 1977 р., автор багатьох літературно критичних статей, один із засновників Народного руху України, Демократичної партії України, в 1990–1994 рр.— депутат Верховної Ради, певний час був послом України в Канаді. У своїй останній збірці «Покаянні псалми» (1994) поет прагне переосмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України.

ІНТИМНА ЛІРИКА ДМИТРА ПАВЛИЧКА

Світова література знає немало інтимної поезії найчистішої проби. Пригадаймо сонети Петрарки, лірику Пушкіна, неповторне «Зів’яле ли стя» І. Франка, поезію Сосюри. Павличку вдалося сказати оригінальне слово про животворні емоції кохання.

Тема кохання, болісного, жагучого, драматично гострого — одна з ха рактерних для поета. Захоплення жіночою красою, палкий жаль за втра ченим коханням, вибагливість в інтимних стосунках — такі почуття прой мають цикл поезій «Пахощі хвої». Ця тема пізніше продовжена у книзі «Гранослов» і найглибше розроблена у збірці «Таємниця твого обличчя». «Вічна» тема знаходить в особі Д. Павличка свого неповторного співця.

Вірш Павличка «Коли ми йшли удвох з тобою…» порушує важливі морально етичні проблеми. Цей твір, полемічний за змістом, змушує нас замислитись над найпрекраснішим із людських почуттів, яким треба дорожити.

Поезія Павличка не повторює вже відомого. У традиційну тему ко хання поет вносить нові відтінки. Вони зумовлені психологічною дра мою, яку пережив ліричний герой у тій життєвій ситуації, де найдорож ча для нього людина так неймовірно байдуже, наче бур’ян, топтала повнозерні хлібні колоски, схилені до землі.

Закоханий юнак не зважився в ту мить сказати дівчині, як йому гірко і боляче бачити стоптане золоте колосся. Боляче, що вона не замислюва лася над тим, скільки праці у тих колосках, не помічала і не чула німот ного крику знівечених нею колосків пшениці, як не чула й того, що так німо кричали його найніжніші почуття, стоптані разом із колоссям.

Поезія «Два кольори» — твір також емоційно роздумливої інтимної лірики. Чимало років спливло відтоді, як двома кольорами, червоними

ічорними нитками вишила мати сорочку для сина, який «малим збирав ся навесні піти у світ незнаними шляхами». Немало тих шляхів пройде но від юної весни, в яку проводжала мати, до днів передосінніх…

Пронесені крізь роки і відстані, як заповіт, як материнська пісня лю бові й зажури, два кольори вийшли зі згорточка старого полотна і стали глибоко поетичним образом. Вони — ніби символи самого життя, що во дило поета по світах і кликало додому, переплітаючи сумні і радісні до роги, як узори на материнім гаптуванні.

Два кольори — дві тривоги, дві нитки душі, що з’єднують в одному візерунку пам’ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне і майбутнє. Вони, як живі джерела, що передають від покоління до покоління скарби

ібагатство пам’яті свого роду, бо саме вони духовно єднають людину з рідною землею.

«Вічна тема» Д. Павличка спонукає читачів до роздумів, підносить у по мислах і ділах, робить благороднішими. Вірш поета «Моя любове, ти — як Бог?» — яскравий приклад цього. Любов осяває душу людини. Любов не можна побачити й почути так само, як Бога, її дано лише відчувати.

Дмитро Павличко виспівав свою «вічну» тему ніби одним подихом, вклавши в неї радість, тиху печаль і тугу осяяного й збентеженого вели ким коханням серця.

«ЧЕРВОНЕ — ТО ЛЮБОВ, А ЧОРНЕ — ТО ЖУРБА»

(За творчістю Д. Павличка)

Два кольори мої, два кольори, Оба на полотні, в душі моїй оба, Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Д. Павличко

«Червоне та чорне». Ці стендалівські тони споконвіку прокладають сповнену мрій та розчарувань стежину нашого буття. Минають роки, за смучені, сумні, овіяні подихом часу обличчя заступають на місця безтур ботних, схвильованих дотиком щастя дитячих лиць. Але шляхом турбот та радості, поразок та досягнень йдуть поруч із нами від миті народжен ня до миті смерті два поводирі. Любов та журба. Червоним кольором га рячого серця палають безмежна невичерпна любов матері та дитини, щире кохання наречених, чорним кольором тихо жевріють очі людей під впли вом нещастя: болі, хвороби, смерті.

Червоне та чорне. Це поєднання кольорів ще з давніх давен усвідом лювалось як вираження самої суті людського буття. Тому в усій Україні вишивані сорочки переважно мережать чорним та червоним кольором, кольором радості і смутку, існування та загибелі.

Гаптує дівчина й ридає — чи ж то життя? Червоним, чорним вишиває мені життя.

(П. Тичина)

Щоб пізнати та зрозуміти поета, як радив колись Ґете, треба піти в йо го країну. Туди, де зростає та міцніє майбутній митець, де формуються його погляди та принципи, що потім обґрунтують настроєність його поезії. Дмитро Павличко народився у підгірському селі Стопчатові:

Сяду я над бором коло хати, Пальці покладу на сопілчину Та й заграю про мої Карпати, ніби серцем трохи супочину…

Західноукраїнські землі щиро наповнені багатовіковими традиціями, що передавалися з покоління в покоління. Тому у вірші «Два кольори» життєвий шлях поета змальовано з використанням суто фольклорних асоціацій, що сприяє простому природному сприйманню. Його рядки, ще й покладені на гнучку, співучу, щиру українську музику О. Білашем, так глибоко хвилюють:

Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними та чорними нитками.

Мені пісня вірш «Два кольори» чимось нагадує відому пісню А. Малиш ка «Рушничок». За змістом вона теж глибоко філософська, в ній теж підкрес люється вся привабливість земних доріг, радості та смутку життя, тобто всьо го, що становить його велику доцільність, вищий сенс людського існування:

Іна тім рушникові оживе все знайоме до болю:

Ідитинство, й розлука, і вірна любов.

Сам Малишко начебто зв’язав червоний колір любові та чорний колір журби зі своїм «Рушничком»: «Отак воно у пісні зацвіло, як склалося. В осінні темні ночі той рушничок попавсь мені на очі, в червоно чорнім кольорі двійнім землі й пожару, туги й перемоги».

В обох поезіях розкривається ідея того, що саме матір благословляє сина на нелегкий життєвий шлях:

Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними нитками… переплелись, як мамине життя Мої сумні і радісні дороги.

Своїй матері, неписьменній селянці, яка мала поетичну обдарованість та прекрасно декламувала вірші «Кобзаря» напам’ять, Павличко присвя тив чудові рядки:

Мій біль минався хутко, Нині знову шовкову ніжну ласку

Твоїх великих рук згадав я, нене…

Червоно чорний «незнаний шлях». Що зустрів на ньому Дмитро Пав личко? Справді говорять, що біографія поета — у його віршах. Син прос того лісоруба, зрощений шумом зелених смерек та дзюрчанням гірських потоків, тому і життя його — це боротьба за щастя, за справжнє велике кохання, за правду:

Живу, як той гірський потік, На спокій — ні хвилини…

Дмитро Павличко натхненно змальовує образ коханої, образ жінки матері, образ ниви, зерна, хліба в своїх збірках «Сонети подільської осені» та «Таємниця твого обличчя». У назві збірки «Таємниця твого обличчя», яка нагадує мені за глибиною інтимних почуттів збірку «Зів’яле листя» І. Франка, сконцентровано зміст вірша, що виступає символом ставлен ня поета до жіноцтва:

Найдовша з усіх доріг — Дорога твого приходу, Найбільша з усіх таємниць — Таємниця твого обличчя.

Кохання ліричного героя Павличкової поезії чисте і щире, а разом з тим — суто земне:

Ти повинна приходити двічі: Сперше — з неба, а потім з землі.

Але почуття любові поета тісно переплетено зі ставленням людини до хліба, до ниви, тобто до твердинь нашого існування. Згадаймо вірш із «Пахощів хвої» «Коли ми йшли удвох з тобою»:

Але мені тоді здалося, Що то не золоте колосся,

Що то любов мою безмежну Стоптали так необережно.

Зв’язок людини з землею стає виразом безперервності життя:

Так я відкрив, що полум’я любові Плачі і радощі в моїй душі Все з єдності землі моєї й крові.

(«Земля»)

Червоний колір, який домінує в «Сонетах подільської осені» й «Таєм ниці твого обличчя» — це колір стиглої пшениці і налитого яблука, колір сонячного променя, а передусім — колір пульсуючої крові.

Нелегкий шлях судився Павличкові. Поет належав до категорії шістдесятників, як і Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч та інші. Саме вони очолювали правозахисний рух 60—70 років нашого століття в Україні, саме вони били на сполох нашої національної самосвідомості. Тому і Павличкова мова виросла на глибокому знанні українських літературних традицій, на осягненні безмежних скарбів літературної спадщини, що залишили нам Шевченко, Франко, Леся Українка,