2009 сочинений(укр)

Серед моїх улюблених творів Гончара є роман «Людина і зброя». Гор таючи сторінки твору, я неначе знову проходжу вулицями рідного Хар кова у воєнні часи, неначе зустрічаюся з героями твору, сміливими студ батівцями. Говорять, що сила нашого народу не в зброї, а в людях. Підтвердження цьому я знайшов на сторінках роману, у роздумах Богда на Колосовського: «Мало в нас зброї, але найміцніша гартована зброя — у нас самих, в нашій волі, в наших серцях».

Дуже вразив мене і роман «Твоя зоря». Дійсно, поки є серед нас такі люди, як Кирило Заболотний, то є з кого брати приклад, є на кого рівня тися. І добре, коли перед людиною завжди сходитиме зоря, зоря чисто ти, щирості, гуманізму.

Скільки б не минуло років, а твори Олеся Гончара будуть акту альними, бо людяність, яку ці твори пробуджують у читачів,— вічна категорія, без якої не може існувати жоден народ.

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ Доповідь про письменника

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р.

уприднiпрянському селi Солошиному на Полтавщинi. 1941 р., закін чивши школу, майбутнiй письменник пiшов добровольцем на фронт: став курсантом 2 го Київського артучилища, брав участь в оборонi Києва, був двiчi поранений. Пiсля другого поранення 1942 р. потрапив

уполон i до лютого 1945 р. поневiрявся по нацистських концтаборах. Пiсля звiльнення працював у радянськiй воєннiй мiсiї в Захiднiй Нiмеч чинi. 1946 р. П. Загребельний вступив на філологічний факультет Днiпропетровського унiверситету, пiсля закiнчення якого з 1951 року працював на журналiстськiй роботi (обласнi газети, журнал «Вiтчизна»). Помiтною для українського лiтературного процесу став перiод, коли П. Загребельний у 1961—1963 роках був головним редактором газети «Лiтературна Україна», де вiн уславився пiдтримкою молодих поетiв шiстдесятникiв. У 1979—1986 рр. очолював Спiлку письменників України, був головою комiтету по Державних премiях iм. Т. Г. Шевчен ка, обирався депутатом Верховних Рад СРСР та України. У 90 тi рр. ХХ ст. письменник вiдiйшов вiд активного громадсько полiтичного життя, водночас, незважаючи на вiк, плiдно працюючи на сучаснiй літературній нивi.

Письменницьку дiяльнiсть визнаний майстер романiст П. Загребель ний розпочав із новел та повiстей, збiрки яких виходили у другiй половинi 1950 х рр. Серед них привертає увагу повiсть «Дума про невмирущого» (1957). Спираючись на власний гiркий досвiд, письменник показав подвиг молодого солдата Андрiя Коваленка, який загинув у концтаборi, але не скорився нацистам. Пiзнiше почали виходити й романи: типовий виробничий «Спека» (1960) та цiкавий за композицiйним задумом «День для прийдешнього» (1964).

Помiтним явищем в українськiй лiтературi став iсторично психологiч ний роман «Диво» (1968). Письменник зробив спробу розширити межi росiйської історичної мiфологiї i розвинути державницьку iдею, запропо нувавши авантюрно гiпотетичне прочитання iсторiї. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психологiї персонажiв, фiлософською аналiтич нiстю, оригiнальною композицiйною побудовою. Образ собору в романi подано як втілення народного духу. Наголос зроблено на безперервності народної традиції. У трактуванні автора, Софія — не тільки християнсь ка пам’ятка: вона увібрала в себе увесь комплекс культурних здобутків попередніх часів. Неоднозначним є образ князя Ярослава Мудрого. Вiн

— антипод Сивоока, але й заручник свого становища — звiдси трагiчна роздвоєнiсть його душi. Роман «Диво» поклав початок цiлiй серiї творiв, присвячених українському середньовiччю: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києвi» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).

Зразком «монументального епiчного стилю» в українськiй прозi цьо го перiоду став роман П. Загребельного «Розгін», 1976 р. (Державна премiя СРСР 1980 р.), у якому змальовувалася радянська епоха доби науково технiчної революцiї. Завдяки iдейнiй єдностi героїчної бiографiї академiка кiбернетика Петра Карналя з iсторiєю радянського суспільства особисте i державне у творi ототожнювалося, а відсутність соцiального аналiзу замiнялася морально етичною проблематикою.

Близькими до т. зв. «химерної прози» були романи «Левине серце» (1978) та «Вигнання з раю» (1985). Гострому викриттю соцiальних i морально етич них проблем були присвяченi роман «Пiвденний комфорт» (1984) та повiстi «В ван» (1988) i «Гола душа» (1992). Активна творча дiяльнiсть П. Загре бельного не припиняється i в наш час. Свiдченням цього стали його твори останнiх рокiв: «Тисячолiтнiй Миколай», «Юлiя», «Брухт».

СОФІЯ КИЇВСЬКА — СИМВОЛ ДУХОВНОГО НАДБАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

(За романом Павла Загребельного «Диво»)

Де шукати витоки духовності? В історії свого роду, в його прадавніх коренях. Десять століть тому було збудовано Софіївський собор у Києві, а його куполи ще й досі радо вітають сонце. Софія Київська — велич ук раїнського народу, втілення його мудрості й сили, таланту й слави, сим вол духовного єднання нації.

Величний образ собору, цього незвичайного дива, «що ніколи не кінчається і не переводиться», змальовано у романі П. Загребельного «Диво». Софія Київська схвилювала письменника, тому він не міг не звер нутися до далекої і сивої історії.

І зламуються перед читачем глухі паркани між сучасністю й мину лим, звучать вічні загальнолюдські питання життя і смерті, тлінного і вічного. Бо вивчати історію — значить думати про майбутнє.

Романом «Диво» П. Загребельний стверджує, що наші предки були не лише умілими майстрами, а й людьми високої духовної культури. І це пе редовсім полонить читача, западає в душу.

Чи можна втекти від краси, побачивши її бодай раз? — ставить автор запитання. Чи можна її знищити? Ні! І таким незнищенним та вічним у своїй величі й красі є Софія. «Цей собор вже з першого дня його існу вання, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, ... і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв, несхитно, вічно, так ніби небудований був, а виріс із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!»

Зодчим цього дива став «роб» Сивок, який з глибин лісу пробився до людей, побачив красу Києва, барви церкви Богородиці, що пробудили його творчі сили. Він мав талант від Бога, що йшов з глибин народної мудрості, з невичерпних скарбниць народного досвіду.

Сивок звів храм, рівного якому не було в світі. І прославить це тво ріння, це диво народ слов’янський, його державу — Русь Київську навіки. І схилятимуть голови перед цим витвором душі народної друзі і недруги наші, й ніхто й інколи не зможе заперечити самобутність і самостійність витоків культури предків народу українського. Це була неповторна куль тура, якої світ ще не бачив. Не випадково на зауваження князя Ярослава Мудрого, який, спостерігаючи за роботою Сивоока, сказав: «Незвично кладеш», той відповів: «Ото й тільки мистецтво, як незвичне... Владі це не до вподоби. Владі миле усталене. А краса лише в неоднаковості».

Сивоок не просто збудував собор, а створив поезію в камені — велич ну Софію, яка стала духовним надбанням українського народу, доказом талановитості українських народних умільців.

Софія Київська — не просто культова споруда. Вона — символ укра їнської нації, її незламності, незнищенності. І ми, нове покоління, пишає мося цією коштовною перлиною, доземно вклоняємося перед його твор цями. Які секрети ховають в собі стіни цього храму, його дивовижні мозаїки і фрески? Софіївський собор — нетлінна святиня українців, оберіг наших душ.

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

Доповідь про поета

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селянській сім’ї в селі Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство, що припало на роки війни, було трудним і голодним. Батько кинув сім’ю, і Василя виростила мати Ганна Федорівна. Писати вірші він почав ще у шкільні роки, вміщуючи їх у шкільній стіннівці. 1952 року В. Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету. Під час на вчання майбутній поет активно працював у вузівській літературній студії. Після закінчення університету В. Симоненко працював у газеті «Черкаська

правда», потім — у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети». У цей час він і починає друкувати свої твори.

Перша збірка «Тиша і грім» побачила світ 1962 року. Подією в житті

В.Симоненка стало обговорення його поезій на творчому вечорі в рес публіканському будинку літераторів, де прозвучали зокрема ті твори поета, які не могли на той час бути надрукованими. Друга збірка поезій

В.Симоненка «Земне тяжіння» вийшла 1964 року, але поетові, на жаль, вже не судилося її побачити. 14 грудня 1963 року, на 29 му році життя,

В.Симоненко помер після звірячого та безкарного побиття його міліцією.

Не всі твори поета могли бути надрукованими за тодішніх умов, тому частина з них довгий час лишалася невідомою широкому загалові. Після смерті В. Симоненка його твори кілька разів перевидавалися: «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), «Народ мій завж ди буде» (1990). Варто згадати також збірку новел «Вино з троянд» (1965) та поеми і казки для дітей («Подорож у країну Навпаки», «Цар Плаксій та Лоскотон» тощо).

ЯХОЧУ ПРАВДІ БУТИ ВІЧНИМ ДРУГОМ

І ВОРОГОМ ОДВІЧНИМ ЗЛУ

(За творчістю В. Симоненка) План

І.Боротьба добра зі злом — одвічна проблема української худож ньої літератури.

ІІ.Утвердження самоцінності людини, перемоги правди та справед ливості в житті — поетичне кредо В. Симоненка.

1.Безсмертя людини й народу, творця всіх духовних та матері альних цінностей («Дід умер», «Жорна», «Перший», «Де за раз ви, кати мого народу?», «Ти знаєш, що ти — людина?»).

2.Жити надіями, болями і сподіваннями свого народу — найви ще щастя для поета («Україні», «Земле рідна! Мозок мій світліє...»).

3.Возвеличення щоденного подвигу жінки матері («Баба Они ся», «Піч»).

4.Правдива душа — найбільший скарб людини, то ж ні словом, ні вчинком не образь її («Кривда», «Злодій»).

ІІІ.Естетичний ідеал В. Симоненка і його ліричного героя — патрі от своєї землі, правдолюбець і борець зі злом вселюдським.

УРОКИ СПРАВЖНЬОЇ ЛЮБОВІ

(За творчістю В. Симоненка)

Любов — найпрекрасніше почуття, яке тільки може народитися в серці людини. Воно супроводжує нас завжди. Любов — це початок усього: із любові народжується нове життя, у пестощах світлих променів материн

ської ласки зростає нова людина, а від її тепла, отриманого у дитинстві, у серці дорослої людини формується почуття з почуттів, найчарівніший прояв любові — кохання. І це почуття знову і знову доводить, що без ньо го життя втрачає сенс. Любов різна: це і велике кохання, це і зв’язок між матір’ю та дитиною, це й ніжна любов до рідного краю, до того, що має в нашому житті велике значення, і навіть до маленьких, але близьких на шому серцю дрібниць. У всіх своїх проявах вона має над нами таку вели ку владу, що ми не здатні протистояти їй. Саме любов надихає людину на прекрасне, робить її доброю, лагідною і чарівною.

В усі часи це прекрасне безсмертне почуття оспівували видатні май стри слова: Петрарка, Шекспір, Пушкін, Єсенін, Блок, Франко, Леся Ук раїнка, Володимир Сосюра, Дмитро Павличко, Ліна Костенко. Не обми нув цю тему і Василь Симоненко. У своїй поезії «Ну скажи — хіба не фантастично…» він проголосив вічність любові:

Ти і я — це вічне, як і небо. Доки мерехтітимуть світи, Буду Я приходити до Тебе…

Кохання змінює людину. Удуші розквітає чарівна квітка, яка своїм тон ким ароматом заповнює кожну її клітину, робить її легенькою легенькою… І тоді людина відривається від землі і летить, летить у блакиті неба, поміж хмар, до далекого таємничого сяйва зірок, назустріч великому почуттю:

І чудно, і дивно якось Відчути, що поруч ти, Що в серці тривога й м’якість, На серці — думок бинти.

(«І чудно, і дивно якось…»)

Усім відомо, що краса врятує світ. Саме краса надзвичайного почут тя — любові — утверджує в людині людське, вивищує нас над злом. Доки існуватиме це почуття, доти в світі пануватиме гармонія, єдність, лад. Кохання дарує нам багато радості, щастя, світла, тепла, і ніхто не в силі від нього відмовитися, не прийняти його:

І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти…

Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти?

(«Вона прийшла»)

Любов наповнює нас новими силами, думками, стає сенсом життя і ще більше підсилює прагнення жити, але жити не тільки заради себе, жити для когось:

Дні і ночі думать про тебе, Виглядати тебе щомить — Лиш для цього, їй Богу, треба, Тричі треба на світі жить!

Життя прекрасне, коли кохаєш і коли кохають тебе. Та світ, на жаль, не ідеальний. Неможливо керувати почуттями, не завжди на кохання відпов ідають взаємністю:

Єв коханні і будні, і свята,

Єу ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль.

(«Є в коханні і будні, і свята…»)

Так буває, що ті, кого ми любимо, не розуміють нас, завдають багато страждань. Біль пронизує нас наскрізь, а іноді вбиває бажання жити; але згодом усе минає, бо, як говорять, час лікує. І ми знову закохуємося, зно ву поринаємо у життя, наповнене дивовижними злетами душі поза рам ками реальності. Як чудово було б, якщо б усі, кого ми любимо, змогли пережити неповторність цих почуттів. Тому Василь Симоненко говорить:

Я б побажав тобі когось любити, Як я тебе люблю.

Я вважаю, що одним із найважливіших, найсильніших почуттів у житті людини є любов до рідної землі. Людина не може бути повністю щасли вою, якщо вона не там, де народилася, де зростала, де вперше пізнала світ:

Земле рідна! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє.

Де б людина не жила, що б не робила, вона постійно думає про Бать ківщину, живе заради неї:

Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду.

(«Земле рідна! Мозок мій світліє…»)

Сила любові — це сила самої природи. Як добро перемагає зло, так і вона перемагає ненависть. Перед цим почуттям стають безсилими і крив да, і хвороба, і біль. Любов рятує нас у безвісті життя. Не буває людини щасливішої за ту, котрій доля подарувала велич, красу і силу цього по чуття. Любов — це справжнє, добре, відкрите почуття, тому ми повинні зберігати наші душі чистими, щоб, коли воно несподівано нас охопить, ми могли б сказати, як і Василь Симоненко:

Спасибі скажу долі, що ти є, Бо ж я могла Тебе і не зустріти. Нехай мені святе ім’я Твоє Допомагає і в сльоту горіти.

Я Б ПОБАЖАВ ТОБІ КОГОСЬ ОТАК ЛЮБИТИ, ЯК Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ…

(За поезією В. Симоненка)

Душевні сили людини невичерпні, коли їх освячує любов. Найвищим проявом любові є, на мою думку, материнська любов, любов дітей до батьків, з якої природно витікає пошана «до свого роду і народу», піклу вання про їх добробут, здатність і готовність стати на їх захист у скрутну чи трагічну годину. Саме з цього формується найсвятіше почуття любові до рідного краю, рідної землі, до Батьківщини.

Власне, після Шевченкового «Я так люблю мою Україну убогу» немає в українській поезії жодного поета, який би не освідчився у своїй любові до України, до рідної землі, не поклявся б їй у вірності, у готовності віддати за неї життя. У цих поезіях в особливому сяйві і красі постає Україна, її народ, на якому «світ стоїть, прекрасний, багаті душею люди».

Василь Симоненко… З мужності народу, з горя і звитяжної боротьби виспівалася його поезія.

Зболений ранніми болями, одержимий жагою любові до матері Бать ківщини, він виповів цю любов і цей біль у слові пекучому й шаленому:

Дай мені у думку динаміту, Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра.

Україна — мати, святиня, вона дає крила й снагу, глибінь роздумів і ху дожні барви. У відданості поета Батьківщині — синівське щастя, його і сила, і честь:

Ти дала мені радісну вдачу, Кров гарячу пустила до жил. Я без тебе нічого не значу, Ніби птиця без крил.

Гортаєш сторінки поезій Василя Симоненка і ще раз переконуєшся, що він, випоєний соками рідної землі, духовно багатий, сповнений почуттям гідності, очима господаря і спадкоємця дивиться на її історію і її майбутнє:

Щось у мене було

Івід діда Тараса,

Івід прадіда — Сковороди.

Не шукаю до тебе Ні стежки, ні броду — Ти у грудях моїх, У чолі і в руках.

«Грудочка землі», «Верба», «Прирученим патріотом…» Автор знову звертає увагу читача на чарівну природу України, на душевні скарби на роду. Він пристрасно словами Великого Кобзаря наголошує, звертаючись до «приручених патріотів»:

Нема на світі України, Немає другого Дніпра!..

Художня палітра творчості Симоненка багатюща. Цікаво, що мотиви громадянської та інтимної лірики поета зливаються в однорідний поетич ний сплав.

Любов ліричного героя Василя Симоненка пристрасна, шалена. Його кохана — реальна жінка «одчайдушна, печальна, розхристана, голуба і без жально освистана». Він зустрічає свою кохану просто на вулиці, серед людсь кого натовпу, біля під’їзду. І в цій прозі життя він знаходить велич почуттів.

Ліричний герой кохає ніжно, чисто, палко. Любов дає духовне натх нення, очищає душу:

І сьогодні вклоняється серце моє Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,

Що красою життя — материнством — стає.

Це — Василь Симоненко. А взагалі, немає в світовій літературі особ ливо в поезії, жодного автора, який би не присвятив своїх творів інтим ним переживанням. Це ж можна сказати і про українських поетів — і кла сиків, і сучасників. Їх твори освячені ласкавим світлом людяності, любові й доброти. Вони заворожують особливим чаром щирості, вистражданості, неспокою духу і чистоти почувань, високої людської гідності. Щаслива та людина, що вміє любити. Василь Симоненко вважав, що йому долею даровано багато щастя. На землі сміятись і страждати, жити і любить поміж людьми».

Любов у його поезіях набуває вселенського характеру. Це любов до всього, що оточує людину:

Ітому світ завжди благословляє

Ісонце, що встає, і серце, що кохає.

ОБРАЗ УКРАЇНИ В ПОЕЗІЇ В. СИМОНЕНКА

Я… з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу!

В. Симоненко. «Україні»

У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу приходить плеяда талановитих українських поетів — І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олій ник, В. Стус, В. Симоненко. Вони прагнули наблизити людей до ідеалів доб ра,справедливості,гуманізму,правди —цихзагальнолюдськихідеалів,заякими не губилися ідеї національної свідомості, патріотичних почуттів.

Василь Симоненко прожив недовге життя — лише 28 років, але його життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотивами і сьо годнішньому читачеві.

Тема рідної землі, України була провідною у ліриці В. Симоненка:

Землю люблю я широку мою, Хай би піском шелестіла, Хай би пустеля у ріднім краю,— Все ж він і рідний і милий.

(«Моя любов»)

Укожному слові молодого поета — любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє — розкрито у таких поезіях: «Лебеді материнства», «Україні», «Задивляюсь

утвої зіниці…», «Земле рідна! Мозок мій світліє...» та інших.

Усвоєму щоденнику В. Симоненко писав: «Найбільше люблю зем лю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя». Гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні звучить у поезії «Лебеді материнства»:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Бо двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Ця сповнена мате ринською ніжністю поезія утверджує одвічну істину: без Батьківщини немає людини. А для поета Україна — це:

Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік,

Буду, Мамо, горда і вродлива, З тебе дивуватися повік.

(«Задивляюсь у твої зіниці…»)

Це для неї — рідної Вітчизни — поет творить і живе:

Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю…

(«Задивляюсь у твої зіниці…»)

Заради майбутнього своєї Батьківщини борються її сини:

Україно! Ти — моя молитва, Ти моя розпука вікова.

Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права.

(«Задивляюсь у твої зіниці…»)

Бо доля України — найважливіше для ліричного героя Симоненкової поезії. Тому що щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна, коли буде в ній мир і спокій, коли в ній щасливо житимуть люди:

Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм.

(«Україні»)

Ліричний герой поезії В. Симоненка — це образ сина патріота, що го стро відчуває свій кровний зв’язок із рідною землею і готовий на самопо жертву за щастя України:

Коли мечами злоба небо крає

Ікрушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

Ів твоєму імені живу!

(«Україні»)

Поет ніби передбачив у цій поезії свою долю — поет живе сьогодні

вімені своєї Батьківщини.

Упоезії «О земле з переораним чолом…» поет говорить про складну історичну долю України з переораним скорботою чолом, але дорогу сер цю її синів:

О земле з переораним чолом, З губами, пересохшими від сміху, Тебе вінчали з кривдою і злом,

Байстрятам шматували на утіху. Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття

…

Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!

Бери мене! У материнські руки Бери моє маленьке гнівне Я!

…

Для мене найсвятіша нагорода — Потрібним буть, красо моя, тобі.

Сила поезії В. Симоненка — у безмежній щирості й правдивості. Його поезія має перетворюючу силу: теплі і такі звичайні слова примушують читача замислитись, як він живе:

Ті пісні мене найперші вчили Поважать труд людський і піт, Шанувать Вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ.

Бо вона одна за всіх нас дбає, Нам дає і мрії, і слова, Ласкою своєю зігріва.

(«Грудочка землі»)

Отже, патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до свого народу, його культури — ось основні мотиви лірики Василя Симоненка.