3. Новаторство Лесі Українки в драматургії

Драматична поема – улюблений жанр Лесі Українки. Сюжети драматичних творів Лесі Українки охоплю­ють історію людства за три-чотири тисячоліття. Єгипет фараонів, Вавилон, Іудея, Еллада, Римська імперія часів раннього християнства, середньовічна Іспанія, перші поселення колоністів у Північній Америці, нарешті укра­їнська та інонаціональна міфологія — весь цей колосальний матеріал систематизується, художньо осмислюється. Такого широкого охоплення тем світової літератури наше красне письменство ще не знало.

Змістом драматичних творів письменниці стає бороть­ба ідей, розкол світоглядів, розвінчання войовничого ін­дивідуалізму, ренегатства, християнського всепрощення. Засиллю порнографії вона протиставляє красу високих людських прагнень, красу її духовної свободи.

На характер і тенденції новаторства Лесі Українки-драматурга проливають світло її статті, де викладена тео­рія соціальної драми. Виходячи з концепції змістовності жанру, автор багато уваги приділяє його еволюції, корені якої відшукує в суспільних явищах, у зміні взаємовідносин особи і середовища. Так, появу новітньої соціаль­ної драми вона пов'язує із загостренням класового антагонізму, з “початком наступальної боротьби людей, що зневірились у мирних засобах”, з новим філософським і естетичним змістом понять: юрба – народ – герой у їх взаємозв'язку. Головними героїнями її драм часто виступають жінки – Кассандра, Мавка, Оксана Перебийна, Міріам, які вирізняються з-поміж інших своїм благородством, відвагою, умінням жертвувати собою заради високих ідей, але вони не є індивідуалістами, а навпаки вселяють у слабодухих надію.

Перші драматичні твори Лесі Українки – психоло­гічна драма “Блакитна троянда” і психологічний етюд “Прощання” – написані прозою, всі інші – віршовано мовою. “Блакитна троянда” (1896) була новаторською психоло­гічною драмою в українській літературі й містила багато нового, що різнило драматургію поетеси від її попередників, Насамперед тенденція оновлення української “сільської” драми була очевидною. Дійові особи тут ви­ключно міські інтелігенти, їх дискусії – мистецтво, наука, філософія. Автограф свідчить, що були серед них розмови і політичного характеру, але в процесі редагування автор їх викреслив з цензурних міркувань.

Заголовок – “Блакитна троянда” – символізує високе, чисте кохання. Цей образ Леся Українка взяла із середньовічних лицарських романів, у яких ця квітка, що росте десь у містичному лісі, означала поетичний символ любові. Доступитись до блакитної троянди міг тільки лицар “без страху і догани”, який носив на щиті її зобра­ження, а в серці – образ своєї єдиної дами.

Головна героїня “Блакитної троянди” Люба Гощинська хвора спадковим божевіллям і розуміє його трагічні, неминучі наслідки. Тому вона позбавляє себе права на особисте щастя, кохання, сім'ю. Люба переживає велику душевну драму. Вона любить Ореста, молодого письменника, їх кохання взаємне, але дівчина не хоче зробити милого нещасливим, адже її переслідує прире­ченість, неминучість катастрофи. З одного боку, вона обожнює свої почуття до Ореста, але, з іншого боку, вона одночасно ненавидить їх, адже вони приносять їй страждання. Героїня чудово розуміє, що вибір цієї любові може для всіх обернутися трагедією. Таким чином, вона живе ніби у роздвоєному світі. Гощинська змушена завжди вибирати страждання: або втратити коханого чоловіка, або “психічно скалічити” майбутніх нащадків. Вона стає жертвою. У Ореста не бореться із відповідальністю, він просто любить її. Непрості перипетії сюжету ускладнюють несприятливі життєві обставини, кон­флікт з оточенням, яке не завжди розуміє героїню. На­ступає трагічна розв'язка.

В діалогах важливу роль почи­нає грати підтекст, натяки, недомовленість. Цього вимагав жанр психологічної драми. Крім того, вже тут та­кож помічаємо, як зростає функція метафори, збірної деталі, спрямованих на розкриття авторського задуму.

В психологічному етюді “Прощання” конфлікту, як такого, тут немає (за Л.Демською). Ми застаємо головну героїню твору в момент вільного вибору поміж душею (почуттями) та розумом (відповідальністю). Передчуття кінця любові змушує її дівчину вибирати “нелюбов”. Ця драма цікава тим, що вибір відбувається у двох площинах. Перше – поміж почуттями та розумом, і друге – поміж внутрішньою свободою та внутрішнім рабством.

У 1901 р. Леся Українка створила першу завершену п'єсу в віршовій формі – драматичний етюд “Одержима” (перша назва “Месія і одержима”). “...Признаюсь Вам, – писала вона про цей твір у листі до І.Франка, – що я її в таку ніч писала, після якої, певно, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не пе­ретравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: “Я з того створила драму...””. У ніч 18 січня 1901 р., коли стан здоров'я С.Мержинського був важкий, її саму, що вже знесилилась, відвертаючи від нього смерть, певно, і врятував геній натх­нення. Протягом тієї страшної ночі вона створила “Одер­жиму”.

В основі твору – біблійна тема, та оброблена не в дусі церковних догматів. Леся Українка переосмислює традиційний мотив, надає йому нового змісту, вбачаючи в євангельсько-канонічному трактуванні стосунків між Сином і Матір’ю відображення величезної трагедії людства. Головна героїня – Міріам. Вона любить Месію, який жертвує собою для людей. Міріам теж саможертовна. І в цьому вона схожа з Месією: обоє бачать щастя в тому, щоб безкорисно ощасливлювати інших. Але Месія вважає, що любити треба всіх, навіть ворогів; Міріам же не визнає такої любові – вона любитиме тільки того, хто гідний її любові, і за свою любов, за щастя коханого буде боротися зі своїми і з його ворогами, спопеляючи їх своєю ненавистю. А вороги – це ті, що вичікують для свого спокою жертвоприношень, чекають щастя, як милостині, добутої будь-якою ціною, навіть ціною життя свого вчителя.

Активне втручання в життя, необхідність відкритої боротьби проти зла – життєва позиція Міріам; спокій, змирення зі злом – позиція Месії. Позиція Міріам – ви­ховувати з рабів людей, позиція Месії – виховувати людей рабами. Однак трагізм Міріам – не в її любові, бо, навпаки, любов возвеличує й освітлює душу божественним сяйвом; навіть не в ненависті, бо почуття ненависті до всіх і до себе має свої причини й, отже, виправдання. Отже, у творі конфлікт двох поглядів на гуманізм: гуманізм як боротьбу за щастя вільних людей і релігійний гуманізм, який виправдовує рабство. У творі вперше чітко і виразно вимальовується головний морально-етичний і філософський опонент Лесі Українки – натовп. Людська спільнота не йменується народом.

Конфлікт драми зумовлений зіткненням двох непримиренних світоглядів, боротьбою активного і пасивного ставлення до життя. Конфлікт твору розгортається за логікою трьох етапів, трьох стадій, засвідчуючи властиву авторському світорозумінню еволюцію смисложиттєвих пошуків людини. Водночас ця тріада містить глибокий філософський підтекст. Страждання, зрада, смерть – такий шлях еволюції людського.

Драматичний текст Лесі Українки, текст “Одержимої” передусім – особливий, і його особливість, на думку Л.Скупейка, зумовлена насамперед тотальною присутністю автора, творця цього тексту.

Протягом двох зим (1901 – 1903 р.р., остаточна редакція твору здійснена 1907 р.) Леся Українка, перебуваючи на італійському курорті Сан-Ремо, працювала над поемою “Кассандра”. Вона по-новаторськи розробила античну легенду про Троянську війну і найвродливішу доньку Пріама й Гекуби – Кассандру. “Кассандра” – цілком оригінальний філософський художній твір, це трагедія (за В.Лесиком, трагічні події, передчуття, видіння зображені протягом твору). Хоча існують різні думки дослідників щодо жанру твору: драматична поема, драма, трагедія.

Образ віщої діви ще перед Лесею Українкою привертав увагу багатьох митців, але всі їхні твори по суті, зводяться до такої схеми: Аполлон наділив Кассандру даром провидіння, але коли та не дотримала свого слова поко­хати його за той дар, Аполлон покарав Кассандру тим, що ніхто не вірив у її пророцтво. До найновіших часів май­же в усіх творах Кассандра виступала в основному в ролі другорядної особи. В поемі ж Лесі Українки Кассандра – центральна особа, її образ, значно осучаснений. Кассандра, нащадок Прометея, не хоче шанувати богів, рабів Долі (“я рабинею рабів не хочу бути”), протестує “проти всякої рабської покори”. Доля, яку вона передбачає, – це просто історична неминучість, висновок з аналізу подій, поведінки осіб, а Кассандра їх бачить. Саме образ Кассандри давав незмірні можливості зробити філософські узагальнення: від людських уявлень і побажань, від людської волі істина, об'єктивна історична закономірність не залежні.

Так же добре знає людей і глибоко аналізує події брат Кассандри Гелен. Але він робить завжди такі висновки, які йому корисні. Гелен до деякої міри носить дух прагматизму (від грец. – діло, дія, філософія дії – суб'єктивно-ідеалістичне філософське вчення, яке ототожнює істину з практично вигідним). Драма Лесі Українки розвінчує прагматизм, викри­ває зрадників народу і батьківщини. Філософські проблеми й естетичний зміст образів твору переконують у тому, що це класичний приклад філософського художнього твору. У сюжеті трагедії немає ситуацій і сцен, які б безпосередньо випливали з громадсько-політичного життя і філософських процесів кінця ХІХ – початку ХХ ст. Ідеї інтуїтивізму й прагматизму в цей час не були цілком новими явищами в історії філософії. Початки (або корені) інтуїтивізму й прагматизму Леся Українка бачила в античній філософії і художній літературі. В цьому є новаторство поглядів драматурга.

На думку М.Кудрявцева, у драмі “Кассандра” відчутні досить прозорі політичні алюзії щодо трагічної долі України, котра, поглинута Московщиною та іншими експансіоністськими силами, зазнавала фізичних, моральних і духовних руйнацій на прикладі легендарної Трої.

Працюючи над “Кассандрою”, Леся Українка одно­часно, протягом січня 1903 р., в Сан-Ремо пише драма­тичний етюд “Вавілонський полон” (вийшов друком у 1908 р. в альманасі “Нова рада”). Сюжет твору по­будований на біблійному переказі про поневолення Іудеї вавілонським царем, коли Єрусалим було зруйновано, храми спалено, а більшу частину народу відведено в вавілонський полон. Остання картина етюда: ніч, тиша в таборі бранців, гомін нічних оргій у Вавилоні, і над усім цим – тиха три­вожна ніч з тремтливими зорями, сповнена передчуттям великих потрясінь, вселяє віру в нетривке становище гно­бителів.

Ідея соціального і національного визволення виражена в драматичному етюді “На руїнах”, написаному восени 1904 р. в Зеленому Гаї (вперше надруковано в літературному збірнику “З неволі” в 1908 р.). Дія цього твору відбувається після падіння Іудеї під стінами зруйнованого Єрусалима. Як і у “Ваві­лонському полоні”, туга і зневіра охопили іудеїв, пророки і левіти ведуть міжусобні чвари. І лише пророчиця Тірца, уособлення непокірності і волелюбства, сіє в серця людей надію: треба думати не про руїни, не про могили, а про майбутнє, треба обробляти землю, будувати житла, перековувати мечі на орала. Сила народу – в праці для задо­волення власних потреб, власного розвитку, адже тільки той народ гідний волі, який у найтяжчих ви­пробуваннях не зігнувся, не втратив віри в себе, не опустив рук і не перетворився в покірного раба, що живе з ласки завойовника. Отже, в цьому етюді – двобій діяння, активності, по­риву в майбутнє, виразником якого виступає Тірца, бо­ротьби з філософією рабства, байдужості, ліні. Ще одну важливу проблему порушує письменниця у драматичній поемі “На руїнах” – ставлення до старовини, старовинних “національних святощів”.

Суспільна драма Лесі Українки в повному розумінні цього слова починається з 1905 р. У ці роки вона написала “Осінню казку”, “В катакомбах”, “Три хвилини”, “В дому роботи, в країні неволі”, остаточно відредагувала “Кассандру”, працює над твором “У пущі”, розпочала найбільший свій твір “Руфін і Прісцілла”, написала діалог “Айша і Мохаммед”.

“Осіння казка” – драматичний твір Лесі Укра­їнки, не опублікований за її життя. Написана в 1905 р., вперше надрукована у 20-х роках у виданні: (Леся Українка. Твори. – Київ, 1928. – т.4. – С. 19 – 48). Це твір, у якому поєднані реалістичні об­рази і картини з умовно-фантастичними, піднесено-романтичними, де відчутний український і західноєвропейський фольклор. Відрізняється “Осіння казка” від інших драм поетеси і стильовими ознаками. Леся використовує казкові образи – принцеса, лицар, три дівчини: пряха, ткаля, швач­ка, скляна гора та інші. Причому казкове, фантастичне різко стикається з реальним, навіть приземлено-натуралістичним (худоба, свинарник, стоптані бидлом люди ко­нають в болоті, і тут же – кришталевий замок, гуси-лебеді, принцеса в білому вбранні, золотий кужіль і срібна коловротка). Суміш такого “низького” і романтично-каз­кового вперше зустрічається в драматургії письменниці. Нове й жанрове визначення твору: фантастична драма. Незвичайний також його кінець “без закінчення”.

Сюжет “Осінньої казки” такий: служебка звільняє лицаря з темниці, куди його кинув король; а в цей час на кришталевій горі у скляній світлиці страждає ув'язнена королем принцеса; звільнений служебкою з темниці лицар намагається діста­тися на кришталеву гору і звільнити принцесу, але, як і оті шість його попередників, зривається і падає; за ним кидається вниз, тяжко побившись на гострих виступах скелі, закохана в нього принцеса; у цей час пастухи і до­зорці випускають з хлівів худобу, яка втоптує в багнюку все на своєму шляху; і ось робітники на чолі з будівничим видобуваються на гору, позначаючи кожен щабель прапорцем; лише разом з ними принцеса стає вільною.

“Руфін і Прісцілла”, “На полі крові”, “У пущі”, “Лісова пісня”, “Адвокат Мартіан”, “Камінний господар”, “Оргія” – етапи її творчості останніх років.

Роботу над драмою “Руфін і Прісцілла” Леся Укра­їнка розпочала 1907 р. і закінчила 1908 р. “Руфін і Прісцілла” – багатопроблемний твір. Він продовжує і поглиблює тему, започатковану в драматично­му етюді “В катакомбах”. Тут розвінчується християн­ська філософія. Основна думка твору – про шляхи суспільного розвитку – зображено через ряд сутичок: між двома ідеологіями (античною і християнською), між суспільними групами (поганами і християнами), між членами всередині цих груп (Руфіном і Прісціллою, відпущеником Нарталом і римським патрицієм Кнеєм Люцієм).

Дія в драмі відбувається в Римі в II ст. н. е. У цей час особливо могутньою була імператорська влада, великих розмірів досягли володіння Римської імперії – все це з катастрофічною швидкістю вело Рим до загибелі. Адже тиранія, безперспективність, безправ'я на­роду породжують суспільний занепад, громадську пасив­ність, деморалізацію. Кращі люди Риму – його розум, його совість – зневірені в доцільності існуючих порядків, не йдуть на державну службу, де владарюють кар'єристи, донощики. Римське суспільство стоїть на роз­доріжжях. На роздоріжжях стоїть і головний герой драми Руфін – захисник свободи, патріот Риму. Він ненавидить імператорську владу, остаточно усвідомлює, що загибель Риму неминуча. Християни ж відрікаються від батьківщини, ставлячи на її місце “не­бесну державу”. Вони дбають не про людяність і безко­рисну любов, а про власну вигоду. Тому Руфін і не може пристати до них. Він схиляється перед філософами, вважає, що для кожного історичного моменту є своя істина і знайти її може лише вільна людська думка, не скута ніякими догмами. Але християнство уже на початку свого шляху вступило в суперечність з невгасимим прагненням людської думки пізнати істину. Людина сильна й благородна духом, Руфін залишається не реалізованою особистістю. Він звинувачений у зв’язку з християнами. У нього є вибір: присягнути на вірність цезарю або вмерти разом із християнами. Службі цезаря немає іншої противаги.

Сімейна трагедія Руфіна (розрив з дружиною – християнкою Прісціллою), незгоди в таборі християн, – між римлянами й варварами, вільними й рабами, – є виявом тих роздоріж, перед якими стало римське суспільство. Християни, як і Руфін, ненавидять імператорську владу, тиранію, але далекі від думки про боротьбу проти неї. Не бачачи в житті виходу, вони, піддавшись обіцянкам “святих” по смерті мати вічний спокій і блаженство, ідуть на смерть. Глибоко проникаючи в соціальну суть життєвих подій і явищ, Леся Українка подала типові образи великої ви­кривальної сили. “Кі­нець, може, колись буде” – це авторська ремарка, останні слова драматичної поеми фіналу, виявилися новаторські риси поетики драматургії Лесі Українки.

У 1909 р. Леся Українка закінчила драму “У пущі” – втілила погляди на найважливіші проблеми мистецтва і його зв’язки з дійсністю. Події відбуваються в Північній Америці. В центрі твору – образ талановитого скульптора Річарда Байрона, нащадка волелюбного роду, вихідця з Англії.

Образ Річарда Айрона складний і трагічний. Непрос­тий і ідейно-художній підтекст твору. Дослідники спад­щини Лесі Українки по-різному трактують задум письмен­ниці. Одні пов'язують його з проблемою митець і його середовище, з виступом автора проти філософії прагматизму, інші ж розглядають це як відгомін українського літера­турного життя початку XX ст. Останнє особливо підтверджують висловлені Лесею Українкою в листі до Івана Франка думки про умови праці тогочасних україн­ських літераторів. Серед різноманітних проблем, поставлених в драматичній поемі “У пущі”, особливо сильно відбився конфлікт митця з середовищем, з оточенням, яке його не розуміє, вороже настроєне і не сприймає мистецтва скульптора. Звідси болючі роздуми про мету й доцільність творчої роботи, її реальні наслідки.

Автор піддає героя п'єси тяжким випробуванням. При цьому чітко про­водиться думка, що громадянський обов'язок художника полягає не у ствердженні якихось абстрактних мораль­них якостей, етичних засад суспільства, його членів. Він сам зобов’язаний на ділі реалізувати ці якості і засади. Не можна закликати інших до чогось, коли ти сам не до кінця чесний у цій справі. Річард, вимагаючи від інших справедливості, гідності, чесності, насамперед сам завжди залишається таким. Це одна з важливих рис його характеристики.

Варто звернути увагу на важливу рису стилю пись­менниці, що проявляється і в цьому творі, а саме: наяв­ність діалогу-полеміки, у якій кожна зі сторін по-своєму має рацію. Ця діалектика думки, зіткнення ідей, де нерід­ко важко визначити авторську позицію, дещо ускладнює вияснення смислу твору. В цьому випадку в драматичній поемі “У пущі” принципове значення має фінальна сцена. Річард не зломився під тягарем обставин бездуховної пущі, що губить таланти. Його непримиренність, твердість поглядів стануть прикладом для молоді – такий висновок прочитується завдяки образу юного Деві.Зв'язок художника з життям, сумніви у пошуках твор­чих шляхів, роль мистецької індивідуальності – все те відбилося у цій дра­матичній поемі. Тільки в служінні своєму народові, в тісному зв'язку з його життям і потребами митець сильний; талант його дійовий, праця доцільна.

Такий життєвий і творчий підсумок висловила Леся в драматичній поемі “Оргія” (1913). Драматург працювала над драмою з літа 1912 р. до 28 березня 1913 р. Вперше твір надруковано у журналі “Дзвін” у 1913 р. (№4, С. 229 – 245). Як свідчать дослідники, місце дії цієї драматичної поеми – грецьке місто Корінф – підказала авторові визвольна боротьба греків проти загарбників (грецько-турецька війна). Коли в останній раз Леся Українка подорожувала до Єгипту через Чорне, Егейське і Середземне море, її увагу привернула Греція, що піднялася на боротьбу. “Оргія” – останній драматичний твір пись­менниці, і це показує, що тема служіння митця своєму народові проходить від початку до кінця її творчості.

У центрі цього твору вона ставить проблему морального вибору. Головний герой “Оргії” грек, співець Антей, не бажає служити своїм мистецтвом завойовникам, його рідний Корінф опинився під владою римського панування. В цих умовах Антей переживає велику трагедію – і особисту, і громадську (тема національної зради). Це трагедія зради улюбленого учня, відступництво найближчого друга. Кохана дружина Антея – красуня Неріса, втративши почуття жіночої гідності, танцює на оргії у ворожому таборі. Близькі друзі Антея підкорилися ворогові. Спі­вець не може винести ганьби, безчестя, рабського духу. Він вбиває Нерісу в момент її бруталь­ного пониження і собі уриває життя.

Одним із кращих драматичних творів Лесі Українки по праву вважається “Камінний господар” (1912). Це була українська версія світової теми, до якої триста років вже зверталися видатні художники слова, кожен по-своєму обробляючи її, – Тірсо де Моліна, Ж.Б.Мольер, О.Пушкін, О.Толстой. Українська письменниця дає одну з найцікавіших версій легенди про Дон Жуана, оригінальне її трактує. Вона створює не традиційну драму про кохання, а складний філософський твір, що порушує одвічні проблеми духов­ної свободи, влади, вірності і зради ідеалам.

Автор свою драму називає не традиційно “Дон Жуан”, а “Камінний господар”, що відповідало основному заду­мові, сформульованому так: “Ідея її – перемога камін­ного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, “лицарем волі””. В основному, драма порушує вічні екзистенціальні питання (за Я.Розумним) – конфлікт між людською мрією й реальністю, чуттям та інтелектом, свободою й консерватизмом, а також питання тих джерел енергії, які спрямовують самореалізацію людини. На ці полярності драматург дивиться з позиції суми філософських систем, у центрі яких “романтична” іронія, спрямована на ставлення людини до суперечностей між дійсністю та ілюзіями. Автор “випробовує” життєздатність різних етичних і філософських аксіом та гіпотез своїх попередників і сучасників.

Через те образ Командора у порівнянні з традицією і зазнав змін. Йому письменниця приділяє значно більше уваги, ніж попередники, намагається надати логічної по­ведінки і глибокого смислу в драмі. Це швидше символ, ніж жива людина в творі Лесі Українки. І символізує він камінне, мертве, що вбиває живі сили, живе життя у його вищих людських проявах. Правда життя в драмі “Камінний господар” вирішує остаточно конфлікт, визначає логіку характерів. Тому природно виникає конфлікт між егоїстичними індивідуалістами (Анна, Жуан) та самовіддано-жертовною людиною (Долорес). Разом дійові особи “Камінного господаря” творять макросвіт ідей та колізій, а індивідуально кожен із персонажів є мікросвітом, в якому наявні основні концепції драми – свобода, влада й закон.

“Лісова пісня”. Цей твір був створений влітку 1911 р. за дванадцять днів. Авторка назвала твір драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні пе­ретворення, в якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою. Французький термін феєрія, що є похідним від слова фея, тобто чарівниця, в прямому розумінні оз­начає театральну чи циркову виставу на основі міфічного, казкового сюжету. У листі до А.Кримського від 27 жовтня 1911 р. Леся Українка писала, що її драма була створена на честь “волинським лісам”.

У листі до матері 2 січня 1912 р. Леся Українка зазначала, що “Лісова пісня” з'явилася в результаті спогадів про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки. “Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними”. Нагаду­вала матері про почуті тоді розповіді про мавок.

Головні дійові особи драми – Мавка й Лукаша – істоти з двох протилежно різних світів, єдиною точкою дотику яких є любов та прагнення до краси, тобто любов естетична. Властиво, саме з цієї любові народжується й любов між ними. Але цей зв’язок можливий лише доти, доки обидва герої є особистостями із глибоким відчуттям внутрішньої свободи. Адже ту велетенську прірву, котра існує поміж ними, міг подолати тільки вибір сильних почуттів та готовність нести відповідальність за нього. Лукаш не витримує цього випробування. Зрада Лукаша стає загибеллю для Мавки. Свобода Мавки виявляється сильнішою, як її любов. Вона більше здатна на жертву в ім’я власної свободи вибору любові.

Центральний образ Мавки став уособленням роз­думів письменниці про роль високого, прекрасного, роль мистецтва у розбудженні духовних начал людини, у її піднесенні до розуміння власного призначення на землі.

Горизонтальний розріз авторської моделі світу представлений земним існуванням людей та духів не лише у сусідстві, а й у прямому їх контакті, у безпосередньому спілкуванні. Провокацією такого спілкування стає прихід до лісу людей – дядька Лева, Лукаша та його матері, облаштування їх побуту. Світ духів змушений знову переживати ситуацію співжиття з людиною, яка колись у прадавньому суспільстві спричинилася до розділення сфер впливу. В драмі конституює такий тип спілкування людини і духів, який не урівнює їх, та водночас не протиставляє абсолютно – як представників різних світів. “Лісова пісня” – це гімн єднанню людини й природи, щира лірично-трагедійна драма-пісня про велич духовно­го, про порив людини до щастя, про складні, болісні шляхи до нього, до реалізації високої мрії. Леся Українка створює свій міф про життя людини, орієнтуючись на філософсько-метафоричний театр – біблійний, античний чи феєричний, і залучає категорії віри – невіри, свободи – несвободи, смерті – безсмертя, які розроблялися, паралельно до мистецтва, в екзистенційній східнослов’янській філософії модерну.

“Бояриня” (1910). Доля драматичної поеми “Бояриня” нещаслива: написана у квітні 1910 р., вона так і не побачила світу за життя автора. Після першої публікації у журналі “Рідний край” (1914) було здійснено кілька видань (1918, 1923, 1926), але потім, упродовж багатьох десятиріч через цензурні заборони твір не включався до зібрань спадщини письменниці, не згадувався дослідниками. Тільки в ос­танні роки ми дістали змогу ознайомитися з цією драма­тичною поемою. Це – єдиний драматичний твір письменниці, створений на матеріалі історичної минувшини України. У ньому правдиво виведено різні психологічні типи українців.

Тема “Боярині” основана на подіях минулого, коли Україну в другій половині XVII ст. роздирали гострі су­спільно-політичні суперечності. Правда, не треба шукати в творі конкретних історичних подій доби Руїни, письмен­ниця узагальнює в ньому долі окремих людей, які попали під гніт складних обставин Москви. Йдеться в “Боярині” про моральні страждання молодої українки Оксани, яка пішла за покликом серця, вийшо­вши заміж за боярина Степана й опинившись у Москві. З розвитку дії дізнаємося, що батько Степана був козацьким старшиною, але згодом присягнув московському цареві і переїхав до Москви. З гострої розмови між Степаном і молодим братом Оксани виявляється позиція обох: пер­ший захищає поведінку батька, Іван же вважає його перебіжчиком у ворожий табір, зрадником, що продався за “соболі московські”.

Усе ж Оксана подала руку Степанові, бо побачила в ньому щиру, добру, лагідну людину, її спочатку не лякає чужина, адже і там коханий оберігатиме і її, і рідну Україну. Московська дійсність руйнує плани молодого подружжя. Та незабаром облітають, як вишневий цвіт, її сподівання і мрії. Зіткнувшись у Москві віч-на-віч з чи­сленними обмеженнями навіть на родинно-побутовому рів­ні, побачивши, що і Степан, і його мати згинаються, як “холопи”, під тягарем чужих звичаїв, розгублюючи реш­тки людської самоповаги, Оксана серцем і розумом відчула рабську неволю, її особливо пригнічує покірливість Степана перед царськими прислужниками, навіть умовляння, щоб і вона цілувалася з запрошеними в дім московськими боярами, адже від цього залежить його становище серед них. У творі порушена проблема відповідальності за долю батьківщини, зрадництва.

3. Художня проза Лесі Українки. Тематика та стильові особливості (“Метелик”, “Над морем”, “При­язнь”, “Помилка”, ін.). Манера викладу, ліризм, художні засоби. Відповідність прози Лесі Українки основним тенденціям у сучасній прозі

Всього Лесею Українкою написано 22 прозові твори різних жанрів: образки, ліричні мініатюри, оповідання, повісті. В архіві письменниці залишилися незакінчені твори, фрагменти, розгорнуті плани. Проза Лесі Українки – україномовна, але два оповідання (“Мгновение”, “Враги”) написано російською мовою, а одне, “Ein Brif ins Weite” (“Лист у далечінь”) – німецькою мовою.

Найбільш ранні реалістичні замальовки життя українського села, його бідніших верств, зокрема долі жінки-сеелянки представлені в “образку з життя” “Така її доля” (1888) і спогаді “Весняні співи” (1889), оповіданні “Одинак” (січень 1894 р., опубліковане 1947 р.), повісті “Приязнь” (1905), фрагменті-сценці “Святий вечір” (1889). В ранній період написано і дитячі казки-алегорії – “Метелик” (1889 р., опублікована в дитячому журналі “Дзвінок” 1890 р.), “Біда навчить” (опублікована в дитячому журналі “Дзвінок” 1891 р.), “Лілея” (“казка для дітей”, надрукована в журналі “Ілюстрована бібліотека для молодіжі, міщан і селян”, 1891 р.).

Тему інтелігенції й панства представляють повість “Жаль” (1894), оповідання “Над морем” (1901), “Голосні струни” (1903), “Лист у далечінь” (1900), “Помилка” (датується орієнтовно 1905 р.), “Чашка”, трагедію невиліковно хворої, скаліченої людини психологічно тонко передають “Сліпець”, “Місто смутку”, “Голосні струни”.

У прозових жанрах акцентуються соціальні протиріччя, викривається бездуховність панівних верств, на зміну мі- щанам духу приходить людина високих ідеалів. Проблема становлення особистості вимагала поглибленого психоло- гізму, передачі діалектики почуття, перенесення конфлік- ту в сферу духовного життя героя. Так, у психологічній прозі Лесі Українки (“Приязнь”, “Над морем”, “Помил- ка”, “Примара”, “Очі”) функціонують, як засоби творення складного характеру, емоційно насичений драматичний діалог і монолог-самоаналіз, лірична спо- відь.

В оповіданні “Помилка” (монолозі заарештованого письменника) йдеться про підпорядкування свого життя високим суспільним ідеалам, про добровільне самозре- чення людини від особистого щастя. Це коло питань дуже близьке авторові і людям, що його оточували. Тому внутрішній монолог ув'язненого з його глибоким само- аналізом звучить щиро і схвильовано.