2. Лірика Лесі Українки. Мотиви лірики. Образне мислення.

Леся Українка створила три збірки поезій “На крилах пісень”, “Думи і мрії”, “Відгуки”, також до нас дійшли і твори, що не ввійшли в жодну з цих збірок. Серед мотивів лірики поетеси можна виділити:

• Пристрасний заклик до визвольної боротьби: “Contra spem spero”, “Досвітні огні”, “Товаришці на спомин”.

• Утвердження художнього слова як зброї у визвольній боротьбі народу: “Слово, чому ти не твердая криця...”, “Поет під час облоги”, “Де поділися ви, голоснії слова...”.

• Мотиви дружби: “Дим”, цикл “Єгипетські фантазії”.

• Патріотичні поезії: “І все-таки до тебе думка лине”, цикл “Сльози-перли”.

• Уславлення творчого генія народу: “Напис на руїні”.

• Поетизація визвольної боротьби: “Пісні про волю”.

• Сатиричне викриття ліберального панства: “Пан-народовець”, “Практичний пан”, “Веселий пан”, “Пан політик”.

• Пейзажно-інтимна поезія: “Давня весна”, “Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти” та ін.

• Жанр поеми: обов’язок митця і громадянина (“Давня казка”), тема боротьби за волю (“Роберт Брюс, король шотландський”), пробудження соціальної свідомості поневолених народів (“Одно слово”), утвердження віри в людину (“Віла-посестра”).

До першої збірки “На крилах пісень” (1893) увійшли всі написані на цей час поетичні твори Лесі Українки та три поеми – “Русалка”, “Самсон”, “Місячна легенда”. Вірші у збірці розташовані без врахування хронології їхнього написання чи публікації. У художньому відношенні збірка була нерівна.

В більшості віршів збірки звучать громадські мотиви. Такими є вірші з циклу “Сім струн”, об'єднані формою, образами, ідейним пафосом. Це своєрідна “музична гама”, сповнена безмежним, чемним почуттям любові ліричного героя до найдорожчого йому в світі – України. Кожен вірш циклу позначений назвою чергового ступеня звукоря­ду (“До”, “Ре”, “Мі”, “Фа”, “Соль”, “Ля”, “Сі”), має додат­кову вказівку на певний музично-поетичний жанр (“Гімн”, “Пісня”, “Колискова”, “Сонет”, “Рондо”, “Ноктюрн”, “Септима”), окремі з них вказують на характер (“урочисто”, “весело”) і навіть на спосіб виконання (“Акорди на арфі”).

“До” – перший вірш циклу – це урочистий гімн, хва­лебна пісня в честь непохитної віри в “долю жадану” ми­лої, коханої, безталанної матері-вітчизни.

У другій поезії циклу – веселій пісні “Ре” – відчувається вільне дихання степових просторів України, над якими “реве-гуде негодонька”, зібралися “грізні, чорні хмари”, крешуть блискавиці, ллються дощі. Але ліричний герой, як і його предки, лицарі волі – козаки, цією пригодонькою не журиться. Адже він знає, як зібрати “чари” і де здобути чарівну зброю проти страшних стихій.

І хоч у наступному вірші – колисковій пісні “Мі” – звучать журливі акорди на арфі, але в цих акордах (роз­думах матері про майбутнє коханої дитини) одночасно з наростанням тривоги, схвильованості виростає і переконаність – треба виховувати, гартувати воле­любний дух у дітях своїх, аби вони не хилилися, не кори­лися тяжкій, гіркій долі, а виростали спадкоємцями най­кращих традицій свого народу, справжніми людьми.

Наступний вірш – сонет “Фа” – пристрасне запрошення ліричним героєм співвітчизників до пошуків відповідей на хвилюючі, наболілі питання свого часу: як допомогти народу в “безмірнім людськім горі”, як збудити їх від байдужості, вказати їм велику життєву мету, переконати їх у необхідності “світ новий з старого збудувати”.

У п'ятій поезії циклу “Соль” солов'їні співи, пахощі “весня­ного раю” затьмарюються “голосіннями сумними” спів­ців – сучасників юної поетеси – над долею України. А вона ж так бажає чути “в ріднім краю” не в сні, а наяву “вільні співи, гучні, голосні”.

Шостий вірш циклу – ноктюрн “Ля” – це роздуми про долю рідного краю, про милосердя, миротворність, миро­любність, вічний політ до краси, до гармонії рідного на­роду свого; це “злотистая квітка-надія” на майбутнє, гід­не цього народу-миротворця.

Остання поезія циклу – септима “Сі” – це ніжно-уро­чисте запевнення “рідної коханої сторони” в щирості, не­зрадливості, любові до неї.

Триптих “Сльози-перли” також має виразне патріотичне спрямування.

Перший вірш циклу – це голосіння над долею “сторо­ноньки рідної”, яку спіткало страшне лихо: в ній “все за­мовкло”, “заніміло”, скрізь “глухо”, “тихо”, “немов перед бурею в темному гаю”. А з лихом поєдналося горе: “все покрила ніч темна”, “правду неправда скрізь боре” – рятівної ж зірки-волі, яка прорізала б темряву, нема. На цій нещасній землі бідні, вбогі люди закуті в кайдани, вони не можуть погасити “страшні, незагойнії рани на лоні” України. Поступово наповнюючись гнівними почуттями, голосіння завершується настерпним стогоном – прокляттям людському безсиллю, людській покірності.

А в другому вірші розсудливість поетеси бере верх над вибухом почуттів: сльози, туга, особливо сльози і туга дітей, мають велику силу, – до такого висновку під­водить поетеса читачів.

Триптих завершується віршем – сплавом залізної ло­гіки з вогненними почуттями: від сліз запалають зболілі серця людей і розбудять людський розум. Ось тоді й зрозуміють люди, що для них є лише дві дороги: “або погибель, або перемога...”.

Пориваючись до ідеалу, збагнувши споконвічне праг­нення свого народу до прекрасного, уже в цей період, творчості поетеса вважала, що завдання справжнього ми­стецтва – правдиво, багатогранне відображати це прекрасне і в сучасному їй житті, і мрії та сподівання народу на краще майбутнє. Природу вона вважала також однією з категорій прекрасного. Та для неї природа немислима без людини, її радощів і страждань.

У циклі віршів “Подорож до моря”, розвиваючи на­строї, викликані подорожжю у 1888 р. на південь, в Одесу, Крим, відвіданням колишньої турецької фортеці Аккерман, поетеса від замилування, захоплення краєвидами Волині, Поділля іде до роздумів про людей, які жи­вуть серед тієї краси. З-посеред віршів циклу виділяється третій вірш – “Кра­со України, Подолля!”, уже в першій строфі – заспіві, поетеса визначає свій настрій – стурбованість, що недоля оповиває чарівний куточок України – Поділля. Злиденні селянські “латані ниви”, розкидані, “наче плахти”, нагадують письменниці про малоземелля і бідування селян, і тому вона підкреслює, що це тільки здається, ніби у цих прекрасних куточках України немає горя. Витаючи між двома безмежжями – небом і морем, зачарована величною і грандіозною картиною світовою, дум­ка юної дівчини б'ється над питанням, де шукати щастя, волю і надію.

Дочірньою любов'ю до українського народу пройнятий сьомий вірш циклу, в якому поетеса, оглядаючи руїни Аккерманської фортеці, осмислює минуле України, а отже, в уявленні трепетно торкається свого коріння, що живить її, постійно єднає з рідною землею. Захоплюючись доблестю, мужністю, лицарством козацт­ва, яке “гинуло в неволі, побивалось тяжко, шукаючи долі”, проливало “криваві ріки”, Леся Українка сповнюється смутком, має надію, що на рідній землі і запалахкотіли, заяскравіли воля, правда, мир, спокій, щастя. Саме у віршах цього циклу, датованого 1888 р., Леся Українка вперше в своїй творчості торкнулася соціальних тем.

І.Франко, характеризуючи поезії Лесі Українки, ство­рені в 1888 р., писав, що поетеса росла дуже швидко. Якщо до цього часу “вона любувалася природою, витала в сфері якихсь абстрактних людських відносин і абстракт­ного патріотизму, відтепер вона почне пильніше придивля­тися дійсному життю і тим реальним відносинам людської суспільності, на яких виростає і щоденне горе, і великі ідеальні змагання до свободи і рівності...”.

Наскільки Леся Українка палко любила свій народ, свій рідний край, наскільки уже в юності задумувалась над шляхами його історії, намагаючись взаємозв'язати минуле, сучасне, майбутнє, визначити місце людини у вирі перепле­тінь народних доль на історичних шляхах, свідчить одна з найсуб'єктивніших поезій цієї збірки, пристрасний заклик до визвольної боротьби: “Contra spem spero” (близькі до нього і “Досвітні огні”, “Товаришам на спомин”). Написаний 2 травня 1890 р., в час надзвичай­ного загострення її хвороби, вірш звучить як гімн боротьби за життя, за світло, за добро, вражає викінченістю, стрункістю форми, конкретністю думки, висловленої точно й афористично.

Уже в цьому вірші зачинається мотив, який, розвиваю­чись, пройде через усю творчість письменниці: людина стає сильною, коли збагне овій обов'язок, моральну відпо­відальність перед народом. Юна поетеса свій обов'язок вбачає в тому, щоб “сіять квітки на морозі”, поливати їх гіркими сльозами доти, доки не розтане лід гніту і зла і не зійдуть квіти добра і щастя. Вона буде “на гору круту крем′яную” камінь важкий піднімати з веселою піснею на устах, буде шукати “зірку провідну, ясну владар­ку темних ночей” – і все це заради щастя вітчизни, людей.

У вірші “Скрізь плач, і стогін, і ридання...” автор засуджує пасивне ставлення багатьох людей, зокрема інтелігенції, до життя, до долі своєї вітчизни; намагається їх переконати, що “кайдани самі ж ніколи не спадуть!”, а тому треба боротися за нове життя. Ця поезія послужила немовби зачином одного з провідних мотивів усієї подальшої творчості Лесі Українки –заклику до активної визвольної дії.

Такою поезією, сповненою невгасимої любові до вітчиз­ни і ненависті до гніту, є “Досвітні вогні”. Твір починається картиною ночі, в образі якої уособлено самодержавство. Відчуття задушливого гніту в тогочасному суспільстві авторка показує в образах: “темнота тяжка”, “при­виддя лихі”, “чорнії хмари страшні”. Силу, яка переможе владу темряви і засвітить зорю вільного життя, поетеса бачить у людях, у тих, хто створює матеріальні блага.

Головним образом поезій Лесі Українки є ліричний герой. Це типовий образ молодої дівчини. Вона сприймає життя, як початок боротьби в ім'я визволення людини від гніту. Вона сповнена високим почуттям людської гідності. Пройнята життєвим оптиміз­мом, бажанням боротися за загальне народне щастя, ге­роїня Лесі Українки – не самотня, вона – разом з наро­дом, – “Бо не такі вже гіркі сльози спільні”, бо разом з народом вона йтиме або до погибелі, або до перемоги, бо для неї “прорізали темряву ночі” досвітні вогні, засвічені людьми. Отже, свій естетичний ідеал, уявлення про прекрасне поетеса пов'язувала з поняттям волі, незалежності.

Для втілення своїх ідеалів Леся Українка шукала від­повідної поетичної форми, дбала про піднесення культу­ри вірша. Усвідомлюючи велику громадську роль “слова-діла”, вона вважала за необхідне постійно підвищувати свою поетичну майстерність.

Цикл “Кримські спогади”, що увійшов до першої збірки, написаний цілком у традиціях романтизму й текстологічно можна порівняти з циклом “Кримські сонети” А.Міцкевича.

Перша збірка Лесі Ук­раїнки відзначалася незвичайним для початкуючого поета багатством строфіки і ритміки, різноманітністю віршових форм. Так, поряд із віршами-піснями (“Пісня”, “Веснянка”, “Колискова”, “У путь” та ін.) зустрічаються вірші-елегії (“До мого фортепіано”), вірші-діалоги (“На давній мотив”, “Мамо, іде вже зима...”), вірші-монологи (“Соntra spem spero”, “Мій шлях”, “Грай, моя пісне”), вірші-роздуми (“Коли втомлюся я життям щоденним...”), вірші-портрети (“Татарочка”), вірші-спогади (“Вже сонечко в море сіда...”) та ін. Не меншою різноманітністю відзначається і строфіка: є в неї і двовірші (“Надія”), і тривірші (“Байдари”) та ін.

Друга збірка творів Лесі Українки “Думи і мрії” вийшла у Львові 1899 р. Порівняно з першою збіркою ця книжка відзначається мистецькою і світоглядною зрілістю, адже приблизно з середини 90-х р.р. XIX ст.

Для письменниці це була пора інтенсивної творчої праці, розквіту її пое­тичного таланту. На час виходу другої збірки вона була загальновизнаною першорядною поетичною силою на Україні. Адже частина вміщених у збірці творів уже друкувалася в періодиці і дістала високу оцінку літературної громадськості.

Книжка має своєрідну композицію, поділена на 4 розділи:

1. “Поеми” (1893);

2. “Мелодії” (1893 – 1894);

3. “Невільничі пісні” (1895 – 1896);

4. “Відгуки” (1896 – 1899).

У середині кожного розділу твори, як правило, розта­шовані теж у хронологічному порядку. Відкривають збірку поеми “Давня казка” і “Роберт Брюс, король шотландський”, датовані 1893 р. І ви­несені вони наперед не лише для того, щоб витримати хро­нологічну послідовність. У цих поемах письменниця пору­шила сучасні їй актуальні проблеми, пов'язані з питанням національного і соціального визволення, та розкрила свою думку про роль мистецтва і митця у вирішенні цих проблем – вона славить красу подвигу, навіть смерті в ім'я захисту правди, волі, батьківщини.

В циклі «Мелодії» представлена інтимна лірика. Весь цикл, в основі побудови якого лежить музичний принцип, нагадує великий музичний твір. Всього трьома рядками (“Нічка тиха і темна була”, “Вітер сумно зітхав у саду”, “Спалахнула далека зірниця”), кожен з яких повторю­ється двічі, створюючи поетичну фігуру-кільце, намальовано у першому вірші циклу картину тривожної передгрозо­вої ночі, яка так гармоніює з переживаннями юної геро­їні твору і бринить смутком у її серці.

Елегійна мелодія наступного вірша (“Не співайте мені сеї пісні...”) настроює на перепочинок від душевних мук, але це лише миттєвий відпочинок перед новим поривом, бо в наступному вірші циклу “Горить моє серце...” знову злітає на нечувану висоту скорботний мотив. Автор прагне показати свій біль безмежним просторам – від “чисто­го поля” до зір.

Думки про підневільне життя в рідній країні вкладені в рядки “Невільничих пісень”. Більшість поезій циклу – гнівне викриття тиранії і заклик до бою з нею. У вірші “І все-таки до тебе думка лине...” наявні патріотичні мотиви, роздуми про те, що свою любов до рідного краю можна виявити не сльозами, а ціною навіть життя.

У вірші “Поет під час облоги” утверджується роль художнього слова у визвольній боротьбі народу, поряд із зображенням непохитної рішучості до боротьби і перемоги мешканців обложеного ворогом міста, є пристрасні і полум'яні за­клики до боротьби, які лунають з уст поета-співця, що свідомо поділяє долю обложених. Твори поета, уточнює Леся Українка, подібно до життя, мають бути всеосяжними, різноманітними. Особливо “під час облоги”, тобто неволі в рідному краї, його спів повинен буди­ти від сну, служити загальнонародній боротьбі за свободу.

Тематично наближена до цієї поезії й поезія цієї ж збірки „Слово, чому ти не твердая криця...” – слово повинно підіймати народ на боротьбу, “знімати вражі голови з плеч”, Цей твір, по суті, – аналіз письменницької, громадянської позиції. Але художнє слово стає міцною зброєю лише тоді, коли його візьмуть дужі месники-борці за краще життя, задля яких вона і гартує цю свою “зброю іскристу”. Плавний тристопний дактиль, нанизування слів і висловів, пов'язаних із збройною боротьбою (бій, гострий без­жалісний меч, іскриста зброя, клинок, вояки, месники), в останніх двох строфах передають могутність поетичного слова, доцільність письменницької праці через усвідом­лення необхідності зв'язку митця з народом ведуть до впевненості.

Героїня вірша “Товаришці на спомин” сповнена беззавітної любові до батьківщини, до свого народу і жагучої ненависті до ворогів рідної землі.

Леся Українка, як і героїня цього вірша, усвідомлює, що в умовах тогочасного суспільства не може бути й мови про те, щоб, крім боротьби, іншими спо­собами можна добитися докорінних змін у становищі народу.

Останній розділ збірки – “Відгуки”. Назвати його циклом уже не можна, оскільки тут зібрані дуже різні за характером твори, що не становлять художньої єдності. Розділ відкривається однойменним віршем. У ньому – ідея розділу: як струни Еолової арфи, полишені в самотній вежі край моря, озиваються співом на пориви буйного вітру, так і поетова душа відгукується на всі життєві вра­ження. Більшість поезій цього розділу – це відгуки на різні події в житті письменниці. Так, вірші “Як дитиною бувало...”, “Мрії” – це спогади дитинства, “На столітній ювілей української літератури” – відгук на важливу дату в житті українців; інші – поетичні малюнки з різних країв, де побувала Леся Українка; важливе місце тут займають також твори, в яких переосмислено окремі мотиви й образи світової літератури (“Єврейська мелодія”, “У пустині”, “Іфігенія в Тавриді”, “Забута тінь”).

І в цьому розділі одним з центральних є образ по­ета, який розриває завісу самотності і ворожого оточення, іде важкими й складними дорогами від перемоги до пере­моги, пробиваючись до народу і віддаючи свій талант, своє життя в ім'я його світлого майбутнього. “Зимова ніч на чужині”, “На столітній ювілей україн­ської літератури”, “Зоря поезії” – це вірші, які передусім розгортають роздуми Лесі Українки про місце в житті свого народу.

Образ слова, поезії у вірші “Зоря поезії” асоціюється в Лесі Українки з образом зорі, що вставала вогнем опівно­чі, “шлях прокладала ясний через темне, бурхливе море і чарувала новою надією втомлені очі...”. Поетеса повірила в силу слова. Зірка таланту Лесі Українки засвітилася в країні поезії, де переплелися щастя і горе, усміх і сльози, спів і ридан­ня. Але письменниця вірить, що в майбутньому будуть інші лунати пісні – “вільні, гучні, одважні та горді...”.

Свою безмежну любов до вітчизни Леся Українка роз­крила не лише образом поета, в який вдихнула вогонь свого палкого серця, а й улюбленими нею образами, взятими зі світової літератури, зокрема Прометея та Іфігенії (“Іфігенія в Тавриді”). Античний міф розповідає, що коли греки пі­шли війною на Трою, то грецький цар Агамемнон приніс у жертву розгніваній богині рослин, тварин, лісів, полюван­ня, плодючості, місяця Артеміді, що послала на греків супротивний вітер, бо Агамемнон застрілив її лань, свою дочку Іфігенію, щоб умилостивити богиню і припинити су­противний вітер. Але перед жертвоприношенням Артеміда врятувала дівчину від смерті, замінивши її ланню. Артеміда перенесла Іфігенію в Тавріду і зробила жрицею в своєму храмі. На основі цього міфу була створена тра­гедія Евріпіда “Іфігенія в Тавриді”.

Леся Українка знала і трагедію Евріпіда, і твір Гете. Вона зберегла хор дівчат. Перша дія відбувається перед храмом біля жертовника Артеміди, друга – в лісі, на тлі кримської природи, Письменниця створює стислий, під­корений одній ідеї твір. Вона зосереджує дію навколо одного мотиву – туги Іфігенії за батьківщиною. В античній трагедії доля Іфігенії визначена богами. Гете створює образ прекрасної, ніжної, одухотвореної грецької дівчини, не переоцінюючи мотивів її вчинку. Леся Українка збе­рігає чарівні риси античної героїні, її жертовність, покір­ність. Але саму жертву трактує як добровільну. Іфігенія Лесі Українки свідомо йде на смерть для того, щоб урятувати батьківщину. Проте героїня залишається живою, їй доводиться жити в ім'я батьківщини поза її межами. Розлука з батьківщиною настільки болісна, що Іфігенія у поетеси дійшла до межі самогубства. Та усві­домлює, що на неї, як нащадка Прометея, покладено обов'язок – віддати життя своє “за честь і славу рідної Еллади”.

Якщо порівняти “На крилах пісень” з “Думами і мріями”, то видно, що Леся Українка все більше відхо­дила від лірики, сповненої романтизму, і наближалася до ліро-епосу, до драматичного монологу.

Третя поетична збірка “Відгуки” Лесі Українки вийшла в світ 1902 р. в Чернівцях. Складається вона з розділів: “Із циклу “Невольницькі пісні””, “Ритми”, “Хвилини”, “Легенди” та драматичної поеми “Одержима”.

Розділ “Із циклу “Невольницькі пісні”” укладено з окремих поезій, що друкувалися в періодиці. Він є своє­рідним продовженням циклу “Невільничі пісні” з попередньої збірки “Думи і мрії”. Це громадсько-політична лірика, сповнена протесту проти соціального і національ­ного гніту. Так, поезія “Епілог” – це гімн народовольцям і одночасно заклик до своїх сучасників. Як і народовольці, ця “сила молода” здатна “спалити молодість і полягти при зброї” в ім'я здійснення світлих ідеалів. Поезії “Забуті слова” і “Віче” розкривають спадкоємність настроїв від покоління до покоління. Завершується розділ поезією “Завжди терновий вінець...”, де протиставляються володарі світу, душителі світлих ідеа­лів – і вільні борці за свої ідеали й переконання, які щоденно вершать подвиг і в разі потреби свідомо пі­дуть на смерть.

Провідна тема циклу “Ритми” – роздуми про природу і призначення мистецтва. Поетеса розкриває безмежні можливості слова, його динаміку, його життя: воно може іскрами, зірками, блискавицями освітлювати людські сер­ця; жайворонковим співом дзвінким, дощем милувати слух; звеселяти людей бадьорими ритмами...

Розділ “Хвилини” об’єднує вірші, різноманітні за змістом: це і спогади про дитинство, і пейзажна лірика, і стилізації під буковинські народні пісні (поезії ніби відображають хвилини людського життя).

Останній розділ – “Легенди” – роздуми про великі трагедії і жертви на шляхах історії людства. Герой – багатостраждальний народ.

Новаторство Лесі Українки-поетеси виявлялося насамперед в концепції особистості, героїчної постаті но­вої людини, що уособлювала дух часу і в новій художній якості утверджувала його в літературі, бо нове мистецт­во завжди починається з нової людини. Таким чином, героїчна тема набувала нових рис і злободеннішого звучання. Творячи образи широкого узагальнення, письменниця майже не показує їх, не подає традиційних портретних характеристик, її цікавлять не зовнішні прикмети, а внут­рішня суть характеру. Дуже багато важить, хто він є, які ідеали сповідує, яке його морально-етичне обличчя, суспільна роль.

Елементи епосу (оповідь, сюжетність) властиві 6агатьом поезіям Лесі Українки. В укладанні віршів у поетичні цикли вловлюється тенденція до оповіді, розгорнутої картини, яви­ща. Ширше ці елементи розвиваються в баладах, легендах, поемах письменниці, які при перевазі епосу не позбавлені і ліричних елементів. Поетеса не раз повторювала, що за покликанням вважає себе ліриком, що не вміє так любити епіки, як лірики.

Найповніше неоромантизм окреслився у ліриці та в драматичних творах Лесі Українки. Неоромантизм – стильова хвиля модернізму, що виникла в українській літературі на початку ХХ ст., пойменована Лесею Українкою “новоромантизмом”. Визначальною рисою неоромантизму, на противагу романтизму з його концептуальним розривом між ідеалом і дійсністю, виявилася конструктивна спроба подолати протистояння цих двох конфліктно непереборних опозицій, завдяки могутній силі волі зробити сподіване, можливе дійсним, не опускаючи цього можливого до рівня інертного животіння.

В ліро-епосі письменниці переважають неукраїнські сюжети. Провідними темами в поемах, баладах, легендах, апокрифах Лесі Українки залишає­ться тема патріотизму і визвольної боротьби (“Самсон”, “Роберт Брюс, король шотландський”), революційні мо­тиви (“Одно слово”, “Про велета”). Розширюючи ідейно-тематичні горизонти поезії, Леся Українка і тут фокусує увагу на темі творчої праці і обов'язку митця, роль поета в житті суспільства (“Давня казка”, “Саул”, “Орфеєве чудо”, “Що дасть нам силу?”), створює поеми про красу, силу і вірність по­чуття (“Віла-посестра”, “Ізольда Білорука”). Леся Українка написала 9 ліро-епічних поем.

Поема “Самсон” – ранній твір письменниці (1888). Леся Ук­раїнка у загальних рисах дотримується фактів біблійної розповіді про незвичайну силу Самсона, про його кохання до Даліли, її підступність. Але в трактуванні образів да­леко відходить від джерела. Найбільше це виявилося в зображенні образу Даліли. В легенді – це коханка Самсона, філістимськими князями підкуплена за гроші – ворогами Самсонового краю. У Лесі Українки Даліла – дружина Самсона, яка не за гроші, а з почуття патріотизму видає Самсона філі­стимлянам, бо сама належить до цього народу. Свою підступність вона так пояснює Самсону: “Дяка се правдива від мене за погибель мого люду!”. І таке трактування образу визначає ідейний зміст усієї поеми.

Значно сильніше ідея патріотизму прозвучала в поемі “Роберт Брюс, король шотландський” (1893). Проблеми, порушені у творі: боротьба рідного народу за національну незалежність, взаємини короля і народу, роль народу в історичному процесі.

Сюжет твору підказав Лесі М.Драгоманов, якому вона й присвятила поему. М.Дра­гоманов радив племінниці взяти героєм твору Роберта Брюса, одного з ватажків селянських повстань у Шотландії проти англійських феодалів-завойовників XIV сто­ліття. А ще розказав їй притчу з павуком: шість разів уривалась йому павутина, яку снував, але він знову не­втомно все починав спочатку, і таки за сьомим разом до­вів свою справу до кінця.

Леся взялася за роботу, ретельно вивчала істо­ричні джерела, пов'язані з тією епохою і тими подіями. Головна ідея поеми мала бути спрямована в сучасність: боротьба народу “за волю і рідний край”, ідея непереможної народної сили і любові до батьківщини. Дбаючи про історичну правду, поетеса з неменшою наполегливістю старалася художньо втілити цю ідею.

Основою сюжету поеми стали історичні події визвольної боротьби шотландського народу проти англійських загарбників у 1296 – 1314 р.р. Події розгортаються “в давнюю давнину”, в Середньо­віччя, коли на вільну Шотландію “війною йшов король Едвард”. В історії ці події дістали назву “воєн за незалежність”. Повстання народу проти завойовників очолив славний лицар Роберт Брюс. У цьому випадку автор дещо довільно висвітлює середньовічну історію: Брюс не був справжнім народним вождем, він лише на певний час очолив боротьбу селян. Та класові протиріччя селян і дво­рян Леся Українка показує вірно. Власне картиною зра­ди шотландського панства народові, батьківщині й по­чинається поема. Англійський король підкупив феодалів Шотландії, по­обіцявши їм і далі панування.

На заклик короля феодали кинули бойові знамена свого краю і скорились завойовникам. Так у поемі розвінчується панський патріотизм. Перемогу над ворогом здобув народ, його роль стала вирішальною у важкій боротьбі. Талановитий військовий ватажок Роберт Брюс, який палко бажає захистити бать­ківщину від загарбників, досягає успіху лише тоді, коли поєднує власні зусилля з подвигом на­роду, коли його дії відповідають прагненням народу. Підкреслюючи необхідність бути стійким і наполег­ливим у досягненні мети, письменниця звертається до притчі з павуком. Шість разів йшли шотландці у бій з англійським військом, та лише на сьомий їх чекав успіх.

Про те, що Леся Українка, звертаючись до історії дав­нини іншого народу, думала про свій народ, свідчить не лише характеристика панства і селян, але й окремі образи, звороти, запозичені з українського фольклору

Про призначення мистецтва і митця, роль поета в житті суспільства говорить Леся Українка у соціальній поемі-казці “Давня казка” (1893). Головний герой – поет, який своєю творчістю служить народу. Це горда, безкорислива, саможертовна людина, яка ні за які багатства не погоджується продати свій хист графу Бертольдо. В образі героя поеми пізнаємо риси самої Лесі Українки. Тема: роль поетичного слова в житті суспільства. Ідея: поетичне слово нерозривно пов’язане з народними інтересами і повинно служити визвольній боротьбі народу.

Тема пробудження соціальної свідомості поневоленого народу звучить у поемі “Одно слово” (1903) – (про життя засланця в далекій Якутії.). Леся Українка створила образ борця за волю – мужнього, чесного, гуманного, який і в засланні не втрачає цих високих якостей людини, стає для якутів справжнім другом, цікавиться місцевими звичаями, піснями. А головне – він хотів розкрити якутам зміст поняття воля, передати той вогонь правди, якому присвятив усе життя.

Поема “Се ви питаєте за тих...” (1906) – монолог одного з персонажів цього твору – солдата царської армії, забитої, огрубілої від солдатської муштри людини. Він, як і його товариші по служ­бі не в змозі зрозуміти трагедію якутів-солдатів, їхню тугу за рідним краєм.

Однією з кращих поем є “Віла-посестра” (1911), що є утвердженням віри в людину. В центрі твору – юнак і міфічна віла, яка має багато спільного з українською мавкою. Ще в дитинстві Леся зачитувалася “Сербськими народними думами і піс­нями” в перекладі М.Старицького. З братом Михайлом вони гралися в юнака і вілу, головних героїв сербо-хорват­ського епосу. Мотив братання юнака з дівчиною, навіть з вілою, – провідний у піснях південнослов'янських народів, зокрема сербів і хорватів.

У поемі Лесі Українки оспівуються віла і юнак, їхнє братання, докладно описується битва побратима і його посестри з турками. Поема закінчується трагічно: юнак потрапляє в полон, і коли, з великими труднощами від­шукавши свого побратима, віла-посеетра звільнила його_, то побачила, що тюрма зламала бойовий дух і волю до життя юнака, який тепер просить собі смерті. Тоді вона, виконуючи свій обов'язок, після довгих вагань вбиває побратима своїм кинджалом-запоясником (конфлікт між почуттям і моральним обов’язком). Неволя, темниця ламає людину, позбавляє її найкра­щих, а то й просто людських якостей, тому необхідно своєчасно вирватися на волю – така основна думка цієї поеми. Похоронивши побратима в горах, на полонині, віла охоплена сердечною мукою, лине на своєму крилатому коні кудись аж за хмари.

“Ізольда Білорука” (1912) – один з останніх творів поетеси. Це варіація на середньовічну тему про Трістана та Ізольду. Ця легенда виникла як протест проти переслідування ка­толицькою церквою всякої земної радості, любові, щастя. Любов Трістана та Ізольди оспівувалась багатьма письменниками, про що знала Леся Українка. Майже в усіх тих творах сюжет зводиться до такої схеми: Трістан полюбив Ізольду Злотокосу ще до того, як вона одружилася з королем Марком, але як васал посту­пився нею своєму володареві; подальші події – це боротьба між почуттями обов'язку і любові. Змушений покинути кохану, Трістан одружується з Ізольдою Білорукою, але однак кохає Ізольду Злотокосу, розлука з якою для Тріс­тана нестерпна.

У всіх варіантах цієї легенди роль Ізольди Білорукої другорядна, її внутрішній світ нескладний. Але Леся Укра­їнка головною героїнею зробила саме Ізольду Білоруку. І поему вона починає із зустрічі Трістана з другою Ізольдою. Це дуже вродлива, глибокої душі селянська дівчина, а не горда королева. Трістан полюбив Білоруку, одружився з нею, але не міг забути Злотокосу. Змінивши з допомогою феї свою зовнішність, Ізольда Білорука зрозуміла, що вона не може бути щасливою. Наступні події розгортаються, як і в середньовічному романі: хворий Трістан жде білих вітрил, під якими по­винна прибути Ізольда Злотокоса, але Ізольда Білорука повідомляє про чорні паруси.

Вся поема побудована на контрастних тонах – білих і чорних. Обидві Ізольди зустрічаються біля гробу Трістана, і Ізольда Білорука, вірна своєму “Я”, виходить переможцем у боротьбі за людську особистість, а, отже, й за людське щастя. Тут Леся Українка порушує важливу громадську і моральну проблему – проблему безкомпро­місності людини, вірності своєму внутрішньому покликан­ню і обов'язку.

Отже, в основі кожної з поем – гострий, не­примиренний конфлікт між особистістю, чи класом, чи країною, з одного боку, і несприятливим їм ворожим сере­довищем, чи класом, чи іншою, загарбницькою державою, з другого боку. Тільки в цілеспрямованій, благородній бо­ротьбі проти ворожих всьому гуманному, світлому, чес­ному, миролюбному сил народжується воля, доброта, ніжність, краса.