Модуль 1
	1	Л	Л 1Вступ до психології особистості і розвитку	2	Занят 1
	2	Л	Л 2Розвиток та формування особистості	2	Занят 2
	2	С	С 1Самосвідомість особистості	2	Занят 3
	3	Л	Л 3Сучасні теорії особистості	2	Занят 4
	4	Л	Л4Кризові стани особистості та психологічний самозахист	2	Занят 5
	4	С	С 2 Типи людей та локус контролю	2	Занят 6
	Модуль 2
	5	Л	Л 5 Поняття про спрямованість особистості та мотивацію діяльності	2	Занят 7
	6	Л	Л 6 Психологічна характеристика темпераменту	2	Занят 8
	6	С	С 3 Типології особистості	2	Занят 9
	7	Л	Л 7 Психічна норма та поняття про ненормативний психічний розвиток	2	Занят 10
	8	Л	Л 8 Природа і сутність характеру	2	Занят 11
	8	С	С4 Загальна характеристика здібностей людини	2	Занят 12
	9				М 1+2

Курс «Психологія особистості і розвитку людини 72 г»

ЗАНЯТТЯ 1 Лекція 1 Вступ до психології особистості і розвитку

1 Поняття «індивід, особистість, індивідуальність, суб’єкт діяльності».

2 Основні підходи до визначення структури особистості у вітчізніяній та зарубіжній психології.

1 Поняття «індивід, особистість, індивідуальність, суб’єкт діяльності». Головною категорією психології людини є, навіть, не категорія “ПСИХІКА”, а категорія“ОСОБИСТІСТЬ”, тому що власне особистість і є носієм психіки, її виразником.

Особистість– це уся багатоманітність психічних проявів людини, що визначають єдність та безперервність її поведінки і переживань в тому вигляді, як ця багатоманітність сприймається і самою особистістю, і іншими людьми.

Таким чином: з точки зору самої людини, особистість це її стійкі якості, що породжують у неї відчуття ідентичності (“моє”), єдності (думки, почуття, поведінка – це все частина мене самого) і унікальності (“Я”); з точки зору інших людей, особистість – це сукупність психічних якостей, що відрізняють людей один від одного.

Для розуміння природи особистості треба розвести такі поняття як ЛЮДИНА, ІНДИВІД, СУБ’ЄКТ, ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ та ОСОБИСТІСТЬ.

ЛЮДИНА – це високоорганізована соціальна та біологічна істота, що є носієм свідомості. Це поняття значно ширше за означені поняття: індивід, суб‘єкт, особистість, індивідуальність, бо включає в себе досить великий перелік соціальних і біологічних ознак – антропологічних, етнографічних, культурних та ін. Але головне в цьому сенсі те, що кожен з нас є людиною настільки, наскільки є змістовним коло наших стосунків у суспільстві.

ІНДИВІД – це людська біологічна основа існування людини, це окремий представник виду людини, носій видових рис. В цьому сенсі людина завжди є індивідом, хоча при цьому може й не бути особистістю.

СУБ’ЄКТ – людина завжди є суб’єктом (учасником, виконавцем, ініціатором) історичного або суспільного процесів вцілому, суб’єктом конкретної діяльності, джерелом пізнання та перетворювання як об’єктивної дійсності, так і самої себе. Сама ж діяльність виступає тією формою активності, в якій людина удосконалює оточуючий світ та саму себе.

ОСОБИСТІСТЬ –це конретна людина (індивід), яка є представником певного соціуму та соціальної групи, займається конкретною діяльністю, адекватно усвідомлює себе і оточуючий світ та наділена певними індивідуально-психологічними особливостями. Особистість – це багатогранна психологічна структура, яка характеризує, перш за все, її соціальну сутність, що формується та набувається в процесі життя в предметній діяльності та спілкуванні шляхом засвоєння суспільних форм свідомості та поведінки. Людина як особистість є носієм свідомості, суспільних форм життя та відносин.

Кожна людина має свої специфічні особливості та властивості. Тому ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ – це сукупність індивідних особливостей та особистісних властивостей, характерних лише для даної людини, таке їх поєднання, яке відрізняє одну людину від інших та утворює її своєрідність. Це індивідуальна неповторність людини.

Дослідження особистості спираються на ті ж самі принципи, що використовуються при вивченні психіки, але конкретизовані під вирішення задач психології особистості. Такими принципами є:

– по-перше, особистість – це складна едина система психічних структур і процесів, яка є результатом синергічної взаємодії усієї сукупності підсистем, що входять в цю систему;

– по-друге, особистість – це суб’єкт діяльності, який набуває свого розвитку і функціонує лише у взаємодії з навколишнім суспільним і природним середовищем;

– по-третє, особистість характеризується внутрішньою узгодженістю та безперервністю, тому розглядати її треба як дещо цілісне і, обов’язково, на протязі усього життєвого шляху.

2 Основні підходи до визначення структури особистості у вітчізніяній та зарубіжній психології.

Оскільки особистість відноситься до класу надскладних систем, остільки і її вивчення не може обмежуватися одним якимось підходом. Тому є декілька закордонних та вітчизняних теорій особистості, кожна з яких, по-перше, на свій розсуд описує особистість, а, по-друге, пропонує свої об’єкти для цього опису. Найпопулярнішими серед закордонних теорій є:

ПСИХОДИНАМІЧНІ ТЕОРІЇ. Підвалини цих теорій були закладені австрійським психіатром З.Фрейдом та розвинуті його послідовниками – А.Адлером, К.Юнгом, Е.Фромом та ін. Головна задача цих теорій – вивчення рушійних сил особистості, на підставі яких формується її активність. Цей напрям спирається на ідею про те, що глибинною засадою поведінки особистості є неусвідомлювані мотиви. У З.Фрейда це інстинкти, у К.Юнга – неусвідомлений особистісний та суспільний (колективне несвідоме) досвід, у Е.Фрома – екзистенційні потреби та т.ін. Тобто, в цих теоріях визнається особлива роль НЕСВІДОМОГО, яке головним чином і обумовлює поведінку особистості.

БІХЕВІОРИСТИЧНІ ТЕОРІЇ. Біхевіоризм відштовхується від ідеї, що ПОВЕДІНКА людини є наслідком безперервної взаємодії між особистістю та її оточенням. Точніше кажучи, біхевіористи звертають увагу на те, що умови оточення людини формують її поведінку через навчання, а поведінка особистості, в свою чергу, формує її оточення. Тобто, людина і ситуація, в якій вона знаходиться, обопільно впливають одне на одного. Тому, щоб прогнозувати поведінку індивіда, треба знати як його характеристики взаємодіють з характеристиками оточення. Цим і повинна займатись, як важають біхевіористи, психологія особистості.

ГУМАНІСТИЧНІ ТЕОРІЇ. Послідовники цього напряму не дискутують відносно впливу біологічних характеристик та оточення людини на її поведінку, а підкреслюють власну роль людини в визначенні своєї долі. В своїй концепції вони спираються на такі принципи: 1) особистість потрібно зрозуміти, відштовхуючись від її власного погляду на світ, її сприймання себе та її самооцінки; 2) пріорітетним напрямом дослідження особистості є її вибір, творчість та самоактуалізація, тобто все те, що вона робить сама, робити ставку на її саморозвиток; 3) методи вивчення особистості не повинні бути нейтральними до неї і тому дослідник повинен рахуватись з ціннісними критеріями їх використання; 4) мета психології – зрозуміти людину, а не прогнозувати і контролювати її поведінку.

КОГНІТИВНІ ТЕОРІЇ. Майже усі сучасні психологи, незалежно від їх філософських уподобань, визнають, що особистісні відмінності є також наслідком того, як індивідуми репрезентують інформацію, що надходить до них. Такі репрезентації звуться когнитивними структурами або схемами. При цьому одні з цих структур використовуються індивідами задля інтерпретації себе та свого оточення, а інші допомагають людині сприймати, організовувати та зберігати інформацію.

Серед вітчизняних теорій структури особистості найбільш відомими є:

Підхід Рубінштейна С.Л. „Особистість – сукупність внутрішніх умов, через які відбиваються всі зовнішні впливи, тому в особистості можна виділити компоненти різних рівнів, ступеня спільності та стійкості (сталості)”: СПРЯМОВАНІСТЬ – виявляється у потребах, інтересах, ідеалах, переконаннях, домінантних мотивах діяльності і поведінки, світогляді. ЗНАННЯ, УМІННЯ, НАВИЧКИ – набуваються під час життя і пізнавальної діяльності.ІНДИВІДУАЛЬНО-ТИПОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ – провляються в темпераменті, характері, здібностях.

Підхід Ананьєва Б.Г.Розглядає людину, особистість як сукупність чотирьох сторін:

• ЛЮДИНИ ЯК ЧАСТКИ ЛЮДСТВА;

• ЛЮДИНИ ЯК ОСОБИСТОСТІ;

• ОНТОГЕНЕЗ ТА ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ЛЮДИНИ ЯК ІНДИВІДА;

• ЛЮДИНИ ЯК БІОЛОГІЧНОГО ВИДУ.

Підхід Платонова К.К.„Особистість – дієспроможних член суспільства, який усвідомлює свою роль в ньому”. Особистість має динамічну функціональну структуру, елементами якої є: Спрямованість – поєднує ставлення та моральні якості, інтереси особистості, які розрізняються за рівнем, широтою, інтенсивністю, сталістю, дієвістю.

Соціальний досвід – включає знання, уміння, навички та звички набуті в особистому досвіді, шляхом навчання.

Психологічна підстуктура (форма відображення) – охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів та станів (відчуття, сприймання, мислення,уява, пам’ять,увага, емоційні явища і т. ін).

Біологічна підструктура – охоплює біопсихічні типологічні властивості, а саметемперамент, вік, стать, а також патологічні зміни особистості, які більшою мірою залежать від фізіологічних та морфологічних особливостей кори головного мозку.

Характертаздібності не мають особистісних рис, які б були одночасно і властивостями особистості і змогли б увійти в одну з підструктур. Тому К.К.Платонов  розглядає їх як властивості, які проявляються в різних видах діяльності і виявляються в усіх чотирьох  підструктурах, тобто як каркас особистості, який об*єднує всі підструктури.

Підхід Ковальова О.Г.„Особистість – суб’єкт і об’єкт суспільних відносин”. До структури особистості входять чотири підструктури: Спрямованість – як система відношень особистості до оточуючого світу, до якої входять різні властивості, система взаємодіючих потреб, мотивів і інтересів, ідейних і практичних настанов. Домінуюча спрямованість визначає всю психічну діяльність особистості. Можливості – система здібностей, які є психологічною передумовою успішного  виконання людиною  діяльності,  в тому числі і професійної. Стиль – психологічні особливості поведінки людини в соціальному середовищі, які визначаються темпераментом і характером. Система  вправ – забезпечує саморегуляцію, самоконтроль та корекцію дій, вчинків в житті і діяльності.

Підхід М’ясіщева В.В. Розглядає ядро особистості яксистему її відношення до оточуючого світу та самої себе, що формується під впливом відображення свідомістю людини оточуючого світу та є однією з форм такого відображення.

Підхід Абульханової-Славської К.А.Представляє особистість яксуб*єктжиттєвого шляху тасуб*єкт діяльності. В основі розвитку особистості лежить формування таких якостей, якактивність (ініціативність, відповідальність), здатність до організації часу, соціальне мислення.

Отже, структура особистості – це складне, біопрограмне, системне, цілісне психологічне утворення; об’єднаних макроструктурних елементів – біологічного (фізіологічного), психологічного і соціального.

ЗАНЯТТЯ 2 Л2 Тема: «Розвиток та формування особистості».

1. Основні форми, сфери, чинники, умови розвитку особистості.

2. Рушійні сити, закономірності, механізми розвитку особистості.

3. Фактори формування особистості. Критерії особистості, що сформувалася (за Л.І. Божович).

Основними формами розвиткупсихіки єфілогенезіонтогенез. Психічний розвиток уфілогенезіздійснюється шляхом становлення психічних структур у ході біологічної еволюції виду або соціокультурної історії людства в цілому.Онтогенез— це процес індивідуального розвитку людини. Філогенез визначає онтогенез шляхом створення для нього природних передумов і соціальних умов.

Психічний розвиток протікає в трьох областях (сферах): психофізичній, когнітивнійіпсихосоціальній.Області (сфери) психічного розвиткувказують на те, що саме розвивається. Ці сфери у своєму розвитку підкоряються загальним закономірностям, проте, механізми розвитку кожної є різними внаслідок власної якісної своєрідності кожної з них. Допсихофізичної сферимають відношення такі характеристики, як розміри і форма тіла й органів, зміни структури мозку, сенсорні можливості та моторні (рухові) навички (наприклад, повзання, ходьба, навички письма).Когнітивна сфераохоплює зміни, що відбуваються у сприйманні, пам'яті, мисленні, уяві, мовленні тощо.Психосоціальна сферавключає розвиток особистості, зміни Я-концепції, формування соціальних навичок, моделі поведінки та індивідуального стилю емоційного реагування. Розвиток людини в цих трьох областях відбувається одночасно й взаємопов'язано. Розвиток, таким чином, має цілісний, системний характер, внаслідок чого зміни в одній області викликають за собою переміни в інших.

Наступне питання полягає в тому, які чинники, рушійні сили обумовлюють процес вікового розвитку? Якими умовами він визначається? Які можливості управління цим процесом?

Чинниками психічного розвиткує провідні детермінанти розвитку людини -спадковість,середовищей активність.

У з'ясуванні питання про джерела психічного розвитку людського індивіда й особистості існували серед представників різних теоретичних напрямів у психології різні точки зору. На початку XX ст. існувало два напрями: біологізаторськийісоціологізаторський, в межах яких по-різному трактували цю проблему. Прибічники однієї точки зору (біологізаторської) розглядали індивідуальний розвиток як розгортання закладених в організмі спадкових задатків, іншої (соціологізаторської) — як зародження й формування нових якостей під впливом зовнішніх чинників: в першу чергу, соціального середовища, що забезпечує планомірне, цілеспрямоване навчання й виховання.

У вітчизняній психології людина розглядається як істота біосоціальна– як частка природи й одночасно продукт історії.

До біологічногофактора відносятьспадковістьіуродженість, тобто те, із чим немовля з'являється на світ.Спадковість— це властивість живих систем відтворювати свою організацію в ряду поколінь. Інакше кажучи,спадковість — це здатність організму повторювати в ряду поколінь схожі типи обміну речовин та індивідуального розвитку в цілому, створювати собі подібних. Носіями спадкової інформації є гени — одиниці спадкового матеріалу, локалізовані у хромосомах (структурних елементах ядра клітини) і відповідальні за формування якоїсь елементарної ознаки. Записана в генах програма розвитку організму реалізується протягом усього його життя — від першого ділення клітини до останньої миті людини.

Сукупність усіх генів організму складає його генотип (від грец. genos –рід, походження, typos – форма, зразок). Генотипом визначаються анатомо-фізіологічна структура організму, будова нервової системи, стать, група крові, особливості обміну речовин, анатомічні та фізіологічні аномалії, деякі безумовно рефлекторні зв'язки для задоволення первинних потреб і т.д.

Кожен вид живих організмів має характерний для нього генотип. Так, немовля з появою на світ у спадок одержує людські особливості будови нервової системи, головного мозку, органів чуттів; фізичні ознаки, загальні для усіх людей (прямоходіння, людську будову руки, мовленеворухового апарату тощо). Разом із тим, в межах кожного виду організми відрізняються своїми генотипами. Кожна людина — це унікальний генетичний об'єкт. У людей ідентичні генотипи мають тільки гомозиготні (однояйцеві) близнюки.

Природний потенціал людини проявляється, перш за все, у формі задатків. Задатки не є готовими психічними властивостями, а лише природними можливостями їх виникнення та розвитку. Вони реалізується лише в умовах людського існування та діяльності за допомогою засобів, створених людством. Досвід людства засвоюється в процесі спілкування, навчання, виховання, діяльності.

Поряд із спадковістю до біологічного фактора можна віднести уродженість. Не все, із чим народжується дитина, є спадковим. Деякі її уроджені особливості пов'язані з умовами внутріутробного життя немовляти (здоров'ям матері, впливом лікарських засобів, алкоголю, паління тощо).

Біологічні особливості складають природну основу людини. Разом із тим, сутність її визначають соціально значущі якості. Людина як особистість формується під впливом соціального середовища. В цілому середовище як фактор психічного розвитку включає як природні, так і соціальні впливи на психічний розвиток людини. Певний вплив на розвиток людської психіки здійснюєприродне середовище, фізичний світ: сонячна активність, земне тяжіння, електромагнітне поле, особливості клімату, стан повітря і води, радіаційний фон тощо. Часто природне середовище визначає розвиток не напряму, а опосередковано: через середовище соціальне, через трудову діяльність людей.

Комплекс ознак організму (анатомічних, фізіологічних, морфологічних та ін.), які розвилися в онтогенезі під впливом спадкових факторів (генотипу) і умов зовнішнього середовища, складають його фенотип (від грец. phaino – виявляю, являю і typos – відбиток, форма, зразок).

До фенотипу має відношення будь-яка ознака організму, що піддається спостереженню, проте сукупність соціальних характеристик людини позначати терміном фенотип не прийнято.

Визнаючи значення спадковості і роль середовища (соціального і природного) у психічному розвитку людини слід зазначити, що ані середовище, ані спадковість не можуть здійснити вплив на особистість поза її власної активності. Лише при реалізації своєї активності людина буде відчувати вплив оточуючого середовища, і лише за цієї умови проявляться особливості її спадковості. В активності людини виявляється і біологічне й соціальне в їх єдності.

Активність є загальною характеристикою живих істот, їх власної динаміки як джерела перетворення або підтримки ними життєво значущих зв'язків із середовищем.

Активність— діяльний стан організму як умова його існування й поведінки.

Активність особистостірадянський психолог В. Д. Небиліцин визначив наступним чином: "Поняттям загальної активності об'єднується група особистісних якостей, що обумовлюють внутрішню потребу, тенденцію індивіда до ефективного засвоєння зовнішньої дійсності, до самовираження відносно зовнішнього світу. Така потреба може реалізуватися або в розумовому, або в руховому (у т. ч. мовленеворуховому), або в соціальному (спілкування) плані" [11, С.328].Активність особистостіпроявляється в здатності людини здійснювати суспільно значущі перетворення у світі на основі засвоєння багатств матеріальної й духовної культури. Вона проявляється у вольових актах, пізнавальній активності та самопізнанні, актах вільного самовизначення, творчості, принциповості людини й послідовності у обстоюванні своїх поглядів.

Зовнішні та внутрішні умови розвитку Психічний розвиток визначається єдністюзовнішніх івнутрішніхумов. До перших зараховують умови природного й соціального середовища, що є необхідними для існування людини, її життєдіяльності, навчання й праці, для реалізації можливостей розвитку. Вони завжди впливають на психічний розвиток через внутрішні умови, які є в самому індивіді. Від природи конкретної людини, її активності, потреб, спонукальної (мотиваційної) сфери, свідомості та самосвідомості залежить, що саме із зовнішнього оточення для неї значуще, що впливає на неї і стає фактором її розвитку.

Зовнішні й внутрішні умови не тільки взаємопов'язані, а й переходять одні в інші. Так, зовнішнє, засвоюючись індивідом, стає внутрішнім, зазнавши при тому певних змін, перетворень. Цей процес (переходу зовнішнього у внутрішнє) визначає нове ставлення особистості до оточуючого світу Відбувається інтеріоризаціяпрактичних, мовних дій та моделей поведінки, формується здатність оперувати об'єктами в образах, думках, перетворювати їх мислено й водночас зовні виявляти ставлення до них,екстеріозувати їх.

В вітчизняній психології інтеріоризація(від лат. interior –внутрішній) трактується як перетворення структури предметної діяльності в структуру внутрішнього плану свідомості.Екстеріоризація(від лат. exterior – зовнішній) — винесення назовні розумових дій, що здійснюються у внутрішньому плані; втілення їх у матеріальному продукті.

Рушійні сили розвитку психікиПід "рушійними силами" психічного розвитку розуміють причини, які визначають поступальний розвиток людини, містять у собі енергетичні, спонукальні джерела розвитку і спрямовують його в необхідне русло.

Проблема рушійних сил розвитку є однією з центральних у віковій психології і вирішується вітчизняними вченими наступним чином.

Людська психіка розвивається як система, що сама себе вдосконалює (І. П. Павлов). Постійно порушується і знову відновлюється рівновага між організмом і середовищем. Суперечності, що виникають у цьому процесі, спонукають організм до активності, спрямованої на їх подолання, на відновлення рівноваги.

"Зняття" одних суперечностей спричинюється до появи інших, які, у свою чергу, ведуть до нових дій, до подальшого вдосконалення діяльності особистості. Психіка, свідомість людини, таким чином, розвивається внаслідок її власної діяльності із засвоєння об'єктивної дійсності.

Треба зазначити, що зовнішні суперечності (між людиною і навколишнім середовищем) самі по собі ще не є джерелом розвитку. Лише тоді, коли вони інтеріоризуються, стають внутрішніми, породжують у самій людині протилежні тенденції, що вступають у боротьбу між собою, вони стають джерелом її активності, спрямованої на подолання внутрішніх суперечностей шляхом вироблення нових способів поведінки (Г. С. Костюк).

Таким чином, рушійними силами розвитку психікилюдини як суб'єкта діяльності, як особистості євнутрішні суперечності.

Г. С. Костюк виділяє такі основні суперечності: 

— розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості та досягнутим нею рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення;

— розходження між новими пізнавальними цілями і наявними в учнів способами дій;

— розходження між досягнутим рівнем розвитку індивіда й способом його життя;

— розходження між очікуваним, бажаним майбутнім і теперішнім.

Навчання й виховання сприяють переборенню внутрішніх суперечностей. Так, суперечності між новими вимогами діяльності і несформованими вміннями й навичками, що постійно виникають у ході навчальної діяльності учнів (або студентів) розв'язуються через оволодіння новими способами дій, більш досконалими операціями й прийомами розумової діяльності.

Характерно, що на ранніх етапах розвитку людини суперечність внутрішніх тенденцій, як правило, не усвідомлюється. Лише на пізніх життєвих етапах вона стає предметом самоусвідомлення, переживається як невдоволеність людини собою і, одночасно, як прагнення до подолання цієї невдоволеності.

Закономірності психічного розвитку

1. Психічний розвиток людини як індивіда й особистості характеризується нерівномірністюйгетерохронністю.Нерівномірність розвитку проявляється в тому, що різні психічні функції, властивості та утворення розвиваються нерівномірно: кожна з них має свої стадії піднесення, стабілізації і спаду, тобто траєкторія їх змін у часі може мати як простий, так і складний, криволінійний характер. Про нерівномірність розвитку психічної функції роблять висновок по темпу, спрямованості й тривалості змін, що відбуваються.

Нерівномірність— неоднаковість, непостійність у розвитку психічних функцій.

Прикладом нерівномірності розвитку може бути залежність зорової, слухової та кінестетичної чутливості людини від її віку (П. П. Лазарєв). Так, чутливість ока по відношенню до яскравості ахроматичних об'єктів з віком значно зростає: в віці 16 років вона в 2,5 рази більша, ніж у 6-річних; її рівень досягає максимуму на 20 років, після чого поступово знижується [19, С. 116–117].

На нерівномірність психічного розвитку здійснює вплив історичний час. Одні й ті ж властивості функціонують із різними швидкостями в залежності від покоління, до якого належить даний індивід. Так, обсяг знань і система інтелектуальних операцій, характерні для людей певного віку, суттєво змінюються із загальним прогресом освіти і культури. До того ж, в XX–XXI сторіччях порівняно з XIX ст. спостерігаються явища прискорення загальносоматичного й нервово-психічного розвитку (акселерації) і в той же час уповільнення процесів старіння.

Інша часова закономірність виражена в гетерохронностівікового розвитку.Гетерохронність— різночасність, асинхронність (незбіжність у часі) фаз розвитку окремих органів і функцій.

Гетерохронність може бути внутрішньофункціональною, коли окремі сторони психічної функції розвиваються різночасно, і міжфункціональною, при котрій різні функції проходять фази свого розвитку в різний час. До внутрішньофункціональної гетерохроніївідноситься різночасність старіння різних видів кольорової чутливості. З віком скоріше всього старіє чутливість до синього й червоного кольорів та більш стабільною з віком виявляється чутливість до жовтого й зеленого кольорів. Доміжфункціональної гетерохроніївідносяться незбіг у часі досягнень оптимуму сенсорних й інтелектуальних, творчих здібностей та соціального розвитку. Сенсорний розвиток досягає фази зрілості в 18–25 років (за Лазарєвим), інтелектуальні, творчі здібності можуть досягати в середньому оптимуму набагато пізніше — в 35 років (за Леманом), а особистісна зрілість — в 50–60 років. Проте, вікові можливості дорослої людини залежать від багатьох факторів: конкретних соціально-історичних, економічних й культурних умов життя, її задатків, стану її власної діяльності (трудової, комунікативної, гностичної), життєвих настановлень і цінностей. Розвиток й збереження інтелектуальних можливостей у різних людей відбувається по-різному. На думку С.Пако два фактори протистоять процесу інволюції інтелектуальних функцій, загальмують його  — це обдарованість людини й освіта.

Було доведено, що чим важливіша та чи інша психічна функція на даному етапі розвитку, тим раніше вона розвивається. Наприклад, дитина вчиться орієнтуватися в просторі скоріше, ніж у часі. Значення й роль функції обумовлюють також і її довгочасність.

2. Нестійкість розвитку. Нерівномірність і гетерохронність тісно пов'язані з нестійкістю розвитку. Розвиток завжди проходить як черезстабільні періоди(коли зміни у психіці накопичуються повільно і поступово), так і через нестійкі —критичні періоди(коли зміни в психіці відбуваються бурхливо й швидко). Кризові й стабільні (літичні) періоди розвитку чергуються..

3. Сенситивність розвитку. Сенситивний період розвитку — це період підвищеної сприйнятливості психічних функцій до зовнішніх впливів, особливо до впливу навчання й виховання. Причину такої сенситивності можна вбачати в біологічному дозріванні мозку, а також у необхідності обов'язкової сформованості певних психічних процесів, на основі яких формуються інші.

Сенситивність вікова (від лат. sensus — почуття, відчуття) —оптимальне сполучення умов для розвитку певних психічних процесів і властивостей, притаманних певному віковому періоду.

Кожна дитина у своєму розвитку проходить періоди підвищеної чутливості до тих чи інших впливів, до засвоєння того чи іншого виду діяльності. Так, раннє дитинство (1–3 роки) найбільш сприятливий вік для розвитку мовлення; в 5–8 років дитина найбільш готова до оволодіння читанням, в 6–8 — до розвитку навичок письма; молодший шкільний вік є сенситивним для розвитку навчальних навичок й умінь, підлітковий — абстрактного мислення, ранній юнацький — світогляду.

Саме в період найвищої чутливості слід проводити ампліфікацію дитячого розвитку (від лат. amplificatio – розповсюдження, збільшення), тобто вміле насичення вікового періоду тим змістом, що є необхідним для розвитку функцій; збагачення можливостей, надання широкого вибору різноманітних діяльностей з метою різнобічного виховання дитини та виявлення її задатків й здібностей (згідно з концепцією О. В. Запорожця).

4. Інтегрованість. Інша закономірність розвитку психіки людини полягає в їїінтеграції, переході від малосистематизованого з'єднання фрагментарних психічних процесів і станів до чітко окреслених процесів, станів та якостей особистості. З віком психіка стає ціліснішою й стабільнішою, що виявляється у поведінці, вчинках, діях людини, у її інтегрованому ставленні до дійсності.

5. Серед закономірностей розвитку психіки слід назвати також її пластичність такомпенсацію, які полягають у цілеспрямованому формуванні психіки індивіда через навчання й виховання шляхом заміни однієї функції іншою, менш розвинутої — сильнішою за своїм розвитком (наприклад, зір — більш гострим слухом у сліпих й розвитком дотику). Фізіологічною основою цього є пластичність нервової системи —здібність до адекватних перебудов функціональної організації мозку у відповідь на значущі зміни зовнішніх й внутрішніх факторів.

6. Наявність суперечностейміж особистістю й оточенням, а також внутрішніх суперечностей між окремими складовими особистості й окремими психічними функціями. Розв'язання суперечностей і, відповідно, прогресивний розвиток особистості можливі за умов їх усвідомлення особистістю, наявності волі в їх вирішенні, гуманістичних міжособистісних стосунків, виховання і самовиховання. Підсумком розв'язання суперечностей є виникнення психічних новоутворень віку, побудова нової системи стосунків, включення в нову ситуацію розвитку, що засвідчує перехід людини до нового психологічного віку. На кожному етапі онтогенезу виникають нові суперечності, які потребують свого способу їх розв'язання.

Механізм психічного розвитку дитини Основними складовими механізму психічного розвитку дитини, ґрунтуючись переважно на ідеях Л. С. Виготського, вважають:соціальну ситуацію розвитку дитини,психологічні новоутворення,провідну діяльність та кризи розвитку.

Соціальна ситуація розвитку— специфічні для даного віку, єдині та неповторні взаємини між дитиною і навколишнім середовищем (насамперед соціальним), які відображаються в її переживаннях і реалізуються в спільній діяльності з іншими людьми.

Поняття соціальної ситуаціїрозвитку було введено Л. С. Виготським для аналізу динаміки розвитку дитини, тобто сукупності законів, якими визначаються виникнення і зміни структури особистості дитини на кожному віковому етапі. Як зазначав Л. С. Виготський, соціальна ситуація розвитку обумовлює спосіб життя дитини, її "соціальне буття", у процесі якого їм набуваються нові якості особистості і психічні новоутворення. Другим важливим питанням у вивченні динаміки вікового розвитку він вважав питання щодо походження центральнихновоутвореньданого віку. Л. С. Виготський писав: "Ці новоутворення, що характеризують у першу чергу перебудову свідомої особистості дитини, є не передумовою, але результатом, або продуктом, вікового розвитку". Зміни ж у свідомості дитини, на його думку, виникають на основі властивої даному віку форми її соціального буття [25, С. 26].

Новоутворення— це новий тип побудови особистості та її діяльності, психічні й соціальні зміни, що вперше виникають на певному віковому ступені, і які в самому основному визначають свідомість дитини, її ставлення до середовища, його внутрішнього й зовнішнього життя, весь хід її розвитку в даний період.

Під новоутвореннями слід розуміти широкий спектр психічних явищ від психічних процесів (наприклад, зачатки мовлення у віці немовляти) до окремих властивостей особистості (скажімо, формування світогляду в ранньому юнацькому віці). Вікові новоутворення формуються в кінці періоду.

В рамках соціальної ситуації розвитку виникає провідний тип діяльності.Поняття "провідної діяльності" було введене О. М. Леонтьєвим. Він вважав, що у вивченні розвитку психіки людини необхідно виходити з аналізу розвитку її діяльності. У свою чергу розвиток діяльності залежить від наявних життєвих умов. Він вважав, що варто говорити про залежність розвитку психіки не від діяльності взагалі, а від провідної діяльності. Кожна стадія психічного розвитку характеризується певним, провідним на даному етапі типом діяльності. Провідний тип діяльності не виключає ролі інших видів. Ознакою переходу від однієї стадії психічного розвитку до іншої є зміна провідного типу діяльності.

Провідна діяльність— це діяльність, виконання якої визначає виникнення й формування основних психологічних новоутворень людини на даному етапі розвитку її особистості.Провідна діяльність має такі ознаки:

— у її формі виникають і всередині диференціюються інші, нові види діяльності;

— у ній формуються або перебудовуються окремі психічні процеси;

— від неї залежать основні психологічні зміни особистості людини в певний період часу (О. М. Леонтьєв).

Значення провідної діяльності для психічного розвитку залежить перш за все від її змісту, від того, що відкриває для себе і засвоює людина в процесі її виконання. Виділяють такі види провідної діяльності:

1. Емоційно-безпосереднє спілкування немовляти з дорослими(0 — 1 рік). Завдяки ньому у немовляти формується потреба у спілкуванні з іншими людьми.

2. Предметно-маніпулятивна діяльність, характерна для дітей раннього віку (1 — 3 роки). У процесі її виконання засвоюються історично складені способи дій з певними предметами.

3. Ігрова діяльністьабосюжетно-рольова гра, властива дітям дошкільного віку (3 — 6 років). Гра виступає, по-перше, як діяльність, в якій відбувається орієнтація дитини в загальних проявах життя людей, їх соціальних функціях і стосунках. По-друге, на основі ігрової діяльності у дитини відбувається виникнення й розвиток уяви та символічної функції.

4. Навчальна діяльністьу молодших школярів (6 — 10-11 років). Завдяки цій діяльності засвоюються теоретичні форми мислення; виникає необхідна довільність психічних процесів, внутрішній план дій та рефлексія на власні дії.

5. Інтимно-особистісне спілкуванняпідлітків (11-12 — 15 років).

6. Професійно-навчальнадіяльністьу старшому шкільному віці (15 — 17 років).

Провідна діяльність не виникає одразу, а проходить певний шлях свого становлення. Виникнення в кожному періоді психічного розвитку нової провідної діяльності не означає зникнення тієї, яка була провідною на попередньому етапі. Той чи інший період психічного розвитку характеризується системою різних видів діяльності, в якій провідна діяльність займає особливе місце, визначає виникнення основних змін у психічному розвитку на кожному окремому етапі.

Одним з основних елементів механізму розвитку дитини (людини в цілому) є криза розвитку. Загальний зміст вікових криз розвитку був розкритий у підрозділі "Закономірності психічного розвитку".

Розвиваючись поза людським суспільством, істота, що володіє людським мозком, ніколи навіть не стане подобою особистості. Відомий випадок, коли в Індії в 1920 році були знайдені дві дівчинки, що жили у вовчій зграї, молодша швидко вмерла, а старша (її назвали Камалой), якій було 6-7 років, прожила більше 10 років. Преса повідомлялала ще про декілька подібних випадки: один хлопчик був виявлений знову в Інді і знову серед вовків і два хлопчика виявлені в Африці у зграї мавп. Очевидно, діти були викрадені тваринами, але залишені в живих. В усіх цих випадках спостерігалася та сама картина: діти не вміли ні стояти, ні ходити, але швидко пересувалися на четвереньках чи спритно лазили по деревах; не володіли мовою і не могли вимовляти членороздільні звуки; відмовлялися від людської їжі, харчувалися сирим м'ясом, дикими рослинами, жуками ; воду хлебтали, зривали із себе одяг, кусалися, вили, спали на підлозі.

Досвід соціальної ізоляції людського індивіда доводить те, що особистість розвивається не просто шляхом автоматичного розгортання природних задатків. Вивчення сприйняття подібними індивідами себе як окремої істоти в навколишньому світі показало, що вони не мають власного "Я", тому що в них цілком відсутнє уявлення про себе як про відособлену, окрему істоту в ряді інших подібних їм істот. Тим більше такі індивіди не можуть сприймати свою відмінність і подібність з іншими індивідами. У даному випадку людська істота не може вважатися особистістю.

У кожної народженої дитини є мозок, голосовий апарат, але навчитися мислити і розмовляти вона може лише в суспільстві. Звичайно ж, безупинна єдність біологічних і соціальних якостей показують, що людина - істота біологічна і соціальна

Фактори формування особистості Слово "особистість" вживається тільки стосовно людини, і притому починаючи лише з деякого етапу її розвитку. Ми не говоримо "особистість немовляти". Фактично кожний з них - вже індивідуальність... Але ще не особистість! Людина стає особистістю, а не народжується нею. Ми всерйоз не говоримо про особистість навіть дворічної дитини, хоча вона багато чого придбала із соціального оточення.

Особистість не тільки існує, але і вперше народжується саме як "вузлик", що зав'язується в мережі взаємних відносин. Усередині тіла окремого індивіда реально існує не особистість, а її однобічна проекція на екран біології, здійснювана динамікою нервових процесів.

Процес розвитку здійснюється як вдосконалення людини - біологічної істоти. У першу чергу, біологічний розвиток, так і розвиток в цілому, обумовлює фактор спадковості. Біологічна спадщина кожної людини поставляє сирі матеріали, що потім формуються різними способами в людську особу, індивіда, особистість.

Критерії особистості, що сформувалася (за Л.І. Божович).По мнениюЛ. И. Божович, можно выделить два критерия сформировавшейся личности:

1 Человека можно считать личностью, если в его мотивах существует иерархия в одном определённом смысле, а именно если он способен преодолевать собственные побуждения ради чего-то другого. В таких случаях говорят, что субъект способен к опосредованному поведению. При этом предполагается, что мотивы, по которым преодолеваются непосредственные побуждения, социально значимы.

2 Способность к сознательному руководству собственным поведением. Это руководство осуществляется на основе осознанных мотивов-целей и принципов.

От первого критерия второй отличается тем, что предполагает именно сознательное соподчинение мотивов. Просто опосредованное поведение (первый критерий) может иметь в своей основе и стихийно сложившуюся иерархию мотивов, и даже «стихийную нравственность»: человек может не отдавать себе отчёта в том, что заставило его поступить именно таким образом, и тем не менее поступить нравственно. Таким образом, хотя во втором признаке также имеется в виду опосредованное поведение, подчёркивается сознательное опосредование. Оно предполагает наличие самосознания как особой инстанции личности.

Отже, Особистість – це індивід, який усвідомлює свою індивідуальність.

ЗАНЯТТЯ 3 Сем 1 «Самосвідомість особистості» (Сознание. Самосознание. Я-концепция).

1. Свідомість та самосвідомість

3. Я-концепция.