Бездрабко Історія ділов. та документознавства

Історія діловодства та документознавство періоду становлення: ідентичне і дотичне

Висвітлюється еволюція історії діловодства як особливого напряму історичних досліджень 1960–1980–х років. Розглядається значення проблемно–тематичних студій для становлення і розвитку документознавства. Досліджуються історичні зв’язки між історією діловодства й історією установ.

Ключові слова: історія діловодства, діловодство, документознавство,

історіографія.

Чи не найчастіше серед прихильників класичної версії документознавства зустрічаємо думку, що солідарізує усіх дослідників, зміст якої полягає в особливому значенні для розвитку науки історії діловодства.

Вбачаючи у цьому невід’ємний чинник еволюції дисципліни, і не нехтуючи особливістю ситуації – двоякістю формування галузі знань – у руслі ретроспективного вивчення досвіду у практичній сфері роботи з документами та в межах спеціальних історичних дисциплін, учені прагнуть відкрити визначальні концепти для документознавства. Хоч би якими доказовими видавалися аргументи на користь певності та вмотивованості одного чи іншого підходу, дозволимо поставити на обговорення, і то не через неспроможність науковців надати їм належної переконливості, а швидше від прагнення відкрити новий дослідницький простір для породження особливої пізнавальної ситуації з посиланням на сукупність чинників творення документознавства.

Безперечно, історичний аспект діловодства оприсутнюється ще у працях дослідників ХІХ ст. – М.В. Варадінова, В.О. Вельдбрехта, М.Л. Магницького та багатьох інших [11;12]. Пізніше, в умовах становлення «радянського діловодства», історія діловодства порушується в інтерпретаціях управлінців нової влади як тема, що відкриває позитивний і «негативний» досвід, відтак

3

джерелознавчим аналізом», а «документ сам по собі, в його історії, … його часом непростому складі ще не став предметом спеціальних вивчень», що призводить інколи «до прямих спотворень історичного процесу» [34,319].

Ставлячи знак запитання про пов’язаність із розробленням з історією діловодства інших осередків, розширюємо обсяг відповіді за рахунок визнання Московського державного історико–архівного інституту (далі – МДІАІ) потужним центром становлення документознавства, зрослого на авторитетних дослідженнях історії й теорії діловодства й архівної справи

[14]. Серйозний підхід до управлінської документації у межах джерелознавства продемонстрував однойменний підручник професора МДІАІ С.О. Нікітіна «Источниковедение истории СССР. ХІХ век»

(«Джерелознавство історії СРСР. ХІХ століття») (1940) [47]. Відповідний розділ навчального видання – «Документы государственных и частных архивов. Основные издания официальных документов» («Документи державних і приватних архівів. Основні видання офіційних документів»)

[47,6–36] ґрунтується на оглядовій подачі інформації про зміст документації основних центральних і місцевих державних установ Російської імперії,

доповнений короткими свідченнями їх історії. Відсутність «спроб джерелознавчої характеристики окремих груп чи видів джерел» [47,3] (тут – управлінських документів), на що нарікав С.О. Нікітін, безперечно,

утруднювала у подальшому студіювання теми дослідників–першопроходців,

зайнятих вивченням управлінської документації.

Проте найглибші і найсерйозніші дослідження історії діловодства у

1940–1960–х роках належать іншому представнику професорсько– викладацького складу МДІАІ – К.Г. Мітяєву, зміст творчої діяльності якого нерозривно пов’язаний із формуванням підґрунтя становлення документознавства. Треба сказати, що найактивніший період творчості К.Г. Мітяєва припадає на час відчутного пожвавлення історії діловодства, що вмотивовано загальними тенденціями розвитку історичної науки. На організаційному рівні це виявилось у виданні наукових збірників тематичних

4

студій [32;41;51], появі спеціальних розділів у підручниках із джерелознавства [56–58], монографічних досліджень. Ранні публікації К.Г. Мітяєва дуже добре віддзеркалюють зацікавлення історичним аспектом діловодства й архівознавства. Продовжуючи уважне, критичне їх вивчення через ретельно продуману аргументацію, викладену в «Теории и практике архивного дела» («Теорія і практика архівної справи», 1946) [45], «Истории и организации делопроизводства в СССР» («Історія й організація діловодства в СРСР», 1959) [46], К.Г. Мітяєв порушує питання безпосередніх і опосередкованих зв’язків між ними. Рефреном праць є те, що ні діловодство,

ні архівознавство самі по собі не зможуть адекватно розкрити спільний досвід документування, розповсюдження, зберігання і користування документами. Відтак основне призначення документознавства полягало у з’ясуванні конструктів, які розкривали б форму, зміст неперервного побутування документа від моменту його створення і до знищення чи зберігання в архіві. У зв’язку з цим, питання природи документознавства К.Г. Мітяєв розглядає у руслі ідеї метатеорії.

Отже, констатація факту про те, що відомому історику–архівісту К.Г. Мітяєву належить низка ґрунтовних публікацій стосовно еволюції діловодства в Російській імперії, докладні характеристики різних видів документів, їх формулярів, систем документації, знаходить підтвердження завдяки одним із перших авторських спецкурсів, зокрема з історії й організації діловодства [13]. Зміцнення позицій управлінської документації як об’єкта дослідження виявилося і в лекційних курсах К.Г. Мітяєва, зокрема з історії діловодства та державних установ [66,122]. Показовою у цьому відношенні є програма курсу «История и организация делопроизводства в

СССР» («Історія й організація діловодства в СРСР», 1954) [52], яка структурно складається зі вступу та трьох розділів – «Документальні матеріали, що виникають у діловодстві, їх загальна класифікація та вивчення», «Історія діловодства в дореволюційній Росії (до Великої Жовтневої соціалістичної революції)», «Історія організації діловодства в

5

радянську епоху». Композиційно програма мало чим відрізняється від попередніх варіантів, проте зміст виявився тематично збагаченим.

Цікавим є внутрішнє наповнення розділів, що демонструє розуміння К.Г. Мітяєвим основоположних змістових компонентів діловодства. Вартим того, щоб помітити, є сприйняття автором історії й організації діловодства

науковою дисципліною, що вивчає загальні та спеціальні системи документування в їх історичному розвитку [52,3]. Діловодство й управління

та діловодство й архіви – основні стрижні, на яких вибудовується не тільки доведення його особливої ролі та значення для суспільства у межах вступної частини, але й усієї програми. Торкаючись зв’язків діловодства зі спеціальними історичними дисциплінами, К.Г. Мітяєв акцентує увагу на його особливому значенні для теорії і практики архівної справи, підкреслюючи вірність традиційному розумінню залежностей між ними.

Чільне місце у програмі відведено під історію діловодства, яка, крім крупного поділу на дореволюційну і радянську, має внутрішню періодизацію, вибудовану згідно з історією держави та основними засадами теорії соціально–економічних формацій. У дореволюційній історії діловодства К.Г. Мітяєв виокремлює п’ять періодів, оформлених у відповідні тематичні блоки: діловодство доби від Київської Русі до утворення централізованої Російської держави (ІХ–ХV ст.), Російської централізованої держави (XV–XVII ст.); Російській імперії (XVIII ст.); часу розкладу феодалізму і формування буржуазних відносин (перша половина ХІХ ст.);

доби розвитку промислового капіталізму та імперіалізму (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) Російської імперії [52,5–9]. У кожному конкретному випадку репрезентовано соціально–економічні, політичні, культурні умови побутування тогочасного суспільства, нормативно–правову базу ведення діловодства, його організацію, особливості документування, види документів, їх облік, систематизацію та опис, системи документації, поточні та постійні архіви установ.

7

засновковий мотив формування документознавства. Безперечно, написана К.Г. Мітяєвим на основі авторської програми «Історія й організація діловодства в СРСР», продублювала її основні положення у розширеному варіанті.

Єдності архівознавства й діловодства, за визначенням колег, була присвячена більш рання робота К.Г. Мітяєва – «Делопроизводство и архивы»

(М., 1954) [44], яка репрезентувала порівняно з попередніми роботами вищий рівень роз’яснень історичного досвіду, практики діловодства. Зупинимося на цьому докладніше.

У згаданій науковій статті, опублікованій у «Трудах МГИАИ» автор запропонував цікаві міркування, присвячені чинникам організації діловодства, необхідності і шляхам його раціоналізації, зв’язкам між загальними управлінськими (канцелярськими) й архівними службами,

класифікаторам управлінської документації і функційним особливостям різних видів документів. Інакше кажучи, йдеться про ключові моменти документування, середовище створення й побутування документів (у

динамічному і статичному стані) як єдиний цілісний процес. К.Г. Мітяєв представляє діловодство як виняткової важливості справу, що впливає на обсяги документних потоків, якість роботи державного апарату, можливості реалізації управлінських функцій, економію робочого часу, ступінь організації документів на рівні справи, фонду, архіву. Аргументовані судження дослідника роблять очевидним висновок про зорієнтованість діловодних операцій на успішне провадження управління. Посилаючись на приклади залежності між порядком творення документів і економією робочого часу, регламентацією документообігу і здійсненням контролю за виконанням документів, загальною схемою організації діловодних процесів і комплектуванням архівів тощо, науковець не сумнівається щодо нагальності розроблення теоретичних, прикладних питань діловодства.

Успішну реалізацію останніх автор узалежнює від високоосвіченої особи, що має спеціальну підготовку, необхідну «працівнику поточного

8

діловодства» [44,156]. Документознавство, адміністративне право, історія державних установ, теорія і практика архівної справи, документаційна техніка, діловодство називаються К.Г. Мітяєвим дисциплінами здатними забезпечити необхідний фаховий рівень тих, хто порядкуватиме діловодними, архівними процесами на рівні установи [44,156].

Розпочате з опису змісту, практичних зв’язків діловодства дослідження продовжувалося пошуком шляхів раціоналізації функціонування документів,

зокрема – службових. Дублюючи рішення Першої міжгалузевої наради з оргтехніки Всесоюзного наукового інженерно–технічного товариства машинобудівників (1941), учений визначає першочерговими такі завдання для галузі: створення організаційно–методичного центру для керування діловодством; розроблення загальнообов’язкового для кожної установи нормативно–правового документа про діловодство; затвердження положення про «канцелярських працівників», що визначає їх права, обов’язки,

кваліфікаційну характеристику відповідальних за стан діловодства;

механізація діловодних операцій; уніфікація і трафаретизація документів;

розвиток завершеного спеціального освітнього багатоступеневого циклу

(середня професійно–технічна, вища освіта); створення всесоюзного науково–дослідного інституту для «розроблення питань службової документації в … установах, організаціях і підприємствах» [44,156].

Актуалізуючи нереалізовані проекти, К.Г. Мітяєв справедливо визначає нагальні завдання галузі. Мине небагато часу, і 1960–і роки доведуть прийняття більшості з них як найнеобхідніших для розвитку діловодства й архівістики, котрі будуть реалізовані у вигляді Всесоюзного науково– дослідного інституту документознавства та архівної справи (1966), Єдиної державної системи діловодства (1965–1973), галузевих стандартів із уніфікації систем документації (1960–і рр. – початок 1970–х рр.) тощо.

Розроблення дослідником актуальних питань організації роботи з документами проливає світло на причини, з яких інтерес до архівної проблематики набув форми критичного дослідження кордонів між

9

діловодством і архівістикою. К.Г. Мітяєву вдається продемонструвати зв’язки між оформленням документів, формуванням справ, диференціацією управлінської документації на рівні установи, проведенням відомчої експертизи цінності, обліку документів і процесами надходження,

комплектування, організації документів на рівні справи, фонду, архівів,

користування ними в архівних установах. Аналізуючи рівень розвиненості діловодства й архівістики, науковець визнає відставання сфери роботи з оперативними документами порівняно зі сферою роботи з архівними. Для усунення неузгодженостей пропонувалося з’ясувати природу і загальну характеристику документів, їх класифікацію; розробити переліки типових документів для установи; скласти порядок оформлювання й обігу внутрішньої і зовнішньої документації [44,163].

Апелюючи до тлумачення діловодства як сукупності операцій із прийому, реєстрації, руху і виконанню службових документів, дослідник заперечує усталене однобічне вивчення зовнішньої документації,

ігнорування внутрішньої. Актуалізація досліджень різних за напрямом руху документів дозволила порушити видатному вченому питання про створення

«у поточному діловодстві кваліфікованого науково–довідкового кодифікованого апарату до внутрішньої документації у повному її обсязі»

[44,180], інакше кажучи, йдеться про створення єдиного класифікатора управлінської документації, випереджуючи власними роздумами на багато років появу його самого.

Безперечно, заслугою К.Г. Мітяєва є постановка невідкладних питань історії, теорії діловодства й архівної справи в ув’язці з документознавством.

Головні висновки, зроблені автором у статті, полягали в тому, що, по–перше,

діловодство й архів установи мають розглядатися нерозривно, як це склалося історично; по–друге, необхідно розробити єдині для них систему класифікації, уніфікацію та стандартизацію службових документів,

номенклатуру справ, правила збереження документації, методику експертизи її цінності. Зроблений науковцем засновок утілився у ґрунтовнішому

10

дослідженні теми, остаточному переконанні у важливості теоретичного і практичного розроблення порушеної проблематики, що й склало основні дослідні ділянки управлінського документознавства і назагал –

документознавства. Та найважливіше для розуміння детермінованості наукових поглядів К.Г. Мітяєва криється в тому, що історія діловодства розумілась спеціальною історичною дисципліною, діловодство – практичною сферою роботи з документами, а теорія діловодства – документознавством.

Важливе значення для розвитку історії діловодства належить історії державних установ, яку у зазначений відтинок часу розуміли двояко.

Передусім її трактували як один із напрямів загальної історії країни, а також як допоміжну історичну дисципліну, що займається вивченням організації документів, фіксуючих діяльність установ, а отже й архівною евристикою і,

власне, їх джерелознавчим аналізом [70,33]. Згідно з активно апробованою точкою зору головними завданнями історії державних установ мало бути

«виявлення усієї сукупності необхідних діловодних документів, оскільки в архівах вони зберігаються у тій же системі, як колись були створені»;

з’ясування обставин виникнення документів – «коли, у якій установі і з якою метою виник кожен із них, які матеріали лягли в основу, куди був спрямований і яке значення йому надавалося»; створення «зручного для користування фонду основних довідкових даних про всі такі установи, що згадуються в документах і вимагають пояснень» [70,34].

Відзначаючи обмаль тематичних студій у радянській історіографії

[71,32], більшість учених серед серйозних досліджень з історії державних установ зважено й аргументовано називають праці М.П. Єрошкіна, які були написані в умовах активного конституювання навчальної спеціальності

«Історико–архівознавство» (1950–1960), де зустрічаємо короткий виклад історії державних установ та їх діловодства [26–29]. Зберігаючи актуальність,

історія державних установ згодом стала головною темою досліджень ще одного російського відомого історика–джерелознавця – Л.Є. Шепельова [66– 71]. Йому належать одні з перших суттєві коментарі щодо змісту, основних