бездрабко історія документознавства

навчальної дисципліни. Показано переломлення процесів його становлення в суб’єктивній рецепції вітчизняних і зарубіжних вчених, віддзеркалено об’єктивні процеси розвитку науки.

документознавству, є всебічне, раціонально вмотивоване дослідження історії науки. Вивчення в історичній ретроспекції фактів, подій, явищ, що є значущими для її розвитку, завжди залишалося прерогативою історії. Короткі історико–документознавчі дослідження як органічна частина історії наук документально–комунікаційного напряму з’являються в другій половині ХХ ст., коли документознавство як наука та навчальна дисципліна переживає утвердження, що виявляється на рівні суттєвих когнітивних і соціальних зрушень.

Початок дослідження теми пов’язуємо з працями, які з’явилися в 1940– х – на початку 1960–х рр., до остаточного оформлення документознавства в самостійну наукову дисципліну. Тематика студій стосується здебільшого історії діловодства, архівної справи, спеціальних історичних дисциплін у загальному та конкретному, що виявляє формування засад традиційного документознавства. Першими, хто звернув увагу на «діловодну документацію», її зовнішні і внутрішні характеристики, особливості як історичного джерела,

Московського державного історико–архівного інституту (далі – МДІАІ). Їм належить посилена увага до систем документації, що склалися в діловодстві різних історичних періодів, доведення високої міри їхньої достовірності та

2

можливостей залучення до джерельної бази студіювань, використання інформаційного потенціалу.

У радянській Україні одним із перших звернув увагу на документознавство А.О. Введенський [7–9]. Йому належить запровадження в українську наукову термінологію поняття «документознавство» (1958), утворене скалькованим підходом до російськомовного варіанту, та спроба дослідити історію дисципліни. А.О. Введенському властива підтримка розповсюдженої серед дипломатистів точки зору щодо документознавства як критичного діловодства [16]. Початкове сприйняття документознавства як прикладної галузі знань певним чином збереглося і донині. Це і проявляється в ототожненні документознавства з діловодством. Утім згодом таке спрощене ставлення до науки відійшло в минуле й нині сприймається більшістю як архаїчне термінологічне роз’яснення, хоча продовжує зустрічатись у науковій і навчальній літературі донині.

Зауважимо, що після А.О. Введенського історія документознавства тривалий час, аж до 1990–х рр., не потрапляла в поле зору вітчизняних дослідників як предмет спеціального студіювання. Увага акцентувалася переважно на науково–методичних розробках із діловодства [21]. Виняток хіба–що становлять праці Я.Р. Дашкевича [10–11]. Постановка вченим питання про документознавство як історичну дисципліну чи «книжне діловодство» виявилася новаторською та започаткувала ставлення до документознавства як спеціальної історичної галузі знань.

До історії діловодства в 1960–1970–х рр. звернулись історики–архівісти й історики мови, зокрема П.І. Захарчишин, У.Я. Єдлінська, В.В. Панашенко, М.Л. Худаш та ін. [13–15;36;43]. Головним змістом їхніх студій було вивчення здебільшого середньовічних документів, народжених в канцеляріях різних установ. При цьому дослідники вдаються до студіювання не тільки мовних норм і режимів існування тексту, але й висувають на провідне місце в ієрархії наукових інтересів сферу їх створення та побутування, що дає можливість узурпувати за допомогою всебічної уваги до історії діловодства максимум дослідних граней.

3

Перші спроби саморефлексії документознавства в Радянському Союзі датуються 1970–1980–ми рр. Ідеться про спеціальні студії, присвячені історії й

документоведения в условиях научно–технической революции (1960–1980 гг.)»

(1987) [41;42], рефреном якого стало висвітлення перебігу подій, пов’язаних із впровадженням документознавчих ідей, новітніх технологій у документаційне забезпечення управління, діловодство й архівну справу.

Лише наприкінці 1980–х – на початку 1990–х рр. вітчизняна проблемно– тематична історіографія збагатилася працею, яка претендувала на узагальнення довідкового характеру – «Документоведение» (автор – Н.С. Костинська), що була опублікована в колективній монографії Інституту історії АН УРСР «Вспомогательные исторические дисциплины: историография и теория», а згодом її модернізований варіант з’явився у відомому для широкого загалу навчальному посібнику за редакцією В.О. Замлинського та М.Ф. Дмитрієнко – «Специальные исторические дисциплины» (1992) [17]. За змістом статті відповідають поширеним у 1980–х – на початку 1990–х рр. міркуванням про документознавство як «критичне діловодство», галузь наукових знань міждисциплінарного змісту. Завдяки презентації історії й теорії науки у «діловодно–архівному контексті» перші розвідки Н.С. Костинської можна зарахувати до історіографії класичного документознавства.

Праці, які з’явилися на початку 1990–х рр., засвідчили вразливість документознавства до «атак» його нової версії. Першою працею, виконаною в загальнодокументознавчому руслі, стала публікація Г.М. Швецової–Водки «Определение документа в документационно–информационной науке» (1991), що виразно тяжіє до документологічних узагальнень, а історичний компонент якої вказує на прихильне ставлення до «документаційної» версії походження науки [47]. Роком пізніше світ побачила фундаментальна монографія

4

Л.А. Дубровіної «Кодикологія та кодикографія української рукописної книги»

(1992) [12]. Віддаючи дослідну перевагу історії й теорії кодикології, кодикографії, зосереджених на вивченні української рукописної книги, автор визнала за потрібне вдатися до усунення наявних термінологічних розбіжностей у тлумаченнях документа різними науками з метою складання його загального значення, ілюстрованого дослідженнями (археографічними, бібліографознавчими, джерелознавчими, документознавчими, палеографічними, текстологічними та ін.) рукописної книги.

Важливі думки знаходимо й у монографії С.Г. Кулешова «Документальні джерела наукової інформації: поняття, типологія, історія типологічної схеми» (1995) [26]. Перебіг міркувань про міжгалузеві вивчення документа з позиції можливостей створення загальної історії та теорії документа, продемонстрований С.Г. Кулешовим, віддзеркалює результат зміцніння ідей загального документознавства у вітчизняному науковому просторі. Відтак поступово у 1990–х рр. документологічні ідеї «матеріалізувались» у «великий текст», що складався з праць Л.А. Дубровіної, С.Г. Кулешова, Г.М. Швецової– Водки, які в площині різних конкретних сфер роботи з документами та поза ними викликали інтерес до історії теорії документа та наук, що його вивчають.

Пізніше, наприкінці 1990 – на початку 2000–х рр., деякі аспекти змісту, співвідношення, ролі і значення загального, спеціального документознавства в системі наук документально–комунікаційного напряму окреслюються в наукових студіях М.С. Слободяника, а також Н.М. Кушнаренко, Г.М. Швецової–Водки [29–32;40;45–50]. Ідеться про ті з них, в яких розглядаються питання ґенези науки. Відчутною є належність ідей цих авторів документологічному дискурсу. Це продукувало зосередження на «книгознавчо– бібліографознавчо–бібліотекознавчій природі» науки, що виявилось у тематичних наукових розвідках, головна ідея яких розгортається довкола твердження про П. Отле як фундатора документознавства, перспективності загальної історії, теорії документа, базованих на документаційній науці [29,c.11–15]. Звідси походять відомі й не менш важливі наукові погляди щодо тлумачення поняття «класичне (традиційне) документознавство», яке

5

ототожнюється з документацією чи документаційною наукою. У той же час С.Г. Кулешов і прихильники його ідей терміном–словосполученням розуміють «діловодно–архівне» або мітяєвське класичне (управлінське) документознавство [18,c.128].

Вагоме місце у модерному документознавстві належить Н.М. Кушнаренко. Домінуючим концептом її творчості у сфері документознавства є документологія та сучасний розвиток документознавчої науки [29–32]. Н.М. Кушнаренко дійшла висновку, що у 1990–х рр. парадигматична схема науки про документ змінюється, знайшовши аргументоване представлення у вигляді «універсальних» документологічних тверджень, виснуваних на ґрунті книгознавчо–бібліотекознавчих дисциплін і певним чином інформатики. Наголошуючи на життєздатності загального документознавства, її представники вдаються до історичних екскурсів із метою поєднати результати розвитку спеціального документознавства задля їх узагальнень.

На особливу увагу заслуговують змістовні дослідження історії, теорії документа та науки про документ Г.М. Швецової–Водки [45–50]. Значну кількість праць науковець присвятила утвердженню загальнодокументознавчої концепції, побіжно вдаючись до малоформатних історичних екскурсів щодо історії науки. Торкаючись історії документаційної науки, документалістики, Г.М. Швецова–Водка робить особливий акцент на сучасному розвиткові документознавства в Україні, пропонуючи переглянути його перспективи та наголошуючи на актуальності документології, новітнього зразка інформаційної науки – ноокомунікології. Ці погляди створюють основу для інформаційних міждисциплінарних досліджень під назвою «документологічні студії».

Проблемна спрямованість популярних у 1990–2000–х рр. об’єктів студіювання – документознавства та документології, привернула увагу історика–архівіста, археографа Г.В. Боряка. Ідеться про працю «Національна архівна спадщина України та Державний реєстр «Археографічна Україніка»: архівні документальні ресурси та науково–інформаційні системи» (1995) [6]. На відміну від інших, учений заперечує можливість зробити науку

6

комплексною. У цьому контексті дослідник чітко вказує на риси документознавства, притаманні традиційному тлумаченню його змісту, пов’язаному з документаційним забезпеченням управління та діловодством установ [6,c.88–89]. Усупереч популярним документологічним ідеям автор висунув припущення про неможливість побудови загальної теорії документа, залишившись при цьому на позиціях архівознавчого трактування документознавства. У руслі наших інтересів цінність праці полягає в її ґрунтуванні на суміші історичних наукових знань про документ, що розкриває об’єктивно зумовлене місце документознавства у міждисциплінарному просторі.

На зламі ХХ–ХХІ ст. осмислити результати попереднього розвитку документознавства та представити його у вигляді цілісного процесу спробував С.Г. Кулешов. Першою монографічною розробкою теми стала праця науковця «Документознавство: Історія. Теоретичні основи» (2000) [19]. Посилаючись на класичні загальнонаукові методологічні підходи науки, С.Г. Кулешов виокремлює декілька періодів розвитку документознавства, вдаючись до глибоких історичних екскурсів. Це дозволило йому належно поцінувати період накопичення первинних знань про документ, викристалізування основних напрямів роботи з документами та формування головного дослідного вектору – з’ясування еволюції традицій вивчення інформаційної й матеріальної складових документа.

Наприкінці 2000–х рр. С.Г. Кулешов відійшов від стереотипного виведення історичних передумов документознавства з глибини століть і зосередився на ХІХ ст., яке виявилося багатим на праці з теорії діловодства, архівознавства та історичного джерелознавства, вказуючи при цьому на основні чинники розвитку дисципліни в межах історичної науки та сфер практичної роботи з документами. У статті «З історії документознавства в Україні»

С.Г. Кулешов та О.М. Загорецька запропонували вважати якісно відмінними етапами розвитку документознавства такі: ХІХ ст. – складання теорії діловодства та історичного джерелознавства як підмурка науки; 1920–1930– і рр. – вирішення проблем організації діловодства в умовах удосконалення

7

управління народним господарством на засадах упровадження методів наукової організації праці як передумови народження традиційного документознавства; 1950–1980–і рр. – формування дослідних напрямів документознавства в УРСР; від 1991 р. і до нашого часу – остаточне конституювання управлінського документознавства, становлення «нової версії» науки [21]. Виокремлені періоди історії документознавства знайшли виразне доповнення найвагомішими історичними фактами, явищами і процесами, що доводять їх якісну відмінність. Осмислення складного процесу розвитку документознавства в Україні дозволило С.Г. Кулешову та О.М. Загорецькій висловити ряд якісно нових зауваг щодо майбутнього науки. Студії вченого виявили і вперше так об’ємно й детально розкрили історію документознавства від початків емпіричних знань про документ до нинішніх контраверсійних теоретизувань, екстрапольованих на документологію.

Вважаємо важливим моментом фіксації інституціоналізації документознавства та визнання дисциплінарного статусу в історіографії науки. Упродовж 1980–2000–х рр. з’явилася низка наукових публікацій довідкового характеру, які віддзеркалили процес становлення документознавства як соціального інституту. Розвідки належать різним авторам, які водночас є представниками різних наукових шкіл. Окрім згаданих вище статей Н.С. Костинської, назвемо ще статті С.Г. Кулешова й М.С. Слободяника, опубліковані в енциклопедичних і довідникових виданнях указаного проміжку часу [18;40]. С.Г. Кулешов характеризує документознавство в руслі традиційних, близьких до позиції Н.С. Костинської, підходів у визначенні змісту та форми існування. Утім інший рівень розвитку науки спричинив усвідомлену критику попередніх здобутків, а підживлені ними дискусії довкола новітніх документознавчих ідей стимулювали виснування цілісної історії та теорії [18]. Представлення С.Г. Кулешовим історії теорії документознавства демонструє міждисциплінарні методи прочитання змісту науки. Прагнення продукувати історію, теорію документознавства залежно від розвитку діловодства й архівної справи, історичних наук так само присутнє в обох працях С.Г. Кулешова [18–26].

8

Окремо слід згадати єдину в межах пострадянського простору енциклопедичну статтю про документологію, яка належить М.С. Слободянику [40]. Її виконання дозволяє автору здебільшого на гіпотетичному рівні констатувати намагання дослідників побудувати загальну теорію й історію документа, визначити співвідносність між документознавством і документологією. Погляди на документологію, виходячи з передумов її складання, можуть бути спростовані представниками усталених дисциплін, що вивчають різні характеристики документа. Для умовно бездоганних загальнодокументознавчих концепцій потрібні єдина сутність і логіка розвитку наук, а також практичні схеми формування системи знань.

Варто відзначити також і новітні «проміжні студії» в процесі написання цілісної історії документознавства, що стосуються історії діловодства. До історії діловодства з метою виявлення історичних передумов формування документознавства звернулись В.В. Бездрабко, С.Г. Кулешов, Н.О. Леміш, Ю.І. Палеха, І.Л. Синяк [1–5;33;35;38–39]. Особливою увагою науковці виокремили історичні традиції діловодства й архівної справи в українських землях переважно ХІХ ст., реорганізаційні експерименти, спрямовані на документаційне забезпечення управління, національних урядів 1917–1919 рр. і радянської влади 1920–1930–х рр. Не можна заперечувати значення наукових студій І.Л. Синяка, Ю.І. Головко, В.І. Стафійчук, присвячених традиціям унормування діловодства в окремих державних, адміністративно– територіальних установах різних історичних періодів, сенс яких полягає в активізації уваги до нагальних проблем історії документознавства [5].

Історіографічні аспекти проблеми знайшли відображення в працях з історії державних установ. Ідеться про праці В.С. Шандри [44], у яких ґрунтовно проаналізовано механізм організації документування та роботи з документами в генерал–губернаторствах України, й О.А. Купчинського, що присвячені всебічному вивченню актів і документів Галицько–Волинського князівства ХІІІ – першої половини ХIV ст. [27;28]. Незважаючи на чітке визначення змісту розвідок у їх назвах, укажемо на оприсутнення в студіях сюжетів, які мають першочергове значення для розкриття історії накопичення

9

знань, пов’язаних із документуванням і функціонуванням документації, що розкриває механізми формування практики й теорії діловодства цього періоду. Діловодство й архівна справа, на думку дослідників, об’єктивно віддзеркалюють історично зумовлене формування галузей наукових знань про документ – документознавства й архівознавства, розуміння яких вимагає дослідження історії, теорії документа, методики роботи з ним у статичному та динамічному стані.

Принагідно назвемо також відому колективну працю істориків, архівістів, документознавців «Нариси історії архівної справи в Україні» (2002) [34], в якій пунктирно означено основні риси розвитку діловодства в українських землях, що входили до складу різних держав і державних конгломератів, починаючи від часів Київської Русі і до нинішнього часу. Це була вдала спроба порівняльної характеристики еволюції діловодства різних темпорально–хорологічних обмежень, а проваджений компаративний аналіз відкрив об’єктивні обставини збереження власних діловодних та архівних традицій, їх нівелювання й трансформації під впливом зарубіжних запозичень.

Невід’ємною складовою історіографії документознавства є праці істориків, присвячені багатогранному спеціальному вивченню характеристик документа та рефлексійним замальовкам про СІД. Ідеться про загальні теоретико–методологічні й історіографічні розробки про структуру історичної науки, студії з археографії, архівознавства, дипломатики, історії державних установ, історичного джерелознавства, кодикології, літописознавства, палеографії, сфрагістики, філігранології та ін. дисциплін, що належать провідним фахівцям вітчизняної науки другої половини ХХ ст. – початку ХХІ ст. Значущість та цінність вивчення цього масиву наукових публікацій пояснюється можливостями розкриття природи, механізмів накопичення теоретичних і науково–практичних знань про документ, чинників їх трансформування у вищу форму організованого системного існування – науку, відстеження процесу становлення документознавства, зв’язки з іншими галузями знань. Завдяки цим працям відбулась успішна постановка й деяке

10

розв’язання питань про міждисциплінарне наповнення історіографії документознавства, межі середовища його становлення та розвитку [5].

Останнім часом виявлено потужне вивчення різних видів документів (картографічних, патентних, музичних, кінофотофонодокументів тощо). Це особливо слід відзначити у контексті історіографії документознавства 1990– 2000–х рр. Активізація спеціальних документознавчих розробок є симптоматичним знаком реакції науки на посилення загальнодокументознавчих студій. Відзначимо очевидну корисність специфічного контексту для універсальної історіографії історії будь–якої науки. Зосередження уваги на здобутках спеціального документознавства робить можливим незаангажований погляд на теорію та історію документознавства.

Отже, підсумовуючи, вважаємо за необхідне зробити декілька узагальнень. Студіювання порушеної нами проблеми носить фрагментарний характер. Зародження і розвиток документознавчих ідей, формування документознавства як навчальної дисципліни та науки, міждисциплінарні зв’язки й інші складні історико–дисциплінарні питання залишаються нерозглянутими, а отже, й «неосмисленими» сучасною історіографією. Кількість загальних і конкретно–тематичних праць, безпосередньо присвячених розвиткові історико–документознавчих досліджень, у вітчизняній і зарубіжній історіографії є незначною. Вивчення історіографії історії документознавства демонструє парадоксальну картину невідповідності нагромадженого емпіричного матеріалу ступеню його теоретико–методологічного освоєння. Усунення нерівності можливе лише на ґрунті теоретичних узагальнень емпіричної інформації. Характеризуючи тематику сучасних досліджень з історії документознавства вкажемо на те, що в українській історіографії переважають праці, які стосується ґенези, початкового етапу формування документознавства, модерних трансформацій науки під впливом книгознавства, бібліотекознавства й інформаційних наук. Праці з історії діловодства й архівної справи увиразнили образ документознавства на початковому етапі його розвитку. Незначній кількості студій притаманно розроблення історії окремих комплексних