Мовознавство Давнього Риму не залишило оригінальних праць.

Марка-Теренцій Варрон (116—27 рр. до н.е.), праця «Про латинську мову» , де описано граматичну систему латинської мови за давньогрецькими зразками.

Квінтп-Реммій Палемон (І ст. до н.е.), підручник латинської мови, де вперше подано впорядковану латинську граматичну термінологію, яка стала основою термінології сучасного мовознавства. Елій Донат (прибл. 350 р. н.е.), граматика латинської мови.

Прісціан (прибл. 526—527 рр. н. є.), найповніша граматика латинської мови.

Давнє арабське мовознавство

Арабське мовознавство досягло великих успіхів в епоху халіфату (VII—XII ст.).

В арабському мовознавстві розрізняють п'ять шкіл: басрійську з центром у м. Басра (Месопотамія), куфійську з центром у м. Куф (Месопотамія), багдадську з центром у м. Багдад, андалузьку (в Іспанії) і

єгипетсько-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська школи.

Виділяють трактат «Аль-Кітаб» (у перекладі — «книга») басрійського граматиста Сібавейхі (прибл. 753 — 796 рр.). Це повна граматика класичної арабської мови.

Однак найбільших успіхів досягли араби в лексикографії. Вони уклали чимало багатотомних словників, серед яких: двадцятитомний словник Сагані (1181—1252) і стотомний (за іншими джерелами, шістдесятитомний) словник

аль Фірузабаді (1329—1414) «Камус», що в перекладі означає «океан». Він був настільки популярним, що словом камус стали називати словник узагалі.

Арабська лінгвістична традиція вплинула на середньовічного тюрколога Махмуда аль Кашгарі (XI ст.), автора праці «Диван тюркських мов» (написана в 1073—1074 рр., опублікована у Стамбулі в 1912—1915 рр.), що є своєрідною енциклопедією тюркських мов (тут слово диван означає «зібрання»). У цій праці вперше застосовано порівняльний метод як науковий принцип дослідження.

У XV—XVI ст. , тобто в епоху Відродження, виникає зацікавлення культурними й науковими пошуками Давньої

Греції, а також живими національними мовами. Канонічні тексти Біблії почали перекладати з давньоєврейської (Старий Заповіт) і давньогрецької (Новий Заповіт) на живі літературні мови.

З'являються граматики європейських мов — іспанської та

італійської (XV ст.), французької, англійської, німецької (XVI ст.).

Розвиток мореплавства й торгівлі сприяв контактам з різномовними країнами, що стимулювало укладання багатомовних словників. З'явилась ідея про множинність мов і про можливість їх зіставного вивчення(дотепер мовознавці досліджували тільки свою мову). Іншими словами, закладалися основи зіставного вивчення мов, виявлення в них спільного й відмінного, що своєю чергою

привело до появи ідеї універсальної граматики.

У XVII ст. почалися пошуки універсальних властивостей мови. Виникає ідея створення «всесвітньої мови», що вимагало виявлення властивостей реальних мов.

У царині філософії мови простежувалися три концепції: емпірична - Френсіса Бекона (1561 —1626), раціоналістська - Рене Декарта (1596—1650),

науково-філософська - Готфріда-Вільгельма Лейбніца (1646—1716).

Бекон за основу своєї концепції філософської граматики взяв принципи індуктивного (емпіричного) методу пізнання; висунув ідею створення порівняльної граматики всіх мов, у якій були б відображені достоїнства й недоліки кожної з них.

Декарт запропонував ідею створення так званої філософської мови, яка мала ввібрати таку сукупність понять, що б дала змогу їй у результаті формальних операцій за певним алгоритмом виводити нові знання. Усі поняття можна звести до порівняно невеликої кількості елементарних одиниць, тобто далі неподільних ідей, які піддаються обчисленню. Така мова повинна мати спрощену граматику, щоб пересічна людина могла швидко оволодіти нею.

Лейбніц мав на меті відшукати такий науковий метод, який дав би змогу збагнути сутність мислення і слугував би засобом наукового відкриття. Він виступив з ідеєю створення універсальної символічної мови, близької до логіко-філософських та математичних побудов. Ідеї Лейбніца дали поштовх для розвитку символічної логіки і виявились корисними в математичній логіці та кібернетиці.

конкретних мов.

Українське

мовознавст во XI — XVIII ст.

У давньоруський період з'явилися перші азбуковники — невеличкі словнички.

Приблизно 1581 роком датується перший церковнослов'янсько-український рукописний словник невідомого автора «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто», у якому пояснено тодішньою українською мовою 896 церковнослов'янських слів.

У 1596 р. в м. Вільно опубліковано «Граматіку словенску,

совершеннаго искуства осми частій слова и иныхъ нуждныхъ, новосътавлена Л.З.» Лаврентія Зизанія (Тустановського) (60-ті роки XVI ст. — 1634) — першу слов'янську граматику східних слов'ян.

У цьому ж році у Вільні було видано і перший друкований словник Л. Зизанія «Лексись, Сирьчь Рєчєнїа,

Вькраттщь собран(ь)ньі и из слове(н)скаго языка напростьі(й) рускі(й) діалє(к)ть истол(т>)кованьі», який містить 1061 церковнослов'янське слово, перекладене українською мовою (абіє — зараз, алчу —

исти хочу, мєсть — помста, юноша — паробокъ тощо). За своїм типом — це диференційний словник: у ньому наведено тільки такі слова, які в церковнослов'янській і українській мовах не збігаються.

У цьому ж році у Вільні було видано і перший друкований словник Л. Зизанія «Лексись, Сирьчь Рєчєнїа,

Вькраттщь собран(ь)ньі и из слове(н)скаго языка напростьі(й) рускі(й) діалє(к)ть истол(т>)кованьі»,

який містить 1061 церковнослов'янське слово, перекладене українською мовою.