Конспект лекцій історія української культури

тваринництва (велика і мала рогата худоба, домашня птиця). Відомості про екзотичну флору і фауну (пальми, смоківниці, левів, верблюдів, слонів, носорогів, мавп, скорпіонів) давньоруські книжники черпали з візантійських джерел.

У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі — волхви, знахарі, віщуни. Але в ХI–XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар (як правило, з ченців). Лікували молитвою (до святого Пантелеймона, заступника медицини і лікарів), зіллям (лікарськими рослинами), застосовували різного роду процедури (кровопускання, компреси, пов’язки тощо). Серед найвідоміших лікарів були лаврські ченці Даміан та Агапій. При Печерській лаврі був шпитальний монастир, процвітала аптечна справа. Внучка Володимира Мономаха Ганна склала лікарський порадник «Мазі» у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран.

Поява літератури в Київській Русі була важливим явищем культурного життя. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов’янської міфології, а також унаслідок засвоєння після запровадження християнства візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшли два види пам’яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні.

Перекладна література Київської Русі представлена творами різних жанрів і різного спрямування, серед яких:

-біблійна література (похвальні пісні, гімни Богові, Богородиці, святим, зокрема канони, кόндаки, ікоси, акафісти; переклади Старого й Нового Заповітів, зокрема Псалтир, Четвероєвангеліє, Апостол; оспівування і возвеличення християнських святих – житія; збірки оповідань про подвиги пустельників, ченців – патерики; неканонізовані перекази на біблійні теми, близькі до житійної літератури – апокрифи, наприклад, Ходіння Богородиці по мукам, Похвала пророку Іллі);

-природничо-наукова література (перекладні енциклопедичні книги, зокрема анонімний «Фізіолог», «Шестиднев» Іоанна Екзарха, «Християнська топографія» Козьми Індикоплова);

-історична література (переклади візантійських хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола, у яких цікаві оповідання від часів створення світу і факти поєднуються з біблійними переказами);

-повісті (прозові оповіді, найпопулярніші серед яких «Александрія» про життя і подвиги Олександра Македонського).

На основі перекладної літератури, а також під впливом усної народної творчості формується оригінальна література Київської Русі.

1.Житія – це життєписи святих мучеників і князів, які стали жертвами князівських усобиць, наприклад, «Житія Бориса і Гліба», «Житіє Антонія Печерського», «Житіє княгині Ольги» та ін. На відміну від візантійських, вони набували світського характеру, зображували державних діячів.

2.Проповіді, зокрема «Слово про закон і благодать», виголошене приблизно 1050 р. в Софії митрополитом Іларіоном. Це своєрідний маніфест самоусвідомлення руського народу, утвердження самостійності Київської держави і церкви.

3.«Повчання Мономаха» - зразок популярного в середньовічній літературі жанру повчань і одночасно життєпис; оригінальний твір, у якому Володимир Мономах (роки правління 1113—1125) висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим.

4.Героїчна поема «Слово о полку Ігоревім» (1185 – 1187) – найвизначніша пам’ятка Київської Русі, неперевершений шедевр світової літератури. Поразка русичів у боротьбі з половцями 1185 р. послужила авторові приводом для пекучих роздумів про долю рідної землі і народу, про необхідність всенародного єднання для відсічі ворогам. Твір перекладений багатьма мовами світу. 1985 за ухвалою ЮНЕСКО відзначалося 800-річчя «Слова».

5.Збірка оповідань про історію та ченців Києво-Печерського монастиря поч. ХІІІ ст. – «Києво-Печерський патерик». В його основі лежать легенди і перекази про особливу

святість монастиря, місця, де він заснований, підкреслюється значення монастиря як осередку культури. Серед тих, кого прославляв патерик – монах Агапіт, перший відомий руський лікар, з іменем якого пов’язують заснування лікарні при монастирі.

6. Паломницька література. Паломництво – це ходіння до святої землі, до Палестини, до Гробу Господнього. Найвідомішою пам’яткою паломницької літератури початку ХІІ ст. є

«Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена», написане ігуменом одного з чернігівських монастирів Данилом, який відвідав святі місця і описав усе побачене – топографію середньовічної Палестини, біблійні легенди.

7. Історична література. Літописання – оригінальний вид літератури, якого не знала жодна країна Західної Європи. Літописи — це історичні твори, у яких розповідь велася за роками («літами») і які містили не тільки стислі записи, а й цілі новели, перекази та легенди про окремі історичні події. На відміну від західноєвропейських хронік, що писалися латиною, літописи велися рідною мовою, близькою до народної, були надбанням як княжої еліти, так і широкого загалу освіченого населення. Вони читалися, переписувалися упродовж багатьох століть, тому й дійшли до нашого часу. Традиція літописання склалася в Києві у Х ст.

Основою давньоруського літописання є «Повість минулих літ» – літописне зведення початку ХІІ ст., укладене ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Це історикохудожній твір, що висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності та ін. Записи подаються порічно, при цьому використовуються перекази, оповідання, повісті, легенди.

Важливе культурно-історичне значення має «Київський літопис», укладений ігуменом Матвієм у Видубицькому монастирі на поч. ХІІ ст., який продовжує «Повість минулих літ» і охоплює події 1118—1200 рр. Головна тема літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.

Унікальною пам’яткою історичної літератури є «Галицько-Волинський літопис» (XIII ст.), присвячений історії Галичини і Волині, охоплює події 1201—1292 років. У ньому подано опис діяльності князя Данила Галицького, вміщені розповіді про Куремсину рать, війну з польським королем Болеславом, прихід на Русь орд Ногая і Телебуга, повість про Володимира Васильковича.

Не викликає сумнівів, що в Київській Русі була поширена й усна словесність, зокрема календарно-обрядова поезія, епічні оповідання, казки, легенди, перекази, билини, які дійшли до нас у фольклорних творах. Але через відсутність писемних пам’яток (крім голосінь, плачів, билин), у яких би вони були зафіксовані, не можна достовірно говорити про те, які сюжети й образи є здобутком Київської Русі, а які більш давнього чи пізнішого походження. Серед найзначніших здобутків усної словесності Х—XI ст. — билинний епос. У билинах втілені патріотичні ідеї, боротьба народу за незалежність, уявлення про героївбогатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Микула Селянинович, відомості про яких збереглися в літописах та навіть у графіті на стінах Софіївського собору. Історія зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у «Слові о полку Ігоревім» та «Повісті минулих літ».

2.2.Містобудування й архітектура.

Звертаючи увагу на архітектуру, слід підкреслити, що стародавня Русь була дерев’яною, а русичі були народом-теслею. Дерев’яними були і перші церкви в Києві. Із встановленням ранньофеодальної держави формується певний тип забудови міст, що мав трирівневу структуру:

- дитинець та верхнє місто, де був князівський двір, житла дружинників і бояр, укріплена фортеця, церковне подвір’я.

- окольний град, де жила переважна частина міського населення. Житло бідноти – однокамерні будинки площею до 20 м2, які зводились за допомогою каркасно-стовпової конструкції, що обмазувалась глиною і білилась подібно до української хати.

- посад, околиця, заселена ремісниками й торговцями з рядами крамниць та майстерень. Правила забудови міст були викладені у так званій «Кормчій книзі» – збірнику законів, що містив як візантійські, так і руські правила забудови міст. Місто мало лінійну систему

забудови – уздовж шляхів, струмків, річок. За призначенням архітектура поділялась на

житлову, культову та оборонну.

Муроване (кам’яне) будівництво на Русі розпочалось після прийняття християнства в 988 р. Відтоді поширюється культова архітектура – будівництво храмів, що стали символом утвердження нової релігії. Усього у період з Х ст. по 40-і рр. ХІІІ ст. на Русі було зведено близько 10 тис. храмів.

Уранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція з хрестово-купольною конструкцією, коли прямокутне приміщення розбивалося стовпами на подовжені нефи, інтер’єр прикрашався мозаїками і фресками, оздоблювався мармуром. Типові риси цього стилю мала Десятинна церква в Києві, споруджена в 989–996 рр. візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого; Спасо-Преображенський собор у Чернігові, споруджений 1031 – 1036 рр. сином Володимира – Мстиславом та ін.

Поступово візантійський вплив слабне, за часів Ярослава Мудрого архітектура набуває національних рис. Пам’яткою цього періоду є шедевр середньовічної архітектури Софіївський собор у Києві, закладений 1037 р. на зразок Константинопольської Святої Софії. Храм є величезною п’ятинефною хрестово-купольною спорудою з 13 банями і хрещатим підкупольним простором. За розміром він перевищував візантійські храми, оскільки був «руською митрополією», головним храмом Київської Русі. Він став не тільки релігійним, а й політичним та культурним центром: тут відбувалися церемонії посвячення на великокняжий престол, приймали іноземних гостей, при соборі було засновано бібліотеку та скрипторій. Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг давню архітектуру і найповніший комплекс мозаїк і фресок ХІ ст., є пам’яткою світового значення, тому в 1990 р. занесений ЮНЕСКО до Списку всесвітньої культурної спадщини. Храм мав багате внутрішнє оздоблення: його мозаїка мала 177 відтінків, що створювало багатий колоритний ансамбль; на стінах було багато фресок зі сценами мирського життя – полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів. Усередині собору над центральним куполом – велике мозаїчне зображення Марії Оранти – Богоматері, що молиться.

Удругій половині ХІ ст. культове будівництво поширюється в багатьох давньоруських містах – Полоцьку, Новгороді, Чернігові, Переяславі. У цей період будуються Успенський храм Печерського монастиря (1078), Михайлівський Золотоверхий храм (1108), Михайлівський собор Видубицького монастиря та ін.

УХІІ ст. формуються власні архітектурні школи – київська, чернігівська, переяславська, галицька. У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки, архітектура більше схожа до романської, в інтер’єрі зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До пам’яток цього періоду належать у Києві: храм Федорівського монастиря (1131), церква Богородиці Пирогощої на Подолі (1132), Кирилівська церква (1146); у Чернігові: Борисоглібський собор (1128), Успенський собор (1160), П’ятницька церква (поч. ХІІІ ст.) та ін.

На початку ХІІІ ст. Київ утрачає значення центра держави, і монументально-руське будівництво переноситься на західно-руські землі. В архітектурі цього часу відчутні ознаки романського стилю (Миколаївська та П’ятницька церкви у Львові, Успенський собор у Володимирі-Волинському, церква Пантелеймона у м. Холм)

Поряд з культовою, важливе місце посідала оборонна архітектура –– міські брами, надбрамні вежі, ворота, вали, фортеці. Київ був оточений валами і дерев’яними стінами висотою до 16 м. Вхід у місто був можливий лише через кам’яні ворота – Львівські, Лядські та парадні Золоті. Захищали Київ також фортеці – Вишгород з півночі, Білгород із заходу, Василів із півдня та низка застав уздовж Дніпра. На Київщині та Уманщині збереглися оборонні укріплення – змієві вали.

З появою стінобитних пристроїв усе частіше зводять високі кам’яні мури, вежі, оборонні башти з бійницями (оборонні укріплення Галича, Кам’янця, Дрогобича, Луцька).

2.3.Скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво.

Зкультовою архітектурою пов’язані такі види мистецтва Київської Русі, як живопис (мозаїки, фрески, іконопис, книжкова мініатюра) та різьбярство (рельєфи).

Східнохристиянська церква, переслідуючи язичництво, заборонила об’ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів та барельєфів. Рельєф (фр. relief, від лат. relevo — піднімаю) – це скульптурна композиція виконана на площині і пов’язана з тлом. Розрізняють високий рельєф (горельєф) і низький (барельєф). Для рельєфів використовували мармур чи рожевий шифер, з яких виготовляли різьблені плити з орнаментальним і тематичним оздобленням. Такими плитами прикрашали парапети хорів Софіївського та Михайлівського Золотоверхого соборів, Києво-Печерського монастиря. Історичну й культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (ХІ ст.), що зберігається в Софіївському соборі. Він виготовлений з білого мармуру, укритий рослинним орнаментом з християнською символікою. У ХІІ ст., коли вже склалися місцеві художні школи, скульптуру широко використовували в декорі фасадів споруд. Цікавим зразком чернігівської пластики є капітель Борисоглібського собору із зображенням семаргла (міфічного птахособаки), хоча найбільш поширеним орнаментом був акант, заплетений у кошики.

Барельєфна скульптура була поширена і в мініатюрних іконах, які вирізали з рожевого шиферу. Шедевром мініатюрної кам’яної пластики є ікона «Увірування Фоми», яка зберігається в Київському історичному музеї.

Зкультовою архітектурою пов’язаний і монументальний живопис у формі мозаїк і фресок. Мозаїчні зображення викладали з різнокольорової (177 відтінків) смальти (сплаву свинцю і скла) на підлозі та стінах. Мозаїками здебільшого прикрашали увігнуті та випуклі поверхні – апсиди, куполи, склепіння, арки. Мозаїками прикрашені вівтар і купол Софіївського собору, зокрема у круглому медальйоні – поясне зображення ХристаПантократора (Уседержателя) (d=4,1 м), Марії Оранти (d=5,45 м). Технологія виготовлення різнокольорової смальти була дуже складною і дорогою, особливо золотої смальти, а саме мистецтво вимагало великого уміння. Тому більш поширений був фресковий розпис, який виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці. Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного тла. Фрески були своєрідною «Біблією для неписьменних»: на них три цикли зображень – євангельські, біблійні та житійні. На західній частині храму подано світський розпис (Ярослав Мудрий та його сім’я), що не було характерно для візантійського канону. Збереглися кілька фресок Михайлівського Золотоверхого собору, зруйнованого в 30-х рр.

ХХст.; фресковий комплекс Кирилівської церкви, що відрізняється більшою яскравістю кольорів і динамізмом («Страшний суд», «Ангел зриває небо», «Святі воїни»).

Разом з будівництвом храмів розвивався культовий станковий живопис, зокрема іконопис. Якщо мозаїки і фрески демонстрували тріумф християнства, то ікони були поклонними, до них молилися, сподівалися знайти зцілення. Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності. Перші ікони були завезені з Візантії й Болгарії, але в ХІ ст. з’явилися власні іконописні школи. Найвідомішою іконописною майстернею була Печерська, де творили перші руські іконописці – Григорій та Алімпій (кінець ХІ – поч. ХІІ ст.). Першою руською іконою вважають ікону Дмитра Солунського, написану на замовлення Ізяслава Ярославовича, коли він відстоював своє право на великокняжий престол, тому святий зображений з мечем, символом влади. Творів давньоруського іконопису збереглось дуже мало, більшість із них зберігається в Третьяковській галереї в Москві: «Ярославська Оранта», «Св. Борис та Гліб», «Благовіщення», «Дмитро Солунський», «Володимирська Богоматір» та ін.

Високого рівня досягло декоративно-прикладне мистецтво Київської Русі, що пояснюється розвитком ремесел, торгівлі. Вироби з металу, дерева, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Із прийняттям християнства виникають нові форми в мистецтві, зокрема художнє шитво (гаптування золотом, сріблом, шовком різноманітних предметів релігійного вжитку, а також

одягу). При Андріївському монастирі внучкою Ярослава Мудрого Ганною була заснована школа, де навчали мистецтву гаптування золотом і сріблом. Ткацтво було відоме слов’янам з давніх часів. Жінки пряли прядиво з льону й конопель, виготовляючи полотно на кроснах. Грубе полотно називалось повстиною, а пізніше почали виготовляти тончицю, паволоку, а також різноманітні оздобні тканини – полавочники, скатерті, убруси.

Високою естетикою і технікою виконання вражає ювелірне мистецтво – виготовлення срібних та золотих браслетів, перснів, діадем, колтів, пряжок, ґудзиків, нагрудних хрестів, медальйонів та інших прикрас, а також різноманітного посуду, кінської збруї, зброї. Ювелірним майстрам були відомі різні техніки роботи з металом: чернь, інкрустація, карбування (чеканка), скань (створення візерунка з тонких металевих ниток), зернь (напаювання дрібних металевих кульок), техніка перегородчастої емалі, філігрань.

Художню творчість руських майстрів високо цінували й у інших країнах. Так, німецький монах Теофіл (XI століття), що вивчав художні ремесла різних країн, ставив Київську Русь на друге місце в світі після Візантії, попереду Італії, Франції, Німеччини та Англії. Він вважав, що шлях удосконалення емалі та черні відкрила Русь.

Поширеним видом ужиткового мистецтва було кування та карбування золота, срібла, міді та ін. металів. Чудовим зразком цього мистецтва є ворота Суздальського собору (ХІІІ), де поряд з біблійними зображені язичницькі істоти, що стережуть вхід. Із ковальства виділилась зброярська справа – виготовлення зброї для князя та його війська – мечів, списів, щитів, шоломів, кольчуг, луків, спорядження для вершників. Це була унікальна зброя, виготовлена за допомогою складної металургійної техніки із застосуванням в оздобленні дорогоцінних металів. В ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає головним постачальником зброї у Північну і Центральну Європу, а також на Схід, в Арабський Халіфат.

2.4.Музичне мистецтво Київської Русі

УКиївській Русі існували три музичні культури різного походження і призначення – народна, професійна (інструментальна) і церковна музика (церковні співи).

Записів народної музики періоду Київської Русі не існує, відтворити її неможливо. Походить вона з язичницьких часів і пов’язана з календарно-обрядовою поезією (колядками, щедрівками, веснянками, русаліями, купальськими піснями), з трудовою діяльністю (обжинкові пісні), шлюбно-сімейними відносинами (весільні пісні) і навіть зі скотарством, полюванням, віщунством. Носіями народного мистецтва були скоморохи, які поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів, хоча церква засуджувала це.

Князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків,

танцюристів. На одній із фресок Софіївського собору зображений великий придворний оркестр із 11 музикантів. Музика супроводжувала також ратні походи княжих бойових дружин. Особливу роль тут відігравали труби і бубни.

Багатство і різноманітність інструментів свідчать про високий рівень музичного мистецтва. В Київській Русі були поширені такі інструменти: струнні — гудок, смик, лютня, гуслі; духові — роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця.

На музичній культурі Київської Русі позначився вплив Візантії, звідки прийшла церковна музика, гімнографія, система нотації і запису музики. Надзвичайно поширився церковний спів, у якому панували жанри канону і кондаки. Його основою стало восьмигласся, коли кожен з восьми гласів (ладів) мав свої мелодійні формули, наспіви, тексти. Церковний спів був монодичним, акапельним (без музичного супроводу), мав два стилі – кондакарний (сольний, з досить складною мелодикою, розрахованою на професійне виконання) і знаменний (хоровий, речитативний, йому притаманна величність, універсальність, зручність запису).

УКиївській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, які були одночасно диригентами

йучителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала

Києво-Печерська лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана.

Давнім видом музичної культури є дзвонна музика. Дзвонами повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народне віче.

Отже, культурний розвиток Київської Русі знаходився на високому рівні, значно вищому низки європейських держав. Культурний бум спричинили державотворчі процеси, прийняття християнства та власна культурна традиція. Давньоруська культура посідала значне місце в культурному житті Європи, виступала частиною єдиної середньовічної цивілізації.

3. Соціокультурні процеси та мистецькі здобутки Галицько-Волинського князівства.

Культура Галицько-Волинського князівства – складова частина історії Давньої Русі періоду феодальної роздробленості. У 30-х рр. ХІІ ст. в результаті феодальної роздрібненості Київська Русь розпалася на окремі землі (князівства).

У1199 р. волинський князь Роман приборкав боярську верхівку і об’єднав Галичину і Волинь, у 1202 р. він оволодіває Києвом і стає великим князем. Центром своєї держави він обрав близький до західних кордонів Галич. Найвищого розвитку Галицько-Волинське князівство досягло у 30 – 60 рр. ХІІІ ст. за правління Романового сина – Данила Галицького. Це було одне з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості, до його складу входили галицькі, перемишльські, звенигородські, теребовлянські, володимирські, луцькі, белзькі і холмські землі, а також територія сучасного Поділляі Бессарабії. ГалицькоВолинське князівство вважають першою етнічною українською державою. Воно занепало через відсутність міцної княжої влади і надмірно сильної боярської аристократії, у 1349 р. Галичина була захоплена сусідньою Польщею, а Волинь – Литвою.

Культура Галицько-Волинського князівства мала тісні взаємозв’язки з культурою інших земель Стародавньої Русі, що пояснюється єдністю економічних та політичних інтересів княжих династій, попереднім культурним надбанням. Разом з тим Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв’язки з країнами Західної Європи, що виявилось у торгівлі та дипломатії. Воно перебувало під впливом різних культурних традицій – Київської Русі та Візантії, Західної та Центральної Європи та азійського Сходу.

Провідну роль у культурному житі країни займала Волинь, а саме м. Володимир, яке прославилося завдяки діяльності князя Василька, великого книжника і філософа, як сказано в літописі. Другим за значенням був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам’ятками письменства – Галицько-Волинським літописом та Галицьким Євангеліє.

Яскравим виявом високого рівня культури була архітектура краю. Визначальним було культове будівництво. Причому на ранньому етапі, коли князівство перебувало у складі київської держави, мистецтво та архітектура розвивались у руслі традицій київськовізантійського стилю. Але починаючи з ХІІ ст. усе яскравіше проявляються місцеві особливості – будуються церкви з білого каменю з широким застосуванням рельєфних прикрас, що характерно було для романського стилю, який панував у Європі в ХІ – ХІІ ст. В одному лише Галичі було не менше 30 монументальних споруд. У 1157 р. Ярославом Осмомислом був зведений Успенський собор – третій за розміром собор Київської Русі, найбільша святиня й окраса княжого Галича, яскравий зразок галицької білокам’яної архітектури. На жаль, зберігся від нього лише фундамент. До наших днів збереглась лише церква св. Пантелеймона, збудована 1200 р., у якій можна побачити такі ознаки романського стилю, як восьмигранні колони з капітелями, яких не було в давньоруському оздобленні.

УХІІІ – ХІV ст. закладається низка нових міст і замків, наймогутнішими серед яких були Луцьк, Острог, Кременець, Олесько, Хотин, Білгород-Дністровський, Холм, Львів (1256). Для будівництва замків Данило Галицький запрошував найкращих майстрів з Європи. Певні зміни відбуваються й у зведенні оборонних споруд (мурів, веж, башт), які будуються з каменю. Найдавніша серед них – фортеця Тустань поблизу Львова (ІХ–Х ст.), а також оборонні укріплення Кам’янця, Дрогобича, Луцька.

Іконопис Галицько-Волинського князівства розвивався під русько-візантійським впливом, проте зображення більш реалістичні, яскравіші, життєрадісніші. Наприклад, ікона

Юрія-змієборця (кін. ХІV – поч. ХV), знайдена поблизу Дрогобича і зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва; Красилівська Богородиця (ХІІІ). Про високий рівень іконопису в Галичині свідчить той факт, що після захоплення Львова польським королем Казимиром у 1349 р. він запросив львівських художників розмальовувати свій палац у Кракові. Новими в Галицькій Русі були литі олов’яні та бронзові ікони.

Розвивався фресковий і мозаїчний живопис, хоча мозаїчні панно не збереглись. Але з’являються вітражі, які називали римським склом і які є свідченням романського, навіть готичного стилю. Розвивається й рельєфна пластика. У всіх давньоруських землях були відомі галицькі кахлі з рельєфними зображеннями, які збереглись до наших днів.

Найвагомішою літературною пам’яткою був Галицько-Волинський літопис, який під впливом західноєвропейських хронік мав характер цілісного біографічного твору. Розповідь то забігає вперед, то повертається назад.

Отже, Галицько-Волинському князівству належить почесне місце у формуванні української культури, зміцненні її зв’язків з культурами інших західноєвропейських країн.

Лекція 4.Українська культура в епоху Відродження та Реформації (ХІV – ХVІ ст.)

План

1.Суспільно-політичні та історичні умови в Україні ХІV – ХVІ ст.

2.Українська духовна культура в період Відродження та Реформації ХІV – ХVІ ст. як складова загальноєвропейських культурних процесів.

2.1.Розвиток освіти. Українські гуманісти.

2.2.Діяльність братств та культурно-освітніх осередків.

2.3.Полемічна література.

2.4.Розвиток книгодрукування в Україні. Острозька Біблія.

3.Архітектура та образотворче мистецтво, музична культура України періоду Відродження.

4.Феномен козацької культури.

Словник

Люблінська унія, Брестська церковна унія, Ренесанс, реформація, гуманізм, гуманісти, братство, греко-слов’яно-латинська школа, колегія, полемічна література, ренесансний, готичний та романський стилі в архітектурі, кант.

Основна література

1. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010.

2.Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012.

3.Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Р. М. Вечірко та ін. – К.: КНЕУ, 2003. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip

Додаткова література

4.Білодід І.К. Києво-Могилянська академія і розвиток східнослов’янських літературних мов у XVII-XVIII ст. – Київ, 1973

5.Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf

6.Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва; під аг. ред.. С. О. Костилєвої. – К.: НТУ «КПІ», 2010.

7.Українські гуманісти епохи Відродження. – К., 1995.— Ч. 1-2

1. Суспільно-політичні та історичні умови в Україні ХІV – ХVІ ст.

Українська культура ХІV – ХVІ ст. багатогранна та багатоджерельна, вона відзначається складністю, суперечливістю і різноспрямованістю духовних орієнтирів. Її розвиток відбувався у непростих суспільно-політичних та історичних умовах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала у середині ХІІІ ст. з подальшим пануванням Золотої Орди призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя на українських землях. Незважаючи на це, києворуські культурні традиції не перериваються. Ланкою, що зв’язувала попередній період з новим етапом розвитку культури, стало Галицько-Волинське князівство. Починаючи з ХІV ст. усі державні утворення на українських землях опинилися під іноземною владою. У кінці ХІV ст. більша частина українських земель увійшла до влади Великого князівства Литовського. Цей час виявився більш сприятливим для розвитку української культури, ніж роки татарської навали. Литовські князі не втручалися в існуючі порядки, дотримуючись правила: «Ми старовини не рушимо, а новини не вводимо». Багато литовських магнатів прийняли православ’я, споріднювалися з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова була визнана офіційною. Вона використовувалася при складанні законодавчих актів, грамот, розпоряджень, судових ухвал тощо. Таким чином, у межах Литовського князівства було досягнуто певного культурно-історичного порозуміння між різними етносами.

Дещо інша ситуація склалася на українських землях, які потрапили у ХІV – першій половині ХV ст. у польську залежність (Галичина, Волинь). Тут було скасовано автономію, впроваджено польське право і судочинство. Панівні кола Польщі підтримували експансію католицької церкви, активно проводили політичну асиміляцію українського населення. За умовами польсько-литовського договору 1385 р. (Кревська унія) литовський князь Ягайло, ставши у результаті шлюбу польським королем, зобов’язувався прийняти католицизм і прилучити Литву з усіма українськими землями до Польського королівства. Кревська унія відкрила шлях до поступової колонізації українських земель та наступу католицизму. Зароджувався гострий релігійний, соціальний та національний конфлікт, який згодом поширився на всі сторони життя України і призвів до трагічних наслідків.

У цей же час зміцнюється і Московська держава, володарі якої завершили підпорядкування етнічно російських земель і почали нестримну експансію за її межі. Московські правителі, привласнивши собі титул «государя усієї Русі», керуються ідеєю, що всі землі колишньої Київської Русі повинні бути приєднані до Московської держави.

Наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. угорські феодали встановили свою владу над Закарпаттям. Потрапили під владу молдавських феодалів землі Буковини.

Упродовж ХІV – ХVІ ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, що панувала на північному узбережжі Чорного моря і завдавала величезних збитків матеріальній і духовній культурі українського народу. Ні литовський, ні польський уряд не спромоглися організувати надійну оборону українських земель перед татарами. Це завдання спромоглося виконати українське козацтво, що не лише відіграло визначальну роль в обороні України перед татарами та іншими поневолювачами, а й упродовж століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку нашого народу.

Вирішальною у долі України подією стали Люблінська унія 1569 р., згідно з якою Велике князівство Литовське об’єднувалося з Польським королівством в єдину державу – Річ Посполиту (буквальний переклад польською мовою латинського слова «республіка» – «справа народна»). За ухвалами Люблінської унії майже всі українські землі (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) опинилися під владою Польщі. Унаслідок цієї події на українських землях докорінно змінилася соціокультурна ситуація. Знищуються рештки автономії і державних традицій. Господарське і суспільне життя перебудовується за польськими зразками. Поширюється католицизм, засновуються

католицькі (єзуїтські) освітні заклади, насаджується польська і латинська мови. Це призводить до послаблення православної церкви, яка для українців за умов відсутності власної держави залишалася важливим фактором збереження національної самобутності та ідентичності.

1596 р. було укладено Брестську церковну унію про об’єднання православної та католицької церков. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська (грекокатолицька) церква (з’єднана з Ватиканом) і православна церква, яка у другій половині ХVІІ ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішла за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем Костянтином Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилися на позиції православ’я. Рішення Брестського церковного собору спричинили розкол в українському суспільстві, породили потужний антикатолицький рух. Усі ці зміни безпосередньо позначились на особливостях формування та розвитку української культури. Але не зважаючи на те, що зовнішньота внутрішньополітичні обставини того часу були складними, все ж вони не могли спинити суспільного та економічного розвитку України, який у ХІV – ХVІ ст. набирає нових обертів. У цей час активізується розвиток ремесел, цехового виробництва, пожвавлюються зовнішньоекономічні та торгівельні взаємовідносини. Зростає політична та економічна могутність міст, чому сприяло запровадження магдебурзького права. У містах формується численна, економічно заможна міщанська верства, яка стає основою розвитку культури.

Незважаючи на загострення релігійної ситуації після Брестської унії, у багатоетнічній державі Речі Посполитій відбувався діалог польської, литовської, білоруської та української культур, що ініціював позитивні зрушення:

Розвиток законодавства (Литовські статути 1529-1588 рр, у яких відбився вплив римського права, «Руської правди» та ідей епохи Відродження).

Поява друкарства (перші книги слов'янською мовою надруковані Швайпольтом Фіолем близько 1480-90-х рр., Франциском Скориною 1517-20 рр., Іваном Федоровим: друк слов’янської «Азбуки» 1574 р. та «Острозької Біблії» 1578 р.).

Формування національних мов.

Утвердження нових архітектурних стилів (готичний стиль, ренесансний стиль, а пізніше й бароко).

Розвиток нових літературних жанрів (під впливом ідей реформації та гуманізму з’являється полемічна література, розвивається світська, так звана міщанська література – сатиричні поеми, повісті, дидактичні оди, драми).

2.Українська духовна культура в період Відродження та Реформації ХІV – ХVІ ст.

як складова загальноєвропейських культурних процесів.

Відродження або Ренесанс (фр. Renaissanc, італ. Rinascimento) – культурно-

філософський рух кінця Середньовіччя – початку Нового часу (XIV – XVI ст.), що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Термін «Ренесанс» («Рінашименто») було введено в XVI ст. італійським живописцем та істориком мистецтва Дж.Вазарі для позначення періоду італійського мистецтва ХІІІ – ХVI ст., що характеризувався опорою на античність. Пізніше під цим поняттям розуміють формування нового світогляду, нової концепції людини (вільної, динамічної, критично мислячої, кмітливої, енергійної, самодостатньої), звільнення від середньовічних догм. Фр. філософ і письменник Вольтер та ін. просвітники протиставляли цей період Середнім вікам, які вважали відсталими в культурному відношенні, а період XIV— XVI ст. був, на їхню думку, добою справжнього відродження науки й мистецтва.

Характерні ознаки культури Відродження:

1.Індивідуалізм та емансипація1 особистості від впливу церкви.

2.Світський характер мислення і суспільної поведінки людини.

3.Секуляризація2 мистецтва.

4.Зміна соціального статусу митця з ремісника на вільну, творчу самодостатню особистість.

5.Ідеологічною основою Відродження став гуманізм (від лат. humanus – людяний, людський; віра в силу й волю людини-героя, в те, що людина - міра всіх речей).

6.Розповсюдження Реформації (лат. Reformatio – перетворення, виправлення) – багатоплановий релігійний, соціально-політичний та ідеологічний рух XVI —XVII ст., спрямований проти середньовічної католицької церкви.

ЗІталії ідеї Відродження поступово проникають у Францію, Англію, Нідерланди, Німеччину. Вплив західноєвропейських ідей позначився й на духовному житті українців. Виявом ренесансних тенденцій в українській культурі є розширення кругозору, сфери пізнавальних і наукових інтересів людини, поступова секуляризація, вивільнення інтелектуальної діяльності, освіти, науки, філософії, мистецтва з-під впливу церкви, розвиток друкарства, підвищення освіченості різних верств населення, помітне зростання інтересу до земного світу й людини, зростання кількості міст і збільшення значення міської (світської за своєю суттю) культури. Проникнення і розвиток ренесансно-гуманістичних ідей в Україні пов’язане з діяльністю цілої плеяди вчених, філософів, культурних діячів, митців – людей європейської освіти, блискуче ерудованих, з широким колом інтересів, по-новому мислячих (Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй Русин, Юрій Рогатинець, Кирило-Транквіліон Ставровецький та ін.). Виявом реформаторських тенденцій стало виникнення нової греко-католицької (уніатської) церкви, антикатолицький козацький рух під проводом Северина Наливайка, Петра Сагайдачного.

2.1. Розвиток освіти. Українські гуманісти.

Майже до середини ХV ст. українські школи зберігали в основних рисах принципи шкільництва Київської Русі. Початкові школи, як правило, існували при монастирях, церквах або маєтках великих феодалів. Учні отримували в них елементарні знання з письма та лічби. В Україні з кінця ХVІ ст. засновуються протестантські та єзуїтські колегії3. Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті зовсім втрачали ознаки національної ідентичності. В Україні майже до кінця ХVІ ст.

не було середніх на вищих навчальних закладів, тому вже з середини ХІV ст. помітно зростає кількість українців, які здобували освіту в європейських університетах: Краківському, Празькому, Болонському, Кеніґсберзькому, Гейдельберзькому та ін. Навчаючись за кордоном, українські студенти знайомились із передовими науковими здобутками, переймались гуманістичними та реформаційними ідеями, а після повернення на рідну землю, поширювали здобуті знання.

Таким був Юрій Дрогобич ( Котермак, бл. 1450 – 1494), який навчався в Краківському та Болонському університетах, став доктором філософії та медицини, був ректором найстарішого в Європі Болонського університету (1481 – 1482), професором медицини та астрономії Краківського університету (1487 – 1494). Ю. Дрогобич – автор першої відомої друкованої книги українського автора «Прогностична оцінка року Божого 1483» (Рим, 1483). Є думка, що його лекції у Краківському університеті могли слухати німецький поет-гуманіст Конрад Цельтіс та польський астроном Миколай Коперник.

Першим поетом-гуманістом України вважається Павло Русин з міста Кросно (бл. 1470

– 1517). Він навчався в Краківському та Грейфсвальдському університетах. Викладав у