0251552_38296_mankiv_gregori_n_makroekonomika

У таблиці 15-3 показано зміни, які, згідно з прогнозом Бюджетної служби Конгресу (СВО), відбудуться у фінансових показниках держави, якщо збережеться нинішня фіскальна політика. Цей прогноз враховує не лише проект Бюджетної служби щодо динаміки фіскальної політики, а й оцінку зворотного впливу фіскальної політики на економіку. Інакше кажучи, цей прогноз враховує зниження темпів зростання ВВП внаслідок того, що збільшення державного боргу звужуватиме нагромадження капіталу і несприятливо впливатиме на економічне зростання у довгостроковому періоді.

Ці прогнози, безперечно, турбують фахівців. Зі старінням населення державні видатки автоматично зростуть від 22% ВВП у 2000 р. до 43% у 2050 р. Рівень дефіцитності бюджету зросте до 23% ВВП, тоді як нині бюджет збалансований. Упродовж двох десятиліть простежуватиметься така позитивна тенденція: показник відношення боргу до ВВП знизиться від 47% у 2000 р. до 17% у 2020 р. Цю тенденцію зумовлюють сприятливі темпи економічного зростання у поєднанні із практично збалансованим державним бюджетом. Однак згодом внаслідок погіршення фіскальних змінних показник відношення боргу до ВВП досягне 206% у 2050 р. Цей рівень державного боргу був би найвищим за всю історію США і вищий за заборгованість будь-якої розвиненої країни сьогодні.

Економіст Ґерберт Стейн якось зауважив, що речам, які не можуть тривати вічно, настає кінець. Одним із прикладів цього є зростання заборгованості уряду, що показано в таблиці 15-3. У певний момент у майбутньому державним мужам доведеться Спрямувати фіскальну політику в іншому напрямі. Поки що відкритим залишається питання, коли це відбудеться і який курс буде обрано. Згідно з прогнозом СВО, для досягнення тривалої рівноваги фіскальних змінних уже нині потрібно було б збільшити податки або зменшити видатки на майже 1,6% ВВП або, відповідно, збільшити податкові надходження, або, що рівнозначно, зменшити державні видатки на 8%. Якщо не здійснити жодних заходів до 2030 р. (коли довгострокова фіскальна проблема стане відчутною), то наведені вище цифри коригувань доведеться збільшити утричі. Розв'язання проблеми розбалансованості державних фінансів, яка виникає внаслідок несприятливих змін у віковій структурі населення, безперечно, буде одним із найскладніших завдань наступного покоління державних мужів у США і в цілому світі.

Таблиця 15-3

Прогноз динаміки фіскальних змінних федерального уряду США (усі змінні взято як відсоток ВВП)

Джерело: Long-Term Budgetary Pressures and Policy Options, Congressional Budget Office, May, 1998, p. 20.

Цей прогноз показує, що станеться з плином часу із фіскальними змінними, якщо не відбудеться змін в економічній політиці. В прогнозі виходять з припущення, що дискреційні видатки, такі, як видатки на оборону, наукові дослідження, охорону довкілля та освіту як відсоток ВВП знизяться з 6% у 1997 р. до 4% у 2008 p., а відтак як відсоток ВВП залишатиметься на однаковому рівні. Завважте, що внаслідок заокруглення величина дефіциту бюджету не точно дорівнює різниці надходжень та видатків.

15-2. Проблеми вимірювання

Дефіцит державного бюджету — це різниця між державними надходженнями і державними видатками. Він, у свою чергу, дорівнює величині нових боргових зобов'язань, які уряд повинен випустити для фінансування своїх операцій. Визначення дефіциту бюджету досить просте, але серед економістів виникає дискусія з приводу того, як вимірювати дефіцит бюджету. Окремі економісти вважають, що дефіцит, визначений за сучасною методикою, не є досить добрим критерієм оцінки фіскальної політики. Вони впевнені, що дефіцит бюджету не може бути показником впливу фіскальної політики на сучасну економіку, а також не відображає розміру тягаря, який перекладають на майбутні покоління платників податків. У цьому підрозділі з'ясуємо чотири методологічні проблеми вимірювання бюджетного дефіциту.

Перша проблема вимірювання: інфляція

Коригування дефіциту бюджету на інфляцію є найменш дискусійною проблемою його вимірювання. Майже всі економісти погоджуються в тому, що заборгованість держави повинна вимірюватися в реальних, а не в номінальних одиницях. Дефіцит бюджету повинен відображати зміни реальної, а не номінальної величини боргу.

Однак бюджетний дефіцит не завжди коригують на інфляцію. Для виявлення величини похибки розгляньмо такий приклад. Припустімо, що державний борг у реальному виразі не змінюється, інакше кажучи, бюджет, виражений в реальних показниках, є збалансованим. У цьому разі державний борг у номінальному виразі повинен зростати темпом інфляції. Тобто

D/D = π,

де π — темп інфляції, а D — величина державного боргу.

Уряд мав би скоригувати номінальну величину державного боргу на D; тоді величина бюджетного дефіциту дорівнюватиме πD. Тому більшість економістів вважає, що оголошений у звітах бюджетний дефіцит завищений на величину πD.

До того самого висновку можна прийти і в інший спосіб. Дефіцит є різницею між державними надходженнями і державними видатками. Частину видатків становить процент за державний борг. Видатки повинні включати тільки реальний процент rD а не номінальний iD. Оскільки різниця між номінальною процентною ставкою і та реальною процентною ставкою r є темпом інфляції π; то дефіцит бюджету завищено на величину πD.

Погрішність на інфляцію може бути значною за високих темпів інфляції, і це може змінити оцінку фіскальної політики. Наприклад, у 1979 р. федеральний уряд США повідомив про дефіцит бюджету у розмірі 28 млрд. дол. У цьому році темп інфляції становив 8,6%, а державний борг резидентам (включаючи ФРС) на початок року становив 495 млрд. дол. Отже, дефіцит було завищено на:

πD = 0,086 х 495 млрд. дол. =

= 43 млрд. дол.

Таким чином, оголошений дефіцит бюджету в 28 млрд. дол. після коригування на інфляцію перетворився у бюджетний надлишок у розмірі 15 млрд. дол. Інакше ка-

28 - 2243

жучи, хоч номінальний державний борг зростав, реальна заборгованість держави знижувалася.

Друга проблема вимірювання: капітальні активи

Багато економістів вважають, що точна оцінка дефіциту державного бюджету вимагає врахування державних активів та пасивів (зобов'язань). Зокрема, обчислюючи загальну заборгованість держави, потрібно з величини державного боргу вирахувати державні активи. Отже, бюджетний дефіцит треба вимірювати як змінну величину боргу мінус зміна величини державних активів.

У реальній дійсності приватні особи і фірми оцінюють активи і пасиви, зіставляючи їх між собою. Коли особа бере у позику гроші для купівлі будинку, то ми не говоримо, що вона звела свій бюджет із дефіцитом. Натомість збільшення активів (будинок) нейтралізується збільшенням боргу (заставна) і немає жодних змін у майні цієї особи. Можливо, так само доцільно тлумачити державні фінанси.

Методику обчислення бюджету, яка враховує активи і пасиви, нерідко називають зіставленням бюджету капіталу, або бюджетуванням капіталу, бо вона бере до уваги зміни у капіталі. Наприклад, припустімо, що уряд продає одне із своїх офісних приміщень або ділянку землі і використовує надходження для погашення частини державного боргу. За наявної методики обчислення бюджету дефіцит буде меншим. При бюджетуванні капіталу виторг, отриманий від продажу, не зменшить дефіцит, оскільки зниження заборгованості нейтралізуватиметься зменшенням активів. Аналогічно, державні позики для закупівель капітальних благ не збільшуватимуть дефіцитів, якщо застосовувати методику бюджетування капіталу.

Головна проблема із бюджетування капіталу полягає в тому, які державні видатки враховувати як видатки на капітальні блага. Наприклад, чи треба враховувати дорогу між штатами як активи держави? Якщо треба, то за якою вартістю? Як враховувати запаси ядерної зброї? Чи потрібно видатки на освіту розглядати як інвестиції в людський капітал? Якщо уряд складатиме бюджет капіталу, то необхідно дати відповідь на всі ці важкі запитання.

Економісти й політики дотримуються різних поглядів на питання, чи повинен уряд використовувати капітальне бюджетування. (Багато урядів штатів уже використовують цей підхід). Противники складання бюджету капіталу держави вважають, що цей підхід має очевидні переваги перед тим, який застосовують тепер, але його важко реалізувати на практиці.

Прихильники складання бюджету капіталу доводять, що навіть неточна оцінка капітальних благ держави є кращим підходом, ніж відсутність такої оцінки.

Третя проблема вимірювання: невраховані зобов'язання

Деякі економісти вважають, що величина дефіциту бюджету є заниженою, бо вона не враховує деякі важливі державні зобов'язання. Розгляньмо, наприклад, пенсії державних службовців. Ці службовці надають послуги своєї праці державі сьогодні, але частину оплати їх праці переносять на майбутнє. Фактично вони надають позику урядові. Майбутні доходи державних службовців у вигляді пенсій є зобов'язаннями держави, які не дуже відрізняються від державного боргу. Однак збільшення

цих зобов'язань не враховують як частину дефіциту бюджету. Згідно з оцінками Бюджетної служби Конгресу, якби у 1995 р. зобов'язання щодо пенсій враховували як частину боргу федерального уряду, то сума боргу була 6 на 50% більшою.

Розгляньмо систему соціального страхування. Вона трохи подібна до програм пенсійного забезпечення. Люди віддають державі частину свого доходу, коли вони молоді, сподіваючись на виплати у старшому віці. Очевидно, суму майбутніх виплат за програмою соціального страхування необхідно враховувати у державних зобов'язаннях. Згідно з наявними оцінками, майбутні зобов'язання держави із соціального страхування (за вирахуванням майбутніх податків на соціальне страхування) приблизно утричі перевищують суму офіційно оголошеного державного боргу.

Дехто вважає, що державні зобов'язання із соціального страхування відрізняються від державного боргу, бо уряд може змінювати закони, які визначають порядок і суму виплат за програмами соціального страхування. Хоча в принципі уряд може вирішити не виплачувати і державний борг повністю: він виконує зобов'язання із виплат свого боргу лише тому, що ухвалив це робити. Обіцянка здійснювати виплати власникам державних боргових зобов'язань не дуже відрізняється від обіцянок здійснювати виплати із соціального страхування їх майбутнім отримувачам.

Особливо складним для оцінки видом державних зобов'язань є застережені зобов'язання, виконання яких відбувається лише з виникненням певних, заздалегідь застережених обставин. Наприклад, держава є гарантом багатьох форм приватного кредиту, якими є позики студентам на освіту, позики для будівництва житла сім'ям із низьким і середнім доходом, вклади в банках та ощадно-позичкових асоціаціях. Якщо позичальник повертає позику, то держава нічого не платить; але якщо позичальник не виплачує боргу, то це робить держава. Коли уряд забезпечує таку гарантію, він несе відповідальність за невиконання зобов'язань позичальником. Проте ці застережені зобов'язання не відображаються у дефіциті бюджету, почасти через те, що не зовсім зрозуміло, яку їм дати грошову оцінку.

Четверта проблема вимірювання: діловий цикл

Внаслідок економічних коливань відбуваються значні автоматичні зміни у дефіциті бюджету. Наприклад, коли економіка входить у фазу спаду, то доходи знижуються, тому громадяни сплачують менші особисті прибуткові податки. Зі зменшенням прибутків корпорації сплачують з них менші ;Д0ЙИ податків. У фазі спаду більше громадян отримує право на державну допомогу, таку як допомога з безробіття чи на підтримання рівня життя. Без будь-яких змін у законодавстві щодо податків та державних видатків дефіцит бюджету не є помилковим вимірюванням, оскільки уряд справді бере в позику більше, коли в роки спаду зменшуються податкові надходження і зростають державні видатки. Проте ці зміни справді ускладнюють використання дефіциту бюджету для простеження змін у фіскальній політиці. Інакше кажучи, дефіцит може збільшуватись чи зменшуватись або внаслідок зміни урядом своєї економічної політики, або внаслідок зміни економічної кон'юнктури. З відомих причин потрібно знати, шо спричиняє дефіцит.

Для розв'язання цієї проблеми уряд обчислює циклічно скоригований дефіцит бюджету (інколи його називають дефіцитом бюджету за повної зайнятості). Циклічно скоригований бюджет показує, якими були б державні видатки і податкові надходження, якби економіка функціонувала на рівні природного обсягу вироб

ництва і зайнятості. Циклічно скоригований дефіцит є продуктивним показником, бо він відображає зміни дефіциту, які спричинила економічна політика, а не поточна фаза ділового циклу.

Деякі підсумки

Економісти оцінюють важливість викладених вище проблем вимірювання дефіциту бюджету неоднаково. Деякі з них вважають, що ці проблеми такі серйозні/ що наявна методика вимірювання дефіциту бюджету майже непридатна. Більшість економістів поділяють цей погляд, але водночас вважають, що і нинішні оцінки дефіциту бюджету є корисними показниками фіскальної політики.

Для повної оцінки ефективності бюджетної політики економісти й політики повинні брати до уваги не лише показник дефіциту бюджету, що вони й справді роблять. Бюджетні документи, які в США щороку готує Відділ управління і бюджету, містять детальну інформацію про державні фінанси, враховуючи дані про капітальні видатки і програми кредитування.

Жоден економічний показник не є досконалим. Використовуючи той чи той економічний показник, важливо знати, що він враховує, а що залишає поза увагою. Це особливо стосується показників державного боргу і бюджетного дефіциту.

ПРИКЛАД

Бухгалтерія поколінь

Одним із гострих критиків методики вимірювання бюджетного дефіциту є економіст Лоренс Котлікоф. Він вважає, що ситуація з методологією обчислення державного бюджету дуже нагадує казку про голого короля: всі чітко усвідомлюють проблему, але ніхто не готовий взятися за неї. Котлікоф пише: "На концептуальному рівні методологія обчислення дефіциту бюджету є інтелектуальною жертвою. На практичному рівні розміри дефіциту такі значні, що "збалансований бюджет" втратив будь-яке справжнє значення". Він бачить "настійну потребу у переході від застарілого, неправильного і, в принципі, позаекономічного способу вимірювання результатів фіскальної політики, який називають державним бюджетом, — до бухгалтерії поколінь".

Згідно із твердженням Котлікофа, бухгалтерія поколінь — це спосіб вимірювання наслід-ків фіскальної політики, який ґрунтується на уявленні, що матеріальний добробут особи залежить від її доходу, отриманого упродовж життєвого циклу. (Це уявлення базується на теорії життєвого циклу — моделі поведінки споживача, яку розвинув Модільяні). Отже, оцінюючи ефективність фіскальної політики, непотрібно брати до уваги податкові надходження чи державні видатки в тому чи тому році. Натомість треба враховувати суму сплачених людьми додатків і отриманих ними трансферів упродовж усього їхнього життя. Бухгалтерія поколінь вимірює вплив фіскальної політики на доходи різних поколінь, отримані упродовж життєвого циклу.

Бухгалтерія поколінь розповідає зовсім іншу історію фіскальної політики, ніж та, яку дає показник дефіциту бюджету. На початку 1980-х років уряд США знизив податки, що спричинило значні дефіцити бюджету упродовж багатьох років. Більшість фахівців вважають, що від такої фіскальної політики вигоду отримують старші покоління людей за рахунок молодших поколінь, оскільки останні успадковують державний борг. Котлікоф погоджуєть

Для аналізу короткострокових наслідків пропонованих змін у фіскальній політиці ви звертаєтесь до моделі IS-LM з розділів 10 і 11. Ця модель показує, що зниження податків стимулює зростання видатків споживачів, внаслідок чого крива IS переміщується вправо. Якщо одночасно не відбуваються зміни у монетарній політиці, то переміщення кривої IS веде до переміщення вправо і кривої сукупного попиту. У короткостроковому періоді, коли ціни негнучкі, збільшення сукупного попиту стимулює зростання обсягу виробництва і знижує рівень безробіття. Упродовж періоду пристосування цін економіка повертається до природного рівня виробництва, а збільшення сукупного попиту підвищує рівень цін.

Для врахування у вашому аналізі впливу міжнародної торгівлі ви звертаєтесь до моделей відкритої економіки з розділів 8 і 12. Модель із розділу 8 показує, що коли національні заощадження зменшуються, то інвестиції фінансуються позиками із-за кордону, що спричиняє дефіцит торговельного балансу. Хоч приплив капіталу із-за кордону пом'якшує вплив змін у фіскальній політиці на нагромадження капіталу, але США перетворюються у боржника інших країн. Ця фіскальна політика підвищує також курс долара, що здешевлює іноземні товари в США, а вітчизняні вироби дорожчають за кордоном. Модель Мандела— Флемінґа з розділу 12 показує, що поцінування долара і, як результат, зменшення чистого експорту, почасти нейтралізує стимульований вплив цієї зміни у фіскальній політиці на обсяг виробництва і зайнятість у короткостроковому періоді.

Враховуючи висновки усіх цих моделей, можна підготувати проект відповіді.

"Шановний сенаторе!

Зниження податків, яке уряд фінансуватиме збільшенням запозичень, впливатиме на економіку у багатьох напрямах. Зниження податків відразу збільшить видатки споживачів. Збільшення споживчих видатків впливатиме на розвиток національної економіки як у короткостроковому, так і у довгостроковому періодах.

Укороткостроковому періоді збільшення споживчих видатків розширило б попит на товари і послуги, що збільшувало б обсяг виробництва і підвищувало б рівень зайнятості. Однак процентні ставки також зростали б унаслідок загострення конкуренції між інвесторами у зв'язку зі зниженням обсягу заощаджень. Підвищення процентних ставок стримуватиме інвестиції і стимулюватиме приплив капіталу із-за кордону. Долар дорожчатиме стосовно іноземних валют, конкурентоспроможність американських фірм на світовому ринку знижуватиметься.

Удовгостроковому періоді скорочення національних заощаджень, зумовлене зниженням податків, зменшувало б розміри нагромадженого капіталу і збільшувало б зовнішню заборгованість. Отже, національний обсяг виробництва зменшився б, а частка у ньому зовнішнього боргу зросла б.

Важко оцінити кінцеві впливи зниження податків на економічний добробут країни. Нинішнє покоління жило б краще внаслідок збільшення споживання і підвищення рівня зайнятості, хоча, ймовірно, що водночас зріс би і темп інфляції. Наступні покоління несли б більший тягар наслідків нинішнього дефіциту бюджету: вони народилися б у країні з меншим обсягом нагромадженого капіталу і більшим зовнішнім боргом.

Ваш відданий слуга економіст СВО".

Сенатор відповідає:

"Шановний економісте СВО!

Дякую Вам за Вашого листа. Вашу позицію я вважаю обґрунтованою. Однак наш комітет заслухав думку видатного економіста, яка назвала себе "рікардіанцем"

і прийшла до протилежного висновку. Вона сказала, що саме собою зниження податків ще не стимулюватиме зростання видатків споживачів. Вона також дійшла висновку, що дефіцит бюджету не призведе до усіх тих наслідків, на які Ви вказали. Як це зрозуміти?

Щиро Ваш — Голова комітету".

Після вивчення наступного підрозділу цього розділу Ви зможете відповісти сенаторові в деталях про суть дискусії з приводу рівності Рікардо.

15-4. Рікардівський погляд на державний борг

Традиційний погляд припускає, що зі зниженням податків і виникненням дефіциту бюджету споживачі збільшують свої видатки, коли їхні післяподаткові доходи уростають. Альтернативна точка зору, яку називають рівністю Рікардо, піддає це твердження сумніву. Згідно з рікардівським поглядом, споживачі далекоглядні, і, отже, у своїх видатках виходять не лише з поточного доходу, а й сподіваного майбутнього доходу. Як повніше з'ясуємо у розділі 16, багато сучасних теорій споживання ґрунтуються на логіці поведінки споживача, який враховує інтереси майбутнього. Рікардівський погляд на державний борг в аналізі наслідків фіскальної політики виходить із поведінки далекоглядного споживача.

Логіка рівності Рікардо

Розгляньмо реакцію передбачливих споживачів на можливе зниження податків, яке обговорює Бюджетний комітет Конгресу. Споживач може міркувати так:

"Уряд знижує податки, не плануючи скорочення державних видатків. Чи змінює ця політика мої можливості? Чи стану я заможнішим внаслідок цього зниження податків? Чи можу я споживати більше? Мабуть, ні. Уряд фінансує скорочення податків збільшенням дефіциту бюджету. Через певний час урядові доведеться підвищити податки, щоб погашати основну суму боргу і виплачувати нагромаджені проценти. Тому насправді нинішня політика зниження податків пов'язана з їх підвищенням у майбутньому. Зниження податків просто дає мені тимчасовий додатковий дохід, який зрештою доведеться повернути. Я не отримаю від цього зниження жодних вигід і тому залишаю обсяг споживання незмінним".

Передбачливий споживач розуміє, що державні запозичення сьогодні означають підвищення податків у майбутньому. Зниження податків, яке фінансують зростанням державного боргу, не зменшує тягаря оподаткування; він просто переміщується у часі. Тому така політика не стимулює збільшення видатків споживачів.

До такого висновку можна прийти і іншим шляхом. Припустімо, що уряд бере в позику 1000 дол. у пересічного громадянина і знижує його податок на 1000 дол. По суті, ця політика означає те саме, що подарувати громадянинові державну облігацію на 1000 дол. На одному боці цієї облігації сказано: "Держава заборгувала вам, власнику облігації, 1000 доларів плюс процент". На другому боці облігації сказано: "Ви, платнику податків, заборгували урядові 1000 доларів плюс процент". Облігація, по-

дарована державою пересічному громадянинові, ані збагачує, ані збіднює його, оскільки вартість цієї облігації у майбутньому може перейти до держави у вигляді податків.

Загальний принцип полягає в тому, що сума державного боргу дорівнює сумі майбутніх податків, і якщо споживачі достатньо передбачливі, то майбутні податки для них еквівалентні поточним. Отже, фінансування державних видатків за рахунок боргу рівнозначне їх фінансуванню за рахунок податків. Цей погляд називають рівністю Рікардо, на честь відомого економіста XIX ст. Давида Рікардо, оскільки він першим звернув увагу на цей аргумент.

Висновок із рівності Рікардо такий: зниження податків, яке фінансують за рахунок боргу, не змінює обсягу споживання. Домогосподарства економлять приріст використовуваного доходу для оплати у майбутньому більших податкових зобов'язань перед державою, що зумовлене зниженням поточних податків. Цей приріст особистих заощаджень дорівнює за величиною зниженню державних заощаджень. Національні заощадження — сума особистих і державних заощаджень — залишаються незмінними. Тому зниження податків не веде до тих наслідків, які випливають із традиційного аналізу.

Однак з логіки рівності Рікардо аж ніяк не випливає, що будь-які зміни у фіскальній політиці є недоречними. Вони можуть істотно вплинути на видатки споживачів, якщо змінюють поточний або майбутній обсяг державних закупівель. Наприклад, припустімо, що уряд знижує податки сьогодні, бо планує зменшити державні видатки у майбутньому. Якщо споживач вважає, що це зниження податків не підвищить податків у майбутньому, він відчуває себе заможнішим і збільшить свої видатки на споживання. Проте завважте, що саме зниження обсягу державних видатків (а не зниження податків) стимулює споживання. Оголошення про майбутнє скорочення державних видатків збільшило б обсяг поточного споживання, навіть якби наявні податки не змінилися, бо це означає, що через певний час податки зменшаться.

Споживачі і майбутні податки

Суть рікардівського погляду полягає в тому, що коли люди вибирають свій обсяг споживання, вони оцінюють розміри майбутніх податків на підставі величини державного боргу. Однак наскільки споживачі передбачливі? Прихильники традиційного погляду на державний борг вважають, що величина майбутніх податків слабо впливає на поточне споживання, як це передбачає рікардівський підхід. Ось кілька аргументів на захист обох підходів2.

Короткозорість. Прихильники рікардівського погляду на фіскальну політику вважають, що люди передбачливі. Вони, наприклад, із багатьох можливих рішень про співвідношення споживання і заощадження вибирають оптимальне. Раціональні споживачі визначають величину майбутніх податків на підставі поточних запозичень уряду для оплати нинішніх видатків. Отже, рікардівський погляд ґрунтується на тому, що люди мають необхідні знання і є передбачливими.

___________

2 Для детальнішого огляду полеміки щодо рівності Рікардо див.: Douglas Bernheim, "Ricardian Equivalence: An Evaluation of Theory and Evidence", NBER Macroeconomics Annual (1987): 263—303. Див. також матеріали симпозіуму стосовно дефіциту бюджету у весняному 1989 р. номері 'Journal of Economic ШШ spectivetf*:

Один із можливих аргументів на користь традиційного погляду на зниження податків полягає в тому, що люди оцінюють лише найближчу перспективу, бо вони не повністю усвідомлюють, до яких наслідків можуть призвести дефіцити державного бюджету. Цілком можливо, що окремі люди можуть дотримуватися простого і не дуже раціонального правила "великого пальця", ухвалюючи питання, яку частину доходу заощаджувати. Припустімо, наприклад, що деякий споживач виходить із припущення, що майбутні податки будуть такими, як і поточні.

Ця особа не бере до уваги майбутню зміну податків, пов'язаних із поточною державною політикою. Зниження податків, яке фінансується через позики, ця особа розглядатиме як таке, що збільшує її постійний дохід, хоча насправді це не так. Отже, зниження податків збільшуватиме споживання і знижуватиме національні заощадження.

Позичкові обмеження. Рікардівський погляд на державний борг ґрунтується на тому, що споживачі визначають свої видатки не лише на підставі поточного доходу, а враховуючи увесь обсяг доходу, що буде зароблений упродовж життєвого циклу, який включає і поточний, і сподіваний майбутній дохід. Згідно з рікардівським поглядом, зниження податків, яке фінансується запозиченнями, збільшує поточний дохід, але не змінює доходу, заробленого упродовж життєвого циклу, та рівня споживання. Прихильники традиційного погляду на державний борг вважають, що для споживачів, які стикаються з позичковим обмеженням, поточний дохід має важливіше значення, ніж дохід, зароблений упродовж життєвого циклу. Позичкове обмеження — це сума грошей, яку особа може взяти в позику у банку або в іншій фінансовій інституції.

Особа, яка хоче споживати більше, ніж дозволяє величина її поточного доходу, ймовірно, сподівається на вищий дохід у майбутньому. Для збільшення обсягу споживання вона братиме в позику. Якщо ця особа не може збільшити обсягу поточного споживання через позику або може взяти в позику лише обмежену суму, її поточний дохід визначає величину її споживчих видатків незалежно від того, яким може бути її дохід упродовж життєвого циклу. У цьому разі зниження податків, яке фінансується зростанням державного боргу, збільшує поточний дохід, а отже, і споживання, навіть якщо майбутній дохід є нижчим. По суті, зниження поточних податків і підвищення майбутніх означає, що уряд надає платникам податків позику. Для особи, яка хотіла отримати позику, але не змогла зробити, зниження податків розширює її можливості у сфері споживання.

ПРИКЛАД

Експеримент Джорджа Буша з оплатою податків

На початку 1992 р. Президент США Джордж Буш започаткував нову політику, щоб подолати затяжний спад в економіці країни. Своїм указом він знизив суму прибуткового податку, яку утримували із зарплати найманих працівників. Цей указ не зменшив суму податків, яку працівники мали оплатити; він просто відстрочував сплату податків. Вищі податкові платежі або менші податкові знижки із відновленням повного прибуткового податку у квітні 1993 р. мали нейтралізувати цей приріст зарплати, який працівники отримали упродовж 1992 р.