Використання ррл в сітках pdh і sdh

Технологія PDH найбільш стара і традиційна. Вона розвивається вже 20 років. У 80-і роки вона поширилась по всьому світу у зв'зку із здешевленням цифрової мікроелектроніки і відповідно мультиплексорів. РРС і ВОЛЗ, які дозволили транспортувати потоки 140 Мбіт/с, еквівалентні 1920 каналам по 64 кбіт/с.

Але в 90-х роках стала актуальною безпосередня передача даних зі швидкістю 64 кбіт/с (протокол Х.25) для забезпечення міжбанківських операцій. Виявилося, що до цього PDH не дуже придатна.

Наприклад, при зв'язку між телефонними вузлами PDH дозволяє достатньо ефективно передавати великі потоки телефонних сигналів між ними. Мультиплексування, тобто збирання і розбирання телефонних сигналів проводиться лише на кінцевих пунктах.

Коли потрібно зв'язати між собою декілька відділень банку, офісу і т. п. потоками 64 кбіт/с, вводячи і виводячи в кожному пункті інформацію з групового потоку 140 Мбіт/с. Тоді кожному користувачу потрібно проводити трьохрівневе демультиплексування сигналу PDH (розкласти Е4 на 4 потоки Е3, потім потрібний потік Е3 – на 4 потоки Е2, потім потрібний потік Е2 – на 4 потоки Е1). Після відгалуження абонентського потоку Е1, потрібно провести повну зборку сигналу Е4. При наявності багатьох таких користувачів сітка стає економічно невигідною.

Друга проблема, яка виникла в технології PDH – недостатні можливості в організації службових каналів для контролю і управління потоком в сітці. Майже повна відсутність засобів маршрутизації потоків низького рівня. При створенні PDH було природне бажання досягнути економії в швидкості передачі. Для цього було зменшено до границі кількість додаткових біт. Не були передбачені резервні біти на розвиток сіткового управління. Так початкова перевага обернулася недоліком.

SDH в РРЛ. Швидкості і стандарт сигналів, принципи побудови SDH були затверджені в 1988 році. До цього йшли довгі пошуки оптимальних методів реалізації SDH. Головна проблема синхронних сіток – необхідність жорсткої синхронізації цифрових сигналів, які формуються різними джерелами інформації в територіально рознесених пунктах сітки.

Перевага SDH – принципова можливість прямого доступу до любого сигналу (перевага принципу часового ущільнення), який передається в складі групового потоку, минаючи процедуру послідовного мультиплексування.

Одне з міркувань, яке визначало принципи SDH – необхідність спряження сіток SDH з сітками PDH, щоб інтегруватися з ними в єдині цифрові сітки. Це вдалося досягнути внаслідок вибору пакетного сигналу зі швидкістю передачі 155,52 Мбіт/с. кожен пакет має тривалість 125 мкс, має 2430 байт, 81 байт утворює заголовок, який несе різноманітну службову, в тому числі і адресну інформацію.

Такий пакет назвали синхронним транспортним модулем 1-го рівня. Його позначають STM-1 (рекомендації G 707, G 708 Міжнародного союзу електрозв'язку – сектор стандартизації в області телекомунікацій) (МСE-Т).

Структура STM-1 забезпечує стикування SDH майже зі всіма існуючими у світі сигналами PDH і дозволяє створювати цифрові сітки любої конфігурації.

Вторинний рівень SDH формується синхронним пакуванням 4-ох пакетів STM-1.

STM-4 → 155,52 ∙ 4=622,08 Мбіт/с

STM-16 → 155,52 ∙ 16=2 488,32 Мбіт/с

STM-64 → 155,52 ∙ 64=9 953,28 Мбіт/с

Фірма BOSCH вже пропонує нові оптичні мультиплексори «МО-16» для передачі по ВОЛЗ 16 потоків STM-16, тобто біля 40 Гбіт/с.

З вказаних швидкостей в РРЛ використовується тільки STM-1. Потоки STM-4 і вище розраховані тільки для ВОЛЗ.

Однак для РРЛ трафік, що забезпечує STM-1 являється часто надлишковим. Наприклад, якщо треба відвести від магістралі частину інформації і передати її по РРЛ в місцеві сітки. Тому в SDH є підсигнал STM-1, його позначають STM-0.

STM-0= STM-1 ∙ ⅓ = 51,84 Мбіт/с

Цей сигнал є зручним мостом, через який сітки PDH можуть підключатися до потужних ліній SDH.

Ще є сигнал Sub STM-1. При STM-0 об'єм заголовку скорочується на ⅓. Це зле. Немає стиковки по сигналах управління. Такий сигнал, який має повний заголовок від STM-1 називають Sub STM-1 (55,296 Мбіт/с).