Питання 3. Філософські ідеї пізнього Відродження. Духовні та інтелектуальні підсумки філософії ренесансної епохи
Вже в XVI ст. у філософські думці Відродження починають відчутно виявлятися ознаки ідейної кризи, причому у цей пізній період гуманізм більше пов'язаний вже із власними ренесансними культурними засобами, аніж з Античністю. Посилюється тенденція розглядати людину у якості необхідної, сутнісної і органічної частини Всесвіту, а не Всесвіт лише вимірювати людиною, як це було раніше ("людина – міра речей"). У міркуваннях про людину дедалі відчутніше звучить мотив її трагічної долі і неможливості для неї переламати хід власного життя (новий стоїцизм).
Зазначені моменти яскраво звучать у творі П'єра–Анджело Мадзоліні "Зодіак життя", де акцент буття переноситься в більшій мірі з людини на Бога. Світ є нескінченним, оскільки невичерпною є енергія самого Бога. Світ існує вічно і вічно твориться, причому він твориться Богом за необхідністю, яка пронизує усю світобудову, визначає природу всіх речей. Бог творить не для нас, а для себе, тому найпершим благом і особистим щастям у земному житті є мистецтво уникати страждань (епікуреїзм). Акцент всемогутності Бога дає можливість Мадзоліні зробити висновок про можливість існування інших планет, заселених живими істотами (ідея, яку далі підхоплює, розвиває і за яку потім постраждав від інквізиції Джордано Бруно).
Позаяк людину в судженнях Мадзоліні позбавлено панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки, тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді "перевернуте життя". Що ж протиставляє цьому автор "Зодіаку життя"? – Насамперед людську свободу й можливість вибору життєвого шляху. Причому освічена людина завжди протистоїть "черні", цінує гідність, свободу, яку слід спрямовувати на загальне благо і вміння досягати особистого щастя у земному житті. Найпершим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мистецтві є принцип (або "золоте правило"): чого не бажаєш собі, не роби іншому (це в майбутньому в добу Німецької класичної філософії стає максимою "категоричного імперативу" в етичному вченні І. Канта). Досягається земне благо через гармонізацію душі і тіла, земного і духовного.
Ще більший драматизм і скептицизм відчувається стосовно становища та сутності людини у творах французького гуманіста Мішеля Монтеня (1531-1592). У центрі його "Досвідів" перебуває звичайна людина. Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є не що інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам та здібностям, щоб певною мірою виконати своє життєве призначення. "Краще наше творіння – жити у згоді з розумом", - підкреслював Монтень. Іноді він вважав саме життя селян взірцем гідного способу життя – у злагоді з природою, але частіше прославляв індивідуалізм і самозаглиблення. Оцінюючи становище і сутність людини, він стверджує, що кожна людина є представником усього людського роду. Всі релігії мають принципову єдність (як це звучало, але більш радикально і у Мірандоли) і базуються вони на звичаях ( підкреслювалося світське походження релігії). Звичаї необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв'язків. Шлях до пізнання - це самоаналіз, в якому ми, як і загалом у пізнанні, повинні покладатися на розум і піддавати все сумніву. Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину кращою (моменти скептицизму). Крім того, як і А. Мадзоллі, М.Монтень стверджує можливість існування багатьох інших світів. Бог у Монтеня виступає як необхідність, що панує у світі.
Все більше і більше в пізньому Відродженні утверджується натурфілософія, насамперед, в ідеях і конкретних дослідженнях природи Б.Телезіо (1509-1598), Джордано Бруно (1548-1600), Галілео Галілея (1564-1642), Йогана Кеплера (1571-1630). У Б.Телезіо цей напрямок набуває певних матеріалістичних тенденцій. Оскільки людина у пізнанні повинна спиратись насамперед на розум та відчуття, коли вони досягають очевидності, то пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини; наука, дослідницький розум стають радикально автономні від релігійної віри.
Безперечно, найбільш відомим в цей період мислителем і натурфілософом був Джордано Бруно. Ще більш, навіть, ніж його вчення, зробила його "зіркою першої величини" надзвичайно яскрава і драматична доля. Він продовжує розвивати ідеї великого платоніка Відродження – М.Кузанського, певні думки П.Мадзоллі і М.Монтеня, але створює і своє власне оригінальне вчення, яке здійснило вплив на вчення про монади у Г.Лейбніца (XVII ст.) і на філософію І.Канта.
Вихідна категорія міркувань Бруно – це Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності (есенції) та існування (екзистенції). Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму (тут явний вплив М.Кузанського), збігом усіх протилежностей (це, як і у М.Кузанського, прояв саме ренесансної діалектики). Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю. У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма. Розгорнута матерія втілюється у мінімумі – атомі, що має потенції максимуму (яке передбачення сучасного відкриття могутності атомної енергії!). Активність матерії спричиняється світовою душею, тобто загальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину. Світова душа все пронизує й одухотворяє, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот. І, нарешті, умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. Оскільки душа, рух, відчуття притаманні усьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти. Ці твердження вочевидь входили у суперечність із християнським розумінням унікального положення Землі у Всесвіті і опікування Бога лише людиною, вміщеною в центр світобудови. Все це викликало обурення церкви і проголошення Д.Бруно єретиком, що й привело до спалення його на площі Квітів у Римі в 1600 році. Його пантеїстичні та натуралістичні погляди були своєрідною інтегральною концентрацією філософських ідей Відродження, досить продуманою та стрункою.
Водночас саме доля цього великого філософа майже наприкінці Відродження знаменує собою надзвичайно динамічну суперечливість цієї історичної доби. Причому, як вже було зазначено вище, в його поглядах були геніальні зародки подальших ідей, розвинутих в добу Нового часу. Зокрема, це діалектика, монадологія, теорія пізнання, яка не випадково перегукується навіть з ідеями І. Канта тощо.
В певному сенсі, нащадком ідей М.Коперніка та Д.Бруно був Галілео Галілей, який ставився до природи, що оточує буття людини, як до лабораторії та майстерні. Природа - це сукупність законів, які можна пізнати за допомогою експериментів і математики, об'єкт для дій та дослідження людини. Але природа є байдужою щодо дій людини і не змінюється у процесі пізнання. Це розкривало двері в науку Нового часу, де людина стає активним суб'єктом, а природа стає об'єктом активності людини.
Г.Галілей також особливо наголошує на тому, що саме математичне пізнання є найбільш надійне й перспективне для пошуків істини. Геометрично-математичні виміри речей є певним критерієм їх первинних якостей, а інші якості, "вторинні", залежать від суб'єктивних якостей людини та сприйняття нею світу. Ця проблема – "первинних" та "вторинних" якостей речей стає однією з наскрізних проблем науки Нового часу. Таким чином, натурфілософія Відродження набуває зовсім нового конкретно-наукового змісту та значення, що відрізняє її від античної натурфілософії.
Серед найбільш яскравих представників доби Відродження треба також відзначити неоаристотеліка П.Помпонацци, філософа, математика і архітектора Л.Б.Альберті, неоепікурійця Л.Валлу, П.Браччоліні, політичних філософів Ж.Бодена і Г.Гроція і, нарешті, не тільки соціаліста-утопіста, але й видатного натурфілософа Т.Кампанеллу.
Головним досягненням цієї доби було відкриття проблеми людської особистості. Людина постає як господар власного життя, творець своєї долі. Вперше саме індивідуальність людини почала сприйматися як найбільша цінність. Це була доба, за словами одного мислителя, "титанів духа". Можна також сказати, що вона породила особливий тип "ренесансної" людини: активно-творчої, винахідливої, підприємливої, динамічно-суперечливої, волелюбно-автономної, із почуттям власної гідності, гордості і віри у власну всемогутність, яка доходила навіть до прагнення змагатись з Богом (титанізм). Водночас у певної частини людей Ренесансу ці риси набирали форм злочинності, жорстокості, розбещеності, підступності та гордині. Це певною мірою відбилося у філософії (Н.Макіавеллі), але більше виявлялося у реальному повсякденному житті того часу.