Питання 2. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропоцентризм, платонізм і натурфілософія

У розвитку філософії епохи Відродження можна виділити три найбільш вагомі періоди.

1. Гуманістичний антропоцентризм – середина XIV – XV ст.

2. Платонічний - середина XV – перша третина XVI ст.

3. Натурфілософський – друга половина XVI – початок XVII ст.

Гуманістичний період починається з діяльності флорентійця Данте Аліг’єрі (1265-1321) - родоначальника гуманізму Відродження. Видатний поет епохи Ренесансу обґрунтував цінність і значущість земного життя людини. Визнаючи подвійну природу людини (тілесну і духовну), він прагне довести, що корінь буття людини полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне земне діяння. Далі цю лінію звеличення людини продовжував геній Італії – поет Франческо Петрарка (11304-1374). Хоча для духа першим предметом міркувань є Бог, головне для людини полягає в тому, щоб уславити себе земними вчинками. Звідси випливає протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у своїх різних виявленнях. Цю лінію також продовжили Калюччо Салютаті, Поджо Бранчоліні, Лоренцо Вала, Джаноццо Манетті та інші. Загалом гуманістична антропологія була спрямована на :

а) обґрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;

б) піднесення гідності людини;

в) прирівнювання її у чомусь до Бога (титанізм).

Другий період, або період платонізму не тільки продовжує названі тенденції, але здійснює їх спеціальне філософське обґрунтування, для чого протиставляє канонізованому і схоластично витлумаченому вченню Аристотеля вчення Платона і неоплатоніків (хоча і в цей час вчення Аристотеля не забувається, а переосмислюється, наприклад у творчості П.Помпонацці).

Найбільш видатним платоніком Відродження і, напевно, одним із найбільш визначних його філософів був Микола Кузанський (1401-1464), який виявлення невимовної сутності Бога тлумачив метафізично та символічно: через протилежності абсолютного максимуму і мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до божественного Єдиного. Випереджаючи погляди і відкриття М.Коперніка і Г.Галілея, він стверджував, що Земля не може бути центром світобудови, проте людина являє собою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною, і людина навіть могла б стати рівною Богу (титанізм), якщо б спромоглась подолати свою обмеженість. Її розум здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає його (розум) до істини приблизно так, як багатокутник наближається до кола.

Доба Відродження є також часом діяльності славетного Марсіліно Фічино (1433-1499), якого більшість дослідників вважає справжнім початківцем ренесансного платонізму. 7 листопада 1467 р. він відкрив флорентійську платонівську академію. Він також вперше переклав латинською мовою кодекс праць Платона. Його погляди коротко можна викласти в наступних положеннях:

- Бог пронизує весь світ як ієрархію форм буття («не Бог – у речах. а все у Богові»);

- у центрі світобудови перебуває душа, яка є єдиним внутрішнім зв’язком всіх речей та явищ світу; вона постає в єдності єдиного і множинного;

- все у Всесвіті відчуває взаємний потяг Любові, яка є найбільшою силою світу;

- людина вінчає собою всі сутності нижчого порядку і здатна керувати ними та собою;

- проявом сутності людини постає прагнення до свободи та високе її цінування;

- потенційно у своїх діях людина здатна зрівнятися з Богом;

- усі релігії є лише проявом «всезагальної релігії» і кожна лише частково виражає одну єдину істину.

З М.Фічіно погоджується його уславлений учень - флорентійський граф Піко делла Мірандола (1463-1494). Він вбачав людську сутність у свободі. Новим моментом його філософії наступне: людині не надана її досконалість, але вона може її досягти, оскільки людська сутність перебуває в становленні, в активному творінні її діяльністю людини. Мірандола також вважав за можливе інтегрувати в єдину філософську мудрість найкращі ідеї з дуже різних філософських шкіл та релігій. Ця ідея в той час сприймалася як вкрай єретична, але вона випередила сучасне екуменічне розуміння даної проблеми.

Загалом платоніки Відродження, ніби передбачаючи в дещо наївній формі сучасний антропний принцип будови космосу, вписували людину в таку світобудову, яка уподібнювалась одухотвореній та універсальній живій природі (панпсихізм і гілозоїзм). Своєрідною концентрацією такого ренесансного платонізму був пантеїзм: розуміння всього тотожним Богові.

Третій напрям філософії Ренесансу - це натурфілософія, яка в цю епоху була спрямована не тільки на розуміння сутності природи і Всесвіту, але в новому переосмисленні набула конкретно наукового і навіть емпірично-експериментального змісту. Одним з перших прибічників такої, вже не античної натурфілософії був Леонардо да Вінчі (1452-1519), який поєднував в собі мислителя, вченого-практика, механіка, математика і геніального митця – дослідника людської особистості. Саме він зорієнтував науку до практики, а мистецтво і закони художнього ремісництва прагнув оперти на досягнення наукових досліджень. Його філософія також були спрямована на звеличення людини. Світ, за вченням Леонардо, є витвором Бога як великого майстра та винахідника, а завдання людини полягає у пізнанні природи. Основою такого пізнання є досвід, початком його є відчуття (серед яких найпершим є зір). На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами, найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення. Зазначимо, що у творах Леонардо починає звучати мотив неоднозначного, суперечливого розуміння сутності людини і навіть песимізму і скептицизму: людина у своїх творах може сягати Бога, а може стати нижче від худоби. .

Натурфілософський період знаменується діяльністю видатних вчених (астрономів, математиків, фізиків-механіків, лікарів-анатомів тощо). Це Микола Копернік (1473-1543) з його видатним твором "Про колообіг небесних сфер" - геніальним доведенням геліоцентричної будови світу, і Йоган Кеплер, і Джіроламо Кардано, і Андре Везалій, і Мігель Сервет та інші.

Гуманістичний рух набуває в цей період різноманітного та активного соціального звучання – і в сфері ідей соціального реформування та утопізму, і в царині народження національно-етнічної самосвідомості (в Україні в цей час запроваджено "козацьку республіку"); і, нарешті, в напрямку релігійної Реформації та виникнення рухів протестантизму (Лютер, Кальвін, Цвінглі, Меланхтон та інші) та згодом контрреформації.

На зламі ХV-XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі: від Англії до України (Рутенії). Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи, де виділяються насамперед такі особистості як Еразм Ротердамський, Ульріх фон Гутен, Томас Мор, П‘єр де ля Рамус, Альберт Дюрер, Вільям Шекспір та інші. Еразм Ротердамський (1469-1536) підкреслював в Ісусі Христі його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої релігії - "філософії Христа". Тут на перший план виходять етика та розв'язання проблем земного життя, адже завдяки подвигу Христа знаходить виправдання людська природа. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога для людини недосяжна, треба любити людину.

В натурфілософський період Відродження розгортається діяльність Ніколо Макіавеллі (1469-1525), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму (за його єзуїтський принцип "мета виправдовує будь-які засоби"), а з іншого боку, фундатором нової революційної етики – тверезого, реалістичного бачення політичної дійсності і тогочасного історичного життя. Християнські моральні норми добрі та привабливі, але за реальних умов життя неможливі для виконання. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні, їм можна протиставити лише реальну силу, відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджаючи хід подій, в тому числі бути недобрим. Тут головне – кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, всі засоби для її здійснення справедливі. Виходячи з таких міркувань, Н.Макіавеллі радив правителям (монархам) не зупинятись у справі державного зміцнення перед використанням будь-яких засобів: цілком прийнятні для цього і шпигунство, і доноси, і навіть політичні вбивства та ін., оскільки кінцева мета таких дій благородна. Політична діяльність відбувається не заради тільки егоїстичних цілей, а заради кращого майбутнього всіх людей в сильній та могутній державі. З іншого боку – саме реальні, егоїстичні інтереси людей є засадами всіх людських дій і причинами реальних процесів в політиці.

Таким чином, можна констатувати неоднозначний, складний, суперечливий характер реального гуманізму Відродження і новий більш реалістичний тип мислення людей цієї доби. Головним є те, що в цьому новому співвідношенні людини і світу, макрокосмосу і мікрокосмосу в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в земних вимірах, тобто саме гуманістичний напрямок ренесансної філософії був визначальним для двох інших (нового платонізму та нової натурфілософії Відродження) напрямків. Водночас людину було органічно вписано у природній процес, у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Світогляд набував пантеїстичних та панпсихічних рис, тобто у спеціально продуманому і осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм та пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму). Світ сприймали і розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотвореності, динамізмі та внутрішній єдності: такий пантеїзм був ще одною характерною рисою доби Відродження ("Вся природа – це і є Бог, але і Бог це є природа"). Слід відзначити, що і в русі Реформації та протестантизму людина стає ближче до Бога, а Бог до людини без особливого посередництва церкви, як це було в традиційному католицизмі.