Тема 5. Філософія відродження.

Внаслідок нагромадження знань, розширення обріїв суспільного досвіду та кризи середньовічного світобачення у XIV—XV ст. Європа вступила в нову історичну епоху — епоху Відродження. Відбувається суттєва світоглядна переорієнтація: набувають цінності пізнання природи та земні вчинки людини, поступово формуються принципи класичної науки. Проте за змістом це була суперечлива епоха, яка не лише підносила та оспівувала людину, а й висвітлила драматичні сторони її буття. У європейській історії Відродження розглядають як епоху перехідну, що містить у собі елементи Середньовіччя і зародки процесів епохи Нового часу.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу

1. Проблема визначення місця епохи Відродження в історії та характерні риси життя цієї доби.

2. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропоцентризм, платонізм і натурфілософія.

3. Філософські ідеї пізнього Відродження. Духовні та інтелектуальні підсумки філософії ренесансної епохи.

Питання 1. Проблема визначення місця епохи Відродження в історії та характерні риси життя цієї доби.

Відродження (Ренесанс) – це культурно-історична доба з середини XIV до початку XVII ст. н.е., що характеризується як перехідний період і в європейській культурі загалом, і в розвитку філософської думки. Його можна віднести і до завершення Середньовіччя (Г.Гегель), і до початків утвердження епохи Нового часу (В.Віндельбант). Ця надзвичайно яскрава, бурхлива і інтенсивна доба може розглядатись як відносно самостійна епоха та як поворотний момент в розвитку Європи і як особливий інтегруючий орієнтир в розумінні європейської історії та в її магістральному русі, у специфічно-європейському спрямуванні та зосередженні (в тому сенсі, що ця епоха висвітлює дещо важливе для європеїзму взагалі, класичного етапу європейського розвитку історії).

Якщо уявити собі магістраль європейського історичного розвитку, яку ми нібито проводимо через два її культурно-історичні "пункти" - Античність та Середньовіччя – то Відродження постане як третій історичний пункт: у Відродженні відбувся своєрідний та плідний синтез двох попередніх епох, в якому кожна з них (Античність та Середньовіччя) по-новому переосмислюється, змінює свої основні акценти. Ці епохи тут не тільки не заперечуються, а, навпаки, по-новому стверджуються, перетворюються як досягнення людського духа і матеріального життя, стають доленосними для наступного розвитку Європи, а частково і всього світу. Ця епоха в своїй культурі і філософії прагнула відтворити і античні досягнення (цим частково пояснюється її назва), але також і ідеали раннього християнства (в особі Реформації, протестантизму). Однак це вже не могло бути тільки поверненням до далекого минулого в його «чистоті» та адекватності; здобутки минулого на основі всього попереднього історичного шляху були переосмислені новою епохою. Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда іноді досить радикально – в напрямку насамперед антропоцентризму і критики традиційної католицької церкви). З іншого боку, ідеї натурфілософії, антропоцентризму, платонізму та інших філософських шкіл античності (стоїцизм, епикурейство, неоплатонізм, герметизм) набувають якісно оновленого змісту і значення і в духовно-християнських пошуках та переосмисленнях даної епохи, а також в новому конкретно-науковому баченні та наукових досягненнях. Навіть сама релігія в цей час стала в певному сенсі світською (О.Лосєв), а природознавство - вже науково-емпіричним (Г.Галілей). В той же час наука та філософія не позбавились деяких форм містики (Й.Кеплер, Т.Парацельс, Я.Бьоме та ін.), а мистецтво вперше починає використовувати пошуки та досягнення науки.

Культурна атмосфера Відродження набуває унікальної специфіки, що характеризується новою тверезістю розуму (Н.Макіавелі), своєрідним романтизмом містики ( не лише християнської, але й іудейської, герметичної, східної тощо), і також культурним титанізмом та соціальним утопізмом. Яскравий і суперечливий вияв цієї епохи сягає не лише Нового часу, а і некласичної та сучасної культури, її проблематики і навіть її крайнощів (сучасний тоталітаризм, сатанізм, сучасна містика та ін.). Саме в добі Відродження слід шукати коренів деяких сучасних проблем, національних революцій і реформ – як соціально-культурних, так і релігійних. В ній досить інтенсивно розвивалися початкові тенденції як сучасних буржуазних відносин та цінностей, так і соціально-орієнтованих, соціалістичних (від радикального комунізму до соціальної та правової держави). Таким чином, ця епоха займає своєрідне і надзвичайно важливе місце в розвитку історії та культури. Порівняно з іншими епохами вона була дуже короткочасною, драматично вразливою, мінливою, а тому дуже швидко минула і розчинилась в інших епохах. Вона швидко трансформувала свій життєрадісний оптимізм, віру в цінність людського розуму, життя, особистої творчості в драматично-реалістичний скепсис, іронію (М.Монтень, М.Сервантес) і в трагічно-песимістичне переосмисленні людини, її природи та історії (пізні В.Шекспір, Мікеланджело). Вона поєднувала в собі бурхливо-радісний творчий розквіт, універсальний розвиток (матеріальний і духовний) і жорстокість, смуту, надзвичайне поширення насильства та переслідувань (інквізиція, контрреформація).

Проте, незважаючи на негативні риси та тенденції, вона дала могутній поштовх для всього подальшого розвитку історії і культури Європи; яскраво акумулювала та висвітлила специфіку європейського розвитку. Вона, можливо, перегукується і з перехідним етапом сучасності, а тому має право розглядатися як відносно самостійний і самоцінний історичний період.

Доба Відродження – це не тільки великі духовні досягнення, зокрема у філософії, не тільки переосмислення духовних досягнень Середньовіччя та розширення обріїв суспільного досвіду - це також і великі зрушення у матеріальному житті цієї доби.

Ці зрушення були пов'язані зі зростанням значення міст, збільшенням їх питомої ваги в економіці, розвитку буржуазних відносин. У цей період міста стали центрами активної виробничої діяльності та торгівлі, динамічного розвитку освіти, науки, духовних пошуків, формування нового типу особистості та її самосвідомості. В цей час відбувалися і великі географічні відкриття, що не тільки відкривало нові торгівельні шляхи, але і незвичні обрії світобачення людини. Усе це разом було причиною значних змін у філософському світогляді, що привели до формування вищої теоретичної самосвідомості як квінтесенції цієї доби та всієї її культури. Доба Відродження має, з одного боку, привабливе, світле гуманістичне обличчя, а з другого боку, драматично–суперечливий бурхливий історичний характер. Її яскравий, універсальний і динамічний образ не можна звести лише до певного короткочасного містка між певними епохами. Вона – унікальне та універсальне "подвійне дзеркало", надзвичайно важливий координуючий історичний орієнтир і попередніх для неї епох, і наступного культурного та суспільного розвитку Європи і світової історії.