Тема 11 Теорія олігополії
1. Концентрація ринку
2. Теорія ігор і поведінка олігополії
3. Моделі поведінки олігополії у сфері ціноутворення
4. Економічна ефективність олігополії
Терміни для засвоєння
Модель Бертрана
Олігополія
Концентрація ринку
Коефіцієнт концентрації
Індекс Герфіндаля
Дуополія
Рівновага за Нешем
Теорія Курно
Криві реагування
Дилема ув’язнених
Модель Стакелберга
Ламана крива попиту
Цінова війна
Олігопольний взаємозв’язок
Змова
Нецінова конкуренція
Картель
Цінове лідерство
Часткова монополія
Принцип „витрати плюс”
Олігополія являє собою дуже неоднозначну ринкову структуру з дуже широким діапазоном характеристик. З одного боку вона межує з чистою монополією, з іншого – перетворюється у монополістичну конкуренцію. Тому для ідентифікації ринкової структури, необхідним є пошук таких характеристик, які можна достатньо просто визначити.
Однією з таких характеристик є концентрація ринку – ступінь переваги на ринку одної чи кількох великих фірм. Економісти використовують показники концентрації для приблизної оцінки структури галузі.
Найпростішим показником, що вимірює концентрацію ринку, є коефіцієнт концентрації. Він показує процентне співвідношення всього обсягу реалізації, яке обчислюється для деякої кількості фірм. Найчастіше використовується так званий рівень концентрації чотирьох фірм, який являє собою ціну часток ринку чотирьох найбільших фірм. Якщо чотири найбільші фірми контролюють 40% загального ринку і більше, галузь вважають олігопольною.
Хоча коефіцієнт концентрації корисний при визначенні конкурентності чи монополізації різних галузей, він має деякі обмеження.
Подолати ці недоліки дозволяє вимірювання концентрації ринку за допомогою індекса Герфіндаля, або H-індекс. Цей індекс дорівнює сумі квадратів часток ринку усіх фірм галузі:
,
де Si – частка і-тої фірми на ринку
H-індекс враховує і число фірм у галузі, і різницю їхніх розмірів. При піднесенні часток ринку до квадрата більша вага надається більшим фірмам. Тобто, чим більший індекс Герфіндаля, тим вищий ступінь ринкової влади у галузі. Значення H буде дорівнювати одиниці, якщо у галузі діє тільки одна фірма, і буде прямувати до одиниці, якщо на ринку є кілька фірм і/або є значні відмінності у частках ринку, що їм належать.
Проте формальний розрахунок показників концентрації є недостатнім для встановлення ступеня конкурентності ринку. Існують гіпотези, які прослідковують залежність концентрації від різних чинників. Такими чинниками є:
1) Економія на масштабах.
2) Вхідні бар’єри, під якими розуміють будь-які перешкоди для нової фірми на рівних конкурувати з існуючими.
3) Безповоротні витрати, які здійснюються фірмою раз і назавжди і не можуть бути поверненими навіть у тому випадку, коли фірма припиняє свою діяльність. 4) Випадкові обставини, внаслідок яких фірми, що мали однакові стартові позиції, з часом починають зростати швидшими або повільнішими від середньогалузевих темпами, і фірми-лідери завоюють більшу частку ринку.
Для розуміння основ поведінки олігополії у сфері ціноутворення використовують модель теорії ігор, припускаючи, що існує дуополія - тобто олігополія, що складається із двох фірм.
Рівновага, що досягається відповідно до теорії ігор, отримала назву рівноваги за Нешем. Рівновага за Нешем – це рівноважне вирішення гри, за якого стратегія кожного гравця є оптимальною за умови вибору стратегії іншим гравцем.
В умовах рівноваги за Нешем кожна фірма повністю реалізує свій потенціал залежно від того, що чинять її конкуренти. Це означає, що у жодного з гравців нема стимулу змінити свою стратегію після встановлення того, яку стратегію вибрав інший гравець.
Рівновага за Нешем виключає можливість узгодження фірмами своїх дій – кожна з них ухвалює таке рішення, яке дає їй найвищий прибуток із можливих, причому фірма знає про дії своїх конкурентів.
Завдання, яке постає перед олігопольними фірмами, нагадує поведінку двох ув’язнених, які зважують, чи варто їм зізнаватися у скоєнні злочину. У теорії ігор приклад отримав назву „дилеми ув’язнених”. За цією моделлю, фірми можуть отримувати високі прибутки, якщо будуть співпрацювати. Але якщо одна з них зробить крок у власних інтересах, на який інші не зможуть ефективно відреагувати, вона отримає вищі прибутки. Якщо ж конкуренти відреагують досить енергійно, то співпрацю буде порушено, а прибутки зменшаться.
Теорія Курно оцінює інший випадок рівноваги за Нешем.
Модель Курно також розглядає випадок дуополії. Кожна з фірм встановлює деяку ціну, яка максимізує прибуток за будь-якої ціни, встановленої конкурентом. Такі ціни зображаються у вигляді кривих реагування.
Популярність теорії Курно зумовлена тим, що вона приводить до стабільної рівноваги. За цін, вищих від точки перетину двох кривих реакції кожна фірма має стимул знижувати ціну, встановлену конкурентом. За цін, нижчих від точки перетину, кожна фірма має стимул призначити ціну вищу, ніж у конкурента. Тобто існує лише одна ціна, яку може встановити ринок. Крім того, оскільки теорія Курно справедлива не тільки для дуополії, можна довести, що рівноважна ціна прямує від монопольної ціни до ціни, яка дорівнює граничним витратам. Таким чином, у галузі, де є одна фірма, рівновага Курно досягається за монопольної ціни, у галузі з більшою чисельністю фірм – за конкурентної ціни, а за олігополії – перебуває у цих межах.
Якщо за Курно вибір обсягу виробництва обома фірмами відбувається одночасно, то у моделі Стакелберга фірми діють послідовно. Обсяг виробництва та ціна залежить від стратегій, яких дотримуються фірми. У них є дві можливих стратегії – лідера або послідовника. Лідер знає і враховує криву реагування конкурента при визначенні свого обсягу виробництва, що максимізує прибуток. Послідовник підлаштовується під уже встановлений лідером обсяг виробництва. Таким чином, ініціатива забезпечує фірмі-лідерові перевагу.
Як і в моделі Курно, буде досягнуто стабільної рівноваги, але у лідера прибуток буде вищим, а у послідовника – нижчим. Якщо ж обидві фірми виявляться лідерами, то виникне нерівноважний стан, у якому для запобігання цінової війни потрібно буде укладати між ними угоду.
Модель Бертрана відрізняється від моделі Курно припущенням про те, що кожна фірма максимізує прибуток, сподіваючись, що інша фірма своєї ціни не змінить. Результатом моделі Бертрана є стійка рівновага двох фірм.
На думку Бертрана, кожна фірма встановлює свою ціну на основі припущення, що ціна конкурента залишиться незмінною. Як і в моделі Курно, становище дуополістів є симетричним: кожна фірма буде встановлювати ціну нижчу, ніж у конкурента. Процес зниження цін триватиме доти, доки не встановиться рівноважна ціна. Стійка рівновага досягається у точці Е, де дві криві перетинаються, і кожна з фірм встановлює однакову ціну на продукт.
Для розуміння поведінки олігополії у сфері ціноутворення та визначення обсягу виробництва розглядають такі основні моделі: 1) ламана крива попиту; 2) змовницьке ціноутворення; 3) лідерство у цінах; 4) ціноутворення за принципом „витрати плюс”.
Модель ламаної кривої попиту базується на припущенні: коли олігополіст знизить ціну – конкуренти наслідуватимуть його, але якщо він підвищить ціну – вони це проігнорують. Ця модель узгоджується із негнучкістю цін, що простежується у деяких олігопольних галузях.
Картель – це таємна угода між фірмами-учасниками про запровадження спільної ціни на продукт та про географічний поділ ринку збуту продукції.
Лідерство у цінах простежується, коли одна фірма – зазвичай найбільша або найефективніша – визначає ціну, а фірми-конкуренти встановлюють ідентичні або близькі ціни.
Ціноутворення за принципом “витрати плюс” означає, що фірма встановлює ціну, додаючи до середніх загальних витрат на виробництво продукту певний відсоток надвишки.
Для олігополіста оптимальним є обсяг виробництва, за якого ціна перевищує граничні витрати. Цей обсяг виробництва менший ніж той, за якого мінімізуються середні загальні витрати. Це означає, що за олігополії не досягається ні розподільна (Р = МС), ні виробнича ефективність (Р = мінімум АТС).