§ 3. Другий принцип: лінійний характер позна­чення

Слухове за своєю природою, позначення розгор­тається лише у часі, запозичивши від нього харак­терні особливості: а) воно наділене тривалістю; б) його тривалість має лише один вимір — це лінія. Цей принцип очевидний, але, здається, про нього ні­коли не згадують, бо, мабуть, вважають занадто про­стим, а, однак, цей принцип також фундаментальний, і наслідки його -теж незліченні. За своєю важливістю він не поступається першому принципові. Від нього залежить увесь механізм мови (див. с. 156). На від­міну від візуальних позначень (морські сигнали то­що), які можуть водночас сполучатися в кількох ви­мірах, акустичні позначення розташовуються лише на лінії часу; їх елементи йдуть один за одним, утво­рюючи низку. Ця їхня особливість унаочнюється, щойно ми починаємо зображати акустичні елементи на письмі, замінюючи їх послідовність у часі просто­ровою низкою графічних знаків .

В окремих випадках це не так очевидно. Коли, наприклад, я наголошую певний склад, може здати­ся, що в цій одній точці я нагромаджую різні еле­менти позначення. Однак це ілюзія, бо склад і його наголос утворюють один акт фонації; всередині цього акту немає двоплановості, існують лише різні опози­ції (протиставлення) його і суміжних елементів (див. с. 166).

Як видно з тексту, Ф. де Сосюр не ототожнює лінгвістичний знак і графічний знак, як це роблять (посилаючись на нього) деякі сучасні мовознавці. Див. також початок § 2 розділу VI Вступу. — Прим. ред.Розділ II НЕЗМІННІСТЬ ТА МІНЛИВІСТЬ ЗНАКА

§ 1. Незмінність знака

Якщо позначення виступає щодо позначуваного ним поняття як вільно вибране, то щодо мовної гро­мади, яка його використовує, воно, навпаки, не віль­не, а накинуте. З цією громадою не радяться, і обране мовою позначення замінити іншим не можна". Цей позірно суперечливий факт можна було б назвати “вимушеним ходом”. Мові немовби кажуть: “Виби­рай!”, але до цього додають: “Ось цей знак, а не інший”. Не лише окремий індивід неспроможний, — коли б він і захотів, — ні в чому змінити вже зроб­лений мовою вибір, а й саме суспільство не має вла­ди над жодним словом. Мовна громада має справу з мовою такою, якою вона є.

Отже, мову не можна уподібнювати до простої уго­ди, і саме з цього погляду лінгвістичний знак стано­вить особливий дослідний інтерес; адже коли ми хо­чемо показати, що прийнятий у суспільстві закон є щось накинуте, а не вільно обране, то найблискучі- шим доказом тут буде саме мова.

Розгляньмо тепер, у який саме спосіб лінгвістичний знак уникає впливу нашої волі, а згодом зупинімося на важливих наслідках, що з цього випливають.

За будь-якої доби, — як далеко б ми не заглиб­лювалися в минуле, — мова завжди виступає як спадщина попередньої епохи. Можна уявити собі в минулому такий акт, коли в певний момент речі отримали свої назви, тобто коли було немовби укла­дено угоду про розподіл понять за акустичними об­разами, — хоча насправді про такий акт нам нічого не відомо. Думку про те, що це могло б бути саме так, і підказує нам загострене відчуття довільності знака.

Насправді всяке суспільство знає і завжди знало мову лише як успадкований від попередніх поколінь продукт, що має сприйматися лише таким, яким він є. Тому й питання про походження мови не має того важливого значення, якого йому звичайно надають. Таке питання можна навіть і не ставити; єдиний ре­альний об’єкт лінгвістики — це нормальне і регу­лярне життя вже сформованої мови. Будь-який да­ний стан мови завжди є продукт історичних чинни­ків, які й пояснюють, чому знак незмінний, тобто чому він чинить опір усякій спробі довільної заміни.

Однак твердження, що мова — це спадщина, геть нічого не пояснює, коли на цьому й зупинитися. Хіба не можна будь-коли змінити успадковані віддавна закони?

Таке заперечення змушує нас, врахувавши су­спільне середовище мови, ставити питання про неї як про всяку іншу суспільну інституцію. Яким чином передаються ці останні? Ось те загальніше питання, що охоплює і питання про незмінність. Передусім слід з’ясувати ступінь свободи інших інституцій;- ми побачимо, що кожній з них властивий свій баланс між накинутою традицією та вільною від традиції діяльністю суспільства. Потім з’ясуємо, чому в даній суспільній категорії першорядні чинники в цілому потужніші від другорядних. І нарешті, повертаючись знову до мови, маємо запитати себе, чому історичний чинник спадкоємності є в ній панівним і заперечує будь-яку можливість загальної раптової зміни в мові.

У відповідь на це запитання можна було б вису­нути чимало аргументів і сказати, наприклад, що зміни мови не пов’язані з чергуванням поколінь, які зовсім не надбудовані взаємно, наче шухляди в ко­моді, а змішані й переплетені, охоплюючи людей різ­ного віку. Можна нагадати і про те, скільки зусиль потребує вивчення рідної мови, щоб прийти до ви­сновку про неможливість її загальної зміни. Варто додати, що рефлексія не бере участі у використанні певної мови і що мовці значною мірою не усвідом­люють законів мови. А коли вони їх не усвідомлю­ють, то яким чиноМ во'ни могли б їх змінити? Хай навіть вони ставилися б до мовних фактів і свідо­мо, — нагадаймо, що самі ці факти аж ніяк не ви­кликають критики з боку мовців у тому розумінні, що кожний народ у цілому задоволений своєю успад­кованою мовою.

Це досить важливі міркування, однак справа не в них: ми віддаємо перевагу викладеним далі суттєві­шим і безпосереднішим міркуванням, від яких зале­жать усі інші.

1. Довільний характер знака. Вище ми визнали теоретичну можливість зміни у мові. За­глиблюючись у питання, ми побачимо, що насправді сама довільність знака захищає мову від будь-якої свідомої спроби її змінити. Мовці, навіть коли б вони були свідоміші, ніж насправді, не змогли б обгово­рювати мовні питання. Адже для того, щоб якийсь факт підлягав обговоренню, він має виходити з ро­зумної норми. Можна, наприклад, сперечатися про те, яка з форм шлюбу раціональніша — моногамія чи полігамія, і висувати докази на користь кожної. Можна також обговорювати систему символів, тому що символ і позначувана ним річ пов’язані раціо­нально (див. с. 90). Однак у мові, системі довільних знаків, відсутня така розумна норма, а отже, і будь- який ґрунт для обговорень: немає жодної підстави, аби віддати перевагу sœur перед sister або Ochs перед bœuf.

2. Численність знаків, необхідних для утворення будь-якої мови. Цей факт дуже важливий. Систему письма з 20 — 40 літер можна в крайньому разі замінити іншою. Так само можна було б вчинити і з мовою, коли б вона складалася з обмеженої кіль­кості елементів. Насправді ж кількість лінґвістичних знаків незліченна.

3. Заскладний характер системи. Мова являє собою систему. Згодом ми побачимо, що саме з цього боку мова не цілком довільна і що в ній панує відносна розумність. Проте саме тут і ви­являється неспроможність мовців її перетворити. Адже ця система являє собою складний механізм, збагнути який можна лише шляхом спеціальної ре­флексії: навіть ті, хто щоденно її вживає, про саму систему нічого не знають. Можна було б уявити собі можливість перетворення мови саме внаслідок втру­чання фахівців — граматистів, логіків тощо, але до­свід доводить, що дотепер такі спроби не мали жод­ного успіху.

4. Опір колективної інертності всякому оновленню мови. За своєю пе­реконливістю всі наведені міркування поступаються такому: повсякчас мова є справою всіх і кожного. Існуючи в певному суспільстві і служачи йому, мова являє собою річ щоденного вжитку. З цього погляду вона несумірна з жодною іншою суспільною інститу­цією. Приписи закону, релігійні обряди, морські сиг­нали тощо завжди поширюються водночас на обме­жену кількість людей і то протягом обмеженого від­різку часу. Мова ж безупинно зазнає впливу від усіх, бо всі щомиті нею користуються.

Вже цього найсуттєвішого факту досить, аби по­казати неможливість мовної революції.

З усіх суспільних інституцій мова залишає най­менше поле для ініціативи. Мова складає невіддільну частку життя суспільства, яке, інертне за своєю при­родою, виступає передусім як консервативний чин­ник.

У всякому разі, стверджувати, що мова — це про­дукт суспільних сил, іще не досить для унаявлення її залежності від них; пам’ятаючи, що мова завжди успадковується від попередньої доби, слід додати, що ці суспільні сили діють залежно від часу. Мова ха­рактеризується сталістю не лише тому, що обтяжена консерватизмом суспільства, а й тому, що існує в часі. Ці два факти невіддільні один від одного. Пов­сякчас вірність минулому унеможливлює свободу ви­бору. Ми кажемо людина й собака тому, що й до нас казали людина й собака. Це не заважає тому, аби в цілому явищі зберігався зв’язок між двома антиноміями: довільною угодою, що зумовлює віль­ний вибір, і часом, що цей вибір суворо фіксує. Саме тому, що знак довільний, він не знає іншого закону, крім закону традиції, і, навпаки, знак може бути довільним, лише спираючись на традицію.