Ferdinand de Saussure

Cours de linguistique

GÉNÉRAL

E

Фердінан де Сосюр

КУРС

ЗАГАЛЬНОЇ

ЛІНГВІСТИКИ

Переклали з французької Андрій Корнійчук, Костянтин Тищенко

Київ

ОСНОВИ

!•

199

8

Розділ III ПРЕДМЕТ МОВОЗНАВСТВА

§ 1. Мова та її визначення

Що становить цілісний і водночас конкретний пред­мет¹мовознавства? Питання це винятково складне: згодом ми побачимо, чому саме; а тут лише обме­жимося самим фактом складності.

Інші науки оперують заздалегідь даними пред­метами, які можна розглядати з різних точок зору; в нашій галузі нічого подібного немає. Нехай хтось вимовив французьке слово пи “оголений”: непідго- товленому спостерігачеві може здатися, що це кон­кретний лінгвістичний об’єкт; однак уважніший роз­гляд виявляє в пи три або чотири цілком різні речі, залежно від того, як ми будемо підходити до цього слова: лише як до звучання, чи як до вираження певного поняття, чи як до відповідника латинського nudum тощо. Не тільки об’єкт мовознавства не зу­мовлює точку зору, а, навпаки, можна сказати, що саме точка зору створює свій предмет. До того ж нам ніщо не говорить про те, який із цих способів розгляду даного факту є первинним або доскона­лішим порівняно з іншими.

Крім того, який би підхід ми тут не застосували, те чи інше мовне явище завжди має дві сторони, взаємно відповідні та одна без одної не дійсні. На­ведемо кілька прикладів.

1. Артикульовані склади — це акустичні явища, які сприймаються вухом, однак самі звуки не існу­вали б, якби не було органів мовлення; так, звук п існує лише завдяки кореляції цих двох аспектів.Отже, не можна звести мову до звучання, як і не можна відірвати саме звучання від артикуляції ор­ганів мовлення; так само неможливо визначити рухи органів артикуляції, залишаючи поза увагою акустич­ний чинник (див. с. 54 і далі).

2. Але припустімо, що звучання — це справді де­що просте: то хіба ж ним вичерпується мовна діяль­ність? Ні, звук — це лише засіб вираження думки і задля себе існувати не може. Отже, з’являється нове ускладнення зв’язків: звук, складна акустико- артикуляційна єдність, у свою чергу, утворює з* по­няттям іншу складну фізіолого-ментальну єдність. Та й це ще не все.

3. Мовна діяльність має дві сторони: індивідуальну С та суспільну, причому зрозуміти їх окремо одна від одної неможливо.

4. Крім того, щомиті мовна діяльність передбачає водночас усталену систему і розвиток, щомиті вона одночасно є і сучасним явищем, і продуктом мину­лого. На перший погляд, здається дуже просто роз­різняти цю сучасну систему та її історію, тобто те, що є, і те, що було. Проте насправді ці дві речі так тісно пов’язані, що роз’єднати їх вельми важко. Чи спроститься проблема, коли дослідити мовну діяльність у самому її зародку, наприклад, почав­ши з вивчення мовної діяльності дитини? Анітрохи, адже буде величезною помилкою вважати, буцімто в питанні про мовну діяльність проблема виникнен­ня відмінна від проблеми постійної зумовленості; отож ми залишаємося в тому самому хибному колі.

Отже, з якого боку не розглядати це питання, ми так і не бачимо цілісного предмета мовознавства. Усюди ми стикаємося з дилемою: або стежимо лише за одною стороною кожної проблеми, ризикуючи тим самим проминути згадані вище двоїстості, або вив­чаємо мовну діяльність водночас з різних поглядів, тоді предмет мовознавства постає перед нами як купа різнорідних і не пов’язаних між собою явищ. Вчинивши так, відчинимо двері перед цілою низкою

з* наук: психологією, антропологією, нормативною гра­матикою, філологією тощо, які ми чітко відрізняємо від мовознавства, але які, через методологічну по­милку, можуть претендувати на мовну діяльність як на один із своїх об’єктів².

На наш погляд, є лише один розв’язок усіх цих складних питань:, треба від початку стати на ґрунт мови і вважати її за підставу (norme) для всіх інших проявів мовної діяльності. Справді, серед стількох двобічних явищ лише мова, здається, спро­можна отримати незалежне визначення та становити надійну опору для думки.

То що ж таке мова? На нашу думку, поняття мови не збігається з поняттям мовної діяльності: мова — це лише певна її частина, щоправда, найважливіша. Вона є водночас і суспільним продуктом, і сукуп­ністю необхідних умовностей, прийнятих у суспіль­стві для забезпечення реалізації мовної здатності індивідами. В цілому мовна діяльність різноманітна й різнорідна. Тісно пов’язана з багатьма галузями, вона є водночас і фізичною, і фізіологічною, і пси­хічною; крім того, вона належить до царини індиві­дуального та царини суспільного. Її не можна відне­сти цілком до жодної з категорій людського буття, адже невідомо, яким чином тоді всьому цьому можна надати єдності.

Мова ж, навпаки, являє собою цілісність “у собі” та становить початкову основу класифікації. Надаю­чи їй чільного місця серед явищ мовної діяльності, ми тим самим запроваджуємо природну послідов­ність у цю сукупність, що інакше не підлягає жодній класифікації.

Відносно такого принципу класифікації можна було б заперечити, твердячи, що здійснення мовної діяль­ності ґрунтується на здатності, одержаній від при­роди, тоді як мова — то щось набуте й умовне, щось таке, що мало б залежати від природного інстинкту, замість мати перевагу над ним.

Ось що можна на це відповісти.

Передовсім ніяк не доведено, що мовна діяльність у тій формі, в якій вона проявляється, коли ми го­воримо, є чимось цілком природним, що наш мовний апарат призначений для говоріння так само, як но­ги — для ходіння. Однак у цьому питанні погляди лінгвістів значною мірою розходяться. Зокрема, на думку Витні, для якого мова є однією з суспільних інституцій поряд з усіма іншими, — ми використо­вуємо голосовий апарат як знаряддя мовлення ціл­ком випадково, лише з міркувань зручності: люди могли б з таким самим успіхом обрати жести, вико­ристовуючи зорові образи замість слухових. Без сум­ніву, ця теза надто категорична; мова — це не сус­пільна інституція, в усьому подібна до інших (див. с. 96 і с. 98); більше того, Витні заходить досить далеко, твердячи, ніби наш вибір лише випадково зупинився на органах мовлення: якоюсь мірою цей вибір був накинутий природою. Але в основному пи­танні американський лінґвіст, здається, має рацію: мова — це домовленість, і цілком байдуже, яка саме природа її умовно обраного знака. Отож питання про голосовий апарат другорядне у загальній проблемі мовної діяльності.

Ця думка може бути підкріплена через визна­чення того, що ми розуміємо під членоподільною мовою (langage articulé). Латинською мовою articu- lus означає “член, складова частина, поділ послі­довного ряду речей”; стосовно мовної діяльності членоподільність може означати або поділ звуково­го ланцюжка на склади, або поділ ланцюжка зна­чень на значущі одиниці; саме в цьому розумінні по-німецьки й кажуть gegliederte Sprache. Згідно з цим другим визначенням, ми можемо твердити, що природною для людини є не мовна діяльність як говоріння (langage parlé), а здатність творити мову, тобто систему диференційованих знаків, які відпо­відають диференційованим поняттям.

> 3

Брока відкрив , що здатність говорити локалізована в третій лобній звивині лівої півкулі головного мозку; і на цей факт почали посилатися, аби інтерпретувати мовну діяльність як природне явище. Але ж відомо, що ця локалізація була встановлена відносно всього, що стосується мовної діяльності, включаючи письмо. Виходячи з цього положення та спостережень різних форм афазії, які виникають внаслідок пошкодження цих центрів локалізації, здається, можна відзначити:

1. що різноманітні розлади усного мовлення у різний спосіб тісно пов’язані з розладами мовлення письмового;

2. що в усіх випадках афазії або аграфії ураженою є не стільки здатність вимовляти ті чи інші звуки або писати ті чи інші мовні знаки, скільки здатність будь-яким чином викликати в пам’яті знаки впоряд­кованої мовної діяльності. Все це спонукає до при­пущення, що над діяльністю різних органів існує за­гальніша здатність, котра керує цими знаками і, очевидно, є власне лінгвістичною здатністю. У такий спосіб ми приходимо до того самого висновку, -що й раніше.

На підтвердження того, що мова має посідати го­ловне місце у вивченні мовної діяльності, можна, на­решті, висунути і той аргумент, що здатність арти­кулювати слова — байдуже, природна чи ні — здій­снюється лише за допомогою знаряддя, створеного та наданого певною спільнотою. Отже, немає нічого химерного у твердженні, що саме мова забезпечує єдність мовної діяльності.§ 2. Місце мови серед явищ мовної діяльності

Аби знайти в сукупності явищ мовної діяльності сферу, що відповідає мові, слід розглянути індивіду­альний акт, який дозволить унаявнити мовленнєвий зв’язок. Такий акт передбачає участь принаймні двох осіб: це той мінімум, який необхідний, щоб замкнути кільце мовленнєвого спілкування. Отже, візьмімо двох співрозмовників: А і Б:

Відправна точка кільцевого мовленнєвого зв’язку міститься в мозку одного з них, наприклад А, де явища свідомості, які ми назвемо “поняттями”, спо­лучені з уявленнями про лінґвістичні знаки або з акустичними образами, що служать для їх виражен­ня. Припустимо, що певне поняття викликає в мозку відповідний акустичний образ, — це цілком пси­хічний феномен, за яким іде фізіологічний процес: мозок передає органам мовлення відповідний образу імпульс; потім звукові хвилі поширюються з уст А і досягають вуха Б — це суто фізичний процес. Далі кільце мовленнєвого зв’язку продовжується в Б у зворотному напрямку: від вуха до мозку — фізі­ологічна передача акустичного образу; в мозку — психічний зв’язок цього образу з відповідним по­няттям. Коли В, у свою чергу, заговорить, цей новий мовленнєвий акт матиме той самий перебіг, що й перший, проходячи від мозку Б до мозку А через ті самі послідовні фази. Це можна зобразити так:

Слухання (аудиція) Говоріння (фонація)

Цей аналіз не претендує на повноту. Можна було б виділити ще суто акустичне відчуття, ототожнення цього відчуття з латентним акустичним образом, м’я­зове відчуття на відміну від говоріння тощо. І хоча ми взяли до уваги лише елементи, які вважаємо за сут­тєві, наша схема дозволяє відразу відокремити фізичні компоненти (звукові хвилі) від фізіологічних (говоріння та слухання) і психічних (словесні образи та поняття). При цьому вельми важливо зауважити, що словесний образ не збігається з самим звуком і що він так само психічний, як і пов’язане з ним поняття.

Зображений нами мовний акт можна поділити на такі частини:

а) зовнішня частина (звукові коливання, що йдуть від уст до вуха) та внутрішня, яка включає все інше;

б) психічна та непсихічна частини, причому остан­ня охоплює явища як фізіологічні, властиві мовним органам, так і фізичні, зовнішні щодо людини;

в) активна й пасивна частини: активним є все те, що йде від асоціативного центру мовця до вух слу­хача; а пасивним усе те, що йде від вух слухача до його асоціативного центру³.

Нарешті, всередині локалізованої в мозку психіч­ної частини можна назвати екзекутивним усе те, що активне (П —> О), і рецептивним — усе те, що пасивне (О—>П).

До цього слід додати асоціативно-координаційну здатність, яка проявляється, щойно ми починаємо розглядати мовні знаки у взаємозв’язку: саме ця здатність відіграє найважливішу роль в організації мови як системи (див. с. 156 і далі).

Проте аби правильно зрозуміти цю роль, треба вийти за межі індивідуального мовного акту, який становить лише зародок мовної діяльності, і перейти до розгляду мови як соціального явища.

Усі мовці, пов’язані мовним спілкуванням, немину­че виробляють певне усереднення: всі вони відтво­рюють, — хоча, звичайно, не цілком точно, а при­близно, — одні й ті самі знаки, пов’язуючи їх з однаковими поняттями.

У чому ж причина такої суспільної “кристаліза­ції”? Яка з частин мовного зв’язку до цього спри­чиняється? Адже досить імовірно, що не всі вони беруть у ній однакову участь.

Фізичну частину можна одразу відкинути. Коли ми чуємо розмову незнайомою нам мовою, ми, що­правда, сприймаємо звуки, однак через нерозуміння того, про що йдеться, залишаємося поза суспільним явищем.

Психічна частина лише частково бере участь у “кристалізації”: її екзекутивний бік взагалі непри­четний до неї, адже виконання ніколи не буває ма­совим: воно завжди індивідуальне, і цілковитим во­лодарем тут є індивід; ми будемо називати це мов­ленням.

Формування у мовців майже однакових для всіх них психічних образів зумовлене їх здатністю до сприйняття та координації. Тож як треба уявляти собі цей суспільний продукт, аби мова постала відо­кремленою від решти явищ? Коли б ми були у змозі охопити сукупність словесних образів, накопичених у всіх індивідів, ми б доторкнулися до того суспіль­ного зв’язку, який і утворює мову. Мова — це скарб, відкладений практикою мовлення у мовців однієї

спільноти, це граматична система, потенційно (вірту­ально) наявна в кожному мозку, точніше, в мозках сукупності індивідів; адже мова неповна в кожному з них, вона існує вповні лише в колективі.

Відокремлюючи мову від мовлення, ми тим самим відділяємо: 1) суспільне від індивідуального; 2) істот­не від другорядного та більш чи менш випадкового.

І Мова — це не діяльність мовця, це готовий про­дукт, пасивно засвоєний індивідом; мова ніколи не передбачає попередньої рефлексії, а свідомо в ній здійснюється лише класифікаційна діяльність, про що йтиметься далі (с. 156 і далі).

Мовлення, навпаки, являє собою індивідуальний акт волі й розуму, де слід розрізняти: 1) комбінації, в яких мовець застосовує мовний код, аби висловити власну думку; 2) психофізичний механізм, який доз­воляє йому унаявнити ці комбінації.

Слід наголосити, що ми тут визначаємо речі, а не слова; отже, встановленим нами відмінностям шко­дить певна двозначність деяких термінів, які не ціл­ком відповідають один одному в різних мовах. Так, наприклад, німецьке слово Sprache відповідає фран­цузькому langue “мова” та langage “мовна діяльність”, німецьке слово Rede приблизно відповідає французь­кому parole “мовлення”, але має ще спеціальне зна­чення французького discours “виступ, промова”. Ла­тинське sermo скоріше означає langage “мовна діяль­ність” і parole “мовлення”, тоді як lingua означає lan­gue “мова” і так далі. Немає жодного слова, яке б відповідало повністю хоча б одному з визначених ви­ще понять; ось чому даремно визначати окремі слова. Погано, коли при визначенні речей виходять зі слів.

Підсумуємо характерні властивості мови.

1. Мова — це щось цілком визначене в різнорідній множині фактів мовної діяльності. Її можна локалі­зувати в тому відрізку кільцевого мовленнєвого зв’яз­ку, де слуховий образ асоціюється з певним понят­тям. Вона становить суспільну сторону мовної діяль­ності, зовнішню щодо індивіда, який сам по собі не може ані створити її, ані змінити. Мова існує лише внаслідок своєрідної давньої угоди, укладеної між

членами колективу. Проте аби зрозуміти, як вона працює, індивід мусить навчатися мови; дитина її засвоює лише поступово. Мова — це явище настільки особливе, що навіть позбавлена дару слова людина не втрачає її за умови, що розуміє почуті нею мовні знаки.

2. Мова, відмінна від мовлення, являє собою -той предмет, який передбачає можливість його окремого вивчення. Ми не говоримо мертвими мовами, однак ми можемо добре засвоїти їхній мовний механізм. Наука про мову цілком може обійтися без інших елементів мовної діяльності, вона взагалі можлива лише за умови, що ці інші елементи не домішуються до її предмета.

3. У той час як мовна діяльність за своїм харак­тером різнорідна, мова, як вона визначена тут, є од­норідною: це знакова система, у якій суттєвим є ли­ше поєднання змісту з акустичним образом, і ці обидві частини мовного знака однаково психічні.

4. Мова не менше від мовлення за своєю природою конкретна, і це вельми сприяє її дослідженню. Мовні знаки, хоча й психічні за своєю суттю, разом із тим не є абстракціями; закріплені згодою колективу асо­ціації, сукупність яких і складає мову, є реальністю, локалізованою в мозку. Більше того, мовні знаки, сказати б, відчутні; на письмі їх можна зафіксувати в умовному зображенні, тоді як сфотографувати в усіх подробицях мовленнєві акти просто неможливо; ' фонація навіть найкоротшого слова потребує безлічі м’язових рухів, які надзвичайно важко розпізнати та зобразити. В мові ж, навпаки, існує лише акустичний образ, який можна передати певним зоровим обра­зом. Адже, коли абстрагуватися від безлічі рухів, не­обхідних для реалізації акустичного образу в мовленні, кожний акустичний образ виявиться, як ми побачимо згодом, лише сумою обмеженої кількості елементів або фонем, які, в свою чергу, можна зо­бразити на письмі відповідною кількістю знаків. Саме завдяки такій можливості фіксувати явища мови словник і граматика можуть правити за її правдиве

зображення; мова — це сховище акустичних образів, а письмо надає їм відчутної форми.