§ 3. Місце мови серед явищ людського життя.

Семіологія

Викладені в попередньому параграфі характерні риси мови ведуть до виявлення іншої, важливішої особливості. Мова, виділена в такий спосіб із сукуп­ності явищ мовної діяльності, посідає, на відміну від останньої, особливе місце серед проявів людського життя.

Ми щойно переконалися, що мова — це суспільна інституція, яка, проте, за рядом ознак відрізняється від інших інституцій — політичних,, юридичних тощо. Аби зрозуміти специфічну природу мови, слід залу­чити ряд нових фактів.

Мова — це система знаків, які виражають поняття, Ц а отже, її можна порівняти з письмом, з абеткою для глухонімих, з символічними обрядами, з форма­ми ввічливості, з військовими сигналами тощо. Вона лише найважливіша поміж усіх цих систем. ^г'~ Отож можна уявити собі науку, що вивчає життя знаків у житті суспільства; ця наука становила б частину соціальної психології, а отже, і загальної психології; назвімо її семіологією (від грецького ве- ¹ тегоп “знак”). Вона має відкрити нам, чим саме є знаки та які закони керують ними. Оскільки цієї науки ще не існує, не можна сказати, якою їй бути; але вона має право на існування, і місце її визначено наперед. Мовознавство — лише частина цієї за­гальної науки, а закони, які відкриє семіологія, бу­дуть застосовні й до мовознавства, — таким чином, воно опиниться у складі чітко визначеної галузі в системі явищ людського життя.

Слід уникати змішування семюлогп з семантикою, яка вивчає зміну значень і щодо якої Ф. де Сосюр не залишив методичного викладу, але основний принцип якої сформульовано на с. 97. — Прим. вид.

Точно визначити місце семіології має психолог⁴; завдання ж лінгвіста — з’ясувати, що саме прита­манне мові як особливій системі в сукупності явищ семіології. Це питання буде розглянуте далі, а тут зазначимо лише одне: якщо нам уперше вдалося визначити місце мовознавства серед інших наук, то це лише тому, що ми пов’язали його з семіолоґією.

Чому ж семіологія, що має, як і кожна інша наука, свій власний предмет, досі не визнана як самостійна дисципліна? Тому що ми обертаємося в хибному колі: з одного боку, мова найбільш придатна для розумін­ня природи семіологічної проблеми; з іншого боку, для належної постановки цієї проблеми слід би вивчати мову “в собі” (en elle-même); тим часом до­тепер її намагаються розглядати переважно в за­лежності від чогось іншого та зі сторонніх щодо неї поглядів.

Передусім існують поверхові уявлення широкої публіки, яка вбачає в мові лише номенклатуру (див. с. 86), а це унеможливлює будь-яке дослідження справжньої природи мови.

Відомий інший погляд — психологів, які вивчають механізм знака в індивіда: це найлегший метод, од­нак він не виходить за межі індивідуального мовного акту й не сягає мовного знака, суспільного за своєю природою.

Окрім того, навіть побачивши, що знак слід трак­тувати як суспільне явище, звичайно звертаються лише до тих рис мови, що пов’язують її з іншими суспільними інституціями, більше чи менше залеж­ними від нашої волі, — а отже, проминають ціль, бо залишають поза увагою риси, властиві тільки семіологічним системам у цілому або, зокрема, мові. Адже до певної міри знак завжди уникає як інди­відуальної, так і суспільної волі: в цьому й вияв­ляється головна його риса, хоча на перший погляд вона найменш помітна

.Однак ця риса найповнішою мірою наявна саме в мові, хоч і має свій прояв у найменш досліджених явищах. Як наслідок, потреба чи якась особлива ко­рисність семіології залишається непоміченою. Для нас, навпаки, мовна проблема — це передусім про­блема семіологічна, і лише завдяки цій важливій тезі всі подальші міркування набувають сенсу. Якщо хтось прагне розкрити справжню природу мови, йо­му слід насамперед з’ясувати, що саме в мові є спіль­ного з усіма іншими однопорядковими системами. Мовленнєві ж чинники, які на перший погляд зда­ються вельми важливими (наприклад, рухи органів мовлення), слід розглядати лише другою чергою, ад­же вони служать тільки для вирізнення мови з-по- між інших семіологічних систем. Завдяки цьому буде не лише внесено ясність у проблеми лінгвістики, але, на нашу думку, при розгляді обрядів, звичаїв тощо як знаків усі ці явища також постануть у новому світлі, а звідси виникне потреба об’єднати їх у межах семіології та пояснити законами цієї науки.

Розділ IV

ЛІНГВІСТИКА МОВИ ТА ЛІНГВІСТИКА МОВЛЕННЯ

Надавши науці про мову належне їй місце в су­купності знань про мовну діяльність, ми тим самим визначили місце лінґвістики в цілому. Решта елемен­тів мовної діяльності, які складають мовлення, вже самі собою підпорядковуються цій науці, і, власне, завдяки цьому підпорядкуванню всі частини лінґві­стики знаходять свої справжні місця.

Розгляньмо для прикладу утворення необхідних для мовлення звуків; мовні органи так само сторонні щодо мови, як електричні апарати щодо азбуки Мор­зе, яку вони відтворюють. Фонація, реалізація акус­тичних образів, ні в чому не зачіпає самої системи. В цьому плані мову можна порівняти з симфонією, реальність якої не залежить від способу її виконан­ня; помилки, яких можуть припуститися музиканти- виконавці, ніяк не шкодять цій реальності.

Не погоджуючись з таким відокремленням фонації від мови, можна вказати на фонетичні трансформа­ції, тобто зміни звуків, які виникають у мовленні, але також глибоко впливають і на долю самої мови. Чи справді ми маємо право твердити, що мова існує незалежно від цих явищ? Так, маємо, бо ці явища стосуються лише матеріальної субстанції слів. Навіть якщо вони і впливають на мову як систему знаків, то лише опосередковано, через зміну інтерпретації знаків, до якої спричиняються; саме ж це явище ні­чого фонетичного в собі не має (див. с. 109). Певний інтерес можуть становити пошуки причин цих змін, і тут вивчення звуків нам допоможе; однак це не головне: для науки про мову завжди буде досить констатувати звукові трансформації та вираховувати їхні наслідки.

Міркування, висловлені тут щодо фонації, будуть правильними і щодо всіх інших складників мовлення. Діяльність мовця повинна бути досліджена цілою су­купністю дисциплін, які мають право на місце в лінгвістиці лише завдяки своєму зв’язку з мовою

.Отже, вивчення мовної діяльності поділяється на дві частини: перша, найголовніша, має за предмет саму мову, як суспільну по суті і незалежну від індивіда: це наука виключно психічна; друга частина, другорядна, має за свій предмет індивідуальний ас­пект мовної діяльності, тобто мовлення, включаючи фонацію: вона психофізична.

Без сумніву, ці два предмети тісно пов’язані між собою і один одного зумовлюють: мова необхідна, аби мовлення було зрозумілим і завдяки цьому резуль­тативним; проте мовлення необхідне, аби сформу­валася мова; в історичному плані факт мовлення зав­жди передує мові. Звідки б узявся зв’язок поняття зі словесним образом, якби такий зв’язок не мав місця від початку в акті мовлення? З іншого боку, лише слухаючи інших, ми навчаємося своєї рідної мови; мова відкладається в нашому мозку тільки внаслідок численних актів досвіду. Нарешті, саме завдяки мовленню мова зазнає розвитку: наші мовні навички змінюються від вражень, отриманих під час слухання інших. Отже, існує взаємозалежність між мовою та мовленням: мова — це водночас і знаряддя, і продукт мовлення. Однак усе це не заважає мові та мовленню бути двома цілком різними речами.

Мова існує в колективі як сукупність відбитків, відкладених у кожного в мозку, на зразок словника, цілком тотожні примірники якого були б у користу­ванні багатьох осіб (див. с. 25). Отже, це щось таке, що є у кожної особи, але водночас є загальним для всіх і перебуває поза волею тих, хто ним володіє. Цей спосіб існування мови . можна показати такою формулою:

1 + 1 + 1 + 1 + ...= І (колективний взірець).

Яким же чином у тому самому колективі наявне мовлення? Воно є сумою того, що люди говорять, і включає: а) індивідуальні комбінації, залежні від волі мовців; б) акти фонації, так само залежні від волі мовців і необхідні для здійснення цих комбінацій. Отож, у мовленні немає нічого колективного: його прояви індивідуальні та миттєві, тут немає нічого, окрім суми окремих випадків за формулою: (1 + 1' + + 1" + 1"' ...).

Виходячи з цих міркувань, було б недоладно по­єднувати під одним кутом зору мову і мовлення. Мовна діяльність як ціле — непізнавана, бо неодно­рідна; пропоновані ж нами розрізнення та суборди­нація прояснюють усе.

Таким є перше розгалуження, з яким маєш спра­ву, щойно почавши займатися побудовою теорії мовної діяльності. Слід обрати один із двох шляхів і дотримуватися його; одночасно йти обома неможли­во.

В крайньому разі, можна залишити назву лінгві­стики за кожною з цих двох дисциплін і говорити про лінгвістику мовлення. Однак її не треба змішу­вати з власне лінгвістикою, — тією, єдиним предме­том якої є мова.

Ми розглядатимемо далі лише цю останню; і навіть якщо при викладі матеріалу часом шукатимемо пояснень зі сфери досліджень мовлення, то завжди намагатимемося не стирати грані, що відокремлює ти дві галузі.Розділ V

ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІ ЕЛЕМЕНТИ МОВИ

Наше визначення мови передбачає, що ми усуваємо з поняття “мова” все стороннє щодо її організму, її системи, словом, усе те, що відоме під назвою “зовнішня лінгвістика”, — хоча ця лінґвістика й займається важ­ливими речами і саме її найчастіше мають на увазі, приступаючи до вивчення мовної діяльності.

Передусім це стосується всіх точок дотику ЛІНГВІ­СТИКИ з етнологією, усіх зв’язків, що можуть існувати між історією мови та історією раси або цивілізації. Ці дві історії взаємно пов’язані й переплетені, — це дещо нагадує відповідності, встановлені нами між явищами власне мови (див. с. 18 і далі). Звичаї народу позначаються на його мові, а з іншого боку, значною мірою саме мова формує народ.

Далі слід згадати про стосунки між мовою та політичною історією. Великі історичні події — як-от римське завоювання — мали незліченні наслідки для багатьох сторін мови. Колонізація як одна з форм завоювання переносить мову в інше середовище, а це спричиняє зміни в самій мові. На підтвердження цього можна було б послатися на численні факти: так, Норвегія, об’єднавшися з Данією, прийняла дат­ську мову; щоправда, тепер норвежці намагаються звільнитися від цього мовного впливу. Внутрішня по­літика держав відіграє не меншу роль у житті мов: деякі держави, наприклад Швейцарія, допускають співіснування кількох мов; інші, як, наприклад, Франція, прагнуть до мовної єдності. Високий рівечь культури сприяє розвитку деяких спеціальних мов (юридична мова, наукова термінологія тощо). Це при­водить нас до третього питання: стосунки між мовою і такими установами, як церква, школа тощо, які, в свою чергу, тісно пов’язані з літературним розвитком мови, — феномен поготів загальний, бо невіддільний від політичної історії. Літературна мова в усіх на­прямках виходить за межі, здавалося б, визначені для неї літературою: досить згадати про вплив н

алітературну мову з боку салонів, королівського дво­ру, академій. З іншого боку, стосунки між нею та місцевими діалектами звичайно загострені (див. с. 245 і далі). Лінґвіст має також розглядати взаємні зв’язки книжної та повсякденної мови, адже всяка літературна мова як продукт культури веде до ві­докремлення сфери свого існування від сфери при­родної — розмовної мови.

Нарешті, до зовнішньої лінгвістики належить і все, що стосується географічного поширення мов та їх діалектного подрібнення. Без сумніву, саме в цьому відмінність між нею та внутрішньою лінґвістикою сягає вершин парадоксу, адже географічний чинник тісно пов’язаний з існуванням мови; проте насправді він не зачіпає внутрішнього організму самої мови.

Інколи кажуть, що цілком неможливо відокремити всі ці питання від вивчення власне мови. Цей погляд переважає особливо відтоді, як стали наполягати на вивченні “реалій”. Бо справді, чи не залежить грама­тичний організм мови від сталих зовнішніх чинників мовної зміни — як організм рослин залежить від впли­ву середовища: ґрунту, клімату тощо? Здається очевид­ним, що неможливо правильно пояснити технічні тер­міни або запозичення, якими рясніє мова, без розгляду їхнього походження. І чи можна відрізнити природний, органічний розвиток певної мови від її штучних форм на зразок літературної мови, тобто форм, зумовлених зовнішніми чинниками і, отже, неорганічними? Чи не бачимо ми, як поряд з місцевими діалектами безупинно розвивається загальнонародна мова?

Ми вважаємо досить плідним вивчення зовнішніх лінгвістичних явищ. Проте буде помилкою стверджу­вати, що без них неможливо пізнати внутрішній орга­нізм мови. Для прикладу розгляньмо запозичення іно­земних слів. Насамперед слід зазначити, що воно в жод­ному разі не становить постійного елемента у житті мови. У деяких віддалених долинах існують говірки, які, так би мовити, ніколи не прийняли ззовні жодного штучного елемента. Чи можна твердити, що ці говірки перебувають за межами нормальних умов мовної діяль­ності, що вони неспроможні дати про неї певне уявлення, що їх слід вважати “тератологічними” винятками, як такі, що не зазнали змішувань? Найістотніше ж те, що запозичене слово вже не видається таким, відколи його вивчають у складі системи, — там воно існує лише завдяки своїм стосункам і протиставленням з іншими пов’язаними з ним словами, як і всяке інше питоме слово цієї мови. Взагалі кажучи, немає жодної потреби знати про умови, в яких розвивалася певна мова. Стосовно деяких мов, наприклад зендської або старослов’янської, нам навіть достеменно невідомо, які саме народи ними говорили; а однак, це незнання аж ніяк не заважає вивчати їх як такі й досліджувати перетворення, яких вони зазнали. В усякому разі, слід розрізняти обидві точки зору — і що послідовніше, то краще.

Найвагомішим аргументом тут є те, що кожна з них створює свій особливий метод. Зовнішня лінгвістика може накопичувати одну по одній подробиці, не почуваючи себе затиснутою в лещатах системи. Наприклад, кожний автор групуватиме на свій розсуд факти поширення мови поза межами її основної території; при з’ясуванні чин­ників, які беруть участь поряд із говірками у формуванні літературної мови, можна завжди вдатися до простого переліку; коли ж автор розташовує факти в певному порядку, то це робиться виключно з потреби кращого викладу. Стосовно внутрішньої лінгвістики картина зовсім інша: довільне розташування тут неприйнятне; мова — це система, підпорядкована лише власному порядку. Краще зрозуміти це допоможе порівняння з грою в шахи Тут відносно легко можна відрізнити, що належить до зовнішнього, а що — до внутрішнього: те, що ця гра прийшла до Європи з Персії, факт зовнішній; навпаки, внутрішнє становить усе те, що стосується системи та правил Якщо я заміню дерев’яні фігури на фігури зі слонової кістки, то ця заміна буде байдужою для системи; коли ж я зменшу чи збільшу кількість фігур, така зміна глибоко зачепить “граматику” гри Щоправда, розрізнен­ня такого роду, очевидно, потребує уважності, тобто в кожному випадку треба ставити питання про природу явища і, розв’язуючи його, керуватися правилом: внут­рішнім є все те, що будь-якою мірою змінює систему

.Розділ VI ЗОБРАЖЕННЯ МОВИ НА ПИСЬМІ