9. Монголо-татарська навала на Русь та її наслідки

На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Падіння 1240 р. міста Києва – центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:

– Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII–XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села.

– Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.

– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі.

– Знищення значної частини феодальної еліти.

Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.

Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

10. Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Польщі

Литовське князівство виникло в XIII ст. Набираючи потужності, воно скористалося ослабленням сусідніх земель, передусім українсько-білоруських, й почало збільшувати за їхній рахунок власні території. Першим надбанням Литви на українських землях стала Волинь, яка після смерті Юрія-Болеслава 1340 р. перейшла під владу Любарта Гедиміновича. Потім упродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна — столиці Литовського князівства — перейшли також Київщина з Переяславщиною, Чернігово-Сіверщина та Поділля. Приєднання цих земель перетворило Литовське князівство на велику феодальну державу, яка мала назву: Велике князівство Литовське. Особливості тієї держави дали історикам підстави називати її Литовсько-Руською. Адже підкорення литовськими князями руських земель відбувалося в основному мирно. Здійснювалося воно здебільшого на взаємовигідних умовах: великий князь литовський здійснювалося за принципом: «Старого не змінюємо, а нового не впроваджуємо». Культура русів, які становили 90 % населення держави, справила значний вплив на литовців. Вони переймали від українців та білорусів військову організацію й способи оборони, особливості зведення фортець, традиції господарювання і владарювання. На корінних литовських землях з'явилися руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший», «ключник» тощо. Руська мова стала мовою великокняжого двору й державної канцелярії. Великого поширення з-поміж литовської знаті набувала «руська віра» — так спочатку звалося на Литві православне християнство. Шлюби литовських князів із руськими князівнами сприяли закріпленню руського впливу. Отже, державна організація та суспільний устрій Литовсько-Руської держави були органічним продовженням державного ладу Київської держави. Велике князівство Литовське до кінця XIV ст. являло собою своєрідну федерацію земель-князівств, у тому числі українських — Київського, Чернігово-Сіверського, Волинського, Подільського. Кожним із них, як і колись, правив удільний князь, щоправда, тепер уже не з руської династії Рюриковичів, а з литовської — Гедиміновичів. Київським і чернігово-сіверським володарями, зокрема, стали сини великого князя — Володимир і Дмитро-Корибут Ольгердовичі. На Волині княжив молодший брат Ольгерда Любарт, а після нього — Любартів син Федір, на Поділлі володарювали племінники Ольгерда — князі Коріатовичі. Нові князі швидко перетворювалися на українських князів литовської династії. Свідченням наступництва державних традицій Київської Русі за литовського правління є князювання нащадків Ольгерда в Києві. Княжіння Володимира Ольгердовича в Києві датують із 1363 р. Охрещений матір'ю за православним обрядом, вихований на русинських звичаях і традиціях, литовський князь не був сприйнятий як чужинець і швидко порозумівся з місцевим боярством. Він організував кілька походів на південь проти кочових орд. Унаслідок успішних воєнних операцій князя ординців було витіснено до узбережжя Чорного та Азовського морів. Це сприяло піднесенню занепалої за часів монголо-татарського лихоліття Київщини. Свідченням економічної могутності та прагнення позбутися залежності від Вільна є карбування Володимиром власної монети. Київський князь почувався незалежним володарем, що підтверджується й звучанням його титулу: в нечисленних документах, що збереглися від тих часів, Володимир Ольгердович іменував себе «З Божої ласки князем Київським». Зміни в Литовсько-Руській державі сталися з приходом до влади великого князя литовського Ягайла Ольгердовича, який зайняв пропольську позицію. 1385 р. у містечку Крево Ягайло уклав Кревську унію, що передбачала долучення до польської Корони земель Великого князівства Литовського й перехід у католицтво всіх мешканців Литви. Наступного року було укладено династичний шлюб між Ягайлом і польською королевою Ядвігою. Відтоді у Великому князівстві Литовському набирав сили польський вплив, поширювався католицизм.зобов'язувався обороняти руські землі, вимагаючи натомість від населення покори. Литовці дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Русинські бояри ставали на службу до великого князя литовського, за що за ними закріплювалися їхні родові землі. На місцях залишалася вся попередня система управління. Збереження традиційного укладу

Із ним розпочалися зміни традиційного укладу на українських землях, зокрема було ліквідовано найбільші українські удільні князівства. Литовсько-руська держава почала втрачати руські традиції, натомість посилювалися польські. Політика литовського князя Вітовта, спрямована на ліквідацію уділів, завдала удару українській державності, позаяк саме удільні князівства втілювали державницьку ідею на землях Русі-України, що перебували у складі Великого князівства Литовського. Ліквідація уділів супроводжувалася посиленням втручання польських можновладців у внутрішню політику Великого князівства Литовського, утисками, яких почали зазнавати православні після Городельської унії Литви з Польщею 1413 р. Угода, підписана в замку Городло, передбачала, зокрема, призначення на вищі урядові посади Великого князівства Литовського тільки литовців-католиків. Щоправда, успішна боротьба Вітовта проти ординців дозволила українцям знову вийти на береги Чорного моря (на захід від гирла Дніпра), були засновані міста Коцюбіїв (Хаджибей, Одеса), Вітовтове (Миколаїв) та ін. Це сприяло також швидшому освоєнню українських степів, економічному поступу. По смерті Вітовта 1430 р. великим князем литовським було проголошено князя Свидригайла Ольгердовича. Він почав здійснювати політику, спрямовану на здобуття Великим князівством Литовським незалежності, спираючися насамперед на українських і білоруських православних феодалів. У відповідь Польща розпочала воєнні дії. Така орієнтація Свидригайла викликала невдоволення литовських феодалів-католиків, і вони з підтримкою Польщі проголосили великим литовським князем брата Вітовта — Сигізмунда. Усунення Свидригайла від влади 1432 р. обурило прихильників князя. Вони відмовилися визнавати владу Сигізмунда, який відновив унію з Польщею. За словами літописця, «князі руські і бояри посадили князя Свидригайла на Велике княжіння Руське». Так було утворено Українсько-білоруську державу, до складу якої ввійшли Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Східне Поділля, Смоленщина, Вітебщина та Полоцька земля. Протягом кількох наступних років силою зброї польські, а також литовські можновладці, що орієнтувалися на Польщу, намагалися скорити Свидригайла й повернути руські землі під владу великого князя литовського. У битві під Вількомиром 1435 р. (нині м. Укмерге в Литві) зійшлися армія великого князя литовського Сигізмунда, посилена польськими загонами, та військо Свидригайла, що складалося з представників найшляхетніших руських родів. Сили Свидригайла зазнали тоді тяжкої поразки, а відтак повстання Великого князівства Руського проти Польщі та пропольськи й прокатолицьки налаштованої литовської родової знаті втратило шанс на перемогу. Проте ще близько 100 років представники української аристократії чинили опір зазіханням литовських можновладців-католиків та Польщі. Так, 1440 р. волинські князі Іван і Олександр Чорторийські організували змову і вбили великого князя Сигізмунда, поставленого поляками 1432 р. на великокнязівський стіл замість Свидригайла. Одразу ж по тому на українських землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набули такої сили й розмаху, що литовські можновладці мусили відновити удільні Київське й Волинське князівства. Київським князем став Олелько (Олександр), син усунутого Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича, волинським — Свидригайло. Олелько Володимирович (1441—1454) та його син Семен Олелькович (1455—1470) продовжували на київському столі політику Володимира Ольгердовича. Окрім Київщини, Переяславщини та Брацлавщини, володіння Олельковичів поширилися на Чернігово-Сіверську землю. Чимало було зроблено для обороноздатності Київської землі, зокрема поновлено укріплення порубіжних замків — Любеча, Остра, Канева, Черкас, Звенигорода тощо. Розгорнулися роботи з реставрації київських храмів: церкви Спаса на Берестові, Успенського собору Печерського монастиря. Семен Олелькович сприяв діяльності вченого гуртка при Софійському соборі. Одначе зміцнення українських князівств суперечило політиці Литви й Польщі. Саме тому відновлені князівства знову було ліквідовано: Волинське 1452 р., по смерті Свидригайла, а Київське — 1471 р., по смерті Семена Олельковича. Землі ліквідованих князівств передавалися литовським намісникам, чим фактично встановлювалося панування чужинців. Ліквідація удільних князівств, які продовжували державну традицію Київської Русі, не могла не викликати протестів руських князів. У 1481 р. нащадки Володимира Ольгердовича Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський змовилися усунути від влади великого князя литовського Казимира, а натомість поставити на великокнязівський стіл Михайла Олельковича. Проте змову було викрито. Страта Олельковича-молодшого поставила останню крапку в долі київського удільного княжіння, бо відтоді, як писав автор Густинського літопису, «на Києві князі пересташа бити, а вмісто князів воєводи насташа». Наступною і, власне, останньою спробою відновити незалежність українських земель силою зброї з боку князів було повстання Михайла Глинського 1508 p., але й воно зазнало поразки. Отже, невдалі спроби української шляхти зберегти українську державність спричинилися до втрати нею значення провідної верстви українського суспільства. Аби протидіяти зазіханням сусідніх держав та боронити свою окремішність, українці мусили знайти іншу опору. Та нова сила вже формувалася на степовому порубіжжі. І звалася вона козацтвом.