1871 Р. Видав збірку віршів «Сопілка» в Галичині, де був уміщений вірш «Ще не вмерла Україна», що нині виконується як національний гімн України.

Помер 26 січня 1884 року. Похований в Борисполі.

У 1990 р. в Україні було встановлено премію, названу іменем П.Чубинського. Премія присуджується збирачам фольклорно-етнографічних матеріалів та засновникам громадських етнографічних музеїв за багаторічну і плідну громадську роботу по охороні пам’яток.

ШАШКЕВИЧ Маркіян Семенович (6.11.1811 – 7.06.1843) – талановитий поет, перекладач, патріот, гуманіст, людина високою культури й громадянської мужності. Провідний мотив Шашкевичевої творчості – заклик до національного єднання на демократичній основі, ідея захисту рідної мови, культури. М. Шашкевич справедливо вважався одним із основоположників громадянської лірики в українській літературі. Тема національного відродження органічно єдналася у нього із закликом до боротьби проти суспільної реакції.

Народився в с. Підлісся Золочівського повіту на Львівщині в сім’ї священика. Початкову освіту здобув у дяка, потім навчався в Золочівській німецькій школі, у Львівські та Бережанській гімназіях.

З 1829 р. юнак навчається у Львівській духовній семінарії і водночас є слухачем філософського відділу університету. Але традиційна наука не цікавила його. У гімназійний період Маркіян почав писати вірші.

21 лютого 1831 р. М.Шашкевича було виключено з семінарії за порушення семінарського режиму й «вільнодумство». Розгніваний батько відмовився від сина. Тому Маркіян залишився у Львові в дядька по материнській лінії Захара Авдиковського. У ці роки М.Шашкевич активно займається самоосвітою. Читає все, що стосується слов'янських культур, знайомиться з «Енеїдою» І. Котляревського, граматикою О. Павловського, зі збіркою  народних пісень М. Максимовича.

1833 р. помер батько М. Шашкевича, треба було дбати про сім'ю. Він знову поступив у семінарію і потім (1838) став сільським священником.

На літературну ниву М. Шашкевич вступив 1835 р., надрукувавши у Львові оду до Цісаря Франца І «Голос галичан». Наступного року вийшла в Перемишлі польською мовою полемічна брошура М. Шашкевича «Азбука і абецадло». Це була відповідь патріота на намагання української шляхти ввести в українську мову польську абетку. Маркіяну Шашкевичу належать понад тридцять віршів, незавершена поема «Перекинчик бісурманський», казка «Олена», переспіви та переклади з давньоруської, чеської, сербської, польської та грецької. Дбаючи про розвиток народної освіти поводир «Руської трійці» склав 1836 р. першу «Читанку» українською мовою. Незважаючи на настійну потребу для дітей, її вороже зустріла цензура. Тільки 1850 р. «Читанку» видав у Львові Яків Головацький і відтоді вона з успіхом використовувалась в початкових школах Галичини.

Матеріальні нестатки, постійне цькування властей вкрай погіршили здоров'я Шашкевича (з студентських років він хворів на сухоти). 1842 р. поет пербрався до Новосілок Новомилятинського р-ну й остаточно занедужав. Смерть молодшого сина спричинила в нього тяжкі переживання і сприяла загостренню туберкульозу. Втратив зір і слух, паралізований він ще кілька місяців страждав.

7 Червня 1843 р. М. Шашкевич помер.

ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович, відомий також як КОБЗАР (09.03.1814 – 10.03.1861) – український поет, письменник, художник, графік, громадський діяч, філософ, політик, фольклорист, з точки зору багатьох українців – духовний батько сучасного українського народу, людина, яка присвятила своє життя збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості, тісно пов'язаній з стародавньою православною козацькою культурою і звичаями України.

Член Кирило-Мефодіївського братства. У творах на історичну тему зобразив боротьбу українського народу проти соціального й національного поневолення.

Народився в сім'ї селянина-кріпака в с. Моринцях на Черкащині. Рано лишився сиротою. Грамоти навчився у дяка. У 14 років узятий «козачком» до двору поміщика П. Енгельгардта, з яким переїхав до Вільна, а потім до Петербурга. В 1832 р. відданий у науку до художника В. Ширяєва.

Ночами, у вільний від роботи час, Т. Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші. Улітку 1836 р. він познайомився зі своїм земляком – художником І. Сошенком, а через нього  - з Є. Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим. Навесні 1838 р. вони разом із К. Брюлловим та В. Жуковським викупили молодого поета з кріпацтва. Перед Шевченком відчинилися двері в широкий світ науки й мистецтва. Він скоро став студентом Академії мистецтв, а вже там – улюбленим учнем Брюллова. Бувши вже неабияким портретистом, він опанував також мистецтво гравюри й виявив нові видатні здібності як графік та ілюстратор. Закінчив Академію у 1844 р.

Тарас Шевченко почав писати вірші у другій половині 30-х років. У 1840 р. у Петербурзі вийшла перша збірка його поезій «Кобзар». До неї ввійшли 8 поезій: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841) та «Гамалія» (1844). Вірші Т. Шевченка справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його головним чином у тому, що він пише «мужицькою мовою». Улітку 1842 р., використавши сюжет поеми «Катерина», Т. Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним з найпопулярніших творів українського живопису.

У 1843 і 1845 рр. відвідав Україну, працював художником у київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів.

У 1845 р. побачила світ героїчно-романтична поема «Гайдамаки». В 1843-1845 рр. Т. Шевченко написав цикл поезій «Три літа» (центральним твором якого є «Сон»), поему «Кавказ», послання «І мертвим і живим... », поезії «Чигирине, Чигирине», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові» та ін., в яких гостро виступив проти соціально-національного гноблення українського народу. В ув'язненні писав вірші, які згодом об'єднав у цикл «В казематі». У 1854-1858 рр. написав російською мовою повісті «Музикант», «Художник», «Нещасний», «Капітанша», «Близнята».

У лютому 1847 р. затверджений на посаді вчителя малювання в Київському університеті.

У березні 1847 р., після доносу, почалися арешти членів Кирило-Мефодіївського братства. Т. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 р., відправили під конвоєм до Петербурга й ув'язнили в казематі так званого Третього відділу. Перебуваючи біля двох місяців за ґратами, Т. Шевченко продовжував писати вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі». Серед в'язничних мурів, чекаючи кари, Т. Шевченко зміг написати таку рідкісну перлину лірики, як вірш «Садок вишневий коло хати…». Безмежну любов до України поет висловив у вірші «Мені однаково».

Т. Шевченка, у якого під час обшуку знайшли альбом поезій «Три літа», покарали набагато тяжче, ніж інших притягнених до слідства братчиків: заслали в солдати до Оренбурга. На вироку Микола І власноручно дописав: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати». В Орській фортеці всупереч суворій забороні, Т. Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Т. Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їх пісні й легенди та малював сценки з їхнього побуту.

Деяке полегшення становища Шевченка зайшло навесні 1848 р. унаслідок включення його до складу Аральської експедиції. Перебування на о. Кос-Арал було дуже продуктивним у його творчості. Крім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбиті важкі переживання, спричинені неволею і самотністю. В Оренбурзі Шевченко зблизився з засланцями-поляками, учасниками повстання 1830-1831 рр., і заприязнився з польським істориком Бр. Залеським, з яким пізніше листувався. У квітні 1850 р. Т. Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув'язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт, на півострів Мангишлак.

Тільки через 2 роки після смерті Миколи І клопотання друзів увінчалися успіхом, і поета звільнено з заслання у 1857 р. У 1858 р. він прибув до Москви, потім до Петербурга. У 1859 р. приїхав в Україну, де перебував під наглядом поліції. Постійно проживати на батьківщині йому заборонили і зобов'язали виїхати до столиці.

Тяжке десятирічне заслання, хвороби спричинилися до передчасної смерті поета 10 березня 1861 р. Поховали його спочатку на Смоленському кладовищі Петербурга, а в травні 1861 р. прах перевезли на Чернечу (тепер Тарасову) гору поблизу Канева.

Т. Шевченко був одним з найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Він працював у галузях станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, досконало володів технікою акварелі, олії, офорту, малюнка олівцем і пером. Він є автором понад тисячі мистецьких творів (не збереглося більше 160). У 1859-1860 рр. виконав офорти з творів зарубіжних та російських художників, за які отримав звання академіка гравірування.

Ім'я Т. Шевченка відоме в усьому світі: у багатьох країнах йому встановлено пам'ятники, його твори перекладені майже на всі мови світу, його ім'ям в Україні названо навчальні заклади, театри, площі, вулиці, міста. Національна опера України, Київський національний університет, центральний бульвар міста Києва носять ім'я видатного сина українського народу – Тараса Шевченка.

ЮРА Гнат Петрович (08.01.1888 – 16.01.1966). Український радянський актор, режисер. Народний артист УРСР, Народний артист СРСР (1940). Двічі лауреат Державної премії СРСР.

Народився в селі Федвар, нині село Підлісне, Олександрівського району, Кіровоградської області. Професійну акторську діяльність почав у 1907 р. у трупі С.Максимовича, пізніше, у 1913-1914 рр. грав у Львові в театрі товариства «Руської бесіди». Був актором і режисером київського «Молодого театру» з 1917 р. до 1919 р. Разом з М. Крушельницьким Гнат Юра був співзасновником та співкерівником Нового театру у Вінниці в 1920 р.. Згодом Новий театр отримав нову назву Український театр ім. Івана Франка і у 1923 р. приїхав до Харкова, а 1926 р., урядовим розпорядження був направлений до Києва. Гнат Юра розвивав найкращі традицій українського сценічного мистецтва. Серед найбільших режисерських робіт: «97» Куліша, «Одруження Фігаро» Бомарше, «Ой не ходи Грицю…» Старицького, «Вкрадене щастя» за Франком. Знімався на Київські кіностудії художніх фільмів ім. Олександра Довженка та на Київській студії науково-популярних фільмів у стрічках «Прометей», «Кармелюк» (обидві – 1936), «Тарас Шевченко» (1951). З 1938 року викладав у Київському Театральному інституті ім. Карпенка-Карого, з 1946 року – професор інституту. Не полишав роботи і на літературній ниві. Зокрема, він є автором таких літературних праць з питань театрального мистецтва, як: «20 років» (1940), «Життя і сцена» (1962), «Режисер у театрі» (1962).

Помер 18 січня 1966 року. Похований в Києві, на Байковому кладовищі. У 1967 році на його честь в Києві було названо вулицю.