ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………...
РОЗДІЛ 1. Огляд літератури…………………………………………...
Історія становлення та розвитку
луківництва в Україні…………...........................................................
Класифікація луків……………………………………………………
РОЗДІЛ 2. Фізико-географічна характеристика району
Дослідження……………………………………………………………..
РОЗДІЛ 3. Об’єкти і методи дослідження……………………………...
РОЗДІЛ 4. Результати вивчення луків………………………………….
4.1. Еколого-біологічна характеристика рослин луків……………………
4.2. Геоботанічна характеристика досліджуваного
фітоценозу……………………………………………………………………
4.3. Порівняльна характеристика луків……………………………………..
РОЗДІЛ 5. Використання матеріалів дослідження
у роботі вчителя біології………………………………………………...
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...
ВСТУП
В давні часи луки були одним з основних багатств і джерелом існування для багатьох поколінь наших предків. Луки годували величезні табуни худоби. Люди жили біля луків для того щоб займатися тваринництвом, рибальством, полюванням та бджільництвом. Луки відносяться до інтразональної рослинності, так як зустрічаються у всіх рослинних зонах Землі. За характером походження луки ділять на природні та штучні. Природні луки покриті травами, а штучні луки представляють собою кормові угіддя, створені шляхом посіву багаторічних кормових трав[1].
Водно болотні угіддя мають велике як природне, так і соціокультурне значення.
У планетарному аспекті велике екологічне значення мають висока акумулятивна і продуктивна здатність водно-болотних угідь, їх сполучна функція між суходільними та водними типами екосистем. Виключне екологічне значення водно-болотні угіддя мають як місця перебування для 2/3 усіх видів рослин і тварин, як ділянки продукування біомаси та кисню, як природні резервуари та фільтри очищення води. Згідно з даними Державного комітету водного господарства України, до земель водного фонду віднесено 4365,3 тис. га, з них землі, зайняті водними об'єктами, складають 2415,2 тис. га. Найбільша площа земель водного фонду припадає на водосховища — 1134,5 тис. га[3].
Актуальність даної теми є не менш значуща, тому що дослідження на даній території раніше не проводилися. Отож, лише детально вивчивши рослинність даної місцевості, ми зможемо оцінити господарську цінність, ступінь антропогенного впливу, можливості практичного використання, охорону рослинних угруповань та інше.
Мета роботи: дати оцінку флористичної, еколого-ценотичної різноманітності рослинного покриву луків околиць села Веселого Харківського району.
Завдання дослідження:
- вивчити видовий склад рослин луків;
- провести еколого-біологічну характеристику рослин луків;
- виявити місцезростання рідкісних степових видів, і занесених до “Червоної книги України”, а також угруповань із “Зеленої книги України”;
- дослідити вплив випасання на на луках;
- з’ясувати особливості розміщення рослинного покриву луків в залежності від умов зростання;
- встановити можливість використання даних вчителем біології.
Розділ 1. Огляд літератури
1.1. Історія становлення та розвитку луківництва в Україні
Розвиток луківництва в Україні розпочався в другій половині ХІХ ст. Значний внесок у становленні геоботаніки як науки зробив І.К.Пачоський, який виокремив нову науку про генезу, розвиток і поширення рослинних асоціацій (формацій), сформулював її основні принципи й назвав її “флорологією”, а згодом “фітосоціологією”. У роботі геоботаніків того періоду важливе місце посідали експериментальні дослідження фітоценозів, розробка принципів класифікації схем, геоботанічне районування й картографування.
Одержані результати наукових досліджень узагальнюють і збагачують інформацію про роль українських учених у становленні й розвитку геоботаніки як науки й можуть використовуватись у практичному луківництві при створенні високопродуктивних агрофітоценозів на поліпшуваних природних кормових угіддях.
Перший етап – друга половина ХІХ ст. - початок ХХ ст.. поділяється на два періоди:
Перший період – 60ті роки ХІХ ст. – 1886 рік – безсистемні геоботанічні дослідження природних кормових угідь шляхом спостережень і проведення експедицій.
Другий період 1886-1916рр. – проведення досліджень з агротехніки багаторічних і однорічних трав Полтавською, Харківською та ін. дослідними станціями; з 1911 року проводила роботу з луківництва Дублінська торфоболотна станція при Львівському с.-г. інституті, а 1914 р. – Сарненська дослідна станція з освоєння боліт.
Другий етап – 1917-1941 роки – початок роботи Рудня - Радовельської дослідної станції луківництва, Козаровицької науково-дослідної станції луківництва, Мало-Загорівської дослідної станції і розсадника по культурі багаторічних злакових трав. Пізніше роботи з луківництва, крім станцій, проводилися в Українських науково-дослідних інститутах: землеробства, ґрунтознавства, гідротехніки і меліорації, кормів, тваринництва, ботаніки Академії наук, а також державних університетах, сільськогосподарських вузах таш[2].
Третій етап – 1946 р. - до сьогодення – подальший розвиток сітки дослідних установ і планові комплексні дослідницькі роботи з луківництва в усіх ґрунтово-кліматичних зонах України під методичним керівництвом і фінансовим забезпеченням Української академії аграрних наук. В сучасних умовах науково-дослідні установи та їх вчені-луківники розробляють високотехнологічні, ресурсо- і енергозберігаючі технології створення і раціонального використання культурних сіножатей і пасовищ.
Значний внесок у розвиток теоретичних і практичних засад луківництва в передвоєнні роки й до кінця ХХ ст. зробив Український науково-дослідний інститут землеробства (нині ННЦ «Інститут землеробства» УААН) і його лабораторія луківництва, яка розробила та впровадила технології докорінного й поверхневого поліпшення природних кормових угідь та однією з перших в Україні вивчила і впровадила у виробництво культурні зрошувані пасовища, у тому числі промислово-побутовими стічними водами.
Велика роль в організації й проведенні системних досліджень з луківництва в Україні належить Інституту кормів УААН, створеному в 1973 р. Упродовж тривалого періоду він проводить фундаментальні й прикладні дослідження згідно проектів національної, науково-технічної програми “Кормовиробництво”, а також координує роботу 43 дослідних установ України з кормовиробництва й луківництва.
У другій половині ХХ ст. над вирішенням практичних питань луківництва працювали обласні державні сільськогосподарські дослідні станції, зокрема Полтавська, яка з 1938 по 1956 рр. була Українським філіалом Всесоюзного науково-дослідного інституту кормів. Лабораторія лук і пасовищ цієї установи розробила прийоми поліпшення заплавних лук Лісостепу й освоєння схилів балок під сіножаті й пасовища для освоєних типів рельєфу й ґрунтових відмін, що дає змогу одержувати на таких угіддях по 35-40 ц/га сіна, тобто в 5-6 разів більше порівняно з неполіпшеними. Станція також вивчила й рекомендувала виробництву технологію створення й ефективного використання на природних луках культурних пасовищ на природних луках.
На розвиток луківництва в Україні значний вплив мали наукові праці таких видатних російських учених, як В.Р.Вільямс, котрий обґрунтував необхідність створення сіяних сіножатей і пасовищ змінного використання; А.М.Дмитрієв уперше розробив класифікацію лук лісової зони, поглибив уявлення з біології й екології трав і видав перший підручник з луківництва; В.М.Сукачов заклав основи геоботаніки й фітоценології; І.В.Ларін розробив основи наукового луківництва й пасовищного господарства, Т.О.Работнов та Ш.М.Агабаб’ян дослідили кормову цінність рослин природних сіножатей і пасовищ різних ґрунтово-кліматичних зон.[2]
Як доведено дослідженнями науково-дослідних установ і досвідом передових колгоспів та радгоспів, підвищення продуктивності сіножатей і пасовищ на заплавних та низинних луках, осушення торфових та торфоболотних грунтах, а також на суходільних луках можна добитися завдяки поверхневому, а тим більше корінному поліпшенню. Ці заходи дають змогу набагато підвищити продуктивності сіножатей і пасовищ[4].