Зеров копія 2
.docxПерекладач, учений, критик і поет,
Закоханий в Елладу і поетів Риму,
Плекав класичний ритм і срібнодзвонну риму
Великий ерудит, природжений естет.
Прихильник строгих форм різьбив дзвінкий сонет.
Перекладав поетів світових перлини,
Нещадно розбивав противників доктрини,
І кожен рік міцнів його високий лет…
В часи сваволі дикої, пітьми і зла,
Коли засліплені безглуздий культ кували,
В неволі дальній, де німа холодна мла,
Миколи Зерова не стало.
(О. Теліга)
У цьому сонеті влучно описане життя нашого славного земляка, якого заслужено називають гордістю української літератури.
Широченна ерудиція в античній, західноєвропейській, українській і російській літературах, ґрунтовні знання з історії, тонкі естетичні відчуття, глибокий аналіз і розуміння літературних явищ, строгий критичний розум, феноменальна пам’ять, вільне володіння стародавніми й новими мовами (близько 20), блискучий ораторський талант, тонко вигострене слово — ось багатющий арсенал, яким володів Микола Зеров, який допомагав йому виходити переможцем із різних літературних дискусій. У цьому була його нездоланна сила. У цьому було і його нещастя.
Неокласична естетична позиція М. Зерова, як і його побратимів по перу (М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта), полягала в необхідності засвоєння найвищих літературних здобутків людства як передумови справжнього розквіту мистецтв, розуміння значення уроків класики у зростанні художника слова. Така позиція у 20–30-ті роки ХХ ст. була актуальна, адже в той час українську літературу заполонили твори-агітки, твори-плакати на злобу дня. Письменник писав власну історію душі, протиставляючи її сірості, провінційності. Він уважав українську словесність невід’ємною складовою європейської словесності.
Сонет — ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба, тобто з двох чотиривіршів (катренів) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцин) тернарного римування за основною схемою (abab abab bbd ggd), хоча можливі й інші конфігурації рим
Соне́т (італ. sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямбу, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде, тощо. Микола Зеров називав сонет формою «ліроепічної мініатюри окремої схеми».
Найвищого розвитку досягає сонет у творчості неокласиків М. Зерова (його «Sonnetarium», виданий 1948 за кордоном, містить 85 оригінальних і 28 перекладних сонетів), Максима Рильського й інших.
Александрі́йський ві́рш — римований 12-складник із цезурою посередині, обов'язковим наголосом на 6-му і 12-му складах та чергуванням парних окситонних і парокситонних рим.
Александрійський вірш у класичному вигляді застосовував М. Зеров (цикл «Александрійські вірші»):
О. Бургардтові
Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,
Де розум і чуття — все спить в анабіозі,
Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек,
Оподаль від розмов, людей, бібліотек
Ми сіємо пашню на неродюче лоно.
Часами служимо владиці Аполлону,
І тліє ладан наш на вбогім олтарі.
Так в давній Ольбії захожі різьбярі
Серед буденних справ і шкурної громади
В душі плекали сон далекої Еллади
І для окружних орд, для скитів-дикунів
Різьбили з мармуру невиданих богів.
ОЛЕКСАНДРІ́ЙСЬКИЙ ВІРШ. Шестистопний ямб, зримований попарно і з цезурою після третьої стопи.
Олександрійський вірш.
Цей розмір виник у Франції у XІІ ст, Одним з перших написаних ним твором був “Роман про Олександра Македонського» , від чого і пішла його назва.
У силабо-тонічному віршуванні олександірійський вірш це шестистопний ямб з цезурою( постійна пауза в середині віршованого рядка) після третьої стопи, з парним римуванням і послідовною зміною чоловічих і жігночих рим.
У російській поезії він з*являється на початку XVIIІ ст. Він стає дуже поширеним у добу класицизму... дві третини всіх творів того часу написано олександрійським віршем, у тому числі й трагедії.
У ХХ ст. в російській поезії олександрійській вірш майже не вживається...
В українській поезії олександрійський вірш стає поширеним на початку ХХ ст., у творчості поетів-неокласиків. Так у М.Рильського і М.Зерова є ліричні цикли «Олесксандрійські вірші».
Неокласики — група українських поетів та письменників-модерністів початку ХХ століття.
На відміну від інших груп, «неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення й не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925–1928 рр.
Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з’явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму й знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод.
Неокласицизм виник у західноєвропейській літературі в середині ХІХ ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках ХХ ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувалися від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.
Те, що неокласики прагнули впроваджувати у своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалося невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, у підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.
Проходив у цій справі неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування й не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.
Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву й романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського.
Неокласики належать до так званих письменників доби «розстріляного відродження».
Справді масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922 р.) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923 р.).
Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 р. в повітовому місті Зінькові на Полтавщині. Батько Миколи Зерова – Костянтин Іраклійович працював учителем місцевої двокласної школи, а мати – Марія Яківна походила з дрібного землевласницького роду. Початкову освіту Микола Зеров здобув у Зінківській школі. Протягом 1900–1908 рр. навчався в Охтирській та Першій Київській гімназіях. 1909 р. Микола Костянтинович вступив до історичного відділу історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира, який він успішно закінчив у 1914 р.
Під час навчання в університеті молодий письменник проявив неабиякий хист до вивчення класичних та сучасних мов, що в майбутньому сприяло його становленню як перекладача античної та нової європейської літератури. 1924 р. у видавництві «Слово» вийшла друком збірка оригінальних віршів і перекладів римських поетів «Камена». В експозиції виставки представлено автограф цієї збірки (Ф. 35, № 1).
З 1914 р. за наказом керівника Київського учбового округу Миколу Зерова призначають викладачем історії до Златопільської чоловічої гімназії. Кількома роками пізніше він працює викладачем латини у Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодієвського братства у Києві. Під час викладання в гімназії Микола Зеров знайомиться з поетом і перекладачем Михайлом Рудницьким, з яким протягом усього життя підтримує тісні зв’язки (Ф. 35, № 596). У 1918–1920 рр. Микола Зеров викладає українознавство у Київському архітектурному інституті, працює редактором у бібліографічному журналі «Книгарь». Саме в цей час у Зерові прокидається науковець і літературний критик. Молодий письменник, збурений революцією стає на шлях боротьби за українську культуру й освіту. У вірші «Ріг Вернигори», написаному в 1919 р., звучать патріотичні мотиви, надія на відродження свого народу, втілена в поетичний образ народного богатиря Мусія Вернигору (Ф. 35, № 7–9). У ці роки Микола Зеров зійшовся з митцями та вченими, що гуртувалися навколо ректора Української академії мистецтв Георгія Нарбута. Дух розкутої фантазії панував на зібраннях академії. Тут обговорювалися стан розвитку української літератури, малярства, графіки.
У 1920 р. в долі Миколи Зерова відбуваються істотні зміни. Він одружується з Софією Лободою і починає серйозно замислюватися про наукову працю. Того ж року виходять підготовлені ним «Антологія римської поезії» куди увійшли переклади з Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія, Марціяла (Ф. 35, № 84, 110, 119–120, 124) та «Нова українська поезія», що стають помітним явищем у тогочасному літературному житті.
Як літературознавець Зеров був широко відомий своїми працями: «Нове українське письменство» (1924; Ф. 35, № 25), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929; Ф. 35, № 20) тощо.
У жовтні 1923 р. Микола Зеров стає професором української літератури Київського Інституту народної освіти. Тоді ж розпочинає читати свої блискучі лекції, які часто зривають бурхливі оплески. В інституті народної освіти Зеров познайомився з відомим поетом і літературознавцем Павлом Филиповичем, який вів семінари з історії української літератури. Одночасно з роботою в Інституті народної освіти Микола Зеров викладає українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. В той час голосно заявила про себе нова течія в українській літературі – «неокласики» Саме тоді вони з’їхалися до Києва й об’єднались у рамках АСПИСу. У грудні 1923 р. відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим (Ф. 35, № 635), коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Неокласики розгорнули бурхливу літературну діяльність. Вони влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Микола Зеров одразу ж стає одним з провідників неокласичного літературного руху, до якого входили Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Павло Филипович, Юрій Клен та ін. Спільно з Филиповичем, Драй-Хмарою та Рильським було написано «Неокласичний марш» (Ф. 35, № 14–16), уперше виконаний 20 березня 1926 р. на іменному святі Максима Рильського.
1924 рік був роком бурхливих літературознавчих дискусій. 3 січня на культкомісії Всеукраїнської Академії наук Зеров зачитав доповідь «Українська література в 1923 році» (Ф. 35, № 45); 20 січня відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики» виступили Микола Зеров, Юрій Меженко, Григорій Косинка, Михайло Івченко. Лідер «неокласиків» оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». Адже з’явилася низка яскравих імен, нових книг і журналів. Приміром, у Києві виникла конкуренція між «Новою громадою», до якої тяжіли члени АСПИСу, і «Глобусом» – органом футуристів, членів «Гарту» та «Плугу». На думку Миколи Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонував Дмитро Загул, який, фактично, обстоював необхідність уніфікації та суворої регламентації як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відбилася на розвитку всієї української літератури.
Пленум ЦК КП(б)У у червні 1927 р. дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки «неокласиків». У дійсності ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. По-справжньому вільний він залишався лише в одній царині, якою були історико-літературні студії. Саме на цьому Зеров і зосередився наприкінці 1920-х рр. Він писав передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». Однак цією роботою він займався недовго. Сфабрикований процес над вигаданою антирадянською організацією «Спілка визволення України» на початку 1930 р. став переломним у житті українського письменства: «Книгоспілку» було реорганізовано, «Сяйво» закрито, Пантелеймона Куліша й Володимира Винниченка проголосили фашистськими письменниками, а Максима Рильського заарештували.
У лютому–березні 1930 р. Микола Зеров був змушений виступити «свідком» на процесі «Спілки визволення України». Його становище було хитке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, він жив під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Самогубство Миколи Хвильового в травні 1933 р. стало ще однією драмою для Миколи Зерова. Останні роки свого життя він не мав права займатися творчою діяльністю, а тепер від нього й Павла Филиповича вимагали самокритичних заяв і політичних декларацій.
У ніч із 27 на 28 квітня 1935 р. він був заарештований під Москвою, на станції Пушкіно. 20 травня його відправили до Києва для слідства. Обвинувачення: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. У лютому 1936 р. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні, яке проходило без участі обвинуваченого й захисту розглянув судову справу № 0019-1936. Миколі Зерову інкримінувалося керівництво українською націоналістичною організацією, і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією належного йому майна.
Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та інших» була переглянута особливою «трійкою» УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 р.; Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Вороний і Борис Пилипенко були засуджені до розстрілу. Усіх розстріляли 3 листопада 1937 р. У 1958 р. Миколу Зерова було реабілітовано посмертно.
Літературна дискусія 1925–1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві.
Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії», що була написана у відповідь на виступ «Про критику і критиків у літературі» початківця Григорія Яковенка.
Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел».
Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928.
Дискусія мала також політичний аспект - літературну критику використовували для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.
МИКОЛА КОНСТЯНТИНОВИЧ ЗЕРОВ
Закоханий у вроду слів,
Усіх Венер єдину піну,
Ти чудодійно зрозумів
І мідних римлян і Тичину,
Прости, що я пишу на ти,
Як син гаїв і син традицій-
У дні боркі і суєти
Ти богопосланий патрицій
М.Рильський.
МИКОЛА КОНСТЯНТИНОВИЧ ЗЕРОВ.
Літературознавець, критик, поет, перекладач Микола Зеров народився 14 (26) квітня 1890 року у повітовому містечку Зіньків на Полтавщині , в багатодітній сім’ї вчителя місцевої двокласної школи. Мати – Марія Яківна походила з козацького роду Яреськів
з - під Диканьки. Закінчивши Зіньківську школу (цікаво, що його однокласником був Павло Губенко, майбутній Остап Вишня), Микола Зеров з 1900 до 1903 року вчиться в Охтирській гімназії. У 1903 році батька призначають інспектором народних шкіл в Переяславі і родина Зерових переїздить до містечка Кролевця. Микола Зеров переводиться до Першої Київської гімназії, де вчиться до 1908 року. Відгомін подій, пов’язаних з відкриттям пам’ятника І.П.Котляревському та виступами селян, приводить 15-ти річного юнака Миколу Зерова у кролевецьку громаду, з якою він тісно спілкується, незважаючи на навчання у Київській гімназії. Саме вплив кролевецьких коренів зберіг Миколу Зерова для українства в умовах цілковитого зросійщення державних установ, освіти, церкви. Треба взяти до уваги, що Микола Зеров виховувався в російськомовній сім’ї і саме участь в кролевецькій громаді, спілкування з молоддю виробили у нього почуття патріотизму і любові до рідної мови.. Хоч у родини Зерових в ужитку була російська мова, але мати знала багато українських пісень, гарно їх співала. Зі служницею розмовляла українською мовою. Батько до українства свого старшого сина ставився терпимо.
Після закінчення гімназії у 1908 році, Микола Зеров стає студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Ще у гімназії, за Миколиною ініціативою, зароджується так зване «кролевецьке земляцтво», що перенесеться згодом до університету, як свого роду українська студентська громада. Товариш по університету П.Горецький, майбутній мовознавець, згадує: «В Києві ми вживали українську мову…на знак протесту проти пригнічення і подавлення царатом української культури та мови. Крім того, уже на перших курсах університетського навчання виробили такі погляди: немає безнаціональних народів, кожний народ у своєму поступі ставить собі прогресивні інтернаціональні завдання, але здійснює ці завдання в національних формах. Найважливішою ознакою нації є мова – засіб найширшого культурного розвитку».
. Ці роки виявилися дуже важливими для формування духовних уподобань Зерова, його зацікавлення українським письменством. Особливо його зацікавила творчість першого українського поета доби «межи двох революцій» О.Олеся. М.Зеров писав: «Пригадую свої перші враження від Олеся ( 1906 -1908 роки); як я вишукував його поезії по тодішніх декламаторах; як вражали вони мене свіжістю і безпосередністю, приємною відсутністю банально-цинічних фраз та учительського тону старших поетів».
В університеті Микола Зеров мав намір спеціалізуватися з історії та літератури Давнього Риму, але відповідних фахівців на факультеті не виявилося. Після певних вагань, Зеров зайнявся українською історіографією і написав курсову роботу «Літопис Грабянки, як історичне джерело і літературна пам’ятка» Це була перша серйозна наукова робота Миколи Зерова..
У 1912 році М.Зеров почав друкуватися в українському педагогічному журналі для сім’ї і школи «Світло», а наступного року – писати рецензії для газети «Рада». Він постійно виступає з доповідями, бере участь в обговоренні політичних і літературних проблем. Коли на похованні Б.Гринченко треба було виголосити прощальне слово від студентства, це завдання Микола Зеров узяв на себе. У 1912 році Микола Зеров знайомиться з М.Коцюбинським, який проходив лікування в університетській клініці; зустріч ця лишила глибокий слід у свідомості молодого дослідника.
Життєлюбство, душевна відкритість, товариськість були органічно притаманні Миколі Зерову. Це засвідчують його «однокашники» по Першій Київській гімназії й по університету. Викликало симпатію вже його зовнішність. «Росту він був середнього, може, навіть нижчого, ніж середній; мав біляве волосся, ясні очі, широке обличчя, трохи піднятий ніс; рот його здавався дуже великим – може тому, що йому завжди хотілося сміятися»,- згадує гімназійний товариш. Що у зовнішності М.Зерова давалася взнаки і його вдача, підтверджує також колишній однокурсник: «18-літній білявий, невеликий на зріст і худорлявий юнак, завжди життєрадісний і усміхнений».
У травні 1914 року Микола Зеров блискуче захистив дипломну роботу, але залишитися в університеті не зміг – йому пригадали і численні публічні виступи, і конфлікт із професором П.Флоринським (деканом-шовиністом). М.Зеров їде вчителювати у Злато- польську гімназію, де викладає латинь та історію. Подеколи йому доводилося братися й за інші дисципліни. Молодший брат поета Павла Филиповича – Олександр згадує про неординарну постать молодого викладача гімназії, його виняткову пам’ять: «Одного разу на лекції з географії Росії в класі не було мапи. Микола Костьович, не довго думаючи, розграфив на дошці меридіани та паралелі північної частини Росії з усіма потрібними деталями». Що вже й казати про художні, особливо поетичні тексти, силу-силенну котрих він знав начебто з дня народження. Він охоче цитував на пам’ять українських і російських, французьких, німецьких та античних авторів, завжди природно підкріплює власну розповідь яскравими образно-емоційними образами. Читання вголос поетичних творів приносило велике задоволення і йому самому. «Під час «великої перерви», як тільки він з’являвся в коридорі,- згадував тодішній учень Зерова, - його оточував гурт гімназистів, яким він міг без кінця декламувати різні вірші і поеми».
І все ж життя в провінції було ніщо в порівнянні з бурхливим культурним життям Києва. Єдине, що згладжувало прикрість периферійного «небуття», - викладання латини, в яку Зеров був буквально закоханий. Викладаючи латинську мову, наполегливо перекладав римських поетів, із яких пізніше склалася «Антологія римської поезії» (1920 р)
Лише 1917 року йому вдається вирватися з провінційної задушливості, він переїздить до Києва, де мріяв реалізувати себе як особистість, як митця, як ученого. Микола Зеров одразу поринув у вир життя: учителював у Другій українській гімназії, викладав у Київському архітектурному інституті (Історія української культури), редагував журнал «Книгар», працював над власними творами. Він як секретар і член редакційного комітету друкованого органу бере участь в Першому і Другому Всеукраїнських учительських
з’їздах. Через кілька його виступів наскрізною лінією проходить турбота про поліпшення освітньої справи в Україні. З вересня 1917 року М.Зеров очолює секретаріат педагогічної Ради Другої Київської гімназії імені Кирило-Мефодієвського братства, а також викладає тут латинь.
Михайло Рудницький, який разом з Миколою Зеровим працював в Другій українській гімназії, в своєму романтичному нарису «Класичний урок» згадує М.Зерова, як організатора літературних вечорів, на яких проходили творчі дискусії, приносили свої твори для обміну думок. «Для того, щоб подихати атмосферою класичної старовини, дехто з нас, учителів, охоче відвідував уроки Зерова»,- пише М.Рудницький. Саме в цей час у Зерова прокидається науковець і літературний критик. Він активно виступає з рецензіями в журналі «Книгар» і одночасно – для себе і своїх друзів пише вірші, які щедро репрезентував своїм друзям і знайомим, але не маючи наміру їх публікувати. У вірші «Ріг Вернигори», написаного 1919 році, звучать патріотичні мотиви, надія на відродження свого народу, втілюючись в поетичний образ народного богатиря Мусія Вернигори, який прийде на допомогу гнобленому люду:
Зникнуть, зникнуть агаряне…
Вся потуга їх розстане,
Як весною тане сніг.
А над нашим краєм рідним
Задзвенить ключем побідним
Вернигори дивний ріг.
У ці роки Микола Зеров близько зійшовся з митцями та вченими, що гуртувалися навколо ректора Української Академії мистецтв Георгія Нарбута. Дух розкутої фантазії панував на зібраннях академії. Тут обговорювалися стан розвитку української літератури, малярства, графіки. Молода українська інтелігенція, розбуджена революцією готова була боротися за українську культуру і освіту.
13 лютого 1920 року Микола Зеров одружується з Софією Лободою – починається новий етап життя. Він серйозно думає про наукову працю. Того ж року виходять друком його книжки « Антологія римської поезії», «Нова українська поезія – примітні віхи тогочасного літературного життя».Як перекладач він здійснив багато в чому неперевершені й донині інтерпретації античної спадщини. Наскільки Зеров був великий знавець і майстер у перекладах античної літератури, видно хоча би з того, що у 1938 році більшовицькі видавництва, видаючи антологію античної літератури не могли обійтися без перекладів Зерова, і деякі переклади ввійшли до цієї антології без згадки імені талановитого перекладача.
Рік 1920 виявився неврожайним. Київ потерпав від голоду, холоду і розрухи. Влітку М.Зеров тяжко перехворів на черевний тиф. В пошуках шматка хліба родина Зерових змушена була переїхати до містечка Баришівка. Саме тут, де він викладав літературу, історію та латинь в місцевій соціально-економічній школі, зійшлися шляхи майбутніх неокласиків – М.Зерова, П.Филиповича, О.Бургарда (Ю.Клен) та В.Петрова. Баришівський період життя М.Зерова триває з 20 жовтня 1920 до 15 вересня 1923 року, хоча він не поривав зв’язків з Києвом – був членом редколегії журналу « Голос друку».
Баришівські роки виявились досить плідними – всі поезії, вміщені в зеровській збірці. «Камена» (1924) написані тут. А ще створена низка сонетів та сатир-пародій, численні переклади і навіть кілька оповідань. Тираж «Камени» - 1000 примірників, в ній переважають переклади, але є й поезії оригінальні – одинадцять сонетів та вісім олександрійських віршів. Це була перша і єдина прижиттєва збірка. Саме в цій збірці, як поет, Микола Зеров дав нам неперевершені зразки сонету і олександрин, зокрема «Праосінь», що не безпідставно вважається за ліричний шедевр Зерова:
Як ніжна праосінь, ти йдеш моїми снами;
Мов китиці калин, рожевієш устами,