Крива виробничих можливостей

Крива виробничих можливостей (рис. 2.1) – це сукупність точок, координати яких означають можливі набори продуктів, отримані від використання наявних ресурсів. Будь-яка інша точка поза кривою означає або водовикористання ресурсів (Р) або недосяжна при даних ресурсах (С).

Після з’ясування сутності процесу виробництва, аналізу факторів виробництва, зазначаємо, що відповідно до певних закономірностей історичного розвитку відбувається і розвиток факторів виробництва. Принципові зміни, характерні для сучасного етапу розвитку економіки пов’язані з інтенсивним формуванням інформаційного сектора економіки. Оскільки інформація називають „незвичним” ресурсом, слід вказати його особливості.

Застосування інформації як економічного ресурсу, перетворення її у предмет масового споживання населення, а також інтенсивне формування інформаційного сектора економіки свідчать про принципові зміни, характерні для сучасного етапу розвитку економіки. На відміну від суспільства, де домінує традиційна промисловість чи сфера послуг, у інформаційному суспільстві високими темпами відбувається ріст галузей, пов’язаних з виробництвом, розповсюдженням інформації та наданням інформаційних послуг, тобто телекомунікації, телебачення, виробництво комп’ютерів. Саме в цих і в поєднаних з ними галузях створюється значна кількість робочих місць, зростає їх частка у ВВП, виготовляються продукти і надаються послуги, які суттєво змінюють характер економічних взаємозв’язків, у тому числі й у традиційних галузях. Економічна і продуктивна сила корпорацій полягає переважно в інтелектуальній сфері, а не у матеріальних ресурсах.

Варто зазначити, чому інформацію називають незвичним ресурсом. Інформація та знання відрізняються від грошових, природних, трудових та технічних ресурсів. Зокрема, він вказує на такі особливості знання, як те що вони не убувають, не скорочуються у процесі їх використання; не відчужуються – обсяг набутих знань людини не скорочується у міру освоєння цих же знань іншими людьми; існують поза залежністю від простору, можуть знаходитися в кількох місцях одночасно; існують у достатку, у величезній кількості. Зростання ролі інформації, знання, поширення інформаційно-комунікаційних технологій дозволяє вченим зробити висновок про формування інформаційного суспільства або суспільства знань.

Методичні рекомендації до вивчення теми 3. Власність та типи економічних систем

Зміст теми (у тому числі й питань, які винесені на самостійне опрацювання) розкритий у таких джерелах: [1, c. 59–86, 94–102]; [2, c. 112–145]; [5, c. 93–132]; [6, c. 45–75]; [8, c. 135–191]; [9, c. 30–34, 35–46, 80–100]; [10, c. 53–79]; [11, c. 52–98]; [13, c. 39–77]; [15, c. 43–46]; [16, c. 31–43]

Вивчення теми варто розпочати зі з’ясування ролі власності в економічній структурі, розкриття її впливу на становище людини в суспільстві, вирішального значення у координації економічної діяльності суб’єктів, сприянні ефективному використанню рідкісних ресурсів. При цьому необхідно звернути увагу на те, що власність – не тільки економічна, але й юридична, філософська, культурологічна, етична, психологічна та теологічна категорія, що відображає сукупність певних суспільних відносин між людьми з приводу об’єктів власності.

При розгляді даного питання необхідно розкрити альтернативні підходи до проблем власності в рамках різних економічних шкіл та філософських течій. Зокрема варто наголосити на особливостях тлумачення власності в рамках класичної школи, маржиналізму, марксизму, неокласицизму, кейнсіанства, інституціоналізму та неоінстуціоналізму, окреслити сутність сучасних підходів до аналізу відносин власності: політико-економічного, економіко-юридичного та етико-економічного. Більш детальної уваги потребує економіко-юридичний підхід в рамках якого власність розглядається як так звані права власності, правові форми її реалізації (зокрема, володіння, користування, розпорядження). Права власності не є абсолютними, адже завжди певним чином обмежуються. З одного боку, існують суспільні обмеження, з іншого – самообмеження.

При з’ясуванні типів, форм та видів власності необхідно наголосити на їх співвідношенні та наявності різноманітних критеріїв класифікації власності. Найбільш поширеним є підхід, відповідно до якого в основу класифікації власності покладено тип власника (суб’єкта власності). У світовій практиці найчастіше виділяють дві ключові форми власності – приватну та державну, що мають свої різновиди Приватна власність означає закріплення права контролю за економічними ресурсами і життєвими благами за окремими людьми або їх групами. Державна власність означає закріплення права контролю об’єктів за державою. Відчуження державної власності на користь інших суб’єктів називається приватизацією.

Слід усвідомлювати, що відносини власності відіграють важливу роль у процесі суспільного розвитку. Так, у межах формаційного підходу до аналізу явищ і процесів суспільного життя, запропонованого К. Марксом, залежно від домінуючої форми власності, виділяють три великі формації: первинна (архаїчна), до якої належить первіснообщинний і азіатський способи виробництва; вторинна, основана на приватній власності (рабство, кріпосництво, капіталізм); комуністична суспільна формація. За К. Марксом комунізм це історична епоха, що включає ряд способів виробництва, основним змістом якої є знищення приватної власності. Формаційний підхід дозволив К. Марксу виявити закономірні ступені в історичному розвиткові суспільства і виділити п’ять способів матеріального виробництва (первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний) на основі твердження про те, що вирішальна роль у суспільному виробництві належить безпосередньому процесу виробництва або способу виробництва.

Окрім формаційного в економічній літературі робляться спроби застосування інших критеріїв для аналізу явищ і процесів суспільного життя. Сучасна зарубіжна економічна думка на основі використання критерію “ступінь індустріального розвитку суспільства” виділяє: доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне (неоіндустріальне, інформаційне) суспільство (Дж. Гелбрейт, Р. Арон, Д. Белл), або першу, другу та третю хвилі цивілізації (О. Тоффлер), а також передмодерністський, модерністський та постмодерністський стан (П. Дракер, А. Тойнбі).

Важливо розуміти, що сучасний світогосподарський розвиток відбувається у межах декількох економічних систем. У загальноприйнятому визначенні економічна система – це частина суспільної системи, сфера людської діяльності, у якій здійснюється виробництво, обмін, розподіл та споживання продуктів, послуг і чинників виробництва.

Економічна система вирішує три головних питання: що виробляти, тобто який набір і яку кількість товарів та послуг можливо і потрібно виробити? як виробляти, тобто, за допомогою яких матеріальних і людських ресурсів та із застосуванням яких технологій? для кого виробляти, тобто яким чином будуть розподілятися товари та послуги?

Зазначені проблеми в економічній науці називають головними проблемами організації виробництва. Залежно від того, як вирішуються три головні проблеми економічної організації суспільства, та який тип власності при цьому домінує чи переважає розрізняють наступні типи економічних систем: традиційну, ринкову, командну, змішану економіку. Економічна система виникає у вигляді так званої традиційної економіки, де визначальним чинником економічної поведінки виступають традиції та звички, що передаються з покоління у покоління. Основу традиційної економіки складає натуральне господарство.

Ринкова економіка – тип економічної системи, який характеризується вільною грою ринкових сил, У такій економіці держава здійснює мінімальне регулювання економічних процесів, а основу розвитку складають сили вільної конкуренції, ринкового саморегулювання. Характерними рисами такої ринкової економіки виступають: приватна власність; вільне підприємництво та особистий інтерес; “невидима рука ринку” тобто ринкове саморегулювання; вільна (або досконала) конкуренція; мінімальне державне втручання в економічні процеси.

Командну економіку інакше називають централізовано-плановою економічною системою. В ній основним економічним суб’єктом виступає держава, яка визначає: які потреби є найважливішими і підлягають першочерговому задоволенню. На противагу ринковій командна економіка описується як система, в якій домінує суспільна (державна) власність на засоби виробництва, колективне прийняття економічних рішень, централізоване керівництво економікою за допомогою державного планування. До основних рис централізовано-планової системи належать: переважання державної власності; недопущення приватного підприємництва; жорстка централізація розподілу ресурсів та результатів виробництва; відомчий монополізм; директивне планування.

Під змішаною економікою розуміють тип економічної системи, який синтезує елементи ринкової і командної систем, тобто механізм ринку доповнюється активною діяльністю держави. В змішаній економіці економічна влада розподіляється між державою, підприємствами і профспілками. При цьому демократичним чином обраний парламент виконує роль арбітра, спираючись на чіткі конституційні норми. Змішана економіка базується на конкурентних ринкових відносинах і активному державному регулюванні, в ній рівноправно співіснують і взаємодіють різні форми власності. Змішана економіка класичного типу сформувалася у багатьох країнах Західної Європи та США.