Тема 7. Дипломатичне і консульське право.

1. Поняття і джерела дипломатичного і консульського права.

2. Органи зовнішніх зносин держав.

3. Дипломатичні представництва.

4. Привілеї імунітети міжнародних організацій і персоналу.

5. Консульства.

Використана література:

1. Качуренко Ю. Міжнародний захист прав людини // Радянське право. 1984.

2. Калинкин Г.Ф. Малые государства – полноправные субьекты международного права // Советское государство и право. №2, 1973. – с.75-80.

3. Кияниця І. Внутрішньодержавне значення джерел міжнародного публічного права // Український часопис міжнародного права, 2001. №1,с.19-24.

4. Клименко Б.М., Ушаков Н.А. Нерушимость границ – условие международного права. – М.: Наука, 1975. – 168с.

5. Кузнецов В.И. Отказ от применения силы – закон международной жизни. – М.: Междунар.отношения, 1973. – 53с.

1.Дипломатичне і консульське право — це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, яки регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, яки здійснюється за допомогою органів зовнішніх відносин.

Дана галузь міжнародного права є однієї із самих древніх. З появою держави і права міждержавні відносини стали регулюватися правовими нормами. У числі перших таких норм і був інститут послів, що регулював відносини між державами в зв'язку з періодичної відправкою друг до друга послів для рішення офіційних державних задач. Недоторканність послів була важливою складовою частиною цього інституту з часів глибокої стародавності. Зокрема, у древнеіндийських Законах Ману (IV— II вв. до н.е.) містилося положення про недоторканності послів, що пізніше міцно затвердилося в міжнародних конвенціях і національному законодавстві держав.

Сам термін «дипломатія» походить від грецького слова «сирюта», - здвоєна дощечка з відповідними написами, яка видавалася представникам держави для виконання офіційних функцій за рубежем. З Древньою Грецією зв'язана і поява інституту постійних консулів, а разом з цим інститутом і початковими нормами консульського права.

Аж до середини XX в. дипломатичне і консульське право складалося переважно зі звичайних норм, хоча в 1815 р. на Конгресі у Відні був прийнятий перший багатобічний договір по дипломатичному праву і Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів.

Після другої світової війни норми дипломатичного і консульського права одержали подальший розвиток і були кодифіковані, що знайшло відображення в ряді багатобічних конвенцій:

Віденської конвенції про дипломатичні відносини 1961 р. (у силі з 1964 р.);

Віденської конвенції про консульські відносини 1963 р. (у силі з 1967 р.);

Конвенції про спеціальні місії 1969 р. (у силі з 1985 р.);

Конвенції про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користаються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р. (у силі з 1977 р.);

Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. (у силу ще не вступила). Україна бере участь у всіх перерахованих вище конвенціях.

У статутних документах міжнародних організацій звичайно містяться положення про привілеях і імунітетах, що поширюються на їхній персонал. Що стосується ООН і її спеціалізованих установ, то отут варто згадати дві спеціальні конвенції: Конвенцію про привілеї і імунітетах ООН 1946 р. і Конвенцію про привілеї і імунітетах спеціалізованих установ ООН 1947 р.

Консульські відносини регулюються не тільки багатобічною Конвенцією про консульських відносин 1963 р., але і двосторонніми консульськими конвенціями, що укладаються зацікавленими державами між собою.

Ряд загальних положень у відношенні дипломатичного і консульського права міститься в конституціях держав. Так, у п. 5 ст. 106 Конституції України говориться: «Президент України призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав».

Крім того, в Україні діють і інші нормативні акти в області дипломатичних і консульських відносин: Постанова Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги» 1992 р., Положення про дипломатичні представництва України за рубежем 1992 р., Положення про дипломатичну службу в Україні 1993 р., Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав на території України 1993 р., Консульський статут України 1994 р., Положення про торгово-економічну місію в складі дипломатичного представництва України за рубежем 1994 р. і ін.

 

2.Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права держави створюють систему органів зовнішніх відносин. Органи зовнішніх відносин держави поділяються на внутрішньодержавні і закордонні.

До внутрішньодержавних органів зовнішніх відносин відносяться ті, котрі постійно знаходяться на території даної держави. У свою чергу ця підсистема поділяється на дві групи органів:

1) загальної компетенції

2) спеціальної компетенції.

Першу групу складають органи, що можуть вирішувати будь-які питання зовнішніх відносин держави: глава держави, уряд, глава уряду, відомство зовнішніх відносин (міністерством закордонних справ), глава відомства зовнішніх відносин.

Відповідно до положень Конституції України і нормами міжнародного права Президент України, Прем'єр-міністр України і міністр закордонних справ України представляють Українську державу в міжнародних відносинах за посадою, тобто без спеціальних повноважень.

У політичному житті демократичних держав важливу роль грають вищі представницькі органи — парламенти.

Органи спеціальної компетенції відають питаннями зовнішніх відносин держави в вузькій сфері. Прийнято вважати, що всі міністерства (крім міністерства закордонних справ) і центральні відомства є такими органами, тому що у відповідності зі своєю компетенцією вони здійснюють визначені зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (керування) зовнішніх зв'язків. Зрозуміло, що навіть таке сугубо внутрішнє відомство, як міністерство внутрішніх справ, з метою ефективної боротьби зі злочинністю повинне контактувати з аналогічними міністерствами в інших державах, оскільки злочинність в усі більшому ступені стає інтернаціональною. Тому і дане міністерство є органом зовнішніх зносин держави спеціальної компетенції. Тим більше це відноситься до міністерств зв'язку, зовнішньої торгівлі, охорони навколишнього середовища і т.д.

До закордонних органів зовнішніх відносин відносяться ті, яки перебувають за межами держави:

- дипломатичні представництва держав;

- консульські установи;

- торгові представництва

- постійні представництва держав при міжнародних організаціях.

Перераховані органи є постійними закордонними органами зовнішніх зносин.

Крім них, існує також група органів зовнішніх зносин, що функціонують на тимчасовій основі: спеціальні місії і делегації.

  

3.Дипломатичне представництво — це орган зовнішніх відносин держави, що знаходиться на території іншої держави для здійснення дипломатичних відносин з ним.

Міжнародна практика знає два види дипломатичних представництв:

- посольства

-місії.

Посольства — це представництва першого, вищого класу. До них прирівнюються представництва Ватикану - нунціатури.

Місії являють собою представництва другого класу. Главою посольства є посол, місії — чи посланник повірений у справах, а для Ватикану — интернунций.

Функції дипломатичного представництва

Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. визначає функції дипломатичних представництв із погляду міжнародного права. До них відносяться:

1) представництво акредитуючей держави в державі перебування;

2) захист у державі перебування інтересів акредитуючей держави і його громадян у межах, що допускаються між­народним правом;

3) ведення переговорів з урядом держави перебування;

4) заохочення дружніх відносин між державами.

Крім того, дипломатичні представництва можуть виконувати консульські функції. Для цієї мети в них створюються консульські відділи.

У міжнародному праві акредитуючей державою називається та, що направляє в іншу державу своє дипломатичне представництво. Держава ж, де розміщене дипломатичне представництво, іменується приймаючим чи державою перебування.

Перша й основна функція дипломатичного представництва — представляти акредітуючу державу в державі перебування.

Глава і персонал дипломатичного представництва

Глава дипломатичного представництва є єдиною офіційною особою акредитуючей держави, що представляє його в усіх питаннях у приймаючей державі. Він також є старшою посадовою особою акредитуючей держави стосовно всіх інших можливих представників цієї держави в державі перебування.

У міжнародному праві існує класифікація старшинства дипломатичних представників (агентів). Віденський протокол 1815 р. установив наступні три класи дипломатичних агентів:

1) посол і папський нунцій;

2) посланник;

3) повірний у справах.

У відповідності зі ст. 14 цієї Конвенції глави дипломатичних представництв поділяються на наступні класи: 1) послів і нунціїв, аккредитуемих при главах держав; 2) посланників і интернунциев, аккредитуемих при главах держав; 3) повірників у справах, аккредитуемих при міністрах закордонних справ.

Розходження в класі глав дипломатичних представництв не повинні проводитися інакше як у відношенні старшинства й етикету.

Клас повірникіх у справах не слід плутати з посадою тимчасового повіреного в справах, що виконує обов'язки глави дипломатичного представництва на період його відсутності (хвороба, відрядження, відпустка).

Класи глав дипломатичних представництв — сфера регулювання нормами міжнародного права. Крім класів, існують також і дипломатичні ранги, що мають глави дипломатичних представництв і дипломатичний персонал посольств, консульств і представництв держав при міжнародних організаціях.

Дипломатичні ранги — сфера внутрішньодержавного права, тому що це службові звання старшинства дипломатів. Кожна держава має свою систему дипломатичних рангів, встановлювану у внутрішнім праві.

В Україні маються наступні дипломатичні ранги, встановлені відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги» 1992 р.: аташе, третій секретар, другий секретар I і II класів, перший секретар I і II класів, радник I і II класів, надзвичайний і повноважний посланник I і II класів, надзвичайний і повноважний посол.

Вищі дипломатичні ранги (посла і посланника) звичайно видаються главою держави, інші — міністром закордонних справ. Ранг аташе привласнюється, як правило, випускникам інститутів і факультетів міжнародних відносин при надходженні на службу у відомство зовнішніх зносин.

Процедура призначення глави дипломатичного представництва регулюється як нормами міжнародного, так і внутрішньодержавного права.

По положеннях Віденської конвенції про дипломатичні відносини 1961 р.:

1. акредитуюча держава повинна направити приймаючій державі запит про його згоду на призначення особи, зазначеного в запиті, на посада глави дипломатичного представництва.

У запиті викладаються біографічні дані такої особи, його посадовий і родиний стан, причому інформація повинна бути абсолютно точної і лаконічний.

Позитивна відповідь приймаючого держави означає дачу агремана - згода на прийняття особи як главу дипломатичного представництва. З цього моменту кандидат вважається персона грато — бажаною особою в приймаючому державі.

Негативна відповідь на запит означає відмовлення в агремані, а кандидат визнається персона нон грата (небажаною особою). При цьому приймаюче держава має право не мотивувати своє відмовлення. Уся процедура, зв'язана з одержанням агремана, носить конфіденційний характер.

2. Після одержання агремана в урядовій пресі звичайно друкується оголошення про призначення глави дипломатичного представництва. В Україні такі призначення здійснює Президент, у зв'язку з чим у газетах «Урядовий кур'єр» і «Голос України» публікується Указ Президента України про призначення відповідного особи Надзвичайним і Повноважним Послом України у визначеній державі.

3.Перед виїздом до нового місця служби глава дипломатичного представництва одержує вверительную грамоту, підписану главою акредитуючей держави й адресовану главі приймаючої держави.

Текст цього документа свідчить про те, що її власнику слід «вірити» як офіційному липу, що представляє свою державу у всіх зносинах з державою перебування.

Глава дипломатичного представництва вважається, приступивши до виконання своїх функцій у державі перебування в залежності від існуючої в цій державі практики, що повинна застосовуватися одноманітно.

Більшість держав, включаючи Україну, дотримують практики, що глава дипломатичного представництва приступає до виконання своїх функцій з моменту вручення главі приймаючої держави особі вірчих грамот.

Другий вид практики зводиться до того, що глава дипломатичного представництва вважається, що приступили до виконання своїх обов'язків з моменту повідомлення про своє прибуття і представлення засвідчених копій вірчих фа-марнотрат у міністерство закордонних справ держави перебування.

 

припинення функцій глави дипломатичного представництва:

1) відкликання його акредитуючей державою (більшість держав широко використовують практику ротації глав дипломатичних представництв);

2. оголошення його персона нон грата (відбувається це найчастіше за діяльність, несумісну зі статусом дипломата);

Весь склад співробітників дипломатичного представництва поділяється натри групи: 1) дипломатичний персонал; 2) адміністративно-технічний персонал; 3) обслуговуючий персонал.

Дипломатичний персонал — це особи, що мають дипломатичні ранги. Члени дипломатичного персоналу представництва, як правило, повинні бути громадянами аккредитующего держави. У деяких випадках громадяни держави чи перебування третьої держави можуть бути призначені на дипломатичну посаду, але тільки за згодою приймаючого держави.

До адміністративно-технічного персоналу відносяться економісти, бухгалтери, завідувачі канцеляріями, діловоди, друкарки, перекладачі й інші співробітники, що виконують адміністративну чи технічну роботу.

Обслуговуючий персонал складається із шоферів, ліфтерів, двірників, садівників, кур'єрів і інших осіб, що виконують обов'язки по обслуговуванню дипломатичного представництва.

Адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал може комплектуватися як із громадян акредитуючей держави, так і з місцевих громадян.

Міністерство закордонних справ приймаючого держави повинне вчасно одержувати інформацію про всі призначення і зміни в складі персоналу дипломатичного представництва.

Держава перебування в будь-який час може визнати главу дипломатичного чи представництва іншого співробітника персоналу небажаною особою, причому ця держава не зобов'язана аргументувати своє рішення. Якщо даний співробітник не залишить у встановлений термін держава перебування, то він буде розглядатися як приватна особа, а не член персоналу дипломатичного представництва.

Дипломатичний корпус

Дипломатичний корпус бере участь лише у визначених протокольно-церемоніальних заходах — поздоровленнях з нагоди національного свята держави перебування; інаугурації (вступі на посаду) нового глави держави; відвідуванні історичних місць, промислових об'єктів, наукових центрів приймаючої сторони і т.д.

4.Для успішного виконання своїх функцій дипломатичним представництвом і його персоналом у міжнародному праві існує інститут дипломатичних привілеїв і імунітетів. Їхня поява відноситься до глибокої стародавності, коли вони діяли переважно як звичайні норми. В даний час норми цього інституту в основному фіксуються в багатобічних і двосторонніх угодах.

Під дипломатичними привілеями і імунитетами варто розуміти спеціальні права і пільги, надані міжнародним правом дипломатичному представництву і його персоналу для ефективного виконання ними своїх функцій.

Дані привілеї і імунітети поділяються на два види: 1) привілею і імунітети дипломатичного представництва як органа зовнішніх відносин акредитуючей держави; 2) особисті привілеї і імунітети, що поширюються на персонал представництва.

До першого виду відносяться наступні привілеї і імунітети: недоторканність приміщень представництва фіскальний імунітети, недоторканність архівів і документів представництва, право користування прапором і емблемою акредитуючей держави,

Однак це не означає, що приміщення дипломатичного представництва є суверенною частиною території акредитуючей держави. Насправді територія дипломатичного представництва знаходиться під суверенітетом держави перебування, але їй по міжнародному праву наданий особливий режим з метою успішного виконання покладених на представництво функцій.

По положеннях Віденської конвенції про дипломатичні відносини 1961 р. приміщення дипломатичного представництва не повинні використовуватися з метою, не сумісних з функціями представництва (п. 3 ст. 41). Зокрема, у даних приміщеннях не повинне надаватися притулок.

До особистих привілеїв і імунітетах відносяться: недоторканість особи, недоторканність житла, імунітет від юрисдикції, фіскальний імунітет, митні привілеї. Особистості глави дипломатичного представництва і членів дипломатичного персоналу недоторканні. Вони не підлягають арешту і затримці в який би те ні було формі. Держава перебування зобов'язана відноситися до них з належною повагою і приймати всі належні міри для попередження яких-небудь зазіхань на їхню особистість, волю і достоїнство.

Приватна резиденція дипломата користається тією же чи недоторканністю захистом, що і приміщення представництва. Під приватною резиденцією розуміється будь-яке приміщення, у якому може проживати дипломат: готельний номер, квартира, будинок. Майно, папери, кореспонденція дипломата також користаються недоторканністю. Це положення поширюється і на засоби пересування дипломата, що не підлягають чи затримці обшуку.

Дипломати користаються імунітетом від карної юрисдикції держави перебування. За загальним правилом дипломат не повинний порушувати законів держави перебування, однак у випадку здійснення кримінально карного діяння кримінальна справа проти дипломата не збуджується в силу даного імунітету. Такий дипломат з'являється персона нон грате і йому пропонується залишити держава перебування.

Приймаюча сторона також може клопотатися перед урядом акредитуючей держави про відмовлення в імунітеті дипломату, що зробив злочин.

На дипломатів також поширюється імунітет від цивільної юрисдикції, крім наступних випадків: а) речових позовів, що відносяться до приватного нерухомого майна, що знаходиться на території держави перебування; б) позовів, що стосується спадкування, у відношенні яких дипломат виступає як приватна особа; в) позовів, що відносяться до будь-якої професійної чи комерційної діяльності, здійснюваної дипломатом у державі перебування за межами своїх офіційних функцій.

Дипломат не зобов'язаний давати показань як свідка. Однак якщо дипломат сам учиняє позов у суді, то він як би знімає із себе імунітет по даній справі і виступає як приватна особа з усіма юридичними наслідками, що випливають звідси.

Дипломати також користаються імунітетом від адміністративної юрисдикції, тобто на них не можуть накладатися чи штрафи інші адміністративні стягнення.

Імунітет дипломата від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції акредитуючей держави.

Перераховані привілеї і імунітети поширюються на дипломатичний персонал представництв і членів їхніх родин, якщо останні не є громадянами держави перебування.

Члени обслуговуючого персоналу представництва, що не є громадянами держави перебування чи не проживають у ньому постійно, користаються імунітетом у відношенні дій, зроблених ними при виконанні своїх обов'язків, і звільняються від податків, зборів і пошлин на заробіток, одержуваний ними по своїй службі.

Дипломатичні привілеї і імунитети починають поширюватися на осіб, визначених у міжнародному праві, з моменту перетинання ними границі приймаючого держави і діють до моменту виїзду зазначених осіб з держави перебування.

Дипломат і члени його родини користаються встановленими в міжнародному праві привілеями і імунитетами також при проїзді через третю державу.

 

5.Держави між собою підтримують не тільки дипломатичні, але і консульські відносини, що здійснюються за допомогою консульств.

Консульства — інститут міжнародного права, що також має дуже поважний вік. Поява консульств бути зв'язано з розвитком торгово-економічних відносин між державами.

Установлення дипломатичних відносин означає й одночасне встановлення консульських відносин, якщо інше не обмовляється зацікавленими державами.

Розрив же дипломатичних відносин не веде до автоматичного припинення консульських відносин. Держави, що не підтримують дипломатичні відносини, можуть установлювати між собою консульські відносини. Цей вид відносин часто встановлюється після визнання нової держави де-факто.

Загальні питання, зв'язані з встановленням і підтримкою консульських відносин, урегульовані багатобічною Віденською конвенцією про консульські відносини 1963 р. Крім того, держави широко практикують висновок двосторонніх консульських конвенцій, у яких обмовляються число консульських установ держав на території один одного, місце розташування консульських округів, привілею і імунітети персоналу консульств і т.д.

Держави мають і внутрішнє законодавство, що регулює консульські відносини - Указ Президента України Про Консульський статут України.

Главою консульської установи є консул. Статус глави консульської установи відрізняється від статусу глави дипломатичного представництва, оскільки консул не здійснює представницьких функцій своєї держави в державі перебування. Функції консулів мають відносно вузький і конкретний характер і здійснюються ними в межах консульського округу.

Держави у своїй практиці використовують як штатних консулів, так і позаштатних (почесних) консулів. Останні звичайно призначаються з числа осіб, що постійно проживають у державі перебування консульства і маючих авторитет у ньому. Часто почесними консулами є адвокати, бізнесмени, діячі культури. Вони можуть бути громадянами держави, що призначає, держави чи перебування третіх держав.

Поняття і види консульських установ

Консульська установа (консульство) — це постійний державний орган зовнішніх зносин, засновуваний в іншій державі на основі угоди між цими державами для виконання консульських функцій у визначеному консульському окрузі.

У міжнародній практиці існують наступні види консульських установ:

генеральне консульство,

консульство,

віце-консульство

консульське агентство.

Ці установи очолюють, відповідно, генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент.

Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадові особи до складу генеральних консульств.

В даний час стала також розповсюдженої практика відкриття консульських відділів при дипломатичних представництвах. Очолюють ці відділи завідувачі, що іменуються генеральними чи консулами консулами. Завідувачем консульських відділів посольств, як правило, не видаються патент і экзекватура, оскільки вони діють як співробітники дипломатичного представництва.

Основні функції консульських установ визначені Віденською конвенцією про консульські видносисни 1963 р. До них відносяться:

1) захист у державі перебування інтересів своєї держави, його громадян і юридичних осіб у межах, що допускаються міжнародним правом;

2) сприяння розвитку торгових, економічних, культурних і наукових зв'язків між державою, а також сприяння розвитку дружніх відносин між ними;

3) , з'ясування всіма законними шляхами умов і подій у торговому, економічному, культурному і науковому житті держави перебування, повідомлення про їх уряду держави, що представляється, і представлення зведень зацікавленим особам

4) ; виконання адміністративних і нотаріальних функцій;

5) надання допомоги і сприяння фізичним і юридичним особам держави, що представляється, у тому числі і правовий;

6) надання допомоги морським (річковим) судам і літакам і їхнім екіпажам;

7) виконання інших функцій, покладених на консульську установу державою, що представляється, що не забороняються законами і правилами держави перебування.

При виконанні своїх функцій консульські установи повинні керуватися як нормами міжнародного права, так і правом своєї держави. Важливу роль у консульських відносинах між державами грають двосторонні консульські конвенції.

На відміну від дипломатичних представництв, консульські установи мають право прямо зноситися тільки з місцевою владою консульського округу. Якщо ж виникає необхідність знестися з урядом держави перебування, то її можна реалізувати тільки за допомогою дипломатичного представництва своєї держави.

При відсутності дипломатичних відносин держави можуть покласти виконання деяких дипломатичних функцій на консульські установи при згоді уряду приймаючого держави. У таких випадках консульства мають право зноситися з урядом держави перебування.

У більшості держав консульські установи підлеглі міністерствам закордонних справ, а також дипломатичному представництву своєї держави в державі перебування.

По нормам міжнародного права і внутрішньодержавного права консули можуть представляти фізичних і юридичних осіб своєї держави в судах і інших органах держави перебування в порядку, передбаченому в зазначених нормах.

Найбільш розповсюдженими видами діяльності консульських установ є:

-видача віз, видача і продовження термінів дії паспортів,

-реєстрація своїх громадян, що постійно проживають на території консульського округу,

-реєстрація актів цивільного стану, легалізація і нотаріальне посвідчення документів і т.д.

За виконання зазначених дій консульства стягують консульські збори у валюті держави перебування. Держави можуть укласти між собою угода про скасування стягування всіх чи деяких видів консульських зборів.

Консульські установи припиняють свою діяльність у наступних випадках: 1) закриття консульської установи;

2) вихід території, на якій розташований консульський округ, з під суверенітету держави перебування; 3) війна між державами, що раніше установили консульські відносини.

 

Глава і персонал консульської установи

Віденська конвенція 1963 р. установила для глав консульських установ чотири класи:

1) генеральний консул;

2) консул;

3) віце-консул;

4) консульський агент.

Генеральний консул очолює генеральне консульство чи консульський відділ дипломатичного представництва; консул - консульство; віце-консул — віце-консульство. Останні також можуть бути чи помічниками заступниками генерального консула. Віце-консул може виконувати обов'язки заступника консула. Консульський агент очолює консульське агентство.

В Україні, як і в більшості держав, консульські працівники є службовцями міністерства закордонних справ і їм привласнюються дипломатичні ранги. У деяких країнах консульська служба відділена від дипломатичної, і консульським працівникам привласнюються спеціальні ранги.

Глави консульських установ призначаються державою, що представляється, і допускаються до виконання своїх функцій державою перебування.

1. Держава, що представляється, постачає главу консульської установи спеціальним документом - консульським патентом, що засвідчує його посаду і вказує, як правило, його повне ім'я і прізвище, клас, консульський округ і місцезнаходження консульської установи.

2. Держава, що представляється, направляє цей патент звичайно дипломатичними шляхами уряду держави, на території якого глава консульської установи повинний виконувати свої функції.

3. Глава консульської установи допускається до виконання своїх функцій тільки після одержання дозволу на це з боку держави перебування. Даний дозвіл, у якій би формі воно ні було виражено, іменується экзекватурой.

З моменту одержання экзекватури вважається, що глава консульської установи приступив до виконання своїх функцій. З цієї ж дати визначається його старшинство стосовно глав консульських установ інших держав, розташованих у даному консульському окрузі.

Держава перебування може в будь-який час повідомити про те, що будь-який член персоналу консульської установи є персона нон грата. У такому випадку держава, що представляється, повинна відкликати особу припинити чи її функції в консульській установі.

Влади держави перебування (звичайне міністерство закордонних справ) видають консулам консульські картки, що підтверджують їхнє посадове положення і наявність привілеїв і імунитетів відповідно до міжнародного права.

Функції члена персоналу консульської установи припиняються по наступним підставах:

а) повідомлення держави перебування державою, що представляється, про те, що його функції припиняються (відкликання)

б) анулювання экзекватури (оголошення персона нон грата)

Консульські привілеї і імунітети

По положеннях Віденської конвенції про консульські відносини 1963 р. держава перебування повинна надавати всі можливості для виконання консульською установою своїх функцій (ст. 28).

Відповідно до норм міжнародного і внутрішньодержавного права держава перебування надає визначені привілеї і імунітети консульській установі і його персоналу для ефективного виконання ними своїх функцій.

Консульські привілеї і імунитети підрозділяються на два види: 1) привілею і імунитети консульської установи як закордонного органа зовнішніх зносин держави; 2) привілеї і імунитети персоналу консульської установи.

До першого виду привілеїв і імунитетів відносяться наступні:

а) недоторканність приміщень консульських установ. Влади держави перебування не можуть вступати в консульські приміщення, інакше як за згодою глави консульської установи. Проте згода глави консульської установи може передбачатися у випадку чи пожежі іншого стихійного лиха;

б) звільнення консульських приміщень від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і пошлин, за винятком тих, котрі являють собою плату за конкретні види обслуговування;

в) недоторканність архіву і документів;

г) воля пересувань;

д) користування своїм державним прапором і гербом у державі перебування.

До привілеїв і імунітетів персоналу консульської установи чи особистим привілеям і імунітетам відповідно до даної Конвенції відносяться:

а) особиста недоторканність консульських посадових осіб, що означає, що особа не підлягає ні арешту, ні попередньому висновку, інакше як на підставі постанов судової влади у випадку здійснення тяжких злочинів;

б) імунітет від судової й адміністративної юрисдикції держави перебування у відношенні дій, зроблених консульськими посадовими особами і службовцями при виконанні ними консульських функцій.

в) консульські працівники, а також члени їхніх родин, за винятком обслуговуючого персоналу, звільняються від усіх видів податків, пошлин і зборів, крім непрямих податків, а також зборів, стягнутих за конкретні види обслуговування. Обслуговуючий персонал звільняється від податків на заробітну плату;

г) митні привілеї, надані державою перебування для консульських посадових осіб і службовців, а також членів їхніх родин, практично еквівалентні аналогічним дипломатичним привілеям.

Усі консульські працівники, що користаються привілеями і імунитетами, зобов'язані поважати закони і правила держави перебування і не утручатися у внутрішні справи цієї держави.