Особливості наукового погляду на феномен „клієнт”.

Певні розбіжності у тлумаченні терміну „клієнт” визначаються суттєвим впливом зарубіжного досвіду соціальної роботи і неврахуванням національних особливостей. Так, в України немає законодавчо визнаного терміну „клієнт”. Нагадаємо, що в Законі „Про соціальні послуги” вживається термін – „особа, яка потребує соціальних послуг”.

. Стаття 1. Соціальні послуги – комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги (далі – особи, що потребують соціальних послуг), з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повсякденного життя.

На основі вітчизняної практики соціальної роботи визначимо таку типологію поняття „клієнт”.

За правовим статусом:

• оформлення надання соціальних послуг на основі офіційної угоди: на створення і соціальний супровід прийомної сім’ї, і тоді клієнтом виступає як дитина-сирота, так і вся прийомна сім’я; догляд і нагляд за інвалідом або самотнім непрацездатним громадянином у територіальному центрі обслуговування інвалідів та одиноких непрацездатних громадян;

• моральна угода, яка заснована на добровільній, взаємній домовленості між соціальним працівником і клієнтом.

За участю держави:

• міра зобов’язання держави на надання соціальних послуг;

• власне волевиявлення громадян.

За змістом і способом надання соціальних послуг виділяємо такі типи клієнтів:

• той, хто потребує переважно соціально-побутових, соціально-медичних, соціально-економічних, інформаційних послуг;

• користувачі соціальних послуг у відкритій системі надання соціальних послуг, переважно таких як: психологічні, соціально-педагогічні, юридичні, послуги з працевлаштування, послуги з професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями, інформаційні послуги;

• користувач соціальних послуг у закритій системі соціального обслуговування з поєднанням інших соціальних ролей, переважно таких як: соціально-медичних, психологічні, соціально-педагогічні, юридичні, інформаційні послуги.

За місцем надання соціальних послуг:

• за місцем проживання особи;

• у стаціонарних інтернатних установах та закладах;

• у реабілітаційних установах та закладах;

• в установах та закладах денного перебування;

• в установах та закладах тимчасового або постійного перебування;

• у територіальних центрах соціального обслуговування;

• в інших закладах соціальної підтримки, догляду.

Вітчизняні соціальні працівники розділили клієнтів, які отримують гуманітарну допомогу, на три великі групи: „агресори”, „ввічливі”, „німі”.

„Агресора” відрізняє емоційна жестикуляція; його вимоги супроводжуються погрозами і викриттями. Він висловлює своє невдоволення, у всьому вбачає кривду і приниження власної гідності.

„Ввічливий” клієнт у процесі спілкування і взаємодії за все дякує соціального працівника, просить вибачення за ту турботу, яку він доставляє, шукає привід, щоб продовжити спілкування і контакт.

Поведінка „німого” клієнта пов’язана з емоційною стриманістю. Як правило, він намагається скоротити процес спілкування, виявляє свої почуття і прохання невербальними засобами.

Ті соціальні працівники, які ведуть прийом населення, стикаються з іншими запитами, і тому у них інша класифікація клієнтів. В її основі лежить екзистенціальна проблематика суб’єкта, яку він презентує в тій чи іншій формі:

• справедливість;

• законність;

• смисл існування;

• відповідальність.

Запит клієнта, який базується на даних домінантах, викликає відповідні почуття і якби визначає поведінку соціальних працівників.

На неспівпаданні очікувань, поведінки, вимог соціального працівника і клієнта також може будуватись імпліцитна типологія, оскільки це один із процесів, які впливають на формування і розширення понятійного поля теорії соціальної роботи.

Однак процес взаємодії соціального працівника і клієнта ускладнюється тим, що нерідко і логіка запитів, і характерна поведінка клієнтів пояснюється патологічними відхиленнями від норми. Це примушує соціального працівника розширювати свою імпліцитну концепцію типології суб’єкта за рахунок смислів, понять і підходів, які вироблені теорією і практикою суміжних дисциплін, таких, як медична психологія, психопатологія, психіатрія.