Лекція№8

Модуль 3.Лекція 8.

Тема: Культура Нового часу

Мета лекції: Ознайомити студентів з основними характеристиками й особливостями культури Нового часу.

ПЛАН

1. Нова картина світу й місце в ній людини.

2. Бароко й класицизм як стилістичні системи - « мови самоопису» нової культури.(XVII ст.)

3. Західноєвропейське Просвітництво: філософські аспекти.(XVIII ст.)

4. Українське бароко й особливості української культури.

5. Ампір, романтизм й реалізм провідні художні течії в культурі (XIXcт)

Сімнадцяте сторіччя для європейської культури стало епохою історичних переломів, революційною перебудовою. Основні риси культури XVII ст. в Західній Європі пов’язані з загальною соціальною атмосферою епохи, стрімким розвитком природничих наук і філософії, передумови якого склалися в добу Ренесансу. На межі XVI ст.- XVII ст. Джордано Бруно, Галілей, і Кеплер, розвинувши геліоцентричну систему Коперніка, прийшли до висновку про можливість існування нескінченної безлічі світів, про безмежність Всесвіту, в якому Земля не є центром, а лише складовим елементом.Винайдені в цей час телескоп і мікроскоп буквально розгорнули перед людиною нові світи - безмежний світ Космосу і нескінченно малий світ мікроскопічних організмів, що існує поруч з людиною. Праці Галілео Галілея з проблемам швидкості, інерції приводять до висновку, що досконалість, тобто ідеал виявляється в не незмінному (класичному), а в тому, що постійно змінюється. Цей висновок настільки ж важливий для розвитку і розуміння всієї європейської культури XVII ст., як і твердження Декарта, що всі явища природи пояснюються тільки рухом матерії.

Головне, що змінилося в XVII ст. - це розуміння людини, його місця у світі, розуміння відносин між особистістю й суспільством. Людина нової культури – це в першу чергу складна, багатопланова, повна протиріч і постійної боротьби із собою і зі світом особистість.

Людина в культурі бароко - це говорячи словами чудового англійського поета Джона Донна, «...малий світ створений як клубок (стихій і духу) Херувимської суті».

Людина XVIIст. – це перш за все людина почуття, людина емоції, а не людина дії, як у попередню епоху Ренесансу.

Про це яскраво свідчить філософія, в якій Рене Декарт створює вчення про пристрасті, а Бенедикт Спіноза представляє людські бажання у вигляді ліній, площин і тіл.Сповнений гіркоти афоризм Паскаля «Людина є мислячий очерет» також відбиває це протиріччя між здатністю людського розуму зрозуміти світ і неможливостю для людини впливати на хід подій.Людина нової епохи усвідомлює себе безсилою у віхрі буття.

Нове уявлення про світ і місце людини в ньому, нове розуміння «малого світу», і безсилої піщинки у віхрі буття з надзвичайною силою втілює європейське мистецтво XVII ст. у формах стилю бароко (від іспанського «barieco» - перлина).

На рубіжі XVI і XVII ст. у європейському мистецтві відбуваються принципові зміни в різних видах: в архітектурі, музиці, театрі, літературі, образотворчому мистецтві. В архітектурі стиль бароко породжує форми, що відбивають нескінчену рухливість світу: нерівномірно розподілені колони, стіни, що немов би «дихають», за рахунок опуклостей та западин, безлічи завитків-волют та пластичного декора. З’являються величезні архітектурні ансамблі.Наприклад , створений великим архітектором і скульптором Берніні, ансамбль площі Святого Петра в Римі.

Монументальний живопис досяг блискучого розквіту в стилі бароко.Він створює на місці реальних стін- ілюзорні простори, повні руху. Наприклад, фрески П’єтро да Кортоні.

XVII ст. нерідко називають «золотим століттям живопису»: у ньому діяли такі художники, як італієць Караваджо, фламандець Рубенс, іспанці Веласкес, Рібе-ра, Мурільйо, голландці Рембрандт і Франц Хальс. У їхній творчості розкриваються глибини щиросердечноого єства людини, нерідко відзначені рисами реалістичного світобачення ( хоча реалізм як система складеться значно пізніше). Література бароко розробляє складну систему метафор, перевтілення, понять і образів, що виразилась в алегоріях і в літературній символіці. Вишукана барочна гра зі словом вимагала неабиякої ерудиції як від автора , так і від читача, тому була мистецтвом елітарним – на відміну від архитектури, живопису, й скульптури, чий вплив на широкі маси, особливо в католицьких країнах, був величезним.Слід звернути увагу ще на одну істотну рису бароко: зв'язок бароко з католіцизмом.На початку XVII ст. розгорнувся другий етап Контреформації, католицька церква перейшла до все більш гнучкої і широкої пропаганди своїх ідей через мистецтво.Католицизм остаточно закріпився в більшості країн Західної і Центральної Європи й активно прагнув укоренитися в Європі Східній, причому культура бароко розглядалася католицькою церквою як провідник ідей католицизму.

Найяскравіше бароко виявилося в католицьких країнах: Італії, Іспанії, Португалії, Фладрії, Чехії, Польщі, дещо менше –У Німмечині, Англії. У Франції, та Голландії бароко не відігравало провідної ролі. Відповідно в мистецтві бароко виділяють різні національні школи: італійську, іспанську, фламандську, французьку, українську.

Однак з різних причин в Україні ідеологічні основи поступово відійдуть на другий план і барокова художня культура буде досить природно контактувати з православною вірою. Барокова стилістика використовувалась у православних мистецьких витворах, в тому числі в іконописі. Така релігійна толерантність є відмітною рисою українського бароко, як явища європейської культури.

Бароко – не єдиний художній стиль XVII ст. Культура розробляє й іншу, протилежну бароко мову художнього опису нової картини світу – стиль класицизм, що зародився й найповніше розквітнув у французькій культурі. Розум панує тут над почуттями, система над хаосом. Саме слово «класицизм» визначає ідеал цього мистецтва: це класична стародавність – античність. Своєю основою класицизм робить ієрархічну організаційну урівноваженість, ясну логіку задуму й утілення.

1. У теорії літератури Буало в знаменитому трактаті «Поетичне мистецтво» існує система жанрів:

а) драма строїться на принципі «трьох єдностей» (єдність часу, дія, місце);

б) у мистецтві – пряме наслідування образів і форм античного мистецтва;

в) в архітектурі втіленням класицизму стає планування паркових ансамблів.

Наприклад, планування заміської королівської резиденції Версаля (архітектори Лево й Ленотр): три алеї проміння сходяться до королівського палацу, підстрижені до правильних геометричних фігур чагарники й дерева втілюють класицистську концепцію природи, як сфери регулюючої і систематизуючої діяльності розуму. Творчість великого французького художника Ніколя Пусена стала найповнішим викладенням ідеалів класицизму в живописі.Наприкдад, в його картинах «Царство Флори» та «Алегорія людського життя».

« ...Багато чого обривалося, вмирало й народжувалося на рубежах XVII століття,- пише Н.Ястребова – «Ель Греко, Сервантес, Шекспір, Монтеверді, Караваджо, Рубенс відкривають цю епоху. Веласкес, Берніні, Рембрант ії продовжують.Такі протилежні фігури як Мільтон і Мольєр, Щютц і Люллі окреслюють складне «несхоже на себе» XVII сторіччя, полум’яно- хитливе в бароко, лірико – трагічне в знахідках реалізму, упорядковано-дисципліноване в класицизмі».

У XVII ст. на европейських територіях відбуваються грандіозні соціальні зрушення, вони набули національного характеру. Це зокрема Тридцятирічна війна (1618-1648 р.р.) Ії кінець не випадково збігається зпочатком визвольної війни українського народу на чолі з Богданом Хмельницьким. У цей час формується козацтво, як військова сила: легендарний гетьман Петро Конашевич Сагайдачний провів реформу, що перетворила вільне козацтво фактично на регулярну армію, міць і відвага якої були відомі в Європі.

XVIII століття увійшло в історію світової культури під гордим ім’ям «століття розуму», «століття філософів», «століття Просвітництва». Рух Просвітництва виявився своєрідним підсумком розвитку європейської свідомості з піздного Середньовіччя. У XVIII ст. на арену виходить просвітницький реалізм (він продовжував традиції класицизму, сприяв появі сентименталізму). У XVIII також виникає таке культурне явище, як рококо, а під завісу століття на історичну арену виходить романтизм.

Філософія Просвітництва мала інтернаціональний характер. Наприклад, Дідро багато працював над перекладом і популяризацією у Франції творів англійських філософів, а інший французький просвітитель, Вольтер, надихає молодих російських дворян, що називали себе «вольтер’янцями». В філософських поглядах відчутна схильність до матеріалізму, що трактує матерію як існуючу реальність. Наприклад, К.Гельвецій, Д.Дідро, П.Гольбах.

Основні політичні, філософські і естетичні норми Просвітництва склалися в культурі Англії ще напрікінці XVII ст., але дійсним оплотом Просвітництва стала Франція. Причому в великій мірі цьому сприяла Велика Французька буржуазна революція 1789-1794 р.р., вона проходила під гаслом «Свободи, Рівності, Братерства». Франція стала центром життя XVIII сторіччя, а французька мова - загальноєвропейською.

Основоположником вольнодумства був англійський філософ Дж. Локк (1632-1704), він був вчителем французьких філософів. Сенсуалізм Локка підготував грунт до матеріалізма.Дж. Локк вважав, що людина народжується з абсолютно чистими душею й свідомістю, позбавлена уроджених пороків або чеснот; вона - « чиста дошка», на якій досвід залишає свої письмена.Руссо трохи скорегував цю думку : «природна людина», що вийшла з природи і пов’язана з нею нерозривними узами, є чистою, оскільки несе в собі схильність швидше до чеснот, аніж до пороків. Природа не може бути порочною, вона споконвічно доброчесна й розумна, порочним робить людину лише суспільство.

Особливе місце серед французьких мислителів XVIII ст. посідає за своїми класичними позиціями комуніст Жан Мельє (1664-1729) у залишеному ним єдиному творі «Заповіт» він піддав гострій критиці суспільні відносини феодальної Франції.

Передовий мислитель лр. Шарль Монтеск`є (1689-1755) у своїх творах «Перські листи», «Про дух законів», «Роздуми про причини величі і падіння римлян». У своїх роботах він виступає проти феодалізму і необмеженої монархії. Він був прихильником конституційної монархії.

Найвидатнішим філософом французького Просвітництва є Франсуа Вольтер (1694-1778). Видатними його творами «Філософські листи», «Основи філософії Ньютона», «Філософський Словник», «Доба Людовіка XIV», «Досвід про нрави і дух народів».Остання праця є маніфестом просвітительської історіографії XVIIIст. Вольтеру притаманний ідеалізм в розумінні історії.

Новий етап просвітництва XVIIІ ст. знаменував своєю творчістю Ж.Ж. Руссо (1712-1778) в працях «Сповідь», «Мрії любителя самотніх прогулок», «Міркування про проходження і причини нерівностей між людьми» він виступає проти нерівності, деспотизму, рабства, за боротьбу народа проти монархії. Його роман – трактат «Еміль» присвячений проблемам виховання.

Неоднозначними були й стосунки просвітителів з релігією, їх відношення до ролі релігії у формуванні людської особистості. Більшість просвітителів пройшли шлях через деїзм (система поглядів, в якій Бог визнається творцем світу, але його участь у житті природи і суспільства цілком відкидається) до атеїзму. Саме з епохою Просвітництва пов’язане виникнення атеїзму, як заперечення всієї сукупності релігійних представлень.Атеісти говорилипро пагубну роль, яку релігія зіграла в історії людства.

Характерно, що більшість животрепетних проблем епохи Просвітництва було так чи інакше пов’язано з питаннями моралі. Просвітителі були впевнені, що виправити світ і вивести його на світлий шлях розуму неможливо без створення нової людини.Поняття вихованої людини, а також багато етичних норм було суттєво переглянуто.В ідеології Просвітництва взяла гору буржуазна мораль.Принципами ідеологів були: помірність, скромність, прагматизм, святість родини як осередку суспільства, недоторканість власності, праця - як основа добробуту.Просвітители були категоричними у своїх етичних теоріях: для них існували певні загальні норми, дійсні для всіх часів і народів.

Філософською базою Просвітництва був раціоналізм. Діячі культури сповідували культуру розуму. XVIII ст. стало періодом бурхливого розвитку публіцистики, газет, журналів, видавничої справи. У 1751-1780р.р. у Франції вийшла енциклопедія, або тлумачний словник наук мистець і ремесел редакторами якої були Д. Дідро і Ж.Л. д`Аламбер. Це безпрецендентне видання було дійсно, як писав Д.Дідро, «геніалогічнім деревом всіх наук і мистецтв, що вказує на походження кожної галузі наших знань і іхній звязок між собою». «Енциклопедія» об’єднала в одному виданні гуманітарні, технічні, природничі знання свого часу, теоретичні питання і практичний досвід.

Просвітництво охопило всю Європу Представництва: у Франції- Ж. Руссо, Д. Дідро, в Англії - Д. Дефо, Д. Світ, в Росії – М.Ломоносов, в Україні – Г. Сковорода, в Німеччині – Г. Лессінг, Й. Гете.

У першій половині XVIII ст. виник стиль напрямку рококо (старо-французьке слово rocaile – це черепашка неправильної форми). Стиль рококо сформулювали за часів Людовіка XV, коли пішла мода орнаментувати приміщення, оздоблювати інтер’єри примхливими візерунками, які нагадували завитки черепашок. Культура побудована на асиметрії, яка створює відчуття неспокою – грайливе, насмішкувате, дразливе почуття.

Рококо – суто світський стиль, досить популярний у феодально-аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближений до бароко.У мистецькому плані «легковажний» рококо був протилежним «важкій урочистості бароко». Рококо начебто нагадував швидкоплинність життя, закликаючи жити лише сьогоднішним днем. У мистецтві рококо відчувається тяжіння до інтимності, камерності, ширості.Воно тісно пов’язане з побутом та прикладним мистецтвом.Світ мініатюрних форм рококо знайшов найбільший вияв у посуді, бронзі ,

меблях, порцеляні, оформленні інтер’єру.Мистецтво рококо побудовано на ассиметрії, грі уяви.Історичні, міфологічні, біблені чи жанрові мотіви подано через призму кохання.

Сюжети картин рококо були насамперед любовними, еротичними. Улюблені герої пастухи, пастушки, німфи богині, які займаються своїми туалетами. ( Антуан Ватто, Франсуа Буше: «Тріумф Венери», «Купання Діани»).Панно Ф.Буше «Амури», що знаходиться в Музеї мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків, відтворює типові для рококо складні рухі фігур, композіційний ритм, пишні деталі, палітру пастельних тонов. Головним видом мистецтва стала література, особливо драматургічні й епічні жанри.У просвітницькій літературі з’явилися нові жанри.Наприклад, міщанська драма, де етичні норми втілюються в образах позитивних героїв.Серед епічних жанрів: драми Лессінга, «сімейно- побутовий роман» у Річардсона «Памела», «роман виховання» - у І.В.Гете, «пригодницький роман» у Д.Дефо.

На початку XIX ст., під впливом вражень від результатів археологічних досліджень в Італії і Греції, виникає нова хвиля класицизму, який у досягненні ідеальних форм відмовлявся від випадкового, мінливого і тимчасового особливість цього стилю полягала в простоті, Казанський собор (1801- 1811) – археолог А. Вороніхін; ансамблі Василівського острова з приміщенням Біржі в Петербурзі (1804-1816) – археолог Тома де Томон; Мюнхенська гліптотека (перша половина XIX ст.) – археолог Кленце (ілюстрація 80).

Наполеонівська доба у Франції (1804-1814) пов`язана з піднесенням ампіру (від франц. impire – імперія) – стилю в архітектурі і мистецтві перших трьох десятиріч XIX ст. (ілюстрація 68, 69), основу якого становили традиції величної архітектури Стародавнього Єгипту і Стародавнього Риму.

Архітектура ампіру уславлювала національну могутність військові перемоги держави, владу імператора. Найкраще ці ідеї відбивалися у спорудженні обелісків, колон, тріумфальних арок (Вандомська колона, Тріумфальна арка в Парижі). Архітектурні споруди були прикрашені орнаментами з мотивів єгипетських рельєфів, орлами, лавровими вінками, зображеннями левів та фантастичних тварин.

Під впливом французького згодом вирізняється російський ампір – художній стиль, що відбивав претензії імператорського двору Росії на статус світової столиці після перемоги у війні 1812 р. Його провідниками були архітектори К. Россі, В. Стасов, О. Монферран. Вони перетворили Санкт-Петербург на імперське ампірне місто, де панували симетрія, гармонія, пропорційність і статичність забудови центру.

Романтизм (від франц. romantisme – дивне, фантастичне) – ідейний і художній напрям у культурі першої половини XIX ст. Романтики протестували проти раціональності, утилітарного підходу до життя, нівелювання особистості. Недосконалість світу, відсутність чіткої перспективи розвитку породили почуття безвиході, “світової скорботи”. Темою романтичних творів здебільшого були думки про гармонійне і недосяжне минуле, що не повернеться, і невідоме майбутнє.

Герої романтизму були видатними і особливими. Їх вирізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже не цікавили романтиків. Яскраві, неординарні характери їх героїв розкривалися на фоні стихії природи, суспільних потрясінь, стародавніх подій історії. Романтики прагнули створити в мистецтві недосяжне – ідеальний і досконалий світ людських взаємин (Д.Г. Байрон, “Пригоди Чарльза-Гарольда”) (М. Лермонтов, “Демон”, “Думи”). Красою мистецтва вони воліли врятувати світ. Це був час тріумфу поезії.

Велике значення для європейських народів мало зацікавлення романтиків національними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого, насамперед середньовіччям (історичні романи В. Скотта). Письменники-романтики відкрили європейцям ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами (Д.Ф. Купер “Останній з могікан”), пізнанням невідомого. Романтизм сприяв появі й популярності нових жанрів (зародження професійної журналістики і критики – Е. По), відкрив нові можливості для творчого експерименту (народні казки братів Я. і В. Грімм, казки-фантазії Е. Гофмана). Величною фігурою періоду романтизму є французький письменник В. Гюго (1802-1885). Герої його романів (“Собор Паризької Богоматері”, “Знедолені”, “Людина, що сміється”) наділені могутньою силою духу, здатні на самопожертву, є переможцями обставин і творцями власного щастя.

У живопису романтизм представлений кількома напрямами. Для майстрів французького романтизму більш характерна динамічна тематика з героїчним або драматичним змістом. Першим художником цього напряму вважають

Т. Жеріко (1791-1824) – палкого прихильника героїки наполеонівської доби творчості “Пліт Медузи” Е. Делакруа (1798-1863) – лідер романтизму в образотворчому мистецтві, тематика творів якого приводила до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій першої половини XIX ст. в Європі (“Різня на Хіосі”, “Свобода на барикадах” – ілюстрація 67).

Німецький романтизм характеризувався домінуванням релігійно-патріархальної тематики, меланхолічним настроєм творів (Ф. Руни, К. Фридрих, П. Корнеліус). Англійський – фантастичними і релігійно-міфічними мотивами (У. Блейк, У. Тернер), а також створенням перших етюдів на пленері (Д. Констебл, “Собор у Солсбері з саду єпископа”, “Віз для сіна”). У російському романтизмі провідна роль належала портрету і пейзажу (О. Кипренський, К. Брюллов). Серед іспанських митців найвидатніших успіхів на ниві романтизму досяг Гойя (Франсіско Хосе Гойя – і – Лусьєнтес).

Напередодні “весни народів” і революцій 1848 р. політичні мотиви в мистецтві стали домінуючими. Митці в країнах, які боролися за національне визволення, часто перетворювалися на національні символи (композитори Ф. Шопен, Ф. Ліст, Д. Верді, поети А. Міцкевич, Ш. Петефі). Найяскравішим романтиком у музиці тих часів вважають Людвіга ван Бетховена (1770-1827) за глибоку патетику його творів, могутній, піднесений настрій.

На відміну від романтизму реалізм – це мистецтво “втрачених ілюзій”, жорсткої дійсності і суду над нею. Реалізм (від франц. realisme – дійсний) – напрям у літературі та мистецтві, який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. Його зародження відноситься до 20-30-х років XIX ст. Найповніше він був представлений у Франції творчістю письменників О. де Бальзака (1799-1850) і Стендаля (1783-1842), в Англії – Ч. Діккенса (1812-1870), в Росії – Л. Толстого (1828-1910), Ф. Достоєвського (1821-1881).

Європейської слави здобула творчість французькіх майстрів реалізму Стендаля (Анрі Марі Бейль,) особливо завдяки його романам “Червоне і чорне” і “Пармський монастир”. О. де Бальзак створив енциклопедію сучасного йому суспільства, об`єднавши свої твори циклом “Людська комедія”. Йому по праву відведена роль лідера реалістичної школи першої половини XIX ст. Не меншою популярністю користувалися романи Г. Флобера (“Мадам Боварі”, “Виховання почуттів”). Російський реалізм цього періоду відзначався гострим аналізом моральних проблем: Л. Толстой (“Війна і мир”, “Анна Кареніна”), Ф. Достоєвський (“Злочин покарання”).

Високого розвитку реалізм досяг в образотворчому мистецтві. У 1870 р. в Санкт-Петербурзі було створено Товариство пересувних художніх виставок (1870-1922). Своєю творчістю “передвижники” започаткували нову естетичну програму, основу якої становили психологізм, виразність засобів, реалістичне зображення подій вітчизняної історії, типові образи людей та природи. Художники-передвижники працювали в різних жанрах: портрет, пейзаж, побутовий живопис, історичні сюжети та ін. У 1880-1890-х роках внаслідок кризи соціально-побутового жанру став домінувати жанр салонного портрету і пейзажу (К. Коровін, І. Левітан, В. Полєнов).

В українській культурі XVII ст. відбувалося застосування різних стилів. Це явище отримало назву «згущення», завдяки якому Україна інтенсивно компенсувала своє відносне відставання. «Згущення» полягало в одночасному співіснуванні ідей Реформації й бароко з ідеями Ренесансу.

Ренесансний гуманізм приніс з собою нове бачення людини й пов’язане з ним поняття освіченості в його світському сенсі. Реформація , як прояв злету релігійної самосвідомості європейських народів, підкреслила значення народу, нації. У результаті з’являються видання Священного Писання національними мовами, серед них і Пересопницьке Євангеліє (1556р.) - перший переклад Євангелія українською мовою. Цей культурний факт вказує принаймні на три обставини: по перше, наявність людей, що володіли і рідною і іноземними мовами; по - друге, на досить широке розповсюдження писемності серед народу, який потребував рідної мови для безпосереднього сприйняття текстів Святого Писання. Рівень писемності в Україні в цей період був дуже високим.

Велику роль у розвитку культури XVII ст. відіграла Києво- Могілянська Академія. Ії було засновано завдяки турботам Петра Могили одного з найосвіченіших і найбільш передових людей епохи. За походженням Могила був знатним молдованином, за культурною приналежністю українським патріотом. Він відкрив дві школи: Лаврську при Києво-Печерській лаврі і Братську, що утримувалася на свої кошти міщанами ремісницького району Подолу м. Києва. Згодом відкрився Києво - Могилянський Колегіум, він був праобразом Академії наук ( другим після Острозької Академії). В колегіумі працювало немало великих учених, серед них Інокентій Гізель, автор

« Синопсиса» - зведеної історії України найдавніших часів та Мелетій Смотрицький, що написав «Граматику». Уславилась бібліотека Академії, що включала до початку XVIIIст. більше 10 тисяч книг. У цей період виникають найзапекліші полеміки, розквітає публіцистика. Популярними стають диспути. Диспутами цікавилися не тільки вчителі та вчені, активними їхніми слухачами були кияни, а також жителі інших міст, що спеціально для цього їхали до Києва. Такий інтерес закономірний: адже диспути супроводжувалися процесіями, виступами співаків, театральними дійствами. Академічні диспути являють собою дуже яскравий феномен українського культурного життя XVII ст. – XVIIIст., своєрідну модель української культури цього часу. Вони були яскравими прикладами характерного для бароко синтезу мистецтв; у диспуті треба було виявити ерудицію і вправність у теології, філософії, риториці, драматургії й драматичному мистецтві, літературній творчості. Виникає літературне бароко ( поетичні здобутки різних жанрів українською, польською й латинською мовами), шкільна драма, що виникла з віршованих діалогів, і шкільний театр, що прийшов із Польщі і набув в Україні широкого поширення.

В архітектурі видатним явищем національної культури стало так зване

« козацьке бароко» пов’язане з культурною діяльністю гетьманів, козацької старшини, а також заможного міщанства й вищого духовенства. Архітектурні пристрасті сучасників окреслюють для нас емоційно – психологічний образ того часу як особистості активної, динамічної, що тягнеться до всього яскравого, святкового. Керуючись національними й релігійними почуттями замовники споруджують розкішні дерев’яні й кам’яні церкви прикрашаючи їх багатоярусними іконостасами, цими шедеврами національного мистецтва, настінними розписами й іконами, дарують церквам дорогоцінне обладнання і літературу. Наприклад, Вознесенський Собор у Переяславі - Хмельницькому, Покровський собор у Харкові. Тільки на кошти гетьмана Івана Мазепи в Україні було зведено й реставровано наприкінці XVII ст. – XVIIIст., 20 церков, у тому числі церква Всіх Пречистих у Києво - Печерській лаврі і Софійський собор у Києві. В українському образотворчому мистецтві поширюється портретне мистецтво. До наших днів збереглося безліч портретів видатних діячів української історії й пересічених людей ( міщан, купців, заможних ремісників та членів їхніх родин). Роботи українських художників свідчать про розвиток портретного жанру. Наприклад , характерною пам’яткою є сюжет «Козак Мамай»; зображення козака-запорожця, що сидить під деревом з бандурою в руках. Такі картини в великій кількості виконувалися сільськими художниками, що органічно поєднали національне світобачення й барокову стилістику. У музиці стає популярним багатоголосний, так званий партесний спів, що прийшов з Європи.

У великих типографіях Києво-Печерської лаври, Львова ,Чернігова й інших міст розвивається графічне мистецтво: оздоблення книги, книжкова мініатюра, гравюра на дереві й на міді, техніка якої прийшла з Заходу і була засвоєна українськими майстрами. Найціннішою пам’яткою є так званий «Густинський літопис» ( переписаний у1670 р. в Густинському монастирі на Полтавщині) в якому викладено історію України до кінця XVI ст. та історію українського козацтва. В цілому нарис історії України XVII ст. свідчить про те, що Україна була в цей час не лише периферією загальноєвропейського розвитку, а й самобутнім культурним феноменом

Доля української культури в XVIII ст. склалася суперечливо.Україна поступово втрачала значення культурного провідника між Росією й країнами Західної Європи, яке вона мала у XVII ст. Росія яка була, зацікавлена у зміцненні своєї держави, прагнула обмежити , а відтак і знищити політичну самостійність України ( від скасування гетьманства в1722р. при Петрі I до знищення Січі при Катерині II у 1775р.)