100. Закон Ле-Шапелье ( 1791 ) во Франции.

Ле Шапелье закон, антирабочий закон, принятый во Франции в период Великой французской революции Учредительным собранием 14 июня 1791 по предложению депутата (адвоката из Ренна, выразившего интересы крупной буржуазии) И. Р. Ле Шапелье (Le Chapelier). Ле Ш. з. под страхом наказания (лишения политических прав на один год и штрафа в 500 фр.) запрещал объединение рабочих в профсоюзы и др. ассоциации, а также стачки. «...Французская буржуазия, — писал по этому поводу К. Маркс, — в самом начале революционной бури решилась отнять у рабочих только что завоеванное право ассоциаций» (Маркс К. и Энгельс Ф., Соч., 2 изд., т. 23, с. 751—52). В 1794, в период якобинской диктатуры, Ле Шапелье был казнён по обвинению в контрреволюционной деятельности, однако принятый по его инициативе закон продолжал оставаться в силе. Он был отменён (в отношении запрета стачек) только в 1864; свобода деятельности профсоюзов была восстановлена во Франции лишь в 1884.

101. Якобинаская диктатура 1793 во Франции.

Якобінці, що прийшли до влади в червні 1793 р., були найреволюцій-нішою силою в історії французької революції. Республіка переживала критичний момент: скорочення виробництва, продовольча криза, голодні бунти, заколоти та змови контрреволюційних сил, натиск інтервентів. Дві третини території Франції (60 департаментів із 83) були захоплені ворогами революції. Урятувати та зміцнити револю­цію неможливо було без задоволення основних вимог народу.

Якобінці спочатку діяли нерішуче. Зміцненню влади якобінців сприяло швидка розробка (протягом двох тижнів) і прийняття 24 червня 1793 р. новоїдеклараціїта нової Конституції. Декларація прав людини та громадянина 1793 р. відрізнялася від попередньої (1789 р.) значно більшим демократизмом і революційністю. Вона, проголошуючи непорушні права людини (рівність, свободу, безпеку, власність та ін.), наголошувала, що уряд повинен забезпечити людині можливість користування ними. Наводився також широкий перелік демократичних свобод: право на зібрання, подачу колективних петицій, свободу совісті тощо. З'являються принципово нові статті: про заборону під страхом смерті монархії, про право народу на повстання проти уряду, якщо останній порушуватиме його права та ін. Декларація 1793 р. стала одним з найдемократичніших документів революції. Та в ній чітко проявлявся і її буржуазний характер. Вона, приміром, закріплювала непорушність приватної власності, розглядала її як природне та невід'ємне право людини.

Декларація прав людини та громадянина 1793 р. була покладена в основу якобінської Конституції, в якій Франція проголошувалася республікою, де верховна влада належала народові. Верховним органом законодавчої влади став Законодавчий корпус, який повинен був складатися з однієї палати. Виконавча влада доручалася Виконавчій раді, порядок формування якої був такий: збори виборців кожного департаменту висували по одному кандидату, з цих 83 кандидатів Законодавчий корпус призначав 24 членів Виконавчої ради. Виборчі права надавалися чоловікам, які досягли 21 року, незалежно від їхнього майнового стану. Місцеві органи державного управління (в комунах, дистриктах, департаментах) теж формувалися на основі виборів. Ця Конституція була схвалена народом у більшості департаментів. Однак різке загострення внутрішньої та зовнішньої ситуації змусило якобінців відмовитися від утілення Конституції. Ситуація, що склалася, вимагала твердого централізованого управління, дійового державного механізму. Так виникає диктатура якобінців.

Вищим органом влади, як і раніше, залишався Національний конвент, який зосередив у своїх руках усю найвищу владу та став єдиним

центром управління. Розподілу влад не існувало. Конвент мав право видавати закони та через систему різних комітетів і комісій управляв країною. Серед них вирізнялися: Комітет громадського порятунку (фактично був урядовим органом), Комітет громадської безпеки (боротьба з внутрішньою контрреволюцією). Представниками Конвенту на місцях були комісари, що наділялися надзвичайними повноваженнями. Органом боротьби з контрреволюцією був і Революційний трибунал. Якобінці здійснили перебудову армії, вона тепер засновувалася на демо­кратичних засадах, мала надзвичайно високу боєздатність, революцій­ний ентузіазм, тверду дисципліну. Було оголошено про масовий набір в армію. Насамперед, призову підлягали неодружені чоловіки віком від 18 до 25 років. Патріотичне піднесення дало змогу створити масову армію-тільки перший набір дав 450 000 чоловік.

За неповні 10 місяців свого правління якобінці здійснили низку важливих заходів: остаточно знищили феодальні повинності для селянства, демократизували державний апарат, ліквідували рабство в колоніях.

Після розгрому внутрішньої контрреволюції та звільнення Франції від зовнішніх інтервентів потреба в якобінській диктатурі відпала, тому її владу в липні 1794 р. було повалено. Падіння якобінської диктатури завершило третій, найвищий і останній етап Великої Французької буржуазної революції.

102. Якобинская Конституция 1793 г. во Франции.

В июне 1793 года с безоглядной решительностью и быстротой якобинский Конвент принял новую конституцию. В ней нашли отражение идеи Ж.Ж. Руссо, которого якобинцы считали своим предтечей. Якобинская конституция 1793 года сделала шаг вперед по сравнению с конституцией 1791 года: это была самая демократическая конституция XVIII и XIX столетий.

Новая Конституция учреждала республиканский строй. Высшая законодательная власть принадлежала Законодательному собранию, избираемому всеми гражданами мужского пола, достигшими 21 года. Важнейшие законопроекты подлежали утверждению народом на первичных собраниях избирателей.

Высшая исполнительная власть предоставлялась Исполнительному совету из 24 человек; половина членов этого Совета ежегодно подлежала обновлению.

Принятая Конвентом новая «Декларация прав человека и гражданина» вошла в Конституцию в качестве преамбулы. Она объявляла демократические принципы: свободу личности, вероисповедания, печати, подачи петиций, законодательной инициативы, а также право на образование, на общественную помощь в случае нетрудоспособности, право на сопротивление угнетению. Целью общества провозглашалось «всеобщее счастье».

Однако в условиях ожесточенной политической борьбы якобинцы не решились провести Конституцию в жизнь и продолжали править страной на основе собственной диктатуры.