79. Источники права феодального Китая.

У шанський період провідну роль відігравали етичні норми. Правові норми в цей час ще не відокремилися від релігійно-етичних. Тогочасні норми регулювали переважно внутрішньосімейні відносини та ставлення суспільства до правителя. Що ж стосується законів, то вважається, що перші з них з'являються в VII ст. до Р. X. Відомий бронзовий триножник -Огляд законів (536 р. до Р. X.), який містить перелік покарань за проти­правні дії. УIV ст. до Р. X. сановник царства Вей, котрого звали Лі Куй, підготував "Книгу законів царства Вей" - Фацзін, що складалася з таких глав: законів про крадіїв, розбійників, ув'язнення, піймання злочинця, знаряддя тортур. До джерел права того періоду належать також конкретні розпорядження правителів і судові прецеденти.

Право Стародавнього Китаю знало інститут власності, що об'єднував сукупність норм, які регулювали право володіння, користування та розпоряджання землею, рабами й іншим майном. Власність могла бути державною, общинною та приватною. Остання спочатку виникає на рухоме майно, згодом на рабів і лише в VI ст. до Р. X. на землю.

Зобов'язальне право передбачало різні види договорів (купівлі-продажу, дарування, міни, позики, оренди та ін.), виконання яких гарантувалося різними засобами. Приміром, боржники за отриману позику змушені були віддавати в заставу своїх синів. Таких заручників можна було використовувати на будь-яких роботах. Якщо протягом певного часу (зазвичай, трьох років) вони не були викуплені, то ставали рабами. Кредитор мав також право всиновити такого боргового раба чи оженити на своїй доньці.

У шлюбно-сімейному праві домінувала моногамія, але практику­валося й багатоженство, при якому головною дружиною вважалася перша дружина. Саме її старший син вважався першим спадкоємцем. Коли синів не було, право спадкування переходило до інших родичів померлого, і тільки за їх відсутності спадкоємницею ставала дружина. Заборонявся шлюб між: близькими родичами та вільних з рабами. Шлюбна угода укладалася між нареченим і нареченою чи між їхніми сім'ями.

Злочин у Китаї називався "низькість", злочинець - "низька людина", а злочинна дія — "проявом злочинної волі". Правові норми містили перелік дій, що вважалися злочинними, поняття організатора та співучасника злочину, обставин, які обтяжують вину, рецидиву.

Усі злочини поділялися на: державні (заколот, паплюження царя, протидія його розпорядженням, складання неправдивих наказів), проти особистості (убивство, злочини проти здоров'я, брехня, (Ібраза), проти сімї та моральності (перелюб, співжиття з родичами), І Іроти власності (крадіжка, грабіж, знищення чужого майна), військові (смертна кара загрожувала тому воїну, який спізнився на місце збору, самовільно вийшов зі строю, ішов не в ногу).

Основною метою покарання було залякування, тому покарання були дуже суворими (смертна кара злочинців через їх спалення, топлення, саджання на палю та ін.); відрубування ніг, рук; відрізуван­ня носа, язика. Та дозволявся відкуп від покарання, навіть засуджених до страти. Практикувалося таврування злочинців. Часто засуджених підправляли на тяжкі роботи, обертали в рабство, позбавляли майна. 1 іоширеним видом були грошові штрафи. Покарання мали класовий характер. Значні пільги мали посадовці. За невелику провину чиновника понижували в ранзі, за більш серйозну—позбавляли посади, й тільки за такі злочини, як зрада чи заколот—їх суворо карали.