4. Особливості права господарського відання та оперативного управління

Право господарського відання є першим похідним від права власності режимом цілісного майнового комплексу суб'єкта госпо­дарювання. Тільки власник майна може передати його суб'єктові господарювання — юридичній особі на праві господарського віда­ння, отримуючи натомість права засновника.

Право господарського відання, яке до ухвалення ГК України іменували правом повногогосподарського відання, виникло в кінці 80-х років XX сторіччя в період розвитку права оперативного управ­ління — речового права державних організацій (див. нижче) — у зв'язку з необхідністю розширення самостійності та ініціативності державних виробничих організацій (комерціалізації господарської діяльності).

Отже, право господарського відання виникає, як правило, у суб'єктів господарювання, які здійснюють комерційну (підпри­ємницьку) діяльність (ст. 136 ГК України). Право господарського відання безпосередньо не передбачено ЦК України, однак ч. 2 ст. 395 ЦК України закріплено, що «законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно».

Дослідники відзначають, що лише праву власності та похідним режимам майна суб'єктів господарювання, зокрема, праву госпо­дарського відання є властивою функція оформлення майнової са­мостійності організації, «тільки вони можуть бути використані як правовий механізм відокремлення майна організації як юридичної особи».

Право господарського відання — це особливе речове право суб'єкта господарювання — юридичної особи володіти, корис­туватися та розпоряджатися майном, що належить йому, в межах, установлених законом та установчими документами суб'єкта господарювання(ст.ст. 74,75,136 ГК України). Установчі документи або закон можуть визначати випадки, коли здійснення правомочності відносно майна потребує узгодження з власником (уповноваженою власником особою). Крім того, власник може здій­снювати контроль за цільовим використанням майна без втручання в господарську діяльність (ч. 2 ст. 136 ГК України). На практиці це означає контроль «постфактум» у вигляді звіту суб'єкта госпо­дарювання власникові про здійснення правомочностей стосовно отриманого майна або, рідше, затвердження доконаних операцій та укладених угод, що вже стали обов'язковими для господарської організації.

Суб'єкт господарювання обліковує на своєму балансі майно, яке передане йому на праві господарського відання та самостійно вступає у відносини стосовно такого майна з третіми особами. При захисті своїх прав від порушення третіми особами суб'єкт права господарського відання прирівнюється до власника майна. У відно­синах з власником суб'єкт права господарського відання наділений певною правосуб'єктністю, яку можна охарактеризувати як щось еереднє між статусом володаря речових прав та статусом володаря зобов'язальних прав. Правовідносини з власником майна закріп­лені в законодавстві як відносини між володарем корпоративних прав — власником та суб'єктом, «стосовно до якого здійснюють корпоративні права (глава 18 ГК України). Крім корпоративних прав власника необхідно виділяти також [корпоративні] обов'язки суб'єкта господарювання, який володіє майном на підставі госпо­дарського відання. Закон закріплює мінімум обов'язків володарів корпоративних прав стосовно до суб'єктів права господарського відання. У зв'язку з цим існує необхідність розширення та деталі­зації обов'язків учасників (засновників) відносно суб'єкта права господарського відання, а також обмежень за угодами між заснов­никами, так само як і за угодами між засновниками та створеними ними суб'єктами господарювання.

Якщо царина діяльності суб'єкта господарювання ширше зачіпає суспільні (публічні) інтереси, то більших обмежень зазнає режим господарського відання. Якщо приватний або колективний власник може практично безперешкодно передавати майно створеним ним юридичним особам на праві господарського відання, то відносно до державної та комунальної форм власності встановлені обмеження і навіть заборони. Зокрема, казенним підприємствам, комунальним комерційним підприємствам, державним та комунальним уста­новам майно може передаватися виключно на праві оперативного управління.

Слід враховувати, що право господарського відання за своєю сут­тю повинне поширюватися лише на основні фонди. Адже оборотні фонди, що складаються із замінних та споживних речей, не можуть знаходитися в особи на підставі іншого речового права, ніж права власності. Ця думка знаходить підтримку в літературі.

На відміну від російського права, законодавство України не обмежує здійснення права господарського відання державним та комунальним секторами економіки. Будь-який власник має право закріпити майно за створеним ним суб'єктом господарювання на праві господарського відання (ГК України, ст.ст. 136-137). На жаль, в законодавстві немає прямої відповіді на практичне питання: яким є правовий режим майна суб'єкта господарювання, якщо його засновники не зазначили це в установчих чи інших правовстановлюючих документах. Переважає думка, що суб'єкт комерційної діяльності (підприємництва), як правило, отримує майно на праві господарського відання, а суб'єкт некомерційної діяльності — на ораві оперативного управління, якщо інше не передбачено законом або статутом господарської організації.

Згідно з ГК України, майно, що належить (організації) на праві господарського відання, не може бути передане на сплату корпо­ративних прав (акцій) інших суб'єктів господарювання. Оплата може бути здійснена виключно за рахунок майна, що знаходиться у власності засновника (учасника) (ч. 1 ст. 56, ст. 135).

Право господарського відання виникає на підставі рішення влас­ника майна та оформляється актом прийому-передачі. Таким чином, суб'єкт господарювання — одержувач майна, у свою чергу, приймає його на баланс. Право господарського відання припиняється:

а) на підставі рішення власника (уповноваженого органу) згідно із законом та локальними актами суб'єкта господарювання — шля­хом передачі майна, що оформляється відповідним актом прийому- передачі;

б) після передачі майна третім особам у власність — на підставі договору, рішення суду або відповідно до закону;

в) після припинення існування об'єкта прав, що повинно під­тверджуватися відповідним документом.

Право оперативного управління за змістом близьке до права господарського відання: правомочності суб'єкта права оператив­ного управління мають додаткові обмеження порівняно із правом господарського відання.

Конструкцію права оперативного управління, що ним наділяють переважно некомерційні органи та організації, часто державної та комунальної форми власності, вперше запропонував А.В. Венедіктов — у зв'язку з тим, що інститут права власності державних підприємств на закріплене за ними майно означав би розщеплення права державної власності на основні фонди. На відміну від права власності, право оперативного управління розглядають у контексті права володіння, користування та розпорядження майном, яке здійснює господарська організація «не своєю владою, але владою наданою ... державою [власником — Авт.]...не в своїх інтересах, а в інтересах... держави [власника—Авт.], «в точній відповідності із законом, статутами господарчих органів, затвердженими для них планами та іншими директивами планово-регулюючих [уповнова­жених власником —Авт.]органів». Не лише господарсько-правова доктрина, але й сучасні «цивілісти» визнають цю ідею блискучою, такою , що пережила соціалістичну систему господарювання та успішно застосовується сьогодні.

Оперативне управління можна визначити як владу надану власником юридичній особі – суб’єкту господарювання у формі речового права у формі володіння, користування та розпорядження цілісним майновим комплексом в інтересах власника та з обмеженнями встановленими законом, метою діяльності суб’єкта господарювання, призначенням майна та , нарешті - завданнями власника майна (уповноваженого ним органу.)

Як правило, режим оперативного управління встановлюється відносно майна суб’єкта господарювання для здійснення некомерційної та неприбуткової діяльності ( ст.. 137 ГК України). Таких суб’єктів і фінансують переважно із зовнішніх джерел, а не з результатів власних господарських операцій.

Режим оперативного управління встановлює власник або уповноважений ним орган. Таким уповноваженим органом, серед інших, може вважатися суб’єкт господарювання, наділений майном на праві господарського відання, якщо власник безпосередньо не заборонив такого розпорядження майном.

Слід враховувати, що цільове призначення майна може виходити як і з об’єктивних характеристик майна так і з попередніх вказівок власника. Власник має право контролювати використання майна та за потреби втручатися з метою усунення негативних наслідків нецільового використання. ГК не передбачає заборону власника на втручання в поточну господарську діяльність організації, за якою майно закріплене на праві оперативного управління. Більше того, власник має право вилучити в суб’єкта господарювання зайве майно а також майно, що не використовується, та майно, яке використовується не за призначенням ( ч.2 ст.. 137 ГК України).

Проте широка компетенція власника в режимі права оперативного управління передбачає і розширення його відповідальності: власник може нести субсидіарну відповідальність за борги суб’єкта господарювання, який володіє майном на праві оперативного управління ( ч7. Ст.. 77 передбачає таке для казенних підприємств).

Обєкти права оперативного управління, а також підстави та порядок виникнення, зміни та припинення права оперативного управління ідентичні відповідним елементам інституту господарського відання.