Лекція 7

ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

План

1. Римське суспільство у переддержавний (царський) період (VІІІ-VІ ст. до н.е.).

2. Виникнення Римської держави. Реформи Сервія Тулія.

3. Суспільний лад римської республіки.

4. Державний устрій Риму в період республіки.

5. Характеристика джерел права Риму періоду республіки.

Періодизація історії держави і права Риму

Історію Римської держави дослідники поділили на такі періоди:

1) царський період (754 р. до 509 р. до н.е.). Протягом цього періоду відбувається формування суспільних класів і державного апарату.

2) період республіки (509 – 27 рр. до н.е.).

3. Період монархії (імперії) (27 р. до н.е. — 476 р. н.е.).

Цей період поділяється на дві епохи:

а) принципат (27 р. до н.е. — 284 р. н.е.);

б) домінат (абсолютна монархія) (284-476 pp. н.е.).

1. Виникнення Риму. Римське суспільство у переддержавний (царський) період (VIII-VI ст. до н.е.)

Стародавній Рим був цивілізацією, яка виросла з маленької землеробської громади, заснованої на Апенінському п-ві ще в Х ст. до н. е. З часом Рим розширив свої території вздовж Середземного моря, Римська держава з часом стала однією з найбільших імперій Давнього

Становлення Римської держави. Рим (Roma), за легендою, заснований нащадками Енея — Ромулом і Ремом у 753 р. до н.е.

Ромулу приписується організація римської общини: населення роз­діляли на три триби (племінні) — общини, триби поділялися на 10 курій, кожна курія на 10 родів, у кожному роді було 10 сімей. Отже, римський народ налічував 3 триби, ЗО курій, 300 родів і 3000 сімей.

Суспільний устрій Давнього Риму. Сукупність римських грома­дян — народ римський — називалася у старовину квіритами — populus romanus guirites (дітьми бога Квірина). Основною суспільною одини­цею був батьківський екзогамний рід. Справи роду вирішувалися на зборах роду, до складу яких входили всі члени роду (чоловічої статі). Очолював рід виборний старійшина. Разом з майновою і соціальною диференціацією вла­ду в родах захоплюють найбагатші впливові люди, з середовища яких і обираються старійшини. Так формувалась спадкова аристократія з її привілейованим становищем. За нею закріплюється назва патриції. Згодом патриціями стали називати всіх повноправних римлян — членів 300 родів.

З послабленням родових зв'язків посилюва­лась римська сім'я (familia). Римська сім’я — це не тільки подружжя та їхні діти, а організм значно ширший. Сюди входили й усиновлені діти, і клієнти, інші близькі й залежні від сім'ї люди, раби. Очолював сім'ю її глава (батько — pater familias). Влада його над дружиною, дітьми та іншими членами сім'ї була необмеженою. Він мав над ними право життя і смерті. Всі особи, котрі перебували під владою батька, називалися агнатами. До них належали не тільки його дружина і власні діти, а й усиновлені, дружини синів, ону­ки, якщо вони жили в його сім'ї. Поряд з поняттям агнатства існувало ще поняття когнатів. Це кровні родичі, які вийшли з-під влади батька (наприклад, заміжня дочка, котра пішла в іншу сім'ю, де стала агнатом).

Крім повноправних громадян-патриціїв у складі римського насе­лення були ще клієнти та плебеї.

Клієнти (лат. clientis — вірний, слухняний). Ця соціальна верства утворилася, зокрема, з чужинців, відпущених на волю рабів, незаконнонароджених дітей. Клієнти перебували в особистій і спадковій залежності від повноправних римлян — так званих патронів (patrones). Клієнт діставав від патрона землю, худобу, інвентар, входив у сім'ю патрона на правах молодшого члена,брав участь у релігійних, сімейних і родових обрядах, святах, йшов разом з патроном на війну (проте у війську не служив), був зобов'яза­ний надавати патрону всіляку моральну і матеріальну підтримку. Клієнти — це вільні люди, котрі могли розпоряджатися своїм майном, торгувати на ринку тощо. Однак не мали права набувати нерухомість. На одруження клієнт повинен був отримати дозвіл патрона. У свою чергу патрон опікував клієнта, захищав його інтереси, честь і гідність, майно та ін.

Відносини між клієнтами, а також між патронами та клієнтами ґрунтувалися на взаємному довір'ї, вірності, закріплювалися звичаями, релігією і законами.: "Буде відданий підземним богам" (тобто проклятий) той патрон, який (навмисне) завдасть шкоду клієнтові (Закони ХІІ таблиць, таблиця VІІІ).

Іншу велику групу вільного, але нерівноправного, другорядного населення становили плебеі (лат. plebs — простий народ, простолюди­ни). Це населення Риму, яке складалося з жителів сусідніх, підкорених і приєднаних до Риму латинських общин. Вони були близькими до римлян за мовою, релігією, звичаями, способом життя (на відміну від клієнтів, котрі вважалися "віддаленими" чужинцями, здалеку). Вони стояли поза сімейною і родовою організацією римської общини патриціїв, не брали участі в зборах общини, не мали жодних політичних прав. Вони повинні були сплачувати податки, виконувати різні громадські функції, служили у римському війську, могли самостійно набувати будь-яке майно, укла­дати угоди, захищати в суді свої інтереси, тобто мали цивільну (але не політичну) громадянську правоздатність (jus commercii). Отож, вони не потребували патронів. Однак їм не дозволялось брати шлюб з пат­риціями, їх не обирали на жодні громадські посади; вони не одержува­ли частки під час поділу державних чи захоплених у сусідів земель.

Органи управління суспільством. Держави у Римі в той час ще не існувало. Але певні органи управління суспільством були сформовані.

Н а р о д н і з б о р и. У них брали участь усі дорослі повноправні громадяни, чоловіки. Народ збирався по куріях, тому збори називалися куріатними коміціями. Повноваження: питання війни і миру, прийняття нових общин до складу римського народу, обирали службових осіб та вождя, заслуховува­ли звіти попередніх, справи культу, про спорудження нових храмів і громадських будівель, суд над громадянами, винних у скоєнні тяжких злочинів, розглядали скарги громадян, при­суджених до смертної кари, затверджували усиновлення та заповіти.

Рішення приймалося за більшістю голосів. Але голосування проводили у куріях, яких налічува­лося 30. Кожна курія мала один голос. Для цього кожна курія збиралася окремо і за більшістю голосів приймала рішення, яке потім на зборах від імені курії висловлював її старійшина.

Ц а р (вождь) — рекс (rex). Очолював римський народ цар. По­сада була не спадкова, а виборна. Обирали царя на Народних зборах пожиттєво. Народні збори в будь-який момент могли зняти царя з посади, притягнути до відповідальності. Зовнішні відмітні знаки ца­ря — пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло зі сло­нової кістки — так зване курульне крісло.

Рекс найперше вважався воєначальником, верховним жерцем, суд­дею. Він здійснював поточне управління суспільством, розв'язував різні суперечки, конфлікти тощо. Межі його влади визначали звичаї. Він не був самодержцем, не мав необмеженої влади. Над ним стояли Народні збори, а нарівні з ним — сенат.

С е н а т (senatus). Кількість 100 осіб, потім збільшено до 300 — за кількістю родів.

Сенат вважався дорадчим органом при рексі, який повинен був узгоджувати з ним усі важливі ухвали. В сенаті попередньо обговорювались усі ос­новні питання, що розглядали Народні збори, і вносились свої пропо­зиції стосовно їх розв'язання. Всі рішення куріатних коміцій повинні були дістати схвалення сенату. Сенат оберігав батьківські традиції, брав безпосередню участь у справах управління, мав право укладати мир, договори з іншими народами та ін.

г) Ж р е ц ь к і к о л е г і ї. Жерці вважалися виразниками волі богів. При рексі створено три основні колегії жерців, котрі відігравали велику роль у житті суспільства. Це були колегії авгурів, понтифіків і феціалів.

Авгури на основі релігійних ворожінь (за зорями, нутрощами жертовних тварин і птахів та за іншими прикметами) визначали волю богів стосовно тих чи інших дій і вчинків (так звані ауспіції). Вони не перед­бачали майбутнє, а визначали, чи сприятимуть боги задуманим діям.

Понтифіки оберігали і тлумачили звичаї, а в подальшому — зви­чаєве право. Вони наглядали за усіма громадськими і приватними богослужіннями, дотриманням обрядів, відали складанням календаря, веденням літописів; розглядали спірні справи і суперечки громадян, зокрема на релігійному тлі. Вони мали право засуджувати людей за релігійні злочини навіть до страти.

Феціали відали "міжнародними" відносинами: виконували посоль­ські функції, вели переговори з іншими общинами і народами, укла­дали з ними договори, які затверджувалися потім Народними збора­ми чи сенатом. Феціали відали й ритуалом оголошення війни: вмо­чували спис у кров жертовної тварини, йшли на територію ворога й встромлювали у неї спис.