ЗРАЗОК ОФОРМЛЕННЯ ТЕЗ
.docВладінова Ю.П. студентка 3-го курсу факультету підготовки слідчих органів внутрішніх справ Національного університету «Одеська юридична академія»
ТАЄМНИЦЯ СПОВІДІ
Становлення громадянського суспільства неможливе без забезпечення свободи віросповідання. Таким чином, аналіз правового інституту таємниці сповіді є актуальним. Конституція України гарантує кожному свободу світогляду та віросповідання, яке включає право вільно сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи та ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30).
Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлює: «В Україні гарантуються свобода совісті і свобода віросповідання, у тому числі право сповідувати індивідуально чи разом з іншими будь-яку релігію чи не сповідувати жодної; вільно обирати і змінювати, мати і поширювати релігійні й інші переконання і діяти відповідно до них» (Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 р.).
Віросповідання пов'язане з дотриманням певних таїнств. Сповідь, а вірніше було б говорити покаяння, є одним із семи християнських таїнств, установлених самим Христом, про що і згадується в Євангеліях. Слід зазначити, що покаяння, як таїнство, відомо майже всім релігійним конфесіям.
Покаяння – один з найважливіших обрядів християнської церкви. Покаяння полягає в усному визнанні гріхів перед священиком, завдяки чому вважається, що людина при каятті, яке йде від серця, одержує прощення через священика від Бога. Зрозуміло, що в поняття «гріх» входять такі дії, що і у світській державі підлягають кримінальному покаранню. Тому дуже часто людина, що сповідує свої гріхи перед священиком, визнаючи себе винною у злочині, залишається недосяжною для правосуддя. І діяння залишається нерозкритим (Інформаційно-аналітична довідка про таємницю професійної діяльності священнослужителя як одна з процесуальних гарантій недоторканості приватного життя ( [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://jurlugansk.ucoz.org/publ/6-1-0-46).
Таємниця сповіді була остаточно встановлена римським папою Інокентієм ІІІ на ІV Лютеранському соборі (1215 р.), який встановив за порушення даного правила довічного ув’язнення в монастир «найсуворішого ордену». Таку ж відповідальність того, хто розкрив таємницю сповіді, передбачала й булла Папи Климентія VІІІ від 26 травня 1594 р. (Религии мира. Ч.2. Религии Китая и Японии. Христианство. Ислам. Духовне искания человечества в конце ХІХ – ХХ веках. Религии и мир. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Аванта+, 2004).
У ч. 5 ст. 3 Закону України від 23 квітня 1991 року «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачається, що «ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих».
Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 65 КПК України «священнослужителі не можуть бути допитані як свідки з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності» (Кримінально-процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р.). Священнослужитель ні за яких обставин не може бути звільнений від обов’язку зберігати таємницю сповіді.
Звільнення священнослужителя від обов’язку свідчити має древню історію. В Древньому Римі за законом Валентинівна (355 р.) були встановлені свідоцькі привілеї для духовних осіб різного сану. Єпископи виключалися з числа свідків на суді.
Відповідно до релігійних правил, священик несе обов'язок зберігати таємницю сповіді, за незбереження її він може бути покараний релігійним покаранням, і включаючи позбавлення сану.
Гарантією збереження таємниці сповіді є вимога про проведення її в спеціальних кабінетах, як, наприклад, у католиків, де священик не бачить обличчя особи, що сповідує гріхи, а також заборона на сповідання кількох людей, незалежно від їхнього віку чи психологічних особливостей (Баштега Р. Охорона таємниці сповіді у кримінальному судочинстві).
Безумовність таємниці сповіді була захитана під час царювання Петра І. За царським указом 1722 р. священики були зобов’язані доносити про виявлені ними на сповіді замисли проти держави та церкви, а також «про зловмисні злодійства проти служби государевої» (Інформаційно-аналітична довідка про таємницю професійної діяльності священнослужителя як одна з процесуальних гарантій недоторканості приватного життя ( [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://jurlugansk.ucoz.org/publ/6-1-0-46).
Історії відомі численні випадки, коли порушення таємниці сповіді призводило до тяжких наслідків. Так, однією із причин трагічного розвитку подій "Кривавої неділі" 9 січня 1905 р. історики вважають факт розголошення таємниці сповіді священиком Шліссельбурзької в'язничної церкви Георгієм Гапоном співробітникам царської охранки. Саме цей факт став причиною і того, що 31 січня 1905 р. Синод позбавив Гапона сану і виключив із духовного звання.
Можна навести кілька прикладів, описаних в художній літературі, де висловлюється різко негативне ставлення до розголошення священнослужителем конфіденційної інформації, повідомленої йому віруючим в ході здійснення одного з найбільших таїнств. Так, український письменник І. Багряний в своєму романі «Сад Гетсиманський» з відразою та огидою описує очну ставку, проведену між підозрюваним - головним героєм роману та священиком, який отримав певну інформацію на сповіді від матері підозрюваного. Тут можна також послатися на відомий роман Е.Л. Войнич «Овод». Один з героїв роману абат Монтінеллі порушив свій обов’язок священнослужителя, повідомивши представникам влади про підготовлюваний політичний злочин, відомості про який йому були довірені на сповіді. Цей вчинок, продиктований турботою про безпеку держави, уже більше 150 років, що пройшли після виходу роману, безумовно засуджується цивілізованим світом.
Таким чином, можна дійти висновку, що таємниця сповіді є абсолютною.