Перші кінознімання

У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші в світі кінозйомки — зафільмував вершників і метальників списів. Із 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвався на 6-му засіданні секції фізики ІХ з'їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині знімальний апарат у фондах московського Політехнічного музею ^[1]У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. У Львові 13 вересня 1896 розпочались регулярні кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана (проїзд Крива Липа), що тривали декілька днів.Перший український фільм - "Запорізька Січ", зняв в 1911 Данило Сахненко в Катеринославі (нині Дніпропетровськ). ^[2]Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.Протягом 1912-1913 рр. у Львові було створено студії "Фабрика-фільм" М. Мленця, "Кінофільм" Е. Порембського, "Полонія" Е. Лорембського, "Леополія" А. і Л. Крогульських, на яких спробували розпочати постійне кіновиробництво.

Радянське кіно України 1970-80-х років

У роки «застою» у СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів (див. Дисидентський рух). Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадували з оглядкою. На багато років, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»).Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 1970-80 рр. зляється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «В бій ідуть одні «старики»» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу.Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловский), «Чародії» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович).СУЧАСНЕ КІНО У 1990-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу («Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе, «Острівлюбові», режисер Олег Бійма).На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у закордонних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001).Iсторичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Впродовж 1990-х — першої половини 2000-х ним було знято такі фільми, як «Голод-33» (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору, «Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) і «Залізна сотня» (2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів та воїнів Української повстанської армії.Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі «Панорам» Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». У 2003 році фільм «Мамай» Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії «Оскар».У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм ^[3].Після 2004 знято декілька фільмів про Помаранчеву революцію ^[4][5]. Її добу було висвітлено у декількох кінострічках, зокрема: «Помаранчеве небо» (2006, режисер Олександр Кірієнко), «Прорвемось!» (2006, режисер Іван Кравчишин), «Оранжлав» (2006, Алан Бадоєв). Фільм «Оранжлав» отримав приз за ліпшу режисуру на XV Міжнародному фестівалі «Кіношок» в Анапі (Росія).В 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру «Штольня» (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук).^[6]В 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами одноіменного твору Олександра Турчинова. Був висунутий від України на нагородження кінопремію «Оскар». Того ж року у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Ротердамі відбулася світова прем'єра Las Meninas (режисер Ігор Подольчак)^[7][8]. Фільм приймав участь у 27-х міжнародних кінофестивалях, в 10 з них у конкурсній програмі^[9], в інших в офіційній селекції.Серед фільмів з найбільшими бюджетами можна відзначити Сафо ($6 млн)^[10], Двоє і війна ($2 млн)^{[11] [12]}

Історія українського театруНайдавніше зображення театральної вистави знайдено на фресці Софійського собору у Києві, на якій зображено скоморохів епохи Київської Русі. Вистава, судячи з фрески, починалася прологом: один скоморох, відкриваючи завісу, звертається до глядачів. У центрі – танці у супроводі двох музикантів із струнними інструментами. Один, танцюючи, грає на флейті, другий б’є у тарілки.       Найдавніший опис драматичної вистави на території України лишив нам польсько-український поет XVII ст. Бартоломей Зиморович у своїй “Історії міста Львова”, написаній латинською мовою.       У 1631 році проповідник Успенської церкви і вчитель Львівської братської школи Іоаникій Волкович видав “Розмишлянє в муце Христа спасителя нашего, притым Веселая радость з триумфального его воскресения”. Його твір – не декламація, а діалог, і через це він вважається першою спробою великодньої драми.       Найстарішою з датованих пам’яток української шкільної драматургії є п’єса невідомого автора “Алексей, человек божий”, розіграна в 1673 році на честь Олексія Михайловича “в знаменіє вернаго подданства через шляхетную молодь студентськую в Колегіуму Києво-Могілеанскому на публічном діалоге”. Надрукована в 1674 році в Києво-Печерській лаврі.       Початки українського аматорського театру належить до 7 квітня 1730 року, коли в будинку глухівського заводчика І. Миклашевського відбулася вистава.       Перший український стаціонарний театр організував у 1906 році М.К. Садовський. Перші вистави він показав у Полтаві, а з 1907 року працював у Києві.       Перший український професійний оперний театр “Музична драма” було відкрито у 1919 році в Києві.       Руїни театрів античного типу у Херсонесі та Ольвії залишились до наших часів. Це були театри під відкритим небом, у центрі знаходився круглий майданчик для акторів і хору, а місця глядачів йшли уступами вгору.       Найстаріший в Україні театр було збудовано в Харкові у 1789 році, згодом у Києві (1806), Одесі (1810).       Найстаріша з існуючих нині театральних будівель в Україні споруджена 1843 року у Львові. Зараз тут міститься Український драматичний театр імені М. Заньковецької. Раніше це був Старий театр – найбільша свого часу театральна споруда в Європі.       Найбільше “театральне” місто в Україні – Київ, в якому 25 театрів. Щодо областей, то першість за Одеською – 10 театрів, Львівською – 9, Кримською та Дніпропетровською – по 8.

Огляд історії народної музики в Україні можна почати з найдавніших часів історії людства. Народна музика — це весь скарб вокальних та інструментальних мелодій, який з найдавніших часів існування народу шляхом усної передачі переходив до наступних поколінь.

Українська народна творчість є відправною точкою, із якої починається історія культури українського народу, а відповідно, й історія української музики.

Найдавнішими в Україні вважаються мелодії обрядових пісень. Ці пісні пов’язані насамперед із календарними святами або господарськими подіями (колядки, щедрівки, веснянки, купальні пісні), або пісні, пов’язані з важливими подіями в житті людини (пісні весільні, хрестильні, похоронні голосіння).

Золотою добою у розвитку української народної пісні можна вважати XVI-XVIII століття. В піснях цього періоду формуються й закріплюються ті характерні прикмети української народної пісні, які вирізняють її з пісень інших народів. З’являється нова форма козацьких дум, лірико-епічних творів імпрові-зовано-речитативного характеру, що змальовують боротьбу козаків з турками, а пізніше — війни часів Хмельниччини. Спорідненими з думами є історичні пісні. З появою дум з’являються народні співці: кобзарі, бандуристи, лірники, що організуються навіть у співацькі братства або цехи зі своїми традиціями.

Подальший розвиток української народної пісні зближує її із сучасною музичною європейською системою. Зміст таких пісень наповнюється індивідуальними переживаннями людини у різноманітних формах. Це пісні чумацькі, бурлацькі, рекрутські, парубоцькі та любовні. З’являються танкові форми мелодій: шумки, козачки, метелиці, коломийки.

Українська народна пісня відображає складне й багате внутрішнє життя людини, причому веселий елемент частіше переважає над сумним.

За часів Володимира Великого з’являється в Україні й церковна музика. Знання церковного співу поширювало духовенство й окремі «демественики» — вчителі співу, що вводили так званий демествений спів — напівцерковний, напівсвітський, «на слух». Про грецьких церковних співаків докладно розповідають літописи Давньої Русі.

В XI столітті з’являються у Києві також богослужебні книжки з першими музичними знаками, які були безлінійними і ставитися над словами текстів. Сам церковний спів того часу був одноголосий, нагадував мелодекламацію, причому ритм слова надавав ритму музиці.

Але вже в першій половині XVI століття в Україні з’явився багатоголосний спів, спочатку тільки для трьох голосів. І тільки з XVII століття у православній церкві України з’явилися хори.

Золота доба української церковної музики пов’язана з іменами Дмитра Бортнянського, Максима Березовського й Артемія Веделя. Це один із найсвітліших моментів нашого музичного минулого й майбутнього.

Музична спадщина Бортнянського дуже велика. Його церковно-вокальний стиль є вершиною досягнень у цій галузі. Його наступники М. Березовський та А. Ведель здобули для музичної культури тої доби всесвітнього значення.

Щодо світської музичної культури в Україні, то розвиток її починається у XVIII столітті. Цікавим явищем того часу були «кріпацькі капели» (інструментальні й вокальні), які існували в панських маєтках. У маєтку польського магната Потоцького існувала навіть музична школа. На Лівобережній Україні справжнім меценатом музичної культури була родина Розумовських. Олексій Розумовський, фаворит імператриці Єлизавети, мав великий вплив на розвиток тогочасної музики імператорського двору. У Батурині в нього була своя капела, а його син Андрій, посол у Відні, теж великий меценат, шанувальник музики, навіть приятелював із Бетховеном.

Але тільки з початку XIX століття з’являються перші ластівки нового відродження української музичної культури. Предтечами цього відродження можна вважати Семена Гулака-Артемовського — автора співоігор «Українське весілля», «Ніч під Івана Купала», і особливо донині життєздатної й свіжої опери «Запорожець за Дунаєм»; та Петра Ніщинського — автора «Думи про Байду», «Про козака Софрона» та невмирущих українських «Вечорниць». Щоправда, вони ще не мають ні чітко означених тенденцій щодо створення національної музики, ні того професійного підходу до діла, як у Миколи Лисенка. Проте їхня діяльність вийшла все-таки з глибокого національного почуття, від коріння української музичної культури — народної пісні. До групи попередників Лисенка слід віднести й Миколу Аркаса — автора опери «Катерина». Солоспіви на слова Т. Г. Шевченка писав також Петро Сокальський — автор опер «Облога Дубна», «Мазепа», «Травнева ніч».

Переломною у розвитку української музичної культури стала поява Миколи Лисенка, постаті епохального значення.

Основоположник української класичної музики, композитор, педагог, піаніст Микола Віталійович Лисенко закінчив Київський університет і захистив дисертацію на ступінь кандидата природних наук. Згодом він здобув блискучу музичну освіту в Лейпцизькій та Петербурзькій консерваторіях. Характерною особливістю творчості митця є його жанрова універсальність: пісенна творчість, фортепіанна, оперна тощо.

Музичні образи, що виникають в операх Лисенка, безпосередньо пов’язані з традиціями української національної культури й синтезують народні пісні та мелодії. Проте якщо у «Запорожці за Дунаєм» Гулака-Артемовського превалює, гумористичне начало, покладене в основу сюжету і відтворене в опері завдяки цікавим музичним знахідкам композитора, то у «Тарасі Бульбі» музика Лисенка передає драматичне напруження повісті Гоголя, розкриває складні характери її героїв. У цій опері сконцентрувалися найвищі художньо-профєсійні досягнення М. Лисенка: досвід інструментальної реформації, музичної фольклористики та специфіка світобачення митця.

Отже, музичне мистецтво в України, вийшовши із селянської хати, від кобзаря-мандрівника, набуло нових форм та рис, посівши значне місце у музичних салонах, концертних та оперних сценах України.

Огляд історії народної музики в Україні можна почати з найдавніших часів історії людства. Народна музика — це весь скарб вокальних та інструментальних мелодій, який з найдавніших часів існування народу шляхом усної передачі переходив до наступних поколінь. Українська народна творчість є відправною точкою, із якої починається історія культури українського народу, а відповідно, й історія української музики. Найдавнішими в Україні вважаються мелодії обрядових пісень. Ці пісні пов’язані насамперед із календарними святами або господарськими подіями (колядки, щедрівки, веснянки, купальні пісні), або пісні, пов’язані з важливими подіями в житті людини (пісні весільні, хрестильні, похоронні голосіння). Золотою добою у розвитку української народної пісні можна вважати XVI-XVIII століття. В піснях цього періоду формуються й закріплюються ті характерні прикмети української народної пісні, які вирізняють її з пісень інших народів. З’являється нова форма козацьких дум, лірико-епічних творів імпрові-зовано-речитативного характеру, що змальовують боротьбу козаків з турками, а пізніше — війни часів Хмельниччини. Спорідненими з думами є історичні пісні. З появою дум з’являються народні співці: кобзарі, бандуристи, лірники, що організуються навіть у співацькі братства або цехи зі своїми традиціями. Подальший розвиток української народної пісні зближує її із сучасною музичною європейською системою. Зміст таких пісень наповнюється індивідуальними переживаннями людини у різноманітних формах. Це пісні чумацькі, бурлацькі, рекрутські, парубоцькі та любовні. З’являються танкові форми мелодій: шумки, козачки, метелиці, коломийки. Українська народна пісня відображає складне й багате внутрішнє життя людини, причому веселий елемент частіше переважає над сумним. За часів Володимира Великого з’являється в Україні й церковна музика. Знання церковного співу поширювало духовенство й окремі «демественики» — вчителі співу, що вводили так званий демествений спів — напівцерковний, напівсвітський, «на слух». Про грецьких церковних співаків докладно розповідають літописи Давньої Русі. В XI столітті з’являються у Києві також богослужебні книжки з першими музичними знаками, які були безлінійними і ставитися над словами текстів. Сам церковний спів того часу був одноголосий, нагадував мелодекламацію, причому ритм слова надавав ритму музиці. Але вже в першій половині XVI століття в Україні з’явився багатоголосний спів, спочатку тільки для трьох голосів. І тільки з XVII століття у православній церкві України з’явилися хори. Золота доба української церковної музики пов’язана з іменами Дмитра Бортнянського, Максима Березовського й Артемія Веделя. Це один із найсвітліших моментів нашого музичного минулого й майбутнього. Музична спадщина Бортнянського дуже велика. Його церковно-вокальний стиль є вершиною досягнень у цій галузі. Його наступники М. Березовський та А. Ведель здобули для музичної культури тої доби всесвітнього значення. Щодо світської музичної культури в Україні, то розвиток її починається у XVIII столітті. Цікавим явищем того часу були «кріпацькі капели» (інструментальні й вокальні), які існували в панських маєтках. У маєтку польського магната Потоцького існувала навіть музична школа. На Лівобережній Україні справжнім меценатом музичної культури була родина Розумовських. Олексій Розумовський, фаворит імператриці Єлизавети, мав великий вплив на розвиток тогочасної музики імператорського двору. У Батурині в нього була своя капела, а його син Андрій, посол у Відні, теж великий меценат, шанувальник музики, навіть приятелював із Бетховеном. Але тільки з початку XIX століття з’являються перші ластівки нового відродження української музичної культури. Предтечами цього відродження можна вважати Семена Гулака-Артемовського — автора співоігор «Українське весілля», «Ніч під Івана Купала», і особливо донині життєздатної й свіжої опери «Запорожець за Дунаєм»; та Петра Ніщинського — автора «Думи про Байду», «Про козака Софрона» та невмирущих українських «Вечорниць». Щоправда, вони ще не мають ні чітко означених тенденцій щодо створення національної музики, ні того професійного підходу до діла, як у Миколи Лисенка. Проте їхня діяльність вийшла все-таки з глибокого національного почуття, від коріння української музичної культури — народної пісні. До групи попередників Лисенка слід віднести й Миколу Аркаса — автора опери «Катерина». Солоспіви на слова Т. Г. Шевченка писав також Петро Сокальський — автор опер «Облога Дубна», «Мазепа», «Травнева ніч». Переломною у розвитку української музичної культури стала поява Миколи Лисенка, постаті епохального значення. Основоположник української класичної музики, композитор, педагог, піаніст Микола Віталійович Лисенко закінчив Київський університет і захистив дисертацію на ступінь кандидата природних наук. Згодом він здобув блискучу музичну освіту в Лейпцизькій та Петербурзькій консерваторіях. Характерною особливістю творчості митця є його жанрова універсальність: пісенна творчість, фортепіанна, оперна тощо. Музичні образи, що виникають в операх Лисенка, безпосередньо пов’язані з традиціями української національної культури й синтезують народні пісні та мелодії. Проте якщо у «Запорожці за Дунаєм» Гулака-Артемовського превалює, гумористичне начало, покладене в основу сюжету і відтворене в опері завдяки цікавим музичним знахідкам композитора, то у «Тарасі Бульбі» музика Лисенка передає драматичне напруження повісті Гоголя, розкриває складні характери її героїв. У цій опері сконцентрувалися найвищі художньо-профєсійні досягнення М. Лисенка: досвід інструментальної реформації, музичної фольклористики та специфіка світобачення митця. Отже, музичне мистецтво в України, вийшовши із селянської хати, від кобзаря-мандрівника, набуло нових форм та рис, посівши значне місце у музичних салонах, концертних та оперних сценах України.