book_ukr

У перші місяці правління імператора Петра ІІ (1727–1730) – онука Петра І, сина царевича Олексія Петровича й принцеси Софії Шарлоти Бланкенбурзької-Вольфенбюттельської – влада фактично перебувала в руках князя Олександра Меншикова й Верховної Таємної Ради. У зв'язку з ускладненням зовнішньополітичного становища Російської імперії (загострення відносин з Туреччиною) царський уряд намагався залучити на свій бік козацьку старшину, скасував Малоросійську колегію та дозволив обрання нового гетьмана у 1727 р. Після падіння та заслання О. Меншикова цар проголосив себе руйнівником дідових перетворень. Гетьманом став відомий на Лівобережжі миргородський полковник 70-річний Данило Апостол. Гетьманщину не розглядали самостійним суб'єктом, а національні органи влади фактично позбавлялися номінальних функцій, бо майже цілковито підмінялися російськими установами чи окремими сановниками.

Після смерті Петра ІІ його наступники, зокрема Анна Іоанівна, українським питанням не займалися. У результаті палацового перевороту до влади прийшла дочка Петра І та Катерини І Єлизавета Петрівна (1741–1762). У 1744 р. цариця приїжджає в Україну. Під час перебування в Києві з приводу, як вважають деякі дослідники, таємного вінчання з Олексою Розумовським, вона зустрічається з козацькою старшиною, яка за підтримки Олекси Розумовського переконала царицю відновити гетьманство. І в 1747 р. вийшла царська грамота про відновлення гетьманства, а 16 жовтня 1749 р. імператриця, призначила нового гетьмана – брата маргінального чоловіка Кирила Розумовського (1728–1803), а в 1750 р. його було обрано гетьманом на козацькій раді в Глухові.

Кирило народився в селі Лемеші на Чернігівщині в сім'ї козака Григорія Розума. Здобув домашню початкову освіту, а потім виїхав до старшого брата Олексія в Санкт-Петербург. 1743 р. царицею Єлизаветою був відправлений до Європи, де навчався в університетах Берліна, Геттінгена, Кенігсберга, Страсбурга. Після повернення з-за кордону у 18-річному віці був призначений президентом Імператорської академії наук, перебував на цій посаді майже 20 років.

Імператриця повернула всі рангові маєтності, відновила право самостійного фінансового управління, відкликала російських сановників із старшинської адміністрації, генерального суду, комісії економії. 24 липня 1751 р. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові. Гетьман відновив склад генеральної старшини й суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство. У липні 1754 р. Сенат законодавчо ліквідував і до того досить прозорий кордон між Україною та Росією,

141

припинив функціонування державних митниць у цьому районі, запровадив на українських землях загальноімперську митну систему.

У 1762 р. до влади в Росії прийшла нова імператриця – Катерина II. Нею було зроблено остаточні кроки до рішучої ліквідації державності України. Формальним приводом для таких дій стали дві чолобитні до імператриці, надіслані 1763 р. гетьманом Кирилом Розумовським і представниками козацької старшини. У них ішлося про відновлення давніх прав України та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських. У Петербурзі ці прохання були розцінені як один із кроків до відокремлення України від Росії.

У січні 1764 р. Катерина ІІ наказала Кирилові Розумовському прибути до Петербурга й під загрозою кари за зраду примусила його зректися гетьманства. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про створення замість старшинського управління так званої "Другої Малоросійської колегії", (котра, як і Перша, перебувала в Глухові) на чолі з графом Петром Румянцевим (До речі, похований у Києво-Печерській лаврі). А указом від 17 листопада призначила "головним малоросійським командиром" генерал-губернатора. До складу колегії увійшли чотири російські чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив відомий політик і полководець граф П. Румянцев. У секретній інструкції Румянцеву щодо управління краєм Катерина II наказувала знищити всі залишки української автономії, запровадити кріпосництво, здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки, усіляко збільшувати збір податків з населення. Для успішного виконання царських директив новопризначеному генерал-губерна- тору Лівобережжя радилося діяти дуже обережно, "аби не викликати ненависті до росіян", "уміло вивертатися" та водночас "мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст". Зокрема, президенту Колегії пропонувалося переконувати українських селян у тому, що погіршення їхнього становища є наслідком відсталості "малоросійських звичаїв". Щодо козацької старшини П. Румянцеву рекомендувалося жорстоко карати за всі прояви автономістських прагнень і водночас пропонувати українській старшині привабливі урядові посади. Скасувавши уряд гетьманства, імператриця прагнула щоб у цей час і сама назва "гетьман" зникла назавжди.

Ліквідація гетьманської влади на Лівобережжі стала приводом для подальшої централізації. Першим зазнав централізаторських змін полково-сотенний устрій Слобідської України. Тут козацькі полки почали реорганізовувати в регулярні військові частини. Протягом 1763–1764 рр., незважаючи на опір частини козацької старшини,

142

Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмськиі полки були перетворені на регулярні гусарські. Маніфестом від 28 липня 1765 р. полково-сотенний устрій Слобожанщини взагалі було скасовано. Місцеві козаки позбавлялися їхніх прав та привілеїв і перетворювалися на "військових обивателів". Натомість у цьому регіоні України було створено Слобідсько-Українську губернію на чолі з царськими урядовцями, пізніше реформовану в Харківське намісництво.

Наступним проявом наступу російського царизму на українську державність стало проведення П. Румянцевим 1765–1769 рр. так званого Генерального опису України. Він став основою для запровадження нової системи оподаткування українського населення. Відповідно замість колишньої данини натурою запроваджувався податок грішми, спершу від двору, пізніше з душі. Нова система оподаткування значно збільшила грошові надходження з України до царської скарбниці. У 1780 р. вони сягнули величезної як на той час суми – 2 млн рублів.

За часів правління Катерини II Лівобережна Україна стала називатися Малоросією, Правобережжя – Південно-Західним краєм, а південна частина України – Новоросією. Як уже згадувалося, на початку 1780-х рр. на Лівобережжі скасовувався полковий устрій, а замість нього створювалися Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське намісництва. Водночас з'являються й Харківське та Катеринославське намісництва. У новостворених адміністративних підрозділах запроваджується єдина для всієї Російської імперії система управління. Указом від 28 червня 1783 р. замість лівобережних козацьких полків створювалися десять кінних карабінерних полків регулярної армії. Козацькі старшини або залишалися на службі й одержували російські офіцерські чини, або йшли у відставку. Козаки, з яких формувалися нові військові підрозділи, тепер стали називатися казенними хліборобами, або державними селянами.

1796 р. на території колишньої Гетьманщини було створено Малоросійську губернію. Фактично й законодавчо ліквідувавши автономію (Гетьманщину (1764), Запорозьку Січ (1775), полково-сотенний устрій (1781), запроваджено кріпацтво (1783)), царський уряд у ХVІІІ ст. вважав Україну як одну з "областей", що входили до складу "єдиної й неподільної" імперії.

Після царського указу 1783 р. про закріпачення на Лівобережжі та Слобожанщині мали місце селянські повстання. Наприкінці ХVІІІ ст. на Лівобережній Україні відбулося близько 50 селянських заворушень. Так, повстанці в с. Турбаї на Полтавщині в 1789 р. створили самоврядування, яке діяло до їхнього розгону в липні 1793 р.

143

На Правобережжі, зруйнованому постійними війнами, під владою Польщі відновили свої права, монополії та привілеї магнати й шляхта. Панщина сягала 300 днів на рік, а козацький стан у 1699 р. був знищений. Невдоволення селян вилилося в національно-визвольний рух, що дістав назву Коліївщина. Відомими ватажками повсталих були Максим Залізняк та Іван Ґонта. 1768 р. повстання охопило Брацлавщину, Київщину, Поділля й Волинь, але об'єднаними силами російсь- ко-польських військ було придушене.

2.ПРИЄДНАННЯ КРИМУ

ЙЛІКВІДАЦІЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

Удругій половині ХVІІІ ст. могутність Російської імперії зросла. Уряд Катерини ІІ, продовжуючи політику Петра І, приступив до остаточної ліквідації Кримського ханства. У цей час відбулися дві росій- сько-турецькі війни. Причинами воєнних конфліктів було бажання Росії раз і назавжди закріпитися на узбережжі Чорного й Азовського морів, російського дворянства – загарбати південні землі України, російського купецтва – освоїти привабливий морський торгівельний шлях. У цих російсько-турецьких війнах безпосередню участь брали козаки Лівобережної та Правобережної України (близько 24 тис.), український люд був також головним постачальником провіанту для армії, виконував низку повинностей, зокрема гужову, на київському Арсеналі ремонтували військову техніку та спорядження.

Головнокомандувачем під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр. був Петро Румянцев. Спочатку військові дії на Балканах розвивалися мляво. Тільки після блискучих перемог російської армії у 1770 р. на ріках Ларга й Кагул і розгрому турецького флоту цього ж року в Чесменській бухті Туреччина підпише Кючук-Кайнарджійський мирний договір. До Росії відійшли Велика й Мала Кабарда, східна частина Керченського півострова (у тому числі Керч і Єнікале), а також Азов

знавколишніми землями, фортеця в гирлі Дніпра, територія між Дніпром і Південним Бугом (по нижній течії до узбережжя Чорного моря). Туреччина зобов'язалася вивести свої війська з Криму, Кубані й Тамані, а Росія – із Криму, Дунайських князівств і Кавказу. Росія одержала право вільного торгового судноплавства по Чорному морю.

З 1774 по 1783 рр. відбувається заселення та освоєння нових земель Північного Причорномор'я в умовах напруженої боротьби Росії й Туреччини за Крим. Напередодні приєднання півострова до Російської держави в 1783 р. там існувало близько 1 тис. 400 населених пунктів (5–7 дворів у кожному). Загальна ж кількість населення Криму

144

на початку 1780-х рр. становила близько 130 тис., із них 15 тис. – мешканці міст. У квітні 1783 р. імператриця Катерина II підписала рескрипт про включення Криму до складу Росії. Приєднання Кримського ханства фактично знешкодило загрозу ординських нападів, що відкрило широкі можливості для інтенсивного заселення краю і дало змогу ліквідувати козацький стан, в якому імперії не було більше потреби.

Став чинитися планомірний імперський наступ на Запорожжя: навколо Січі розпочалося будівництво військових фортець, захоплювалися запорозькі землі. Втративши надію захистити себе мирними засобами, запорожці розпочали силою зброї звільняти свої землі від загарбників. Зрозуміло, що в Петербурзі це було розцінено як загроза цілісності імперії, а запорожці названі зрадниками держави.

Доля козацької вольниці остаточно була вирішена 23 квітня 1775 р. на так званій раді при височайшому дворі. З проектом скасування Нової Січі виступив генерал-губернатор Південної України Григорій Потьомкін, фаворит Катерини ІІ, від якої в нього була донька на прізвище Тьомкіна. Той самий, що колись вступив до запорозького війська й одержав ім'я Грицька Нечеса. Для каральної операції проти запорожців планувалося використати 100-тисячне військо генерала Петра Текелія, що поверталося з російсько-турецької війни. Армія його йшла з Дунаю на Волгу для приборкання повстання Пугачова, а дорогою придушили Січ.

Завдяки раптовості нападу, а також нечисленності січової залоги царські війська швидко зайняли Запорожжя. Більшість козаків на той час розійшлася по домівках або подалася на промисли. Січ охоронялася лише тритисячним гарнізоном. 4 червня 1775 р., ніде не зустрічаючи опору, росіяни наблизилися до стін січової фортеці й оточили її. Текелій поставив вимогу, щоб кошовий отаман Петро Калнишевський прибув до нього. Запорожці, побачивши, що вони оточені з усіх боків, аби не "проливати християнську кров", добровільно склали зброю.

П. Калнишевський (1690–1803) був останнім кошовим отаманом Запорозької Січі, талановитим полководцем, дипломатом. Походив із козацького старшинського роду Лубенського полку. Далекоглядний політик і господар, він дбав про поширення хліборобства й торгівлі на запорозьких землях, про культурний розвиток цього краю. Завдяки вмілому господарюванню Січ перетворилася на цілком автономний організм не лише в політичному, а й в економічному відношенні. Під час російсько-турецької війни (1768–1774) кошовий отаман виявив себе талановитим полководцем і безстрашним воїном, за що був нагороджений царським урядом золотою медаллю на Андріївській стрічці. Перед урядами Петра III та Катерини II послідовно обстоював економічні й політичні інтереси Запорозької Січі, тричі брав участь у козацьких посольствах до Петербурга. Після зруйнування Нової Січі в червні 1775 р. його було заарештовано й за наказом Катерини II

145

заслано до Соловецького монастиря. Понад 25 років провів у підвалі в одиночній камері. 1801 р. указом Олександра І був звільнений із монастирської в'язниці, однак за власним бажанням залишився в монастирі, де незабаром і помер на 113-му році життя. Похований на головному подвір'ї Соловецького монастиря.

Наступного дня Текелій за наказом Катерини II із січових сховищ забрав і вивіз за межі Січі боєприпаси, клейноди, прапори, матеріальні цінності, архів запорозької військової канцелярії. Майже все це згодом було відправлено до Петербурга, а козацькі будівлі, крім укріплень, зруйновано. Через два роки тільки вали, рови, могили й руїни нагадували про колись славну Запорозьку Січ. У серпні 1775 р. було офіційно видано імператорський указ "Про знищення Запорозької Січі й про причислення оної до Новоросійської губернії".

Значну частину козаків царський уряд відніс до розряду державних військових поселенців, інші потрапили в залежність від нових землевласників. Близько 5 тис. запорожців відійшли в межі турецьких володінь й оселилися за Дунаєм, створивши там Задунайську Січ (1775–1828), яка спочатку знаходилася на березі Дунаю на місці теперішнього м. Вилкове Одеської області. Через деякий час за наказом турецького уряду, який прагнув ізолювати колишніх запорожців від України, Задунайську Січ перенесли на правий берег Дунаю. Її устрій нагадував знищену росіянами Нову Січ. Вона мала укріплення, церкву, 38 куренів. Та життя запорожців "під султаном" не було безхмарним – січовики мусили воювати разом із турками проти єдиновірців: болгар, сербів, греків і росіян,

аотже, і проти своїх колишніх побратимів – козаків.

Угрудні 1783 р. Порта, формально визнаючи приєднання Криму до Росії, почала підготовку до війни. Російське командування, також готуючись до війни, відводило Україні місце постачальника армії продовольством, фуражем, кіньми для артилерії, транспортними засобами. У Києві, Чернігові, Переяславі, Кременчуку створювалися великі базові

склади. З 1778 р. розгорнулося будівництво військових кораблів у Херсоні. Відчуваючи потребу у військових силах царський уряд дозволив козацьким старшинам Антону Головатому, Сидору Білому та Захару Чепізі сформувати з числа колишніх запорожців так зване Військо вірних козаків, яке нараховувало 12 тис. вояків. Пізніше воно дістало назву Чорноморського козацького війська. З 1788 р. в ньому були запроваджені запорозька номенклатура посад, поділ на курені, традиційний одяг тощо. Чорноморські козаки підпорядковувалися безпосередньо генерал-майору Олександру Суворову.

У ході російсько-турецької війни 1787–1791 рр. російські війська, куди входили козаки-чорноморці, здобули Очаків (1788), під командуванням О. Суворова розбили турецькі сили під Фокшанами та біля р. Римнік (1789), здобули фортецю Ізмаїл (1790). Після поразки під

146

Мачином у 1791 р. турецький уряд підписав Ясський мирний договір, за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон з нею по Кубані.

Ще під час війни 1787–1791 рр. чорноморців почали поселяти між Південним Бугом і Дністром (тепер територія Молдови), але на ці землі стали також претендувати російські вельможі та молдавські поміщики. Щоб не загострювати ситуацію в краї, російський уряд вирішив у 1792 р. переселити козаків на Кубань. Так було започатковано Кубанське козацьке військо. У 90-х рр. XVIII ст. на Кубані проживало близько 25 тис. козаків Чорноморського війська. У наступні десятиріччя Чорноморське козацьке військо поповнювалося переселенцями із Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній, а також російськими та українськими селянами-втікачами. На Кубані чорноморці заснували 40 курінних селищ з військовоадміністративним центром у м. Катеринодарі (нині м. Краснодар). До кінця 1792 р. на Кубані оселилося 25 тис. колишніх запорожців, їм навіть повернули деякі реліквії знищеної Запорозької Січі, ікони, гармати. За традицією тут також створили козацькі курені та паланки. Кубанські козаки зберегли й гідно продовжили славні традиції своїх попередників – легендарних запорожців. У роки росій- сько-турецької війни 1828–1829 рр. за перехід козаків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Йосипом Гладким на бік російської армії Порта ліквідувала Задунайську Січ. Царський уряд поселив колишніх задунайців на Азовському узбережжі між Маріуполем і Ногайськом, сформувавши з них Азовське козацьке військо.

3.УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

УПЛАНАХ АВСТРІЇ, ПРУСІЇ ТА РОСІЇ

Удругій половині XVII – на початку XVIIІ ст. Польща втратила колишню могутність. Країна перетворися на арену боротьби за владу різних магнатсько-шляхетських угруповань. Король став іграшкою

вруках могутніх феодалів. "Золоті вольності" забезпечували польським панам необмежені права. Політична анархія та втручання в польські справи іноземних держав призвели до децентралізації її управління. Війни зі Швецією та Росією, народні повстання, боротьба магнатів між собою, занепад ремесел і торгівлі довели країну до розорення. Утиски православних ще більше загострювали політичну ситуацію. Сусідні держави, насамперед Росія, Австрія та Пруссія, вирішили розділити польські території.

147

На пропозицію Фрідріха ІІ Прусського 1772 р. стався перший поділ Польщі, його підтримала Росія, яка тоді воювала з Туреччиною. До складу Росії відійшли Латгалія (Східна частина Латвії) і Східна Білорусія (93 тис. км2), до Австрії – Краків, Сандомирське, Освенцимське, Заторське воеводства та південна частина Краківського. Пруссія отримала Вармію, Поморське (без Гданська), Мальборське й Холмське воєводства, частину Куявії та Великопомор'я. 1793 р. Росія і Пруссія здійснили другий поділ Польщі. До Пруссії відійшли польські землі (Гданськ, Торунь, Познань). Київщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина були включені до складу Російської імперії. 1795 р. відбувся останній, третій поділ Польщі. Пруссія та Австрія отримали польські землі: Малу Польщу з Любліном і Краковом, Варшаву і Мазовію. До Росії відійшли Литва, Курляндія, Західна Білорусія, Західна Волинь. 1797 р. було укладено конвенцію між Росією, Пруссією та Австрією про остаточну ліквідацію Речі Посполитої.

Отже, наприкінці XVIII ст. у результаті трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) між Росією, Австрією та Пруссією українські землі відійшли до Австрії та Росії. Під владою Російської імперії опинилися Правобережна, Лівобережна та Південна Україна. Австрія заволоділа землями Західної України – Східною Галичиною, Закарпаттям, Північною Буковиною. Загальна площа території, заселеної українцями, наприкінці XVIII ст. становила близько 700 тис. км2 З них у складі Російської імперії перебувало 85 %, Австрійської – 15 % території. На них проживало відповідно 8,2 та 3,5 млн. людей.

Наприкінці XVIII ст. історично склалися такі ареали проживання українців: Лівобережна Україна (придніпровські області Лівобережжя); Слобожанщина (нині – Харківська, частина Сумської, Донецької, Луганської областей України та Воронезької, Бєлгородської й Курської областей Росії); Правобережна Україна (територія Київщини, Поділля, Волині, що увійшли до складу Росії внаслідок поділів Польщі); Південна (Степова) Україна (заселена козаками, кримськими татарами, німецькими, сербськими, грецькими, болгарськими переселенцями); Область Війська Донського (так зване Азовське військо); Кубанська Україна (заселені українцями землі Північного Кавказу); Підкарпатська Україна (нинішнє Закарпаття); Північна Буковина (Чернівецька область і Марамарощина – частина Румунії); Східна Галичина (нині Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області та частина Польщі – Лемківщина, Перемишлянщина, Холмщина, Ярославщина).

З цього приводу1793 р. на честь Катерини II була викарбувана медаль з написом: "Повернула те, що було відірване". Після другого поділу Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусії ввійшли до складу Російської держави. У травні 1793 р. на цих землях було створено Ізяславське намісництво (генерал-губернаторство), яке поді-

148

лялося на Мінську, Ізяславську і Брацлавську губернії. Протягом 90-х рр. XVIII ст. на територію Правобережжя поширилися російські закони та дія загальноросійських імперських установ.

За третім поділом Польщі до Російської держави відійшла Західна Волинь. Територію колишніх Ізяславської та Брацлавської губерній і Кам'янецької області тепер стали охоплювати три губернії – Волинська, Брацлавська й Подільська. Наприкінці 1796 р. частину земель Брацлавського намісництва було приєднано до Київського, а на воз- з'єднаній території Правобережної України утворено дві губернії – Подільську й Волинську.

Указом нового російського імператора Павла І у грудні 1796 р. правобережні українські землі були поділені на три губернії: Київську, Подільську й Волинську. Російські імператори дуже щедро наділяли українськими землями своїх сановників, однак урядові довелося рахуватись із численним дворянством польського походження. Щоб викликати симпатії в поляків і залучити шляхту на свій бік, царизм надав їй загальноімперські дворянські права й зберіг місцеві суди. На Правобережжі продовжував діяти Литовський статут 1588 р., судочинство велося польською та російською мовами. Польські поміщики дістали право карати своїх селян, відправляти їх до Сибіру на каторжні роботи.

Політичний і етносоціальний розвиток західноукраїнських земель (уся територія Руського (без Холмської землі), Белзького та західних районів Волинського й Подільського воєводств), що потрапили під владу монархічної Австрії, визначався після поділів Речі Посполитої політикою Габсбургів. Австрійський уряд штучно об'єднав українські землі з польськими в так званий "коронний край" або "королівство Галіції й Лодомерії" з центром у Львові.

Загалом політика Габсбургів на західноукраїнських землях спрямовувалася на цілковиту ліквідацію місцевого адміністративно-терито- ріального устрою. Вищим державним органом управління тут служила галицька придворна канцелярія, що підпорядковувалась безпосередньо імператорові. На зразок інших провінцій Австрії тут було запроваджено становий сейм, до складу якого входили вищі сановники, церковні діячі, магнати, шляхта. Виконавчий орган сейму – становий крайовий комітет. Однак Галицький сейм збирався лише один раз – у 1780 р. Його бездіяльність деякою мірою компенсували зібрання шляхти, що називалися контрактами. Вищу австрійську владу на місцях здійснювали губернські управління. Губернатор (або президент губернського правління) призначався імператором із Відня, йому ж належали всі адміністративно-політичні функції.

Адміністративно-територіально Галичина поділялася на 6, а з 1785 р. – на 18 округів. Уся повнота влади в окрузі зосереджувалася в руках старости, якому підпорядковувалися комісари, секретар, канцеляристи, практиканти й посильні окружного управління. Урядовою мовою

149

була німецька. З місцевим населенням окружне управління контактувало польською мовою, а з домініями, духовенством і судами – латиною. Органами управління у поміщицьких володіннях були домінії, що виступали посередниками між округами й селами. Поміщики призначали приватних домінікальних урядовців переважно з іноземців (здебільшого німців), які майже не знали й не бажали знати місцевих звичаїв і побуту. Відповідні зміни сталися і в організації судів: смертні вироки затверджував губернатор, а рішення державних судів виносились іменем імператора, з 1774 р. в судовій практиці Галичини стало обов'язковим використання австрійських правових актів. Австрійський уряд прагнув до ліквідації самоврядування в містах. Адміністративні функції магістратів виконували чиновники, призначені австрійськими урядовцями. Міська верхівка здійснювала вплив на суспільство за посередництвом австрійських чиновників. Згідно з ординацією 1782 р. міські урядовці остаточно перетворилися на державних чиновників, підпорядкованих австрійському урядові. У Галичині було запроваджено нову систему титулів і звань: воєводам, каштелянам і міським старостам надавався титул графа, чиновникам – барона, а шляхтичам – звання рицарів.

4. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ХVІІІ СТОЛІТТІ

Розвиток української культури протягом XVIII ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Територія України входила до складу різних держав: Росії, Австрії та Польщі, їхні уряди проводили щодо корінного населення колонізаторську політику, спрямовану на його денаціоналізацію, знищення української культури, віри, звичаїв. Імператриця Катерина II заявляла, що Україну, Ліфляндію та Фінляндію "належить найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися як вовки в лісі".

Росія, що заявляла про себе як світову державу, потребувала освічених людей. До Петербурга та Москви запрошувались українці, які працювали в різних імперських установах, на дипломатичній службі. У складі російських закордонних місій українці служили в Англії, Голландії, Туреччині, Угорщині, Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Швеції та навіть у Китаї. У Росії освічених українців охоче брали на службу й добре платили їм. Протягом XVIII ст. чимало діячів української культури та освіти переселилися до Росії.

Наші земляки багато зробили для розвитку російської освіти й культури. У багатьох навчальних закладах і школах більшість викладачів були українського походження. Наприклад, у Слов'яно-греко-латин- ській академії в Москві з 1701 по 1762 р. працювали 95 викладачів

150