11.Подія України на Правобережну і Лівобережну. Руїна.

Окупована польськими та московськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами і чварами між політичними групами, Українська держава на поч. 1660-х років розділилася на дві окремі частини — Правобережжя і Лівобережжя, кожна на чолі з власним гетьманом.

(1663—1665). Влітку 1663 р. інтереси новообраного гетьмана Тетері й польського короля збіглися у питанні щодо початку воєнних дій проти Московії: перший прагнув за допомогою польського війська поширити владу на Лівобережжя й так возз'єднати козацьку Україну, другий хотів відібрати у московського царя Смоленщину. Вже в січні 1664 р. їхні війська дійшли до українсько-московського кордону. Та надалі події розгорталися несприятливо, змусивши нападників повернутися назад. По-перше, проти відновлення польсько-шляхетських порядків виступило населення Лівобережжя. По-друге, похід запорізького кошового Івана Сірка проти Кримського ханства значно обмежив татарську допомогу польському королеві. По-третє, па Правобережжі розпочалося повстання, спрямоване як проти Польщі, так і проти Тетері.

У березні 1664 р. до повстання, що охопило майже все Правобережжя, долучилася інтервенція лівобережного гетьмана Івана Брюховецького, який прагнув поширити свою владу на всю Україну. Ллє за допомогою поляків і татар Тетері вдалося витіснити Брюховецького зі своєї території та на певний час придушити основні осередки народного повстання.

Наслідком воєнних дій, що точилися протягом 1664 р., стало перетворення Правобережжя на згарища й руїни, щедро политі кров'ю захисників міст і сіл.

Поведінка П. Тетері та поляків викликала загальний осуд та ненависть населення Правобережної України, яке навесні 1665 р. знову піднялося на повстання. На початку червня військо гетьмана Тетері було розбите під Брацлавом, а сам він утік до Польщі, звідти — до Туреччини, де й загинув. Зневірившись у московському цареві як гаранті української державності П. Тетеря сподівався знайти підтримку в польського короля та кримського хана, але здобув лише прокляття власного народу за завдані руїни.

Як і Правобережжя, Лівобережна Україна в 1660-х роках також переживала тяжкі руйнівні конфлікти, причиною яких, головним чином, були між-старшинські сутички за гетьманську владу. За найвищу посаду тут змагалися наказний гетьман Яків Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко та кошовий Запорізької Січі Іван Брюховецький.

У червні 1663 р. під Ніжином зібралася Чорна рада, де за підтримки запорізьких козаків та черні й під тиском московського війська гетьманом було обрано І. Брюховецького, а його суперників страчено.

Руї́на — період історії України другої половини XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом.

Поняття «Руїна» започаткував Самійло Величко.

Дехто з публіцистів (наприклад, Микола Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів — ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 1663–1687 та територіально — Лівобережною Україною.

Історики також трактують час по різному :

— Від Чуднівської угоди та послідуючого розколу серед козацтва, у зв'язку з невизнанням лівобережними полками польського патронату — 1660–1687.

— Борис Крупницький вважав, що Руїна тривала від смерті Богдана Хмельницького, зокрема Пушкарівського повстання, й до початку правління Івана Мазепи — 1657–1687.

Під час «Руїни» країна, через внутрішню боротьбу козацьких кланів різних претендентів на єдиноправ'я в її межах, 1667-го року, внаслідок Андрусівського перемир'я, була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну поміж Річчю Посполитою та Московським царством. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці: (Іван Брюховецький, Микола Ханенко, Юрій Хмельницький, Дем'ян Многогрішний, Степан Опара, Іван Сірко, Яким Сомко, Петро Суховій, Павло Тетеря).