Лекція № 9.

ТЕМА 9. ЛОГІКА ЯК ОСНОВА ФІЛОСОФСЬКОГО СВІТОГЛЯДУ. ЛОГІКА ДИСКУРСУ.

Семінар № 9.

Логіка як наука.

1. Логіка та її закони.

2. Поняття та судження.

3. Умовивід.

4. Логіка дискурсу.

РЕФЕРАТИ

1. Історія розвитку науки логіки.

2. Дискурс.

3. Теорія суперечки.

4. Некласичні логіки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бажанов В. А. История логики в России и СССР. — М.: Канон+, 2007.

2. Ивлев Ю. В. Логика: учебник для вузов / Ю. В. Ивлев. – М., 1992.

3. Гетманова А.Д. Учебник по логике. М., 1994.

4. Ивин А.А. Элементарная логика. М., 1994.

5. Ивлев Ю.В. Логика. М., 1992.

6. Курбатов В.И. Логика в вопросах и ответах: Учеб. пособие. Ростов н/Д., 1997.

7. Рузавин Г.И. Логика и аргументация: Учеб. пособие для вузов. М., 1997.

8. Уемов А.И. Задачи и упражнения по логике. М., 1961.

Методичні рекомендації до семінару та лекційний матеріал

Логіка — це наука про форми та закони судження. Головним об'єктом дослідження логіки є описові системи судження, тобто системи котрі пропонуються як інструкція для людей (а також, можливо інших розумних істот/машин) як слід правильно мислити.

Студент по першому питанню має засвоїти закони формальної логіки і їх вимоги (на понятійному рівні). Під законом логіки розуміють внутрішній, необхідний, суттєвий зв'язок між думками.

Закон тотожності формулюється так: будь-яка думка про предмет у процесі даного міркування тотожна сама собі, скільки б разів вона не повторялась. Думка тотожна сама собі тоді, коли вона стосується одного й того ж предмета і її зміст залишається одним і тим же, скільки разів вона висловлюється. Якщо ж зміст думки змінюється або вона відноситься до іншого предмета, то така думка не може вважатися тією ж самою, тотожною самій собі, це буде уже інша думка. Закон тотожності у вигляді формули записується так:

А є А, або А = А

Закон протиріччя. Протиріччя, в логіці — це хиба, пов'язана з порушенням закону протиріччя, і означає, що в деякому судженні припускається два взаємно протилежних та несумісних твердження про один предмет, в один і той же час і в одному й тому ж відношенні.

Закон виключеного третього (поширена лат. назва tertium non datur) — один з основних законів формальної логіки, що забезпечує послідовність і несуперечливість думки у випадках, коли стверджується (або заперечується) якась ознака у тому самому предметі чи явищі у той самий час у тому самому відношенні. В. т. з. формулюється так: з двох суперечливих суджень про одне і те саме — одне обов'язково істинне, друге хибне; третього бути не може. Людина може бути або доброю, або недоброю, третє виключається. Вперше цей закон сформулював Арістотель. У математичній логіці В. т. з. виражається формулою — ρ ∨ ~ρ, де ρ позначає судження, ∨ — диз'юнкцію, ~ — заперечення. Керуючись даною формулою, можна робити правильні висновки про хибність одного судження на підставі знання про істинність суперечливого йому другого і навпаки. Закон достатньої підстави.

Закон достатньої підстави формулюється так: будь-яка істинна думка має достатню підставу. Із закону достатньої підстави випливає, така його вимога: будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коли вона обґрунтована. Так, для того, щоб судження "Петренко є співучасником цього злочину" було визнане істинним, необхідно привести підстави його істинності, тобто треба висловити ряд суджень, із яких би неодмінно випливало твердження про те, що Петренко справді є співучасник цього злочину. Якщо ж таких суджень наведено не буде, то висловлене положення ("Петренко є співучасник цього злочину") не може вважатися істинним.

Закон достатньої підстави є відображенням необхідного взаємозв'язку, існуючого між предметами і явищами навколишнього світу, а саме: відображенням причинно-наслідкових відношень, генетичних зв'язків і т. д. Як у самій дійсності кожне явище має свою причину, свою реальну підставу, без котрої воно не могло б виникнути й існувати, так і в мисленні будь-яка думка має свою достатню підставу. Див. джерела 1-8.

По другому питанню студент має розібратися що таке поняття. Поняття – це думка, в якій відображуються загальні, і до того ж – суттєві, ознаки (властивості) предметів і явищ. Вони, поняття, утворюються внаслідок двох раціональних дій: а) виділення загального (спільного) в ряду подібних ознак тих чи інших предметів і явищ; і б) абстрагування (відсторонення) від інших, в кожному конкретному випадку – другорядних, ознак.

Студенту слід вмити надавати загальну характеристику поняття, знати логічну структуру, зміст і обсяг поняття, види понять. Також уяснити відношення між поняттями, узагальнення й обмеження понять, визначення понять, логічний поділ понять та правила поділу понять.

В цьому питанні необхідно розібратися, що таке судження на фундаментальному рівні, знати структуру судження, класифікацію суджень, основні види суджень, правила розподілення термінів, перетворення суджень, сумісні і несумісні судження, співвідношення істинності і хибності суджень.

Судження - це висловлювання про предмети та явища з вказівкою на приналежність чи відсутність у них (даних понять) певних ознак. Якщо судження відповідають об’єктивному стану предметів і явищ, їх називають істинними (правдою); якщо не відповідають – хибними (брехнею).

Судження завжди висловлюються реченням, але не кожне речення є судженням. Речення окличні (Іване!), запитальні (Де ти живеш?), емоційні (Фу! Гидота!) та називні (Шорох. Робкое дыханье. Трели соловья. Серебро и колыханье сонного ручья. – А.А.Фет) не є судженнями. Речення складаються з головних (Прідмет, Присудок) та другорядних частин (Означення. Додаток. Обставини). В судженні немає другорядних частин.

Структура судження. В судженні завжди і обов’язково є об’єкт (предмет, явище), про який ведеться мова. Це може виражатися одним словом (Завод) або декількома словами (Сміттєпереробний завод, якого збудували у нас німці в минулому році). В логіці об’єкт судження називається Суб’єктом (Subjectum) і позначається латинською буквою S.

Все те, що сказано про S в судженні, називається Предикатом (Predicatum) і позначається латинської буквою Р. В судженні про завод таким Р може бути (є власником олігарх Карабас Барабас) В структурі судження S і Р називаються термінами судження.

В судженні про суб’єкт (S) певні ознаки (Р) йому можуть приписуватися або заперечуватись. Тому є дві форми структури суджень: S є Р або S не є Р. “Є” і “не-Є” називається зв’язкою термінів судження. Див. джерела 1-8.

В третьому питанні необхідно знати що таке умовивід – це форма мислення, за допомогою якого з одного чи декількох суджень виводиться нове судження. Умовивід з істинних посилок веде до нового істинного висновку; він є певним підсумком мислимого акту.

Кожний умовивід складається з вихідних знань (посилань), обґрунтувань (логічних основ виведення) і вивідного знання (заключення, висновку). Посилками називають вихідні відомі судження, з яких робиться висновок в формі нового судження; виводом – сама форма, процес обґрунтування, логічного переходу від посилання до заключення; заключеннями (висновками) – одержані логічним шляхом нові судження.

В залежності від ступені достовірності, строгості, розрізняють два види умовиводів: необхідні (демонстративні) і правдоподібні (недемонстративні). В останньому випадку забезпечується лише заключення, в якого істинність лише ймовірна.

За мірою обсягу посилання і заключення умовиводи поділяються на дедуктивні (від знання загального до висновку часткового), індуктивні (від знання часткового до висновку загального) та умовиводи за аналогією.

Дедуктивними (від латинського слова “deductio” – виведення) називаються умовиводи, в яких перехід від знання загального до знання часткового є логічно необхідним. Якщо в дедуктивному умовиводі висновок робиться на основі однієї посилки, то такий умовивід вважається безпосереднім. Безпосередні виводи оперують лише змістом елементів (S, P, є і не-є) одного і того ж судження. Якщо ж в дедуктивному умовиводі вивід робиться на основі декількох посилань, то він називається опосередкованим.

Індуктивними ( від латинського слова “inductio” – включення) називаються такі умовиводи, в формі якого відбувається емпіричне узагальнення; коли на основі ознаки, яка повторюється у окремих явищ та предметів, робиться висновок про належність цієї ознаки всім явищам/предметам певного класу.

За аналогією називаються умовиводи, в яких на основі належності певної ознаки у одного (першого) предмета робиться висновок про належність цих ознак у всіх подібних предметах/явищах, подібних до першого.

В четвертому пункті розглядається дискурс як особливий вид комунікації, що має риси раціональності, інтенсиональності, історичності, став головним об'єктом дослідження сучасної філософії та гуманітарних наук, котрі визначають його поліфункціональність і соціокультурне значення.

У сучасній філософській літературі поняття "дискурс" набуло таких змістів: 1) концепт для побудови нових напрямів філософського осмислення сучасного буття, до яких належать структуралізм, постструктуралізм, постмодернізм; 2) вербально-комунікативна практика людей, суб'єктів соціального життя; 3) форма об'єктивації змісту свідомості людини; 4) метод аналізу типів мислення і способів бачення суспільних проблем.

У логіко-семантичному аспекті дискурс: 1) розумово-мовленнєвий акт, у процесі якого мовні вирази в цілісності набувають певних смислів і предметних значень у певному контексті міркувань; 2) акт соціальної комунікації між людьми: монолог, діалог, полілог; 3) форма передавання інформації (знання) від людини до людини, від покоління до покоління; 4) обговорення певної проблеми, запитування про те, що хвилює, цікавить людей. У дискурсі мислення людей спрямоване на осмислення й розуміння сказаного іншими, пояснення "темних" місць міркувань, логічне обґрунтування певних тверджень на істинність або хибність, інтерпретацію міркувань іншого співучасника в об'єктивному чи суб'єктивному дусі, а мова постає засобом виразу думок, засобом омани, переконання, впливу на інших людей, щоб досягти мети, а також як риторичною та метафоричною грою словами.

У конкретному соціокультурному середовищі дискурс у структурі "культура - мислення - мова" наповнюється різними культурними смислами та предметними значеннями і, за словами семіотиків і логіків, виникають відношення між "означеним і тим, що означає", "знаками та їх інтерпретаціями", "кодом і декодуванням".

Логіко-філософський аналіз дискурсу як особливої розумово-мовленнєвої діяльності, діалог суб'єктів міркувань з метою розв'язання певних проблем, досягнення взаєморозуміння тощо вперше здійснили античні філософи. Вони на підставі теоретичного узагальнення практики дискурсу (філософського, політичного, судового) розробили систему понять, які визначають специфіку різних типів дискурсу, та створили теорії: діалектику (мистецтво ведення діалогу, що має запитально-відповідальний характер), еристику (теорію ведення суперечок), риторику (мистецтво переконання, мистецтво красномовства).

Античні філософи визначили такі типи дискурсу:

- аподиктичний (грец. - той, що доводить, переконливий), який будується через дедуктивне виведення висновку з безумовно істинних засновків (силогізм);

- діалектичний, що будується несуворо, через нестроге (варіативне або ймовірнісне) виведення висновків із засновків, які не є безумовно істинними;

- риторичний; який також будують на нестрогому виведенні певних висновків із не безумовно істинних засновків, але він містить, окрім логічного, ще й нелогічні (психологічні) аспекти з метою впливу на аудиторію (слухачів);

- спонукальний, який намагається збалансувати не безсуперечливі аргументи й спонукають слухача погодитися з тим, що засноване не стільки на силі розуму, скільки на взаємозв'язку та взаємоузгодженні емоційних моментів з вимогами часу і практичними стимулами (За У. Еко). Див джерела 1, 2.