Lection_7_Vibir_XVII_st

15

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ У XVII СТОЛІТТІ

Важливі зміни, що відбувалися у Речі Посполитій наприкінці XVI – на початку XVII ст. не могли залишитися поза реакцією українського суспільства. Насправді, на початку XVII ст. відбувалося об’єднання національної та релігійної свідомості, формування протистояння існуючій політичній ситуації. Саме у цей період було зроблено кілька дуже важливих кроків щодо оформлення особливостей української політичної свідомості. До цих кроків треба дуже уважно придивитись, тому що саме на них здебільшого будуються сучасні політичні спекуляції. Щоб розуміти, чому саме вірити, треба розглянути загальні риси подій, що тоді відбувалися, думок, що тоді обмірковувалися, дискусій, що тоді точилися.

Українське суспільство того часу не складалося виключно з козаків та покріпачених селян, як це може здатися після перегляду деяких сучасних підручників та досліджень. У XVI–XVII ст. формувалася українська інтелектуальна еліта, яка саме і виробляла загальні контури української політичної свідомості, що ними користуємось досі. Саме у цей час українське духовне життя переживає велике піднесення. Формуються нові центри руського духовного життя – Львів та Острог, яки до пори залишають позаду стародавню столицю – Київ. Саме тут виникають перши друкарні, формуються інтелектуальні сили, виникає така специфічна форма духовного життя як братства. Згодом і до Києва докотиться хвиля оновлення, пов’язана з особистостями двох освічених архімандритів-галичан Єлисея Плетенецького (1599–1624) та Захарії Копистенського (1624–1627). З цими іменами пов’язані перші ознаки змін у Києві: заснування Київської братської школи (1615) і відкриття Лаврської друкарні (1616) із поступовою концентрацією коло неї інтелектуальних сил. Безпосереднім поштовхом діяльності київської “вченої дружини” стало таємне поставлення ієрархів Православної церкви, що його у жовтні 1620 р. здійснив у Києві єрусалимський патріарх Теофан. Із формального боку ця акція була протиправною, однак її учасники не сумнівалися у своєму моральному праві, та навіть пастирському обов’язку діяти саме так. Обґрунтовуючи та пропагуючи власну правоту, новопоставлений митрополит Йов Борецький та ієромонах (від 1624 р. архімандрит) Києво-Печерського монастиря Захарія Копистенський упродовж 1620-х напишуть кілька програмних творів, на базі яких вироблятиметься політична свідомість руського народу у межах Речі Посполитої. До таких творів слід зарахувати:

• трактат Захарії Копистенського 1621 р. “Палінодія или Книга оборони” – книга, появлення якої спровокувало раптове відродження Києва як столиці не тільки України, а і всього східного православного світу;

• традиційно атрибутований Йову Борецькому меморіал “Protestacja”, написаний у формі звернення новопоставлених ієрархів до короля (1621) з обґрунтуванням правомірності своїх дій;

• так званий “Густинський літопис” – перший узагальнювальний твір з історії України-Русі, що його, гіпотетично, уклав Захарія Копистенський між 1624–1627 рр. з метою об’єднати світську та агіографічну історію Русі для ствердження самодостатності православ’я в бутті руського народу.

У згаданий творах були вперше сформульовані як цілісна ідея ті спорадичні зблиски думок про минуле й сучасне Русі. Вдаючись до метафори, можна сказати, що Копистенький та Борецький “сконструювали” основний каркас “ідеологічної батьківщини” мешканців України-Русі, спільної і для князя, і для купця чи ремісника, і для козака. Власне, тільки відтоді з колишнього збірного поняття “Русь” послідовно став відокремлюватися суб’єкт – руський народ у значенні позастанової етнічної сукупності.

Від “Палінодії” Захарії Копистенського йде і перша спроба перекинути місток між прадавніми вольностями княжої Русі та річпосполитим сьогоденням. Саме тут було вперше сформульовано ідею “добровільного приєднання” Русі до Корони Польської і Великого князівства Литовського. Прямим продовженням цієї ідеї стала концепція Речі Посполитої як держави не двох, а трьох народів, що було проголошено вже 1623 р. Звісно, це було ідеологічним конструктом – ніколи Річ Посполита не була державою трьох народів, і навіть на Люблінському сеймі питання про третій народ не було поставлене. Але цей конструкт відображає усвідомлення необхідності політичного самовизначення. Раніше українські ідеологи обмежувалися культурно-конфесійними вимогами. Це важлива риса політичної свідомості, що тоді формувалася.

Звернення до старовини окреслило ту особливість української політичної свідомості, яку можемо спостерігати й сьогодні, – аксіоматичність тези про українську історію як безпосереднє продовження традицій Київської Русі, свідомо відроджуваних в українському письменстві кінця XVI – початку XVII ст. Низка робіт останніх років поставили під сумнів цю узвичаєну аксіому. Як підкреслює, зокрема, Олексій Толочко, реанімація давньоруської традиції спиралася головним чином на приклади та парадигми польських хронік, а не на власну “історичну пам’ять”. Національно-політична свідомість України оформлювалася під впливом польської, та с помітним запізненням як на вимір Речи Посполитої. Дослідники (Н. Яковенко) вважають, що орієнтація на “старовину” відігравала у процесі оформлення національних ідеологем непропорційно велику роль. Така орієнтація на старовину, з одного боку, слугувала замінником “історичної пам’яті”, а з іншого – формувала вкрай консервативні життєві орієнтації. Тому кожна новація мусила вбиратися в одежу “старовини”. Водночас, найвпливовіші діячі української культури XVII ст., беручи за гасло “благочестиву старовину” та на словах відгороджуючись від новації, по суті, їх упроваджують.

У чому саме можемо побачити ті впроваджувані новації? Та ж сама “Палінодія” Копистенського є першою спробою за взірцем авторитетів католицького церковного письменства системно відтворити руську церковно-національну історію. Матрицею були саме західні схеми мислення, в саме ці матриці ставали основою розвитку українських ідеологем, навіть якщо їх автори відхрещувалися від будь-якої уваги до католицької науки. Згодом за часів митрополита Петра Могили було по суті проведено прозахідну реформу православної освіти і Православної церкви.

Період, який ми розглядаємо, був справжньою епохою відродження української духовної культури. Саме тоді виник такій суто український феномен духовного життя як братства – осередки просвітницької та культурної діяльності православного населення Речи Посполитої. Братства засновували школи та типографії, бо старі школи при монастирях вже не задовольняли потреб часу – життя ставало жвавішим, відкритішим. Братські школи були також відповіддю православного населення на розповсюдження єзуїтських шкіл. Спершу нові просвітницькі явища виникли у Львові та Острозі, а згодом дійшли до Києва, де у 1615 р. було засноване братство. Новина братських шкіл полягала, зокрема, у тому, що тут діти отримували освіту без станових обмежень – вчилися не тільки шляхтичі, а й міщани. Діти вивчали тут предмети “семи свободних наук”, як і у більшості європейських шкіл того часу, а також вивчали церковнослов’янську, грецьку, руську (українсько-білоруську літературну), польську, латинську мови. Братства видавали підручники, словники, знаходились у найщільнішому контакті між собою, навіть надсилаючи викладачів від одного братства до іншого. Так, Иов Борецький був ректором Львівської, а потім Київської братської школи. Такі ж переміщення чекали й на Мелетія Смотрицького, Лаврентія Зизанія, Памво Беринду, Гаврила Дорофеєвича. Треба завважити, що це були не якісь там містечкові спроби самоучок видертись з дикунського стану. Ці люди, які опікувались долею української культури, мали блискучу європейську освіту. Вони були вихованцями Замостської академії, Краківського університету (одного з найкращих у Європі того часу), а також інших європейських університетів. Розповсюдженим явищем було також запрошення іноземних викладачів.

У 1631 р. було відкрито також школу при Києво-Печерській Лаврі, яка отримала назву Лаврської. У 1632 р. Лаврську школу було об’єднано з київської братською. Школа отримала назву колегіуму, який згодом стали називати Києво-Могилянським. Колегіум за рівнем викладання не поступалася кращим європейським університетам, хоча офіційно не мав дозволу на читання курсу теології, щоб називатися університетом.

Я недарма звернулася до стану освіти в українських землях, говорячи про формування національно-політичної свідомості. Справа у тому, що будування систему освіти мало політичні наслідки. Обираючи напрямок формування освітніх програм, братчики та засновники колегіуму мали перед очима два приклади системи освіти – європейську (латинську) та московську (слов’яно-грецьку). Обрання однієї з цих систем обумовлювало напрямок подальших наукових контактів та включення в певну політичну традицію. Для нашої дисципліни це важливо, тому що саме тут приховано момент виникнення європейської орієнтації в українському мисленні у цілому, зокрема, у політико-правовій сфері. Засновники української системи освіти свідомо обрали західний напрямок, що обумовлювало викладання латинською мовою та, зокрема, зорієнтованість на західні філософські та політичні концепції. У дуже складній мовній ситуації в Україні того часу (простолюд говорив діалектами тогочасної української мови, церква церковнослов’янською чи грецькою, шляхта польською) це було не якоюсь зрадою руської мови чи історичної спадщини, а необхідним заходом прилучення до існуючих наукових традицій. Завважу, що така мовна ситуація зовсім не є унікальною чи якоюсь особливо трагічною – згадайте середньовічну Англію, де водночас співіснували германські (англська, саксонська, ютська), кельтські (піктська та бритська), французька та латинська мови. Багатомовність була розповсюдженим явищем у середньовіччі. Хоча, треба сказати, що деякій опір рішення вчити у колегіумі латиною в Україні відчувався. Тому ідеологи нової системи освіти пояснювали це рішення. Зокрема, як було сказане у трактаті “Exegesis” Сильвестра Косова, звернення до мови західноєвропейської науки не зумовлює відходу від батьківської віри, а потрібно, щоб “просвітити неграмотних”, щоб вихідці із шляхетного руського народу могли “поширити серед нього світ Аполлона”, а ще більше – для вжитку в трибуналі, сеймах, повітових міських судах, щоб там “бідну нашу Русь не називали глупою Руссю”. Засновники Колегіуму казали, що “книг теологічних слов’янською мовою мало, а політичних – жодних немає, грецькою ж написаних важко і за великі кошти діставати доводиться, а латиною – легше діставати можна, тому й через те – варто вчитися цієї мови”. Найголовнішим же аргументом було те, що “слушно русинові, який є коронним громадянином, знати ту мову, без якої у цій державі не можна обійтись”. Закиди Петру Могилі, що він нібито затримав розвиток української наукової мови, обравши латинську як мову викладання, ґрунтуються на сумнівному розумінні історичних реалій того часу. Вибір був не між латинською та українською, а між латинською та церковнослов’янською. Наслідки будь-якого вибору очевидні.

Незважаючи на належність до духовного стану, українські діячі просвітництва були дуже відкриті для найсучасніших наукових досягнень того часу, вивчали найгостріші політичні трактати, а склад їх бібліотек завдав би заздрощів будь-якому європейському інтелектуалу. Наприклад, у бібліотеці православного митрополита Петра Могили знаходимо не тільки церковну літературу та видання Біблії різними мовами (це, між іншим, теж показник його духовної відкритості, тому що читання Біблії іншою мовою у деяких країнах могло призвести до жорсткої кари), але й видання багатьох античних авторів з коментаріями на них гуманістів доби Відродження, видання сучасних політичних та юридичних трактатів, посібники з логіки, метафізики, історії, астрономії, медицини, математики тощо. Все це він дуже ретельно опрацьовував. Показово, що у бібліотеці Петра Могили було чимало сучасних політичних творів. Зокрема, тут були книги видатного голландського протестанта та ранньобуржуазного теоретика держави і права Юста Ліпсія, флорентійського політичного мислителя Нікколо Макіавеллі та французького тираноборця Жана Бодена. Книги цих мислителів насправді повернули європейську політико-правову науку від спадщини середньовіччя до ідей нового часу, і дуже показовим є те, що православний ієрарх не вагається користуватися працями протестантів та католиків, відчуваючи в них дихання нового часу.

Таким чином, сучасна європейська наукова традиція входила до українського культурного простору та дуже природно себе тут почувала. У загостреній політичній ситуації європейські політико-правові теорії швидко та глибоко вкорінялися у свідомості української інтелектуальної еліти. Для порівняння, в сусідній Росії вказані книги політико-правового напрямку були під забороною ще й у XVIII ст. Так, серед звинувачень, що інкримінувалися російському вільнодумцеві Артемію Волинському, скараному на горло, було й те, що він читав твори Ліпсія, саме ті, яки природно почували себе у бібліотеці Петра Могили.

Повертаючись до питання про опір української свідомості того часу будь-якої новині та плекання ідеї про благочестиву старовину, маємо завважити, що насправді ці декларації були тільки оболонкою бурхливого розвитку суттєво нових тенденцій в українській свідомості. Зв’язок з історичним минулим, яким так опікувались чи не всі представники українського інтелектуального руху, був насправді здебільшого теоретичним, ніж практичним. Як частина Речі Посполитої, Україна розчинила у собі загальні тенденції західної наукової і політичної свідомості, переробивши та перетворивши їх на цілком природні для циркуляції у українській ментальності. Але ж українські інтелектуали були надто захоплені обґрунтуванням своєї уваги до історичного київсько-руського минулого, щоб зрозуміти, що вони щойно створили щось принципово нове, синтезоване з сучасної української свідомості та західних науково-політичних традицій.

Саме тут лежать корені європейської складової культури України – навіть не у Київській Русі, як би не дивно це здавалося. Саме тоді українська культура, в тому числі й політична, збагатилася найкращими досягненнями європейського теоретичного досвіду, залишаючись при цьому сама собою та створюючи власні феномени європейської культури. До останніх належить, наприклад, феномен українського бароко – насправді унікальне синкретичне явище європейської духовної культури.

Українське бароко було революційно новим етапом у розвитку вітчизняної ментальності. Але його творці вважали, що головним чином відновлюють славетну старовину. Консерватизм мислення формувався знову ж у цю епоху. Ця хибна риса української політичної ментальності збереглася, нажаль, до наших днів. Будь-яка принципово нова ідея, не збудована на славетній старовині, здебільшого сприймається в штики як загроза національній ідентичності. Нажаль, це доля несвободних народів – відшукувати у минулому докази своєї гідності та жахатися найменших змін. У українській історії цей острах відігравав у кожній критичній ситуації. Творити революції, маскуючись під віковічну старовину, при цьому щиро вірити у рятувальну силу незмінності – це революція по-українські. У останні роки ми можемо побачити яскраві приклади подолання цього принципу в вітчизняній літературі та науці. До політичної та масової свідомості цей поштовх не докотився. Мабуть, треба сказати – “ще не докотився”. Сподіваймось.

Розмовляючи про революцію у відчутті власної політичної долі, маємо розглянути, що саме було настільки революційним, крім введення латинської мови викладання та дуже сучасної тези, що непогано знати язик країни, у якій живеш. Чи можемо ми виділити ті нові риси, яки оформилися у національно-політичній свідомості у XVII ст.?

По-перше, маємо завважити, що саме у сімнадцятому столітті в Україні склалася особлива форма національно-політичної свідомості. Було створено підвалини розуміння нації у етнічному сенсі – коли на перший план виходять ні мовні чи релігійні складові, а спільність походження та крові. Сімнадцяте століття демонструє нам величезний вибух політико-теоретичної активності на теренах України. Хочу підкреслити, що в напружених дискусіях про політичне майбутнє України брали участь як православні, так і католики, і греко-католики. З’являється феномен так званої “католицької Русі”, що об’єднував письменників-католиків, які гостро відчували саме українській патріотизм, зверталися до історичного минулого України та прагнули її політичного визначення. Навіть київські домініканці, які добивалися церковної незалежності від Речі Посполитої, прославляли Русь та казали, що українська земля їм солодша, ніж мед. Нерідко ідеї українського патріотизму відображалися у творах, написаних польською або латинською мовами. Це, зокрема польськомовні поетичні твори Мартина Пашковського “Україна татарами терзана...” (1608) і “Дії турецькі та змагання козаків з татарами”. Маємо відзначити також латиномовну поему “Дніпрові камені” (1619) Івана Домбровського. Питання про те, що саме об’єднує індивідів у національні спільноти, обговорювалося дуже напружено у XVII ст. Маємо завважити дуже важливе ствердження Мелетія Смотрицького: “Не віра робить русина русином, поляка поляком, литвина литвином, а народження і кров руська, польська, литовська”. Формула, якою раніше послуговувалась українська шляхта – “gente ruthenus, natione polonus”, у XVII ст. вже відійшла у минуле. Важливо те, що цих людей об’єднувала щира зацікавленість у долі України. Конфесійні відмінності не перешкоджали їм розмовляти про долю своєї спільної землі, разом шукати її майбутнє. Зокрема, нам відомо про листування православного митрополита Петра Могили та голови греко-католицької церкви щодо майбутнього України. Вони не відмовлялися від власних конфесій та не воліли чогось на кшталт сучасного екуменізму, але здатні були відсунути конфесійні непорозуміння та співпрацювати, обговорюючи майбутнє своєї батьківщини. Саме у цей час національне починає перемагати конфесійне – наприклад, той самий Петро Могила, якого ми вже згадували, благословив гармати козаків, яки допомагали посполитому королю під Смоленськом. Православного ієрарха не зупинило, що в цій війні православні воюватимуть проти православних. Я не хочу сказати, що інакше міжконфесійні стосунки не розвивалися, що була повна терпимість на тлі міркувань про долю батьківщини. Ми вже казали, що саме у XVII ст. конфесії починають чітко відокремлюватись, зникає конфесійна байдужість. Але тім більш цінним є численні факти відсунення конфесійних суперечок підчас обговорення долі власної землі.

Тобто однією з найважливіших рис національно-політичної свідомості українців XVII ст. можна назвати визнання факту походження та крови головним у відокремленні Свого від Чужого. При цьому українська політична свідомість включала можливість користування різними мовами та приналежність до різних конфесій, хоча політична міфологема визнавала автентичною конфесією православ’я. Тобто суттєвою характеристикою політичної свідомості була її істотна поліфонічність, яка згодом відроджувалась у найбільш гострі моменти української історії та яку незрідка не усвідомлювали носії цієї свідомості. Відома дослідниця української культури XVII ст. В.М. Нічик казала, що держава поставала у цій свідомості саме як “спільне благо нації”. Навряд чи можна настільки прямо казати про поняття “держави” як блага – ідея незалежної держави не була поширена, якщо й взагалі існувала на той час. Скоріш треба казати про усвідомлення необхідності політичного вибору, який би задовольнив інтересам українців, об’єднаних походженням. І цю проблему можна було обговорювати різними мовами та між представниками різних конфесій.

Маємо сказати ще про одну суттєву характеристику української політичної свідомості XVII ст. Кажучи про теоретичну спрямованість на минуле, старовину, треба з’ясувати, що саме українське політичне мислення висвітлювало у цьому минулому. Не секрет, що кожна епоха бачить свій образ одного й того ж минулого, при цьому не фальсифікуючи історію. Інколи з думок про історичну пам’ять можна витягнути багато інформації про ту новизну, яка формується у мозку того, хто нібито “пам’ятає”. Ми вже багато казали про прихильність ідеї старовини, але не висвітлювали зміст ідеї. Історична пам’ять того часу видобувала із своїх сховищ далеко не всі нагромаджені в них відомості про Київську Русь. Відтворювався й закріплювався традицією однобічний, прикрашений і досить ідеологізований образ Київської Русі як могутнього абсолютного першоначала державного життя на всіх її теренах. Це переконання перекривало розуміння того, що Київська Русь була неоднорідною у етнічному сенсі, що вона розпалася через виникнення окремих інтересів та чвари серед князів. Уявлення про етнічно єдиний давньоруській народ було міфологемою, яка сформувалася на основі ототожнення політичної та етнічної спільноти (тобто інформація про політичну єдність Київської Русі спричиняла поширення думки про етнічну єдність стародавньої держави та її нащадків, яки зараз існували у різних політичних обріях). Найпростішим висновком з цього твердження була думка про необхідність відновлення політичної єдності колишньої держави. Але це бажання від початку було міфом. Декілька століть розвитку у різних політичних традиціях зробили б окремими народами навіть частини однієї цільної нації. Щодо етнічного складу Київської Русі, то треба завважити, що на час її існування поняття нації на слов’янських територіях ще не склалося – держава об’єднувала споріднені народності, але не єдину націю. Як завважують дослідники, така спрямованість на київськоруську міфологему перешкоджало розвитку не тільки української, але й російської політичної свідомості. З того образу Київської Русі усувалися важливі історичні застереження, що випливали з аналізу не лише світлих, але й темних сторінок у власному минулому.

Тобто, намагаючись окреслити загальні контури української політичної свідомості XVII ст., треба сказати, що вже склалося уявлення про пов’язаність етнічної єдності та політичного врядування. Саме відчуття цього зв’язку спонукало шукати приклади існування подібної єдності у власній історії. Процес консолідації нації зі всіма своїми особливостями, що ми їх визначили, спричиняв бурні дискусії щодо подальшої політичної долі українських земель. Торкнемося основних напрямків цих дискусій.

Відразу треба зазначити, що у першій половині XVII ст. ні українські інтелектуали, ні керманичі Запорозької Січі навіть не мріяли про створення суверенної української держави. Політичні міркування виростали з різних проектів федерацій, конфедерацій тощо.

Першим з проектів політичного врядування була концепція так званого Ягеллонського легітимізму, тобто визнання доцільності подальшого існування українських земель у складі Речі Посполитої. Початок їй ще у XVI ст. положив Станіслав Оріховський, якого зазвичай називали подвійним прізвищем – Оріховський-Роксолан. У своєму посланні до короля Сигізмунда-Августа Оріховський по суті висловив теорію природного права, намагаючись роз’яснити монархові ідею “філософа на троні”, який править на підставі законів. Посилаючись на досвід Київської Русі, Оріховський доводив, що Русь (Україна) як спадкоємиця старовинної держави повинна стати окремою адміністративною одиницею Речі Посполитої.

У XVII ст. цю ідею підтримували більшість представників української інтелектуальної еліти. Питання створення триєдиної монархії (Польща-Литва-Україна) набуло вимірів не тільки теоретичних, а і практичних. Наприклад, на елекційному сеймі 1632 р. Адам Кисель вимагав від імені православних послів легітимізувати православну ієрархію і повернути православній церкві всі її історично набуті права, привілеї та добра. Нагадаю, що ми вже казали про таємне відновлення православної ієрархії, що її здійснив у 1620 р. у Києві єрусалимський патріарх Теофан. Кисель намагався легітимізувати цю подію. Відродження церковної влади як невід’ємної складової державотворчого процесу вимагав також митрополит Петро Могила, викладаючи ідею неперервного історичного розвитку України від найдавніших часів та її спадкоємного зв’язку з Київською Руссю. Могила не пов’язував майбутнє України ні з Москвою, ні з козацькою республікою. Він сподівався, що мирне відродження держави-спадкоємиці Київської Русі у рамках Речі Посполитої є найбільш перспективним шляхом для України.

Друга концепція політичного врядування українських земель передбачала утворення Руського князівства, або Великого князівства Руського, поза межами Речі Посполитої. Вона представляла інтереси українських шляхтичів-протестантів – аріанів, але фактично не набула скільки-небудь помітного поширення, оскільки протестантизм в Україні не мав міцного підґрунтя.

Третя концепція – москвофільська, базувалася саме на ідеї спорідненості слов’янських народів на базі спільного походження від етно-політичної спільноти Київської Русі. На початку XVII ст. вона не була достатньо оформлена, але швидко поширилася підчас Хмельниччини.

Четверта концепція виникла у провідних козацьких колах. Вона являла собою ідею утворення держави “козацького панства”, до складу якої мали увійти територія Наддніпрянщини і землі нової української колонізації. Але ця теорія здебільшого мала вигляд романтичних фантазій, тому приймати її серйозно означає скоріш за все приймати бажане за дійсне.

Усі згадані теорії складалися здебільшого у інтелектуальних колах Києва та Волині і, як ми вже зазначили, носили характер ідеологічних конструктів, ніж реальних планів дій. Навіть на початку Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький та його соратники навіть не мріяли про створення суверенної української держави. Вони насамперед дбали про збереження козацьких вольностей, яки польський уряд намагався ліквідувати згідно з “Ординацією” 1638 р.

Але, визнаючи цей факт, не треба “з водою виплескувати й дитину” та казати про відсутність власної політичної свідомості в українському суспільстві. Саме тоді вона формувалася. Не треба звинувачувати цих людей у тому, що вони не розробили планів створення незалежної держави, не побачили якихось там можливостей, які нам зараз маряться. Будь-який здоровий на глузд українець XVII ст. розумів, як важко збудувати державу. І справа не тільки у тому, що не було власного політичного досвіду – його б достало у будь-якого з могутніх волинських князів, яки водили війська під власними прапорами та керували своїми землями без підказок з боку посполитого сейму. Справа була у розумінні неможливості уникнути війни з Річчю Посполитою – а це був надто сильний супротивник. Польща не збиралася відпускати власні землі, це було ясно. Навіть у наші часи багато з наших співвітчизників щиро переконаний у неможливості самостійного політичного існування України, яка нібито потребує чиєїсь братерської допомоги. Що ж казати про XVII ст.?