Lection_11_XIX_stolittja

Селянська реформа не залишилася єдиною. Та й не могла залишитись. Ліквідація кріпосного права відразу створила додаткові питання, яки вимагали відповіді і вирішення. Велика кількість нових вільних людей вимагала включити їх до існуючої державної системи, вирішити питання з їх самоврядуванням, правовим становищем, освітою, відношенням до власності, до військової служби тощо. Тому на протязі шістдесятих років ХІХ ст. було здійснено також земську, міську, судову, військову та освітню реформи.

Земська реформа (1 січня 1864). Реформа вводила виборні органи місцевого самоврядування: уїзні та губернські земства. В волостях земств не створювали. Не було передбачено також всеросійського земського зібрання. Чим було викликано необхідність такої реформи? Справа у тому, що у дореформеній Росії місцеве самоврядування було становим, і селяни у ньому судилися своїми поміщиками. Але після скасування кріпосного права виникла необхідність змін у системі місцевого самоврядування.

Земські установи мали складатися з представників всіх станів. Таким чином, їх було задумано як втілення буржуазного принципу представництва. Виборче право було обумовлено майновим цензом (враховувалося володіння землею та підприємствами). Вибори гласних (так називали осіб, яких обирали до земств) проходили по трьох групах виборців: землевласників, міських виборців та селян. При цьому гласних від селян обирали в два етапи: спочатку на волосних сходах висували виборців, а потім ці виборці обирали гласних.

Серед повноважень земств були забезпечення губернії продовольством, організація притулків, налагодження місцевої торгівлі та промисловості, піклування про школи, лікарні, тюрми тощо. Земства насправді багато зробили для розвитку місцевих економічних систем, для впровадження нових агрономічних та селекційних знань, для розвитку фінансових систем – бо на рівні місцевого самоврядування було набагато зручніше вирішувати таки проблеми, ніж на рівні величезної імперії. Важко переоцінити вклад земств у розвиток системи освіти – справжню систему початкової освіти було створено саме завдяки земствам, яки виділяли гроші на будівництво шкіл, закупівлю підручників тощо. При всіх обмеженнях щодо втручання у освітній процес (наприклад, земства не мали права втручатися у програми навчальних закладів – це було справою Міністерства освіти) вони насправді замінили звичайні церковно-приходські школи закладами, які відповідали потребам того часу.

Ейфорія від створення земств не повинна була зайти надто далеко, тому уряд доклав максимум зусиль, щоб земства були добре контрольовані та не мали високого рівня самостійності. Губернатор та міністр внутрішніх справ могли будь-коли відмінити рішення земських зборів. Вищі губернські земські органи хоча й були виборними, але мали бути затверджені міністром внутрішніх справ. Земства не мали права публікувати звіти про свої засідання без дозволу губернатора, їм заборонялося контактували з земствами інших губерній.

Спочатку українські землі не було включено до списку губерній, де передбачалося створювати земства. Тільки на Лівобережжі земства було створено. На Правобережній Україні земства було створено в 1911 р. Взагалі на території України було створено шість земств. Треба завважити, що Харківське земство було одним з найбільш активних та успішних в імперії.

Важливою була і реформа міського управління, проведена згідно “Городовому положенню від 16 червня 1870”. До реформи міське управління здійснювалося на основі дворянської спільноти та очолювалося головою місцевого дворянства. Реформа міського управління вводила до міського життя буржуазні принципи керування соціумом. Віднині органами міського врядування стали міські думи.

Для нашої спеціальності особливо важливо зрозуміти сутність судової реформи, яку було здійснено у 1864 р. Згідно “Новим судовим уставам” було проголошено рівність усіх перед законом, гласність суду, незалежність суддів, принцип змагань у обвинуваченні та захисті, спрощення судових органів.

Було вирішено, що дрібні злочини розглядає мировий суддя, рішення якого можна оскаржити у з’їзд мирових суддів уєзду. Кримінальні та тяжкі громадянські злочини розглядалися у окружному суді, рішення якого було кінцевим, якщо справу розглядали у присутності присяжних. В інших випадках можна було апелювати в судову палату. Судова палата розглядала особливо важливі про державних та політичних злочинах. Вищою судовою інстанцією був Сенат, який у касаційному порядку міг відмінити рішення нижчих судових інстанцій. За новими судовими уставами встановлювалася гласність судового процесу. Він проходив відкрито, публічно, звіти про процеси могли бути опубліковані в газетах. Розбір справи проходив усно за участю обох сторін – обвинувачення та захисту. Долю обвинувачуваного вирішували присяжні, які призначалися земствами та міськими думами.

Мирові судді обиралися земськими зборами або міськими думами за списком кандидатів, який був схвалений губернатором. Призначення суддів схвалювалося Сенатом.

Існували і особливі суди для окремих категорій населення. Для селян зберігався спеціальний волосний суд. Зберігалися консисторії – суди для духовенства. Також існували особливі закриті суди для військових та вищих державних чиновників. Для політичних процесів застосовувалися військові суди.

Судова реформа відміняла тілесні покарання, але для селян зберігалися розги (за рішеннями волосних судів). Таке ж покарання зберігалося і для висланих, каторжан, штрафних солдатів.

За судовою реформою на території України, а саме для Чернігівської та Полтавської губернії зберігалися особливі правові норми. Створювалися судові палати – Київська, Харківська та Одеська.

Наприкінці вісімдесятих років ХІХ ст. на території Лівобережжя було ліквідовано інститут мирових суддів та створена складна система судових органів, нижчими ланками якої були земський начальник, міський суддя та інші судді нижчого рівня – усі вони призначалися міністром юстиції.

Дуже значущою була й військова реформа, яку було проведено лише у 1874. Проблема російської армії полягала у тому, що стара система рекрутування після скасування кріпосного права вже існувати не могла. До селянської реформи солдатами ставали кріпосні, яких рекрутували до армії строком на двадцять п’ять років. Зі зникненням кріпосних виникла необхідність винаходу нових принципів існування армії. Замість рекрутський наборів було введено загальну військову повинність для чоловіків віком від двадцяти років. Було встановлено шестирічний строк дійсної служби, та перебування у запасі строком дев’ять років. На флоті служби встановлювався семирічний строк служби з трирічним перебуванням у запасі. Для осіб з освітою строки служби зменшувалися. Від служби звільнялися особи, яки були єдиними годувальниками у своїх сім’ях. Також у деякі роки, коли призовників було забагато для потреб армії, проводилося жеребкування, за підсумками якого деякі особи звільнялися від служби.

Реформа торкнулася не тільки принципів набору до армії. Було повністю реорганізовано військове міністерство. Країну було поділено на військові округи. Українські губернії увійшли у склад Київського округу, до якого у 1883 додалися Одеський та Харківський округи.

Якщо звернутися до суто українських військових реалій, маємо згадати, що залишки козачих військ, які ще у перший половині XIX ст. було переведено до Дону (де вони переважно вже перемішалися з місцевим козацтвом), втратили свою автономність та перетворилися на регулярні частини російської армії.

Низку важливих реформ було проведено у галузі освіти. З 1864 громадянські заклади та приватні особи отримали право з дозволу урядових органів відкривати учбові заклади. До середніх навчальних закладів отримали право поступати діти без розрізнення стану, походження та віросповідання. Таким чином, було закладено основи для загальної середньої освіти. Це насправді було досягненням. Хоча висока платня за навчання для багатьох сімей робила освіту справою недосяжною.

Було проведено спеціалізацію навчання – створення системи класичних та реальних гімназій повинно було підготувати учнів для опанування гуманітарними чи технічними спеціальностями. Класичні гімназії орієнтувалися на створення бази гуманітарної освіти – тут робили наголос на вивченні мов (насамперед класичних – тобто, латини і грецької) та взагалі гуманітарного циклу. У класичних гімназіях передбачалося семирічне навчання (з 1871 – восьмирічне). Реальні гімназії (яки у 1871 було перетворено на реальні училища) були спрямовані на опанування переважно технічними знаннями. Тут треба було навчатися шість років. Власне, навчання було становим – у класичні гімназії прямували представники дворянських кіл, а до реальних училищ – так звані різночинці. Навчання у певному закладі визначало майбутню професійну долю учня – до університетів випускників реальних училищ не приймали. Для них існували технічні вузи. Реформа освіти зробила можливим розвиток жіночої освіти – було дозволено створювати жіночі гімназії. До цього часу створювалися лише поодинокі навчальні заклади для дівчат з вищих аристократичних кіл – наприклад, славетний Смольний інститут, де навчали насамперед добрій жіночій поведінці.

Реформа торкнулася і вищої освіти – ще у 1863 було прийнято устав для університетів, за яким було відновлено університетську автономію (скасовану за Миколу І). Пореформені часи стали епохою розквіту Київського університету, який дуже швидко розвивався особливо у сімдесяті роки ХІХ ст. Київ взагалі став центром наукового розвитку в Україні. У 1873, наприклад, тут був відкритий Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який швидко перетворився на один з найпотужніших центрів наукової діяльності у імперії. Ми ще згадаємо його, торкаючись активності українофілів.

Дуже значущою частиною реформаційної діяльності у Росії шістдесятих років виявилося скасування цензури – у 1865 було прийнято “Тимчасові правила про печать”, згідно яким давався дозвіл на безцензурне видання книг.

Дуже неоднозначно розвиток цієї реформаторської діяльності відбивався на долі України. На початку реформ українська інтелігенція була сповнена ентузіазму щодо співпраці з урядом у вибудовуванні нової ліберальної держави. Але ентузіазм швидко змінився розчаруванням. Ціла низка подій перетворила відносини української культури з російським урядом на поле жорстокої битви. Вже згадане польське повстання 1863 р. безпосередньо вплинуло на ці відносини, як це ставалося завжди, коли уряд починав перейматися можливістю поширення бунтівних польських настроїв на українську територію. У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв так званим Валуєвським циркуляром заборонив видання українською мовою наукових, релігійних та освітніх праць, а також діяльність недільних шкіл. Прокотилися хвилі заслань на інших покарань за діяльність, яка нібито під виглядом поширення грамоти серед населення сіє бунтарські ідеї, плани відокремлення від Росії.

Підчас незначного послаблення імперської цензури, на початку 70-х років ХІХ ст., відновлюється робота громадівців, яких ми вже згадували. З ініціативи Володимира Антоновича в Києві утворюється так звана “Стара Громада”. Досвідчений керівник культурницьких рухів такою назвою хотів відокремитись від нових студентських громад. “Стара Громада” фактично об’єднала тогочасну українську інтелектуальну еліту, яка у своїй практичній роботі утримувалась від політичної діяльності, а віддавала перевагу культурницьким та освітнім заходам.

Активність українофілів значно посилилася із заснуванням у 1873 в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки та фольклору. Громадівці придбали газету “Київський телеграф”, перетворивши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події українського життя та його можливі перспективи. Громадівці мали тісні зв’язки з Галичиною, поширюючи там ідеї, заборонені у Російській імперії.

Звісно, ці зв’язки не могли пройти поза увагою російського уряду. Він відреагував на поширення активності українофілів черговою забороною діяльності, цього разу остаточною. 1876 року Олександр І своїм так званим Емським указом заборонив не тільки видання, а й увезення в Україну україномовної літератури. Крім того, заборонялося користуватися українською мовою на сцені, викладати в початкових школах будь-які дисципліни. Дозволялося друкувати українською мовою, але російськими літерами, тільки вірші та оповідання, тобто друкована україномовна продукція мала бути лише фольклорною. Було заборонено будь-яки концерти, читання тощо. Таким чином, Емським указом в Україні фактично заборонялася українська мова. Спеціальна комісія, створена для вивчення справи про український сепаратизм, дійшла висновку про необхідність створення кордонів для ввозу в Україну іноземних видань (особливо з Галичини). Указ потяг за собою репресивні дії щодо української інтелігенції – зокрема, було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства.