Lection_11_XIX_stolittja

21

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ХІХ ст.

Кінець XVIII – початок ХІХ ст. приніс українським землям у складі Росії нові тенденції відношення та розуміння їх місця в імперії. Після великої уваги, яку приділяла “малоросійським” землям Катерина ІІ, настала епоха повної зневаги, яку демонстрував Павло І. Плани Катерини передбачали перетворення південноукраїнських земель на розвинений у сільськогосподарському сенсі регіон, орієнтований на міжнародну торгівлю через чорноморські порти. Але за Павла І ці плани мало не пішли у минуле разом з нашим містом – Одесою. Імператор, зорієнтований на суто європейський (а саме прусський) напрямок зовнішньої політики, вирішив, що чорноморська торгівля – це безглузді витівки його попередниці, які він підтримувати не буде. Фінансування будівництва чорноморських міст було припинено. Трохи відволікаючись від основної теми нашого курсу, нагадаю відому історію рятування Одеси, яка насправді мала реальний шанс піти у минуле, щойно виникнувши. Павло І прийшов до влади саме тоді, колі Одеса потребувала будівництва гавані – але імператор не збирався фінансувати це безглуздя. Тоді одеські купці вдалися до звичного засобу вирішення проблем, але у дуже незвичному “форматі”. Вони вирішили подарувати імператорові три тисячі грецьких апельсинів – на той час то були рідкісні навіть для столиці Російської імперії ласощі. У рекордно короткі строки апельсини було доставлено до Петербурга. Вражений імператор погодився дати місту гроші на будівництво гавані – у борг. Але гроші навіть у борг були вкрай потрібні молодому місту – вернути їх за наявністю гавані не було неможливим. Так, це був хабар. Але який патріотичний!

У 1801 до влади у Росії знов прийшов новий імператор, Олександр І (1801–1825) – і знов політика щодо українських земель змінилася. Її важко оцінити однозначно. З одного боку, імператор зробив максимально сприятливі для розвитку “малоросійської” економіки умови – його, як і Катерину ІІ, цікавило інтенсивне сільське господарство, орієнтоване на зовнішню торгівлю. Олександр заохочував російських поміщиків засвоювати родючі українські землі, насамперед південні, яки були мало заселені після відвоювання їх від Туреччини. Щоб зацікавити землевласників звернутися саме до цих земель, імператор впроваджував податкові пільги, надавав позики. Він спробував також сприяти розвитку хутірського господарства як найбільш продуктивного, для чого прийняв закон “О вольных хлебопашцах” з зазначенням пільг для селян, які вирішать переїхати на нові землі. Але, як майже завжди, наміри були пречудовими, тоді як реалізація виявилася низкою нісенітниць. Родючі землі були розпродані за безцінь; селяни, отримавши субсидії на переселення у хутори, у більшості розорювались; не були виключеннями сумнозвісні історії з “мертвими душами”, які не були вигадані Гоголем. При наявності кріпосного права інтенсивне господарство взагалі було неможливо створити. Олександр приділяв велику увагу зовнішній торгівлі, задля чого впровадив, зокрема, у 1810 р. режим безмитної торгівлі у деяких причорноморських містах – Одеса теж увійшла тоді у період порто-франко. Водночас, поряд з заходами, спрямованими на розвиток економічної та соціальної сфери, імператор вдавався до цілком незрозумілих ініціатив. Одною з таких ініціатив було створення на деяких територіях імперії так званих “військових поселень”, де мешканці тягли на себе два обов’язки одночасно – військовий та селянський. Умови життя в поселеннях були майже рабські. Більшість військових поселень було створено на території Прибалтики, Білорусі та України – деякі дослідники вважають навіть, що Олександр мав за мету створити своєрідний кордон між традиційною Росією та іншими землями імперії, де він збирався провести експеримент з формування інтенсивної економіки – він, нібито, розумів, що у самій Росії економічні експерименти залишаться марними. Але навіщо було втілювати в життя ці військові поселення? Тобто насправді дії імператора Олександра І були дуже суперечливі.

З часом правління Олександра в українській історії пов’язаний ще один дуже дражливий епізод. Підчас війни з Наполеоном у 1812 російський уряд надав українцям надію на відродження однієї з традиційних форм соціального життя як автономне козацьке поселення. Побоюючись можливостей переходу українців на бік Наполеона (це зробили поляки, завдячуючи французькому імператору за відродження польської державності), російський уряд пообіцяв створити козаче військо, яке збереже певні автономні права і після закінчення війни. Військо насправді було сформоване, виконало всі свої обов’язки, але у 1816 р. всі привілеї козаків було відібрано, а їх самих повернуто до кріпосного стану. Герої Вітчизняної війни 1812 р. повернулися до обов’язків кріпосних. До речи, загальновідомим є той факт, що Олександра І стан кріпосного селянства був жахливим.

Характерно, що губернатор малоросійського краю Репнін вважав за потрібне зберегти козацький стан, але міністр внутрішніх справ Віктор Кочубей наполягав за знищенні козацтва. Чи потрібні додаткові докази злиття українського дворянства з російським та відсування інтересів власного народу на другий план? Процес ідентифікації українського дворянства закінчився тільки у 1835 – тому тим, хто сподівався на отримання дворянських привілеїв, не було цікавим дратувати російський уряд. Це – одна з умов політичної аморфності України на той період. Досить довгий час будь-яка думка про українську духовну свідомість не набувала навіть частково політичного виміру. Цим, мабуть, пояснюються невдачі спроб організації спільних українсько-польських повстань під гаслами “за нашу та вашу свободу”. Народ мовчав. Саме тому не здійснилися, зокрема, надії поляків на підтримку братів з нещастя підчас величезного польського повстання 1830 – повстання було придушене зі страшенною жорстокістю. Україна ще зберігала тишу.

Початок ХІХ ст. в історії України пов’язаний також зі змінами у теоретичному обґрунтуванні історичної долі народу. Російська історіографія активно розробляла теорію спільного походження українського та російського народів. В цей перспективі найважливішою подією в житті українського народу виявлялося об’єднання (возз’єднання) с Росією. Треба завважити, що це були не тільки намагання російського уряду вгамувати незрозумілих підданих, але й свідома позиція великої частини українського суспільства, яка намагалася довести свою рівність у правах в російській державі. Насамперед, це стосувалося дворянства. Саме у дворянських колах оформлюються помірковано-ліберальні концепції, що ставили за мету в межах російської держави поступово розвивати самобутню українську культуру, переважно у фольклорному розумінні.

Початковий період національного відродження можна назвати академічним. Пов’язаний він насамперед з ностальгічними настроями. Невеличка група інтелектуалів в основному збирала історичні документи, предмети старовини, будучи впевненою при тому, що невдовзі самобутність їх народу зникне у плавильному тиглі імперської культури. Наступний етап можна назвати культурницьким – його представники переймалися насамперед просвітницькою діяльністю. На третьому періоді виникають національно-патріотичні організації, що ставили для себе політичні цілі.

На розвиток політичної свідомості суттєво вплинули ідеї Великої Французької революції. Російське суспільство, як і вся Європа, було сколихнуто ідеями рівності, братерства, прав людини. Ці настрої відбилися і на Україні. Поряд з Санки-Петербургом Украйна стала одним з основних центрів декабристського руху. Тут діяло Південне товариство декабристів, яке організувало спробу збройного повстання, коли петербурзький виступ зазнав поразки. Програма Північного товариства декабристів, розроблена Нікітою Муравйовим, передбачала перетворення Росії на федеративну республіку, поділену на тринадцять штатів. Два з них – Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею у Харкові – збігалися територіально з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною.

Суто українською гілкою декабристських організацій було Товариство об’єднаних слов’ян, більшість членів якого проживало на Волині. Програма Товариства, написана братами Борисовими, ставила за мету утворення загальнослов’янської республіки. Але декабристи були краплею в морі людей, яким їх ідеї були незрозумілими та навіть страшними. Саме такою віддаленістю від більшої частини населення пояснюється катастрофічний провал декабристського руху. Характер байдужості до подій повторювався неодноразово, наприклад, підчас придушення згаданого польського повстання 1830.

Після цих подій новий імператор Микола І вдався до дій, що мали за мету запобігти відтворенню національних свідомостей слов’янських народів Російської імперії (крім російського, звісно). Українське було проголошено тим же російським, тільки трохи спаплюженим поляками. Тому у 1831 імператор сформував спеціальну комісію зі справ західних губерній. Метою комісії було знищення польського впливу в українських землях. Було закрито всі польські школи. Якщо нагадати, що українських шкіл майже не було, можна зрозуміти, що по суті було ліквідовано специфічну місцеву систему освіти. Головою комісії був вже згаданий Віктор Кочубей. До речі, відкриваючи київський університет Святого Володимира, Кочубей заприсягся собі, що якщо цей заклад не стане осередком розповсюдження російської культури в Україні, він, Кочубей, самостійно його (університет) знищить.

З 1839 було розгорнуто програму по викорененню греко-католицької церкви в Україні. До цього моменту в Україні було біля 2 млн. Греко-католиків. Водночас треба завважити, що боротьба з польським впливом на території України мала не тільки такі руйнівні наслідки. Інколи траплялися і дуже позитивні моменти. Так, наприклад, задля викоренення правових норм польського походження на українській території у 1843 було сформовано так звану Тимчасову комісію для розбору древніх актів (Археографічна комісія). Це був саме той період, коли дію російського законодавства поширили на територію України. Треба було, мабуть, довести, що збереження самобутніх правових норм на території України недоречно, бо ці норми мають чужоземне походження. Які були цілі – справа у цьому випадку другорядна. Бо саме завдяки діяльності цієї комісії вперше було створено систематизовану колекцію українських правових актів.

На тлі цих політичних рухів поступово розгортався просвітницький рух української інтелігенції, яка намагалася досяжними для неї засобами вплинути на розвиток національної свідомості власного народу. У перший половині ХІХ ст. з’являються твори професійних істориків, спрямовані на відтворення української історії. Насамперед треба зазначити чотиритомну працю Дмитра Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії від часів приєднання її до Російської держави”. Звісно, робота була написана російською. При написанні цієї роботи вперше було використано не тільки літописні, а й архівні джерела. Історик розповідає про героїчне минуле українського народу, створює романтичний образ власної історії, хоча і сприймає українців лише відгалуженням російського народу, а возз’єднання України з Росією – найвизначнішою подією їх спільної історії.

Інший зміст мала п’ятитомна “Історія Малоросії” Миколи Маркевича, видана в Москві в 1842–1843 рр. Автор належав до демократичних кіл українського дворянства та інакше, ніж поміркований монархіст Бантиш-Каменський, розтлумачив вузлові події української історії. Наприклад, він першим звернув увагу на соціальну несправедливість, яка спостерігалася підчас приєднання України до Росії. Маркевич бачив можливість самостійного розвитку України, створивши, таким чином, альтернативу офіційній російський історіографії.

Але насправді істотний вплив на політичну свідомість українців становив таємничій твір під назвою “Історія Русів”, автор та дата створення якого досі невідомі. Автор “Історії Русів”, мабуть з політичних міркувань, прикрився ім’ям відомого культурного і громадського діяча, архієпископа Григорія Кониського. Висувалися різні гіпотези щодо особи автора, але жодна з версій не мала переконливих доказів. У списках твір почали таємно розповсюджувати з 1828, і лише у 1846 книгу видав у Москві відомий російський історик О. Бодянський. Чому книга здобула таку популярність? За своєю суттю “Історія Русів” була переважно не науковим історичним дослідженням, а політичним трактатом, утіленим у історичну форму. Основною думкою твору була ідея культурного, морального й історичного права будь-якого народу, у тому числі й українського, на самостійний державно-політичний розвиток. Княжі часи автор вважає прямим початком самостійної української держави. Автор наголошує, що Київська Русь є державним утворенням саме українського, а не російського народу, що Русь – це Україна, а не Росія. Але через внутрішні незгоди та монголо-татарську навалу вона втратила свою державну самостійність і була завойована чужинцями. Змальовуючи українську історію, автор зосередився на козаччині, Хмельниччині та гетьманщині. Центральною постаттю серед українського національно-визвольного руху виступає Богдан Хмельницький, головною заслугою якого є повернення Україні втраченої незалежності. Подальша трагедія українського народу, на думку автора, пов’язана не з союзом з Москвою, а з порушенням підписаних договорів московськими самодержцями. Саме на засадах висновків автора “Історії Русів” почали формулюватися нові ідеї української державності.

На початку 40-х років ХІХ ст. у київському університеті оформлюється таємний гурток “Київська молода”, що поставив за мету сприяння розвиткові духовних сил української нації та звільнення селян від кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів – Сен-Симона, Фур’є; розробляли окремі аспекти теорії панславізму.

У 1846 гурток поступово оформився в нелегальне товариство, що дістало назву Кирило-Мефодіївське братство. Його членами були вчені, письменники, студенти – всього 12 осіб. Братчики мріяли про те, що настане час, коли вся Слов’янщина встане і не “залишиться в ній ні царя, ні царевича... ні князя, ні графа, ні герцога... ні пана, ні боярина, ні холопа...”.

Організаторами Товариства виступили професор Київського університету Микола Костомаров, студент (а згодом вчитель) Василь Бєлозерський та службовець канцелярії генерал-губернаторства Микола Гулак, викладач і письменник Пантелеймон Куліш та поет Тарас Шевченко.

Основні програмні положення Кирило-Мефодіївського братства було сформульовано у двох документах – “Статуті Слов’янського товариства Кирила і Мефодія”, підготовленому В. Білозерським з урахуванням думок братчиків, та “Законі Божому”, або “Книзі буття українського народу”, написаному М. Костомаровим.

Теоретична програма кирило-мефодіївців ґрунтувалася на дуже популярних у ті часи панславістських ідеях. Сутність панславізму полягає у обґрунтуванні особливого історичного шляху слов’ян, який не має нічого спільного ні з західним (європейським), ні зі східним (азіатським) шляхом розвитку держави. Виникнення цього напрямку соціально-політичної думки було спричинено головним чином поширенням у Європі уявлень про неоднакову вагу різних націй у історії. На початку ХІХ ст. у Європі поширилися філософські ідеї Гегеля щодо історичної долі націй, частина яких є, так би мовити, активними учасниками історичного процесу, а частина – пасивними. Так звані історичні нації обов’язково створюють могутні держави, які в певний період панують у світі (вони не втрачають своєї значущості навіть підчас втрати державності). Неісторичні ж нації приречені нести тягар сірого бездержавного існування у тіні славетних сусідів. З остраху залишитися у числі неісторичних націй ціла низка європейських бездержавних народів поринула у теоретичні розробки свого місця у історії. Так з’явилися і уявлення про особливі історичні шляхи, далекі від традиційних схем та традицій, зокрема, панславізм. Панславізм був поширений не тільки в Україні, але й практично по всіх слов’янських територіях. У сорокові роки ХІХ ст. збиралися навіть панславістські конгреси, де представники різних народів обговорювали своє політичне та культурне майбуття. Вони мали що обговорити, тому що велика кількість слов’янських народів перебували на той час у складі інших держав, не маючи власної державності. Слов’янські народи знаходились здебільшого по територіях неслов’янських імперій –Австрії, Туреччині. Тому таки теоретичні розробки, які передбачали створення нової історичної перспективи для слов’ян, викликали великий ентузіазм та піднесення.

У дусі панслов’янських планів члени Кирило-Мефодіївського товариства розробляли перспективи створення загальнослов’янського федеративного республіканського об’єднання. Кожен слов’янський народ мав створити окрему демократичну республіку, а спільними справами федерації мав відати загальний слов’янський собор, до якого всі народи надсилатимуть своїх депутатів. Провідна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столицею цієї державної спілки. Претензії на лідерство мали обґрунтування – тільки український народ завдяки особливостям своєї історії зберіг істинні демократичні принципи організації суспільства. Всі інші слов’янські народи зазнали певного зовнішнього впливу, який примусив їх відійти від своєї сутності. Так, поляки були підпорядковані католицькому впливу, який змусив їх прийняти суто західні принципи мислення. Росія зазнала впливу монголів, яки тримали їх у рабстві декілька століть. Південнослов’янські народи надто довго перебували (на той час ще перебували) у складі Туреччини з її мусульманськими вартостями. Таким чином, саме Україна, яка за допомогою козаків виборювала власну свободу, є найкращим кандидатом на керівні посади у новій державі. Як казав Микола Костомаров у “Книзі буття українського народу”, Україна не любить царя, як Москва, та пана, як Польща, тому і є найчистішим втіленням слов’янського духу. У статуті братства містилося таке радикальне положення: “Товариство буде дбати зарані про викорінення рабства і будь-якого приниження бідних класів, а водночас і про повсюдне поширення грамотності”. Практична діяльність братчиків була багатогранною: вони поширювали свої програмні документи, твори Т. Шевченка, пропагували свої ідеї в університеті, військових училищах, інших навчальних закладах Києва.

Товариство не було однорідним у розумінні своїх завдань. В ньому чітко розрізнялися два крила – радикальне та ліберальне. Радикальне було представлене Тарасом Шевченко, який дуже вороже ставився до всього, що заважало розвиткові української державності. У своїх віршах Шевченко навіть висміював своїх соратників, які надто захоплювалися слов’янофільськими ідеалами. Звинувачуючи членів товариства у надмірному захопленні інтересами інших народів, він прорікав, що якщо так піде далі, то настане час, коли німець нам історію нашу розкаже.

У Товаристві існувало і ліберальне крило, яке не довіряло радикально-революційним настроям та вбачало за найкраще поступову підготовку української свідомості для сприйняття ідеї перетворення самих принципів політичного існування власного народу. Блискучим представником цього напрямку став історик Микола Костомаров, який дуже багато зробив для створення героїчного та романтичного образу України у масовій свідомості російського народу. Навіть у офіційній печаті Костомаров створював образ героїчного українського козака, який відроджує істинні слов’янські цінності.

Проте існувало Товариство недовго (близько 14 місяців). Внаслідок доносу студента Петрова члени Товариства були заарештовані й заслані до різних міст Європейської Росії. Т. Шевченка віддали в солдати та вислали до Оренбурга. Сам імператор Микола I дописав до вироку слова: “под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать”.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства мала велике значення, причому з декількох міркувань. Зокрема, створення братства було першою, хоча і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. З іншого боку, ліквідація Товариства дала поштовх до початку досить агресивного ставлення російського уряду до України та української культури.

Члени Товариства отримали можливість повернутися додому після амністії 1855 р. Це сталося після певного пом’якшення політичного клімату у Російській імперії, пов’язаного з поразкою у Кримській війні та розповсюдженні у суспільстві нових настроїв. Місцем постійного мешкання та майбутньої діяльності колишні братчики обрали Петербург, де, як не дивно, цензура та контроль уряду були м’якшими, ніж у провінції. Крім того, столиця надавала більше можливостей в поліграфічній та освітній діяльності. Так столиця Російської імперії фактично стає одним із головних центрів українського духовного відродження. Саме тут засновується так звана Українська громада, основною метою діяльності якої стала не політична, а культурно-просвітницька діяльність. З ініціативи П. Куліша громадівці налагоджують в Петербурзі видавництво українських книг. Тут, зокрема, друкуються вірші Т. Шевченка, повісті М. Вілінської (Марко Вовчок), твори Г. Квітки-Основ’яненки, І. Котляревського, П. Куліша, нотні записи українських пісень. На початку 1861 в Петербурзі починає виходити український щомісячник “Основа”, засновниками якого були заможні українці Василь Тарнавський та Григорій Галаган. В “Основі”, зокрема, вперше друкується праця М. Костомарова про “дві руські народності”, в якій автор намагався охарактеризувати особливості українського етносу, його принципову відмінність від росіян.

Громадівці стали частиною так званого “народницького” руху, який розгорнувся серед інтелігенції російської імперії. Поступово за прикладом петербурзької виникають громади в деяких містах України.

Однією з перших в Україні стала громада, яка з’явилася в Київському університеті на базі таємного гуртка “Хлопоманів” (від польського “хлоп” – селянин), що об’єднував незначну частину польських студентів, які вирішили присвятити себе захисту інтересів українського народу. Визнаним ідеологом “хлопоманства” став Володимир Антонович, видатний історик народницького напрямку. Своєю головною метою “хлопомани” вважали ліквідацію царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі добровільного співжиття українців, росіян, поляків. Діяльність гуртківців була насамперед народницька – просвітницька робота з селянами, дотримання звичаїв та традицій, розвиток побутової української мови тощо. Молоді київські гуртківці потрапили під негласний нагляд поліції.

Наприкінці 1860 – на початку 1861 гурток “хлопоманів” за ініціативою його учасників припиняє своє існування і згодом трансформується у таємне товариство – “Українську громаду”. До товариства наряду з Антоновичем та іншими старими членами увійшли нові – у тому числі етнолог Павло Чубинський, вірш якого “Ще не вмерла Україна” став гімном. Члени товариства зосереджуються насамперед на пропагандистській діяльності у недільних школах. Народницький рух, який охопив тоді все суспільство Росії, орієнтував зусилля інтелігенції на просвітницькій діяльності серед простого народу, насамперед селянства. Інтелігенцію тоді охопило відчуття вини за тяжку долю народу, і цю вину вони намагалися спокутувати відчайдушним служінням на ниві просвітництва. Про слов’янофільські ідеї та плани створення демократичної республіки було до пори забуто.

Зміни напрямку політичної діяльності української інтелігенції чітко простежуються у зв’язку з проведенням у Росії селянської реформи 1861 р. Прийняття цього документу було насправді подією, яка сколихнула все суспільство на створила великі надії на оживлення та відновлення російської держави. В українському суспільстві також прокотилася хвиля піднесення та надій на поступові зміни у політичній долі українського народу. Декілька років після 1861 були періодом припинення нелегальної діяльності та бажання співпраці с російським урядом, який, здавалося, готовий до перебудови всього устрою держави, переведення її у русло демократичних нововведень, втілення ідей свободи у дійсність держави.

Чим же були породжені ці надії? У чому була сутність тої серії реформ, яку було проведено в шістдесяті роки ХІХ ст.?

Першою і найголовнішою з реформ була селянська реформа – рішення про скасування кріпосного права у Росії. 19 лютого 1861 р. імператор Олександр І підписав маніфест “О всемилостивейшем даровании крепостным людям прав состояния свободных сельских обывателей и об устройстве их быта”, а також “Положение о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости”.

Таким чином, найстрашніша неслава російської держави – існування людей, яки були власністю інших людей – пішла у минуле. Ейфорія від самої цієї події була надто велика, щоб уважно придивитись до реального змісту реформи. Спочатку критику реформи збоку соціалістів та взагалі представників опозиції сприймали як невдячність та прояви політичних чвар.

Щоб зрозуміти реальний зміст реформи, треба придивитись до умов отримання кріпосними волі. Свободу селяни отримували безкоштовно. Але чого вартий селянин без землі? Ось землю ніхто дарувати не збирався – отже вона є власністю поміщика. Її треба було викупити. Суму викупу землі встановлювали враховуючи не ринкову вартість землі, а інтереси поміщиків, яки могли втратити доходи. Поміщики були найголовнішою соціальною опорою існуючого режиму – треба було їх не образити. Тому вартість селянських ділянок встановлювалась таким чином, щоб сума викупу, якщо її положити до банку з врахуванням шести відсотків річних, давала поміщикові суму, яка дорівнює сумі оброку, який поміщик раніше отримував з кріпосного. Тобто поміщик у будь-якому разі не втрачав своїх доходів. Більш того – годі було сподіватися, що селяни миттєво розрахуються з поміщиками. Тому держава сама виплачувала гроші поміщикам, а селяни опинялися боржниками вже не поміщика, а держави. До того моменту, коли борг буде сплачено, селяни залишалися у стані “тимчасово зобов’язаних”. Цей стан передбачав перебування селянина у такій само кріпосній залежності (виконання традиційних обов’язків кріпака), але за врахуванням його приватної свободи.

Додатковим обмеженням залишитися на своїй землі для селян стало положення про розміри селянських ділянок – поміщики мали передавати селянам не більше встановленої законом норми землі (в різних місцевостях норма коливалася від трьох до дванадцяти десятин). Якщо у фактичному розпорядженні селянина знаходилася більша ділянка, частину землі могли “відрізати”.

Самоврядування селян, які віднині отримали свободу, передбачалося здійснювати за традиційними формами громадського самоврядування.

Треба завважити, що селянська реформа на території України, Білорусі, Литви та Польщі пройшла на більш вигідних для селян умовах. Реформу впроваджували по територіях імперії поступово, регіон за регіоном. У 1864 р. селяни вказаних територій отримали землю без викупу. Цей дивний випадок був спричинений черговим повстанням на польських землях Росії – у 1863 р. трапилося чи не найпотужніше польське повстання за роки відсутності польської незалежності. Щоб вразити польських дворян (більшість з яких належали до великих землевласників), уряд вирішив передати землі їх колишніх кріпаків у власність вільним селянам без викупу. Таким чином, великі земельні маєтки польської шляхти було роздрібнено. Російський уряд розраховувався зі шляхтою, але виграли з цього селяни – рідкісний випадок.