Місце та значення філософії досократиків

Цілком очевидно, що префікс «до–» сократична філософія визначає не лише телеологічну спрямованість розвитку мисленної практики певної сукупності постатей давньої грецької філософії – «до Сократа», але й спо­нукає до визначення певного початку для цього типу філософії, тобто пе–ріодизує певний тип філософування.

За визначенням більшості з істориків філософії філософія досокра­тиків, як вже зазначалось, своєрідним чином збігається з поставанням вза­галі такої духовної справи як філософування. Саме представники досок–ратичної філософії вербалізували завдання і цілі філософії – за визначен­ням Піфагора чи піфагорійців – «любові до мудрості», «любомудрія»; фі­лософ – «приятель мудрості» (не «мудрець», бо мудрість має тільки боже­ство) (М. С, С 549).

Чи є це визначення безсумнівним, чи лише «упередженою ідеєю», яка неначе беконівський «ідол розуму» направляє вже тривалий час зу­силля істориків філософії у пошуках «начал» філософії наразі не важливо. Варто наголосити на тому, що чітке і найсистематичніше означення «пер­ших філософів» надав Арістотель у «Першій філософії» («Метафізиці»), з'ясовуючи для власних потреб предмет та зміст філософії: «З перших

філософів.....Талес, що був засновником того роду філософії...) (М.С,

С. 537). Тобто, ми маємо брати за основу визначення початку філософсь­кої практики по–перше, літературну спадщину саме давньогрецьких мис­лителів, а, по–друге, особистий висновок філософа пізнішої доби з цієї ж давньої грецької філософії, нехай це і пов'язується з іменем Арістотеля. Крім Арістотеля посилання на Талеса (Фалеса) та інших «перших» філо­софів знаходимо у Платона, Теофраста, Діогена з Лаерти (Діогена Лаерт–ського) та ін. Перелік «засновників» філософії встановлений дослідника­ми грецької літератури та філософії на основі систематизації та аналізу збережених письмових свідчень у XVIII – XIX ст. по Р.Х.

Таким чином, всі матеріали давньої грецької словесності та пись­менства до життя та творчості Талеса належать до передфілософської до­би, а все, що стосується Сократових життєвих та пожиттєвих подій в істо­рії філософії становить вже «Сократичний період» і далі. Хронологічно це

56

Частина І. Історія Стародавньої філософії'

відповідає часовому відтинку з VI ст. до Р.Х. (рік народження Талеса за Свідасом та Діогеном з Лаерти є 640/637 до Р.Х.) до IV ст. до Р.Х. (роки життя Сократа визначаються 470–399 pp. до Р.Х.).

Ще раз наголосимо на тому, що досократичний період є не лише першим у розвитку історії давньогрецької філософії, але й першим в істо–рико–філософському процесі, який відбиває генезу філософських проявів від «перших» філософів грецької античності до сучасності.

Періодизація давньогрецької філософії, попри часом екстравагантні пропозиції деяких дослідників, чітко встановлена й прийнята у філософ­ському співтоваристві. Вирізняють три найзагальніші періоди в розвитку давньої грецької філософії. Перший – досократичний період (філософія досократиків); другий – сократичний період (чи за визначенням О. Ф. Ло­сева – період високої класики), який включає досягнення найперше Сок­рата, далі Платона і Арістотеля; та третій період – доба еллінізму, яка охоплює зразки переосмислення попередніх досягнень у працях предста­вників різних шкіл та напрямків.

До уточнюючих періодизацій належать такі, у яких наявні додатко­ві узагальнення – взаємини софістів та Сократа, як приклад, можуть роз­глядатися як виокремлений своєрідний тип полемічної філософії, відмін­ний суспіль і від досократичних зразків, і від генетично системних філо­софій Платона та Арістотеля (Гиляров А. Н. Источники о софистах. – К., 1891). Для підтвердження рецептивної (сприймаючої) природи культур­ного середовища давнього Риму в історії філософії широко застосовується термін «елліністично–римська» філософія, оскільки ідейна вартість біль­шості з творів римських авторів може бути оцінена лише у призмі безпо­середнього їх зв'язку з творчим джерелом відповідного грецького автора. Окремим рядком можуть оголошуватися традиції шкіл, які виникли на грунті спадщини певного мислителя – «піфагорійці» («Ускладнення ви­кликає навіть визначення піфагорійцям належного місця у викладі історії філософії» – С. Н.Трубецкой), «сократичні школи» та ін.

Проте найістотнішим для всіх існуючих періодизацій історії дав­ньої грецької філософії залишалося орудування переліком чітко визначе­них імен діячів філософської, літературної та мистецької царини (стиль та мову досократика Анаксагора вважають класичною літературною та нау­ковою мовою, а філософ Платон розпочинав творчу діяльність поетом, глибоко досліджуючи теорію віршування Гомера) та зібранням збереже­них чи зафіксованих у інших джерелах писемних пам'ятках.

Хоча і на цьому грунті час від часу постають примари викриваль–ництва. Свого часу згаданий вже В. С. Соловйов поставив під сумнів на­лежність класичного у платонознавстві діалога «Протагор» Платону. Од–

57

Історія філософії

нак це був вияв хіба що форми цнотливого радикалізму, якщо порівняти позицію російського філософа з позицією відзначеного у його ж статті «Про автора діалога Протагор» німецького історика філософії і платоноз–навця XIX ст. Шаршмідта, який «залишив Платону лише дев'ять діалогів, тобто лише одну четверту частину з творів, засвідчених давниною»1. По­дібні суперечки точаться і навколо фрагментів досократика Геракліта. Особливо дискутуються питання порядку подання фрагментів, оскільки він суттєво впливає на визначення характеру висвітлення загальнофіло–софських підстав світогляду Геракліта.

Тривале панування гегелівської історико–філософської парадигми в оцінках філософії досократиків визначило у сфері нашого власного істо–рико–філософського досвіду і незначні об'єми уваги, які традиційно нада­вались змісту цього періоду. Логіцизм у розбудові принципів історико–філософського поступу вихоплював творчість лише незначної кількості постатей, яка вже більше століття незмінно мігрує з підручника до підру­чника з історії філософії, визначав ланки та послідовність розгляду. Хоча лише в приступній нам 1 частині «Фрагментов ранних греческих филосо­фов» за порядковим покажчиком у розділі «Фрагменты греческих фило­софов VI–V вв. до н.э.» вказано 61 позицію, згадано 73 імені та 2 школи.

За прийнятою схемою зміст філософії досократиків обмежується розглядом таких складових: 1) Мілетська школа філософії (Талес, Анак–сімандр, Анаксімен) як перша суто філософська школа та послідовники мілетців у особі Гіппона з Самосу та Діогена з Апполонії; 2) Філософія Геракліта з Ефесу (Ефеського); 3) Піфагор та філософія піфагорійців; 4) Ксенофан та Елейська школа філософії (Парменід, Зенон та їхній по­слідовник Мелісс із Самосу); 5) Тематичний розділ під назвою «Натурфі­лософія V ст. до н.е.», у якому розміщені виклади філософії Емпедокла з Акраганту, Анаксагора з Клазомен та – 6) Атомістика Левкіппа–Демокрі–та; 7) Філософія софістів, яка за характером думки та культурним значен­ням більше належна «Сократичному», ніж «Досократичному періоду» розвитку грецької філософії.

Подібний арістотелівсько–геґелівський шаблон змізерював значен­ня інших постатей в історії давньогрецького письменства для започатку–вання та розвитку філософської думки. Це вже було доведено згаданою працею О.М.Гілярова при розгляді Платона як історичного свідка у ма­теріалах, що стосувалися софістів. Однак і стосовно інших постатей досо–кратичної думки існує немало важливих свідчень, які спонукають до пере­гляду векторної, з зазначеним чітким початком, схеми вирішення питання

1 Вопросы философии и психологии. – 1900. – Кн. Ill (53). – С. 357–380. 58

Частина І. Історія Стародавньої філософії

про начала філософської практики. Ці свідчення, проте, ми знаходимо у розділах не філософського, а літературно–мистецького письменства.

Наведемо, як приклад, згадку про поета VI ст. до Р.Х. Ібіка (Івіка), чия творчість розглядається у розділі «Хорова лірика» (М. С, С 412). Йо­го ім'я не згадується в джерелах з філософії. Але в діалозі «Парменід» Платон устами Парменіда виголошує пісенні рядки Ібіка, які начебто не мають безпосереднього зв'язку з проблемою обговорення1. У схоліях до цього місця цитується 7 рядків пісні Ібіка: «І знову Ерос, дивлячись на мене млосними очима з–під темних вій, усякими приманами тягне в без­вихідні сіті Кіпріди. Справді, я тремчу, коли він надходить. Бо й звиклий до поводів кінь, переможець у перегонах, нерадо ступає навзаводи з шви­дкими возами на старості літ» (М. С, С 415).

Визнано, що діалоги Платона є довершеною формою літературної творчості, і не містять «нічого зайвого». Відтак, посилання на слова Ібіка цілком мусить мати певне виправдання саме філософського характеру. Ібік відомий прихильністю до міфології та міфотворчості. Тим самим зна­ний і Платон, особливо у розділах, що стосувалися дослідження природи, методу, психології пізнання, визначення ролі міфу у процесі пізнавання людиною себе та світу, тобто у розділах творчості з суто філософською проблематикою. Таке виправдання дотично можна знайти в історико–філологічній розвідці М. Соневицького (з залученням колекції фрагментів ранніх грецьких поетів Пейджа – D. L. Page, Poetae melici Graeci – Oxford 1962): «Темні барви, як тут «темносині вії», в ранній поезії символізують похмуру силу, що їй людина не може опертись» (М. С, С 415). Це досить несподіваний штрих–додаток до з'ясування природи Еросу у філософії Платона. Чинна сила Еросу в спонуканні до пізнання постає вже не зовсім такою піднесеною та романтичною, якою вона подана у більшості із за­значених нами історико–філософських досліджень сучасності.

В свою чергу, мотив космотворчих надлюдських, і тим самим імо­вірно «похмурих» сил знаходимо у молодших «класичних» досократиків: Геракліта – Логос, Емпедокла – Любов та Ворожнеча, Анаксагора – Ро­зум–«Нус». Молодшими їх можна визнати тому, що час життя Талеса та Ібіка приблизно збігається. Цікавий догляд на цій основі можна зробити з назвиська іншого молодшого натурфілософа Демокріта – «Той, що смі­ється» (Геракліта ж називали «Той, що плаче», «Плачучим»). Демокріт не визнавав існування надречовинної космотворчої і надлюдської сили, оскі­льки джерело руху знаходилося в самій істоті речовинних першопочатків буття – атомах.

' Перехід до діалектики єдиного та інакшого – «Парменід» (137а) – Платон. Собр. соч. в 4 т. –Т. 2 –С. 359,464.

59

Історія філософії

Також зазначається, що «Ібік, перший у літературі, величає перемо­гу людської техніки над природою; згадуючи кам'яну греблю, недавно збудовану «руками смертних», що в Сіракузах сполучила острів Ортігію з суходолом, каже: «Колись там проживали морські слимаки та хижі риби» (М. С, С 414). Навряд чи провісник Нової філософії Ф. Бекон не включив би постать Ібіка у своєрідний реєстр історії філософії науки та техніки. Відтак, питання визначення «перших» філософів, чи «початку» філософії не постає як остаточно і безповоротно вирішене.

Зрозуміло, що таких прикладів можна відшукати досить багато. Во­ни постають на сполученні філософської та філологічної писемності, по­роджують проблеми визначення начатків філософської практики з огляду на своєрідний характер визначення предмета філософії тим чи іншим фі­лософом, тими чи іншими філософіями. Тому і оцінки філософії досокра–тиків розбіжні до протилежностей.

Для всіх істориків філософії, які тим чи іншим чином сприйняли концепцію розвитку філософського знання Ґ. В. Ф. Гегеля філософія до–сократиків розглядається як попередні вправи світового духу перед по­явою таких вершин грецької думки як філософія Платона та Арістотеля. Цей мотив є переважаючим і практично у всіх історіях філософії, створе­них, чи тих, які мали обіг, у радянську добу. Геґелізм був у цій порі стри­жневою парадигмою мислення та сприйняття історичного матеріалу.

Проте, ще у XIX ст. були проголошені поодинокі, і тому екстрава­гантні для філософської спільноти того часу, оцінки спадщини досокра–тиків, які принципово різняться від щойно згаданої. Російський філософ П. Л. Лавров у своїй праці «Критична історія філософії» (1873)1 дає роз­горнутий виклад одноіменної праці з історії філософії: «Критична історія філософії», доцента Берлінського університету Є. Дюрінга (Е. Duhring: Kritische Geschichte der Philosophie von ihren Anfangen bis zur Gegenwart. 2–te vermehrte Auflage, Berlin, 1873) – маловідомого у нас як історика філо­софії, і цілком знаного як візаві Ф. Енгельса по роботі останнього «Анти–Дюрінг». Навіть в оцінці спадщини досократиків цими двома представни­ками німецької думки яскраво виявляється конфлікт геґелізму (Ф. Ен­гельс) з іншими типами філософії (Є. Дюрінг).

Основні положення цього викладу мають такий вигляд – за Дюрін–ґом, найсильнішими представниками давньої грецької думки є особливо ціновані елеати, Анаксагор, Емпедокл, і, насамкінець, Сократ: «Спеці­альний виклад засвідчить, що головні представники досократівської філо­софії з особливою виразністю закарбовують у сприйнятті речей певні не–

1 Лавров П. Л. Избр. произв. в 2–х т. – М., 1965. – Т. 2. – С. 329–353. 60

Частина І. Історія Стародавньої філософії

обхідні форми пізнання і уяви... Ці форми пізнання та мислення вичер­пують. .. область філософії, так що залишається зовсім небагато зробити справ такого ж роду і у тому ж напрямку... Відтак повнота творчої сили обмежується періодом, який завершується раніше Сократа»; Платон стає виразником поворотної точки розвитку грецької філософії, а згодом і за­непаду; Арістотель позбавляється права на творчий чинник у філософіч­них пошуках: «З ним ми дійшли до закінчення творчої діяльності грець­кого духу»; Арістотель є радше представником не філософії, а вченості. (П. Л., С 338–339, переклад з рос. – Т. К.).

Саме такий вигляд мають рівновіддалені оцінки філософії досокра­тиків. Поміж ними існує ціла плеяда «поміркованих» позицій, з наданням переваги, чи додаткової виразності комусь з перелічених постатей. Воче­видь лише одне, що інтерес до досократичної філософії підноситься що­раз дужче тоді, коли свідомість певного покоління людей перенасичується науковістю та навченістю, соціальністю, технократизмом, містицизмом чи психологізмом, і виникає нестерпне бажання долучитися до творчої і яс­ної філософської практики людини.